Мамелюк

VII

Настала ніч. Покрите хмарами похмуре небо, готове вибухнути зливою, грізно дивилося на землю. Місяць ховався в хмарах, довкола ширяв морок.

Отець Маркоз, супроводжуваний двома озброєними селянами, вийшов з воріт садиби князя Гіоргі і попрямував до свого дому. Поруч з ним, прикритий полою його довгої ряси, дріботів хлопчик. Він тремтів, хоча ніч була тепла.

— Не бійся, малюк, — ласкаво підбадьорював його священик, — ми скоро будемо вдома. Я нагодую тебе, і ти виспишся... Як тебе звати?

— Хвича, — плачучи, відповіла дитина.

Священик обійняв його і притулив до себе.

— Розбійники, безсовісні, — шепотів отець Маркоз, — наділи б хоч сорочку на бідолаху. Яку відповідь дадуть ці окаянні Богу і людям?

— Ех, гріхи наші тяжкі! — співчутливо зітхали селяни, які супроводжували священика.

У вогнищі отця Маркоза палав сухий хмиз, яскраво освітлюючи кімнату. Маріка і Лерцаміса сиділи біля вогню й, очікуючи священика, пряли шерсть.

— Маріко, Маріко! Вгадай, кого я тобі привів? — гукнув знадвору Маркоз.

Почувши його голос, жінки припинили роботу і зіскочили зі своїх місць. А в цей час священик уже ввійшов у будинок, відкинув полу ряси і підштовхнув уперед кучерявого смаглявого хлопчика. Напівроздягнутий Хвича, немов спійманий звір, злякано озирався.

— Що це за малюк? — здивувалася Маріка.

— А як ти вважаєш? — запитав замість відповіді Маркоз і після короткої паузи пояснив: — Це — жертва нашої розбещеності, жертва лиходіїв, у яких серця перетворилися на камінь.

Маріка все зрозуміла, підійшла до переляканої дитини, ніжно обійняла і притиснула до грудей.

— Синку, синку любий! О, нещасна твоя мати, синку! Як гірко втратити своє дитя... Хіба безбожники зрозуміють, як страждає мати?! О, народжений під недобрим місяцем, нещасна твоя мати, синку! Хто заспокоїть її, хто зцілить її зранене серце, хто замінить їй тебе, синку? У могилу з собою вона понесе тугу за тобою! — голосила Маріка, гладячи Хвичу по голові і цілуючи його.

Розчулений ласкою і спогадами про матір, хлопчик гірко заплакав. Заплакала і Лерцаміса. Отець Маркоз стояв неподалік. Побачивши сльози Маріки, він і сам збентежився.

— Годі плакати, — звернувся священик до дружини, не надривай ссрдце малюкові, він і так змучений спогадами про матір. Дай йому поїсти і поклади спати. Ці безбожники ледь зовсім не закатували його.

Маріка вгамувалася. Вона посадила Хвичу біля вогнища на лавочку і почала готувати вечерю.

— А ти ж казав, Маркозе, що цим ганебним справам покладено край. Невже ти дарма відслужив стільки молебнів? — запитала вона.

— Хіба можна відразу випрямити собачий хвіст? Знадобиться час, щоб остаточно викорінити це зло. Всі заплямовані злочинами руки повинні бути відсічені, щоб викрадення синів людських і торгівля ними відійшли в спогади й перекази. Але вже одне те, що подібні прикрі явища стали рідкісними, — теж велика втіха і варте того, щоб я служив подячні молебні. І я служу їх, — закінчив священик.

Після вечері Лерцаміса розігріла в мідному казані воду. Жінки викупали хлопчика, дали йому Маркозову сорочку і поклали спати, а потім знайшли старий підрясник священика і стали перешивати його в архалук для Хвичи.

— О, безбожники, позбавлені душі і серця! Вони викрадають у матері дитину, морять голодом і холодом, а потім продають язичникам. Воздай їм, Господи, належне! — шепотіла Маріка, продовжуючи шити.

Отець Маркоз запалив свічку, поставив її перед маленькою іконкою в кутку і почав молитися.

— Синку, бідний синку... О, знедолена твоя мати! — ледве стримуючи плач, повторювала Маріка і продовжувала шити.

— Нехай возвеличиться ім’я твоє, Господи, яко ти премудро створив все суще! — проголосив священик.

Лерцаміса пряла вовну для чохи. Маленький Хвича солодко спав у ліжку. Минуло вже чотири доби з дня його викрадення, і за весь цей час він жодного разу так безтурботно не спав.

— Ні, клянуся Богом, князе Олександре, якщо ще існують на світі чаклуни, один із них — наш піп! — вигукнув азнаур[27] Караман, наближений дворянин і вельми відданий князю Гіоргі Чорішвілі.

— Це не чаклун, а в’їдливий шпигун, достойний шибениці, — відповів князь Олександр.

— Забрав... і якого хлопчика забрав у нас цей козел у рясі, якого варто було б повісити за бороду! — обурився вже наш знайомий Тенгіз, який викрав Хвичу і доставив його в княжий дім. — Скільки я витратив зусиль і праці, поки привіз його сюди!

Вони сиділи втрьох біля вогнища і розмовляли в очікуванні сніданку.

— Відверто кажучи, хлопчика забрала моя мати. Якби вона не видала нас, піп не посмів би так сміливо діяти, — зауважив князь Олександр. — Дивина, як тільки заговорив зі мною цей пес, він одразу став підозріло озиратися довкола, немов лягава, яка принюхується до сліду звіра, і, побачивши у дворі Тенгіза, кинув мені в обличчя безцеремонно: «Відчуваю, що недобра ця людина».

