Мамелюк

ХІІІ

Алі-бей, прославлений воєначальник мамелюків, покурюючи кальян, сидів у позолоченому паланкіні, прикрашеному бірюзою і рубінами. Він був занурений у глибокі роздуми. По правді кажучи, як перед Богом, йому справді було чим перейматися: адже він був тепер правителем усього Єгипту. Алі-бей підкорив собі інших беїв, які керували різними частинами країни, і, користуючись підтримкою єгипетського паші — ставленика султана, оголосив себе незалежним, унаслідок чого влада султана і єгипетського паші звелася до нуля. Та ні той, ні інший не наважувалися що-небудь зробити, бо сила була в руках мамелюків, а сила може зорати і гору!

Число мамелюків у ті роки досягло десяти-дванадцяти тисяч осіб. Вони були розсіяні по всьому Єгипту. Мамелюки командували полками і займали високі цивільні посади; одним словом, вони були необмеженими господарями країни.

Слово «мамелюк» арабською означає «невільник». У тринадцятому столітті єгипетський султан Малек-Салех купив у монголів кілька тисяч полонених — туранців і кавказців і так посилив ними свою гвардію, що вона стала небезпечною навіть для нього самого. Коли 1250 року єгипетський султан Туран-шах уклав без згоди мамелюків мир з ватажком хрестоносців Людовиком IX, обурені мамелюки вбили Туран-Шаха, обрали з-поміж своїх Ейбека і проголосили його султаном. Звідтоді почалося панування мамелюків в Єгипті. Хоча 1517 року турецький султан Селім I підкорив Єгипет і посадив там свого пашу, проте правителями провінцій він змушений був призначити двадцять чотирьох беїв, обраних мамелюками; і незабаром ті стали розпоряджатися всією країною. Очолювані Алі-беєм мамелюки оголосили себе повністю незалежними і відділилися від Туреччини. Вони стали настільки сильними, що не рахувалися майже ні з ким.

Для поповнення своїх лав мамелюки охоче купували молодих, міцних юнаків, належним чином виховували їх і загартовували, як майбутніх воїнів. Перевагу вони віддавали кавказцям.

Увійшов придворний і низько вклонився Алі-бею.

— Повелителю, — шанобливо доповів придворний, — до вас завітав купець.

Алі-бей вийняв з рота чубук.

— Гусейн-ага? Клич його швидше, — наказав Алі-бей, — він, мабуть, зі Стамбула. Цікаво, з якими новинами? — Алі-бей посміхнувся.

Тільки-но він відсунув кальян, як з’явився Гусейн-ага.

— Салям алейкум, великий повелителю! — привітався купець, шанобливо вклонившись, і торкнувся рукою спочатку грудей, а потім чола.

— О-о! Радий тебе бачити, Гусейне, мій старий друже. Останнім часом твої відвідини стали вельми нечастими, хоча вони для нас завжди бажані. Сюди, дорогий ага, влаштовуйся тут, — продовжував Алі-бей, вказавши на парчову подушку, що лежала на килимі.

Гусейн-ага сів.

— Ну, що? Ти був у Стамбулі?

— Тільки-но прибув звідти, повелителю!

Алі-бей злегка насупився.

— Які новини, мій Гусейне? Як зволить себе почувати падишах? Він дуже злий на мене?

Гусейн похитав головою і посміхнувся.

— Хіба дивно, що він не дуже до тебе прихильний? Приховувати тут нічого: весь світ від краю до краю знає про це.

