Мамелюк

XII

На невільничому ринку в Стамбулі метушився народ. Сюди були зігнані полонені, привезені для продажу з різних країн. Кого тільки тут не було?! Чорношкірі, люди з бронзовими тілами, жовтошкірі. У попередні роки більшу частину невільників складали кавказці, але тепер їх було дуже мало, і це всіх дивувало.

Частину полонених виставили на площі, інших тримали в збитих поспіхом бараках. Приходили покупці, оглядали невільників, перевіряли їхню силу, міряли зріст, торгувалися з работоргівцями, лаялися, а, зійшовшись у ціні, накидали на шию купленого невільника, як на теля, мотузку або ланцюг і гнали до себе додому. Це ганебне на наші часи явище в ті роки вважалося звичайним. Багаті купці десятками купували полонених з різною метою: одних продавали у військо, інших — в домашні слуги, третіх — на роботи в полі; а красивих жінок — в гареми.

— Слава аллаху, слава аллаху! — повільно крокуючи по площі, благоговійно повторював Гусейн-ага, відомий скупник і продавець полонених.

Гусейн-ага багато разів їздив до Аравії, в святі місця, мав славу начитаної людини і гарного знавця корану. Він носив привезений з Китаю парчевий халат, голову пов’язував білою чалмою і спирався на оздоблений золотом ціпок. Гусейна-агу добре знали в Стамбулі.

— Гусейн-ага йде! Гусейн-ага йде! — почулося на ринку з усіх боків.

Своїх невільників-грузинів пригнав сюди й Алі-Юсуп.

— Не знаю, як бути, ефенді, — доповів йому один з наглядачів, — не заспокоюється проклятий! Ніяк не хоче втихомиритися!

— Це який?

— Маленький хлопчик — подарунок потійського паші... Хвича.

— Що за Хвича? — розсердився Алі-Юсуп. — Я ж дав йому нове ім’я — Махмуд. Називай його Махмудом! Все ще плаче? Подарунок... Нічого не скажеш! Спасибі потійському паші за такий подарунок! Ну і подарунок — щедрість, нічого сказати! За ті гроші, що коштували подарунки, піднесені мною паші, я міг би п’ятьох полонених купити. А що хлопчику треба, чому він голосить?

— Побивається... Чому, мовляв, розлучили його з невільницею Зайдоли?

— Бач, чого захотів! З глузду з’їхав, чи що?! Поганець! А може, він просто голодний, тому й плаче?

— Годую досхочу, ефенді. Та сьогодні він навіть не глянув на хліб. А коли його розлучили з цією полонянкою, він мало не кинувся в море, ти ж сам бачив. Аллах мене не обділив силою, але я ледве втримав його. Він так виривався з рук, цей худий, як тріска, хлопчина, що ми обидва шубовснули б у воду, якби мені не допоміг Джафар.

— У, прокляття! Сам чорт не розбере, в чому тут справа! Тут не обійшлося без підступів Зайдоли. Ще в дорозі він набридав мені, хотів перекупити хлопчика. Кажу йому: «Не продаю!» А він затявся: «Двох дорослих за нього дам!» «Відчепися!» — відповідаю. — Не вистачало, щоб він мене вчив, якому невільникові яка ціна?!

— А хлопчик, правда, дуже звик до невільниці Зайдоли, весь час крутився біля неї. Коли ми їх розлучали, ця полонянка так ридала, немов рідного сина у неї відібрали.

— Ех, знайшов час лізти до мене з дрібницями! Благословіння аллаха тим, кому зараз хочеться займатися подібними дурницями. Значить, хлопчисько сьогодні не їв? Обрадував теж! Мабуть, він сильно схуд?

— Не дуже, але...

— Салям-алейкум, салям-алейкум, дорогий Алі-Юсупе. Як ти себе почуваєш? Нехай пребудемо ми на цьому світі вічно! — звернувся до нього Гусейн-ага, який підійшов. — Чому, скажи на милість, ти привіз так мало невільників з Гюрджістану? Що там відбувається? Позаторік, пам’ятаю, полонені ледве вміщалися на цій площі, а тепер доводиться майже шукати їх.

— Е-ех, ага! — відповів Алі-Юсуп. — Кепські наші справи в Гюрджістані. Гяури стали вже не ті... І привезених невільників ми добули з великими труднощами, клянуся аллахом! Весь Західний Гюрджістан зараз об’єднався під владою царя Соломона. Ти ж знаєш, як зганьбив цей невірний ім’я пророка, якої поразки він завдав правовірним. Цар Соломон тепер такий сильний, що наших володарів охоплює тремтіння при одній згадці його імені. Він жорстоко переслідує работоргівців, викритим у цій справі негайно виколюють очі.