— Будь він проклятий! — прошипів Тенгіз.

— Краще зустрітися зі строкатою змією, ніж із ним, — продовжував Олександр, — потім, дорогий мій, він почав мені розповідати якісь притчі... про Святе письмо... про те, про се... Моя мати повністю у нього в руках. Вона по своїй наївності нічого від нього не приховує і могла розповісти йому про все. Тому він і не відставав від нас! А то я б легко обдурив свою матінку. Якби я мав ще днів зо два, я б отримав дитину назад. А тепер я й не знаю, що сказати батькові і як нам з’явитися з порожніми руками до потійського паші. Може, тобі, Тенгізе, вдасться ще раз спробувати і знову викрасти хлопчика?

— Постараюся, князю. Хіба я мало викрадав таких цуценят? Та зараз це важка справа, чорт забирай! Часи вже не ті! — з гіркотою зітхнув Тенгіз. — Якщо схоплять люди Дадіані, горе мені! Вони виколють мені очі. Народ став сміливішим. У кожному селі стоять вартові.

— Тому отець Маркоз так знахабнів, що навіть погрожує, — злісно пробурчав Олександр.

— Даремно засмучуєшся, князю, клянусь твоїм сонцем! Вір, що я не буду сидіти склавши руки, — втрутився Караман. — Адже священик відвів хлопчика до себе.

— Чи не думаєш ти, що він продасть його?

— О-о... Нікому не поступиться і за сотню гаманців, повних марчілі. Я знаю вдачу цього ірода!

— Ну і нехай тримає хлопчика поки у себе, напуває і годує його; нехай той поживе на попівських хлібах — ціна йому тільки підвищиться! Не буду я Караманом, якщо це щеня знову не стане нашим!

— Ну, досить вихвалятися!

— Нехай я помру, князю, якщо не виконаю свою обіцянку!

— Ех, Карамане! Ти не жартуй із цим попом. Він підніме на ноги весь край, до царя дійде! Можливо, навіть підніме селян. Вони на перший поклик підуть за ним. І що ти думаєш, наші ж кріпосні палитимуть наші будинки!

— Назви мене зрадником, якщо дам кому-небудь привід запідозрити, що ти причетний до цієї справи. І все влаштую так, щоб ніхто не зрозумів, де початок і де кінець! Дайте тільки час, щоб забулося це викрадення.

— Якщо ти все це виконаєш, Карамане, і допоможеш мені насолити священикові, — відповів Тенгіз, — надінь мені бабину хустку на голову, коли не отримаєш в подарунок відмінну кримську рушницю!

— Живи і здрастуй! Я і без пешкеша[28] все зроблю. Цей піп і нам отруює існування не менше, ніж тобі. Яких збитків довелося зазнати через нього!

— О, щоб йому ні дна, ні покришки! — вигукнув Олександр.

— Тільки, Тенгізе, пам’ятай про одне, — продовжував Караман, — нікого більше не приводь сюди. Тут тепер ніщо не залишиться в таємниці. І, коли хтось, за допомогою Бога, потрапить у твої руки, чи дитина, чи дорослий, веди до мене. Я недавно оселився в верхів’ях Чорного потоку. Мій будинок оточений таким дрімучим лісом, що там людини не зустрінеш!

— Дай Бог тобі здоров’я! Постараюся, — відповів Тенгіз і хвацько підкрутив вуса. — Дивуюся, як ви терпите цього попа?! Давно пора переламати йому ноги! Цього негідника, котрий заважає нам, треба знищити! Адже він все одно не дасть спокою, будь він проклятий, всюди пхає свого носа!

— Ну, досить! Про це подумаємо потім. А поки що краще закусимо. Ось нам уже несуть смаженого баранчика, — з задоволеною посмішкою підсумував князь Олександр.

Хвича швидко звик до отця Маркоза. Ласкаве ставлення і смачна їжа зробили свою справу: дитина повеселішала, зміцніла і бігала, як молодий джейран. Хлопчик дуже полюбив священика й охоче допомагав йому в церкві: роздував кадило, запалював свічки; а вдома він виконував різні дрібні роботи, носив воду і дрова. За два-три місяці обличчя малюка помітно змінилося: зник переляканий, насторожений погляд, очі стали спокійнішими. Хлопчик погладшав, став рожевощоким.

— Хвичо! — кликав його отець Маркоз.

— Патені[29]?! — жваво відгукувалася дитина.

— Ах, ніяк не навчу тебе — говорити не «патені», а батоно, батоно!

— Ба-то-но!

— Ну, ось і навчився! Біжи і подивись, чи не вибралися телята з-за загородки?

І хлопчик зі швидкістю стріли летів виконувати доручення.

— Ну, повторюй за мною: «Слава тобі!» — навчав дитину священик.

— Слави тебі! — повторював Хвича.

— Що? Не кажи по-мегрельськи! Кажи грузинською: «Слава тобі!»

— Сла-ва ті-бе!

— Так-так! «Святий Боже...»

— Свіа-тий Боже...

— Знову по-своєму! Треба вимовляти розбірливо: «Святий Боже!» Ось як! — сердито виправляв хлопчика священик.

Від навчання молитвам священик перейшов до абетки. Хвича виявляв великі здібності. Незабаром він оволодів грамотою і навчився співати. Давидові псалми й одкровення пророків він читав вільно. Це дуже тішило отця Маркоза. Він не спускав очей з дитини і навіть при обході пастви завжди брав його з собою.