— Як же нам бути, ага, що робити? — статечно продовжував Алі-бей. — Як кажуть, час бере своє. Ми всі — тимчасові гості на землі. Я думаю так: або ми повинні жити, як личить, або зовсім не жити! Якщо ми справді пани і господарі Єгипту, то нам не потрібні няньки і дядьки. Дяка аллаху, ми в зрілому віці! Якщо ж влада належить падишаху і його паші, нехай вони самі і розпоряджаються. Для чого тоді мамелюки? Ти добре знаєш, Гусейне, що у мамелюків немає потреби підлещуватися перед ким-небудь або лестити кому-небудь. Вірний друг мамелюка — його гостра шабля, з якою він ніколи не розлучається. Справжній мамелюк тільки той, хто віддає аллаху душу, тримаючи в руці шаблю, покриту кров’ю ворога. Тому нам не личить принижуватися перед будь-ким, навіть перед падишахом. Поки ми живемо — живі, а прийде смерть — умрем. Мені вже чимало років, і я з п’ятнадцятирічного віку весь час у боях. Варто мені почути бойову трубу, і старе моє серце починає битися сильніше, я знову знаходжу сили і бадьорість. Мені знову хочеться сісти на коня і, оголивши шаблю, разом із моїми братами, безстрашними мамелюками, кинутися в бій, а якщо потрібно, — і віддати аллаху душу, — все натхненніше продовжував Алі-бей. — Ну, друже, як йде торгівля, як з’їздив? — запитав він.

— Все гаразд, повелителю. Море перепливли благополучно. Та торгівля пішла на спад. Товару мало, повелителю. Майже немає невільників з Гюрджістану, — з сумом закінчив Гусейн-ага.

— А чому? — здивувався Алі-бей.

— Кажуть, повелителю, що грузинські царі стають все сильнішими! Вони відмовляються платити данину персам і османам. Після походу Шаха-Аббаса всі думали, що Гюрджістан похований навіки. Та поглянь на цей край! Який там похорон? Країна зміцніла і відроджується. Гюрджі вже кілька разів перемагали кизилбашів і... навіть... — о аллах! — правовірне воїнство османів... — ледве вимовив Гусейн-ага.

— Дуже прикро! — зітхнув Алі-бей і на знак смутку вдарив себе долонею по чолу. — Зрозуміло, коли гюрджі зміцніли, звідти не отримаєш невільників. Торгівля невільниками — ти сам добре це знаєш — можлива тільки в умовах смути і безвладдя в країні. А якщо народ дружний і сильний, то кожна людина вірить іншій і цінує загальне благополуччя. Хіба такий народ буде продавати своїх синів? Де бачено, щоб мати, якщо у неї є совість, продала б свою дитину! Все це так, звичайно, але для нас це дуже невтішно, клянусь ісламом, — додав Алі-бей і потягнувся до кальяну.

— Та перед твоїм світлим обличчям, перед твоїми сяючими подібно сходу сонця очима, я б не посмів постати з порожніми руками, о повелителю! — шанобливо промовив Гусейн. — Я привіз тобі хлопчика з Гюрджістану.

— Хлопчика? Маленького? — радісно запитав Алі-бей, і очі його заблищали.

— Так, пане, маленького, років дев’яти-десяти.

— Ти в мене молодець, дорогий Гусейне. Я був упевнений, що ти з порожніми руками не з’явишся до мене. А де ж він?

— Залишив у твоїх слуг.

— Нехай негайно приведуть його, — квапливо наказав Алі-бей.

Через деякий час на порозі пишно вбраного залу з’явився Хвича, названий Махмудом. Хлопчик, вимитий і причесаний, був одягнений у строкатий халат. Голову дитини прикрашала феска.

Ледве переступивши поріг, Хвича схрестив руки на грудях і низько вклонився.

— О мій маленький гюрджі, молодець, молодець! — вигукнув Алі-бей. — Дякую тобі, купець, за дорогоцінний подарунок і за те, що ти навчив малюка нашим звичаям і порядкам. Ти так гарно одягнув його! А як звуть мого маленького хлопчика?

— Його звуть Махмуд, повелителю, — відповів Гусейн-ага.

— Махмуде! — покликав Алі-бей.

Дитина знову склала руки на грудях і схилила голову.

Алі-бей був у захваті.

— Однак як швидко він засвоїв наші звичаї!