— Сумно, дуже сумно, клянусь довголіттям падишаха, — з жалем сказав Гусейн-ага.

— А вродливі дівчата стали мало не на вагу золота, — продовжував ефенді Алі.

— Е-ех, дорогий ефенді, я давно перестав зазіхати на красунь. Збитки, одні збитки від них. Подивишся сьогодні — очей не відвести: щоки червоні, як зерна граната, сама — як розквітла троянда. А глянеш завтра — хоч у труну її клади. Збитки, одні збитки... Мені вже набридло возитися з цими красунями. Ех, ефенді, абсолютно не той час! На все свій час... Серце стомлене, збайдужіле, підкралася старість... Тепер, дорогий Алі-Юсупе, мені потрібні хлібороби і, якщо знайду придатних, воїни... Сумно, що в Гюрджістані так занепала торгівля невільниками. Я вже й раніше про це чув.

— Нічого не поробиш, ага, що є, то є! Дяка аллаху, до нас ще дещо привозять.

— Дяка аллаху, подяка аллаху! — повторював Гусейн-ага, оглядаючи невільників. Він пройшов через натовп полонених, оглянув їх і так, і сяк, деяких обмацав, з іншими поговорив.

— От тобі й товар, дуже хороший, але замало. Такого убозства ні разу не бачив, — розгнівався Гусейн, задумливо постукуючи по землі палицею.

Несподівано його увагу привернув якийсь гамір.

— Мовчи, мовчи, шибенику, а то душу з тебе витрясу. Ну і дурників же в цьому свинячому кодлі, — лаяв хтось дитину, яка плакала.

— Хто там рюмсає в бараці, ефенді Алі? — запитав Гусейн-ага.

«Все ще волає, проклятий!» — подумав ефенді.

— Та це хлопчисько-грузин, повісити його мало! Ти ж добре знаєш їхній упертий характер. Розплакався і не заспокоюється.

— Можна подивитися?

— Накажу привести. Тягніть сюди це гяурове поріддя! Все ще виє?

Хвичу привели.

— Чого ти плачеш, хлопчику? Як тобі не соромно плакати? — звернувся до дитини Гусейн-ага і погладив його по голові. Той здивовано глянув на старого: йому вперше довелося замість побоїв, лайки і криків почути від османа ласкаве слово.

— Він гюрджі?

— Гюрджі. Ледве умовив потійського пашу продати його, — відповів ефенді.

— Як звуть?

— Махмуд.

— Махмуд, Махмуд! Добре! Дуже добре! — повторював Гусейн, погладжуючи Хвичу по голові. — А чому плакав?

— По дурості: прив’язався в дорозі до однієї полонянки і тепер біснується, що їх розлучили. Хіба не є божевільний цей негідник! А невільниця належала рябому Зайдолі. Тільки-но вона і ще один невільник зійшли з корабля, як тут же обоє були продані адріанопольському купцеві, і покупець, звичайно, забрав їх. А цей хлопчисько кинувся за ними. Та хто б його випустив? Ось тому він і голосить, не закриваючи рота.

Гусейн-ага задумався.

— Гаразд, гаразд, — прошепотів він. — Ех, Махмуд, Махмуд! Хіба не соромно плакати такому великому хлопчикові?

Ага засунув руку в кишеню халата, дістав звідти жменю родзинок і почав пригощати хлопчика.

Хвича простягнув до нього обидві руки і, отримавши ласощі, частину частування сховав, а решту заходився їсти.

Гусейн-ага уважно оглянув хлопчика: обмацав м’язи, змусив відкрити рота, перевірив зуби. По обличчі аги ковзнула задоволена усмішка.

— Він гарної статури! Буде відмінним мамелюком! — зауважив Алі-ефенді.

Гусейн-ага лукаво подивився на Хвичу і прикусив губу.

— Привіз спеціально для Селек-ефенді! Він, напевне, ось-ось підійде! — розважливо додав ефенді Алі.

Гусейн-ага глянув на дитину, немов промовляючи до неї: «Ти ж розумієш, синку, ми обидва так насобачилися в торгівлі, що нам один одного не обдурити».

