Мамелюк

V

На Нігоїтській височині, зарослій вічнозеленим лісом, розкинулася садиба князя Гіоргі Чорішвілі. Княжий двір займав неабияку площу. З одного боку двору, на рівному місці, стояв критий дранкою просторий будинок. У ньому проживало сімейство князя і там же приймали почесних гостей. Поблизу цього будинка стояв будинок менший, де ночували менш знатні гості.

Трохи віддалік були розкидані дощаті і плетені з лози хатинки, криті очеретом, тобто кухня, стайня, пекарня, соколятня тощо. З іншого боку двору, в низині, що прилягала до струмка, виднілося близько двадцяти маленьких хаток, у яких тулилася дворова челядь.

Сонце вже сідало, коли отець Маркоз, у супроводі Теодорика, зайшов на подвір’я князя. Священика зустрів син князя — Олександр. Він шанобливо запросив прибулого до помешкання. Та священик з першого погляду помітив, що його прихід не тільки не викликав задоволення молодого князя, але й навіть засмутив його.

Отець Маркоз подивився прямо в очі княжича, ніби кажучи: «Що поробиш, сину мій? Розумію, що тебе не втішив мій прихід, але я, як бачиш, все ж завітав».

— Що сталося з княгинею? Я дуже засмучений, — звернувся священик до Олександра, — буду молити Бога про її якнайшвидше одужання.

— Дякую, отче, — ввічливо відповів княжич. — Вона щось нездужає. Не знаю, чи зашкодило їй щось, чи вона застудилася?

Невпевнений тон княжого спадкоємця мимоволі викликав у священика сумнів: ні те, ні інше, мабуть, не було справжньою причиною нездужання матері Олександра.

— Що могло їй зашкодити, де вона могла застудитися? — з посмішкою запитав Маркоз. — Княгиня ж не їсть холодного гомі, та й глечики з водою не носить.

Слова священика обурили княжича. Він зблід, але, знаючи, що Маркоз за словом в кишеню не полізе, стримався і відповів з усмішкою:

— Ех, отче! Хто тягає глечики з водою й їсть холодний гомі, буває здоровіший за того, хто вихований у розкоші.

— Ти зволив сказати щиру правду, — з задоволенням зауважив священик, — Господь справедливий! Єдина втіха бідної і вбогої людини — здоров’я, яке дають праця і помірковане життя. Так встановлено Творцем.

— По правді кажучи, отче, моя мати хоч і вихована в розкоші, але все ж досить працьовита. Вона клопочеться з ранку до вечора і нерідко навіть втручається в справи, які її зовсім не стосуються.

— Так, так, мій сину! Це всім відомо! Я, звичайно, пожартував. Адже княгиню Родам не перший день знаю! Мені довелося бувати у неї, коли тебе ще на світі не було. Та я ж вінчав її! Накажеш іти прямо до княгині?

— Вибач, отче. Доведеться трохи почекати. Вона тільки що заснула.

— До чого ці вибачення, синку? — перебив княжича Маркоз. — Хай буде сон цілющим для неї. Я почекаю на балконі. Що може бути краще, ніж сидіти тут і оглядати околиці? Яка краса! Вся долина Ріоні і весь Одіші[24] як на долоні. Так, блаженної пам’яті дід твій Кайхосро вдало вибрав місце. А яка тут вода, що за повітря! По всій Гурії годі й шукати іншого такого місця!

Священик сів на довгу лаву. Князь Олександр розташувався віддалік.

Деякий час тривала мовчанка.

Обидва почувалися трохи ніяково. Отець Маркоз бачив, що княжого синочка обтяжує необхідність приділяти йому увагу, але чемність не дозволяє піти. А священик, звичайно, не міг сказати Олександру: «Іди собі, зроби милість».

Зрештою, мовчання порушив княжич Олександр:

— Що говорить, отче, твій ефуті? Який буде рік, який врожай? Чи не очікується мору?

— Ех... — відкашлявся отець Маркоз і, не поспішаючи, зі звичайною впевненістю продовжував: — Для чого нам ефуті, сину мій? І без ефуті, і без карабадіні[25], наша доля відома для нас, як день. Очима бачимо і вухами чуємо все, що діється навколо. А серце обурене і страждає. Який може бути хороший урожай, князю, коли сівач і орач бояться виходити в поле? Так скажи мені, де цей народ? І звідки йому бути, якщо кращих синів і дочок нашої країни сотнями і тисячами продають за море, як овець і кіз. Воістину великим є довготерпіння Боже! Не розумію, чому не покарав нас Господь, як мовиться про грішників у Святому письмі, «полум’ям і палаючою сіркою і шаленством урагану», і не стер з лиця землі наш грішний край? Дивуюся, як море й озеро Паліастомі не поглинули нашу країну, де творилося і твориться стільки обурливого беззаконня! О Боже, допоможи мені, грішному, я охоплений легкодухістю і зовсім забуваю, що ти довготерпеливий і многомилостивий! Ти удостоїш райського блаженства простий народ і приборкаєш Гордєців. Ні, князю, — понізив голос священик, — мій ефуті-карабадіні відкритий перед нами, — це наше життя. Хоча воно і незавидне, але й не зовсім позбавлене розради. «Я послухаю тебе, Господи, ти удостоїв блаженства помазаника свого... Боже, спаси і помилуй царя і почуй нас! Коли ми звертаємося до тебе... Ті діють насильством і мечем, а ми — ім’ям Божим. Ті нехай зустрінуть перешкоду і впадуть, а ми нехай повстанемо і вознесемося увісь».