— Я його навчав по дорозі, — пояснив Гусейн-ага. — Треба все ж визнати, що гюрджі — здібні люди. Варто їм пояснити один раз — і досить. Дуже мало часу пройшло звідтоді, як ця дитина залишила свою батьківщину, а вже розмовляє турецькою.

— Дякую, дякую тобі, аго, — з задоволенням повторив Алі-бей, — ти не купець, а прямо чарівник, клянусь прихильністю аллаха! Ти міг би десь керувати школою. Ну, мій малюк, підійди до мене ближче, — ласкаво сказав Алі-бей.

Хвича боязко ступив уперед. Він ще ніколи не бував у такій пишно прибраній кімнаті, тому його охопило збентеження.

Алі-бей подивився на дитину і погладив її по голові. Той не зводив з Алі-бея своїх жвавих очей.

— Та ти поглянь, Гусейне! Адже це ж воїн, справжній воїн, природжений мамелюк! — радісно вигукнув старий воєначальник, обмацуючи м’язи Хвичі.

— Треба ще пам’ятати, володарю, що дитина дуже намучилася в дорозі; хлопчика довго тягали з місця на місце і весь час смикали. У мене він уже оклигав, а то були тільки шкіра та кістки. Не вміють деякі купці, повелителю, гідно поводитися з невільниками. Особливо обережного ставлення вимагають діти. А торговці обходяться з ними грубо, не годують їх, не одягають. Що не кажи, а треба ж все-таки відрізняти людину від худоби! Та й, крім цього, заради самої вигоди купець повинен показати покупцеві товар якісний. А є дурні, які цього не розуміють!

— Правильно, абсолютно правильно, клянусь ім’ям аллаха! Я ж сказав, що ти чарівник, — підтвердив задоволений Алі-бей. — А їздити верхи вмієш? — запитав він хлопчика.

— Вмію! — сміливо відповів той.

— Я посаджу тебе на коня, рівного якому немає на світі, і одягну в дороге вбрання, а їжі й питва буду давати стільки, скільки забажаєш. Будь тільки розумником, — сказав маленькому бранцю Алі-бей і звернувся до купця: — Хлопчина мені дуже подобається. Я сам буду виховувати його. Одним достойним мамелюком побільшає. Ну, а я не залишуся в боргу, Гусейне-аго, і обдарую тебе щедро. Гей! Покличте мені скарбника! Як ти тепер мені порадиш, ага? Чи не краще одразу віддати дитину муллі, щоб він вивчив заповіді Магомета?

— Мудра думка, о великий повелителю! Та мені здається, що його треба з перших же днів навчати і військовій справі.

— Неодмінно, неодмінно! Завтра ж накажу моєму зброяреві приготувати потрібну зброю, і почнемо вчити хлопчика носити її та користуватися нею.

— А ти, Махмуде, будь обережний! Величезна ріка, яка тече у нас, це не дзюркотливі струмки твоєї батьківщини. У ній водяться такі гострозубі крокодили, що варто їм лише схопити жертву — і кісточки не залишиться.

Почувши про дзюркотливі струмки, Хвича згадав річку Техурі, згадав рідні місця... «Де ж тепер наші кози? — промайнуло в свідомості дитини. — Хто тепер їх виганяє на пасовище? Як живуть батько й мати, пам’ятають чи забули мене? Чи залишився живий отець Маркоз? А де Маріка? Лерцаміса?..»

Він згадав грушу в садку отця Маркоза, яку так любив. Щоранку хлопчик підходив до молодого деревця, вітав його, розмовляв з ним, як з другом, а йдучи додому, прощався. Пригадав Хвича і подорож на кораблі, згадав Саломе і Резо, котрі пестили його, як рідного сина, ділилися з ним останнім шматком. Як гірко було розлучатися з ними! О, скільки він тоді плакав! Такого горя Хвича не відчув навіть при першому викраденні. Все згадала дитина, і очі її наповнилися слізьми.

Алі-бей помітив це... Він немов прочитав на обличчі хлопчика повість усього його скорботного життя. І Алі-бей ніжно приголубив хлопчика.

Хвича гірко заплакав.