— Гаразд, гаразд, ефенді! — відповів Гусейн-ага і після деяких роздумів звернувся до хлопчика: — Ну, малюк, а боротися ти вмієш?

Хвича не зрозумів питання. Оточуючі розтлумачили йому, в чому справа, і він ствердно кивнув головою.

— Дуже добре! Так давай, ефенді, змусимо його з ким-небудь поборотися.

— Будь ласка, — відповів Алі, — але з ким? З невільником?

— Ні, ні! Краще з місцевим... Ну, бігом! Приведіть якогось хлопця! — крикнув ага.

Наглядачі розбіглися в різні боки і незабаром привели хлопчика-османа тринадцяти-чотирнадцяти років.

— Цей не підходить, — несхвально заявив ефенді Алі, — він старший.

— Махмуде, будеш боротися з ним? — запитав Гусейн-ага.

Хвича посміхнувся і знову кивнув головою. Це була чи не перша посмішка після злощасної ночі повторного викрадення.

— Якщо подолаєш його, тобі буде подарунок! — підбадьорив ага дитину, дістаючи з кишені срібну монету.

Хоча хлопчик-осман виявився зростом не вищим за Хвичу, він виглядав значно старшим за нього і був набагато міцнішим.

Підліток подивився на маленького бранця і насупився, а Хвича не відводив від нього свій соколиний погляд.

— Ну... змусимо боротися? — пожвавішав старий ага.

— Сили нерівні, Гусейне-аго! — вагався Алі-Юсуп. — Як малюкові, ослаблому в дорозі, змагатися з цим здорованем?

— Хлопчик не був проти. Мабуть, він упевнений у собі. Вирішуй! — наполягав Гусейн-ага.

Ефенді Алі неохоче погодився.

Суротивники зійшлися. Осман схопив Хвичу і на мить відірвав його від землі. Всім здавалося, що осман ось-ось кине дитину додолу й понiвечить.

— Я ж сказав, що боротьба нерівна, — розсердився ефенді Алі.

Як очікували глядачі, Хвича тільки трохи похитнувся, але не впав, а втримався на ногах. Осман не встиг отямитися, як Хвича кинувся на нього, обхопив руками, зробив підніжку і повалив.

Піднявся регіт. Ефенді Алі засяяв.

— Гаразд! Гаразд! — зі звичною повільністю вимовив Гусейн-ага і простягнув хлопчикові монету.

— Ну, а тепер як? — звернувся ага до Алі-Юсупа.

Ефенді Алі здвигнув плечима і пожував губами, ніби кажучи:

«Бачиш, який? Навіщо нам хитрувати? Обидва ми — одного поля ягоди. Все одно нічого в тебе не вийде, і нічого замилювати мені очі».

— Я ж доповів тобі, ага, які нині часи. Ціни на товар з дня на день ростуть. А Селек-ефенді...

— Годі розповідати казки, не гніви аллаха! — перебив його Гусейн-ага. — Ти купець — твій товар, я покупець — мої гроші! Кажи свою ціну!

— Ось остання ціна, — і Алі показав йому руку з розчепіреними пальцями.

— Аллах! Аллах! Та що з тобою, ефенді? — здивувався ага. — За такі гроші я куплю цілий десяток!

— Кращого, вір, не знайдеш!

«Що зі мною? Навіщо я затіяв цю дурну боротьбу? — думав Гусейн-ага. — Та врешті-решт від неї є й користь: переконався, який товар. Ну, а сто-двісті курушів... чорт з ними!» — заспокоював себе ага.

— Ефенді Алі! — звернувся він до работоргівця і показав розчепіреними пальцями пропоновану суму.

— Ні, не згоден! Я чимало заплатив і власнику корабля! — заперечив Алі-Юсуп.

— Хіба ти віз тільки його одного?

— У всякому разі...

— А все ж таки?

— Я не поступлюся ні на куруш.

— Ну, ось ще! — обурився покупець.

— Май совість, Гусейне-аго! Що ти пропонуєш! Сам поміркуй: тільки шматок парчі, піднесений потійському паші, коштував мені принаймні п’ятдесят золотих!

Гусейн-ага знову оглянув дитину, змусив пройтися по площі, побігати і пострибати.

— Гарний, гарний! З нього вийде справжній мамелюк! — вирішив купець, стукнувши ціпком по землі. Потім Гусейн-ага відкликав в сторону Алі-Юсупа, дав йому гаманець з золотом і забрав Хвичу. Хлопчик з радістю пішов за ним.