Княжич почервонів від гніву. Він добре розумів сенс притч священика Маркоза. Справа в тому, що батько Олександра — князь Гіоргі — сам займався куплею і продажею невільників. Кожен дрібний работорговець, будь він гурієць, імеретинець або мегрел, знаходив у домі князя Чорішвілі притулок і прихисток. Князь Гіоргі був вельми впливовою людиною, і зажадати від нього будь-якого звіту або ввірватися до нього в дім, не наважилася б не тільки проста людина, але і сам Гурієлі[26]. Князь Чорішвілі був добре знайомий з турецьким пашею, який захопив Потійську фортецю, а також із заможними торговцями-османами. Вони рахувалися з князем Гіоргі та цінували його. Князь був дуже спритним у купівлі і продажу невільників і заробляв таким чином величезні гроші.

Чимало неприємних розмов було через це в отця Маркоза з князем Гіоргі. Та скільки не повчав священик князя, скільки не благав і не просив його покінчити з таким ганебним заняттям, він нічого не міг добитися. Князь же ненавидів Маркоза, хотів порвати з ним будь-які стосунки і навіть не пускати його в дім, проте не наважувався на це, бо княгиня Родам глибоко поважала свого духівника і нізащо не погоджувалася замінити його іншим священиком. Князь Гіоргі в глибині душі, безумовно, визнавав гідність отця Маркоза і, хоча йому була неприємною ця людина, яка постійно його викривала, він усе ж віддавав перевагу йому, а не будь-якому іншому, рабськи догідливому попу. «Нехай базікає скільки завгодно. Що мені до цього? — думав князь. — Я буду вчиняти так, як хочу».

Та коли отця Маркоза взяв під свій захист сам цар Соломон, обставини різко змінилися: священик став небезпечним для торговців невільниками. Тепер він міг використовувати обурення своїх прихильників, яких серед простого народу у нього було багато, або просити допомоги у царя. Той, звичайно, підтримав би отця Маркоза і суворо покарав би викритих у работоргівлі. Священик досі обмежувався повчаннями і притчами, але він міг вдатися і до інших засобів впливу і заподіяти князю Гіоргі чимало великих неприємностей. Тому за останній час князь почав ставитися до нього поблажливо і навіть з деякою повагою. Водночас він клявся отцю Маркозу, що тепер повністю відмовився від работоргівлі. Почасти це була правда: відкрито ніхто вже не наважувався привозити в дім князя невільників.

Іншим разом князь Олександр, ймовірно, інакше відповів би на зауваження священика, але зараз він вирішив змовчати, і тільки докірливі погляди виказували його невдоволення. Отець Маркоз прекрасно розумів, що його слова не до душі князю, але, немов не помічаючи цього, продовжував:

— Знай, княжиче, що ми прокинемося і восторжествуємо. Добро подолає зло, але мстити ми не будемо. Християнській чесноті не личить помста. Що було, то не повториться, сину мій, — вже відверто заявив священик, — і не будемо про це згадувати. Попросимо у милосердного Бога прощення й оберемо новий шлях. Тоді побачиш, що і небо вчасно посилатиме дощ, і земля в достатку даватиме плоди; істина і доброчесність запанують серед людей.

— Дай Бог, дай Бог! — повторив князь, але було помітно, що це побажання нещире.

— Час схаменутися і слова втілити в справи, — повчально промовив отець Маркоз, але не закінчив своєї фрази. Здригнувшись, він почав придивлятися до чогось, що відбувалося у дворі. А там проходив кремезний чорнобородий чоловік. Голова його була обв’язана башликом, ззаду за паском стирчав пістоль. Незнайомець попрямував до стайні. Досвідченому оку священика він здався підозрілим.

— Звідки цей чоловік? Хто він? — запитав отець Маркоз.

Князь Олександр, подивившись у двір, зблід, але постарався не видати свого хвилювання.

— Це наш родич.

— Певне, нетутешній.

— Так. Він з Одіші, — відповів князь після невеличкої паузи.

— А-а... ось як, — багатозначно промовив священик і, суворо глянувши на князя, додав: — але по обличчю бачу, що недобра ця людина.

— Мати вже прокинулася, отче, — майже запобігливо сказав князь, швидко встав і пішов у будинок; Олександру більше нічого не залишалося робити, — він не міг далі витримувати гнівний погляд священика.

«Ну, тепер мені зрозуміло, що тут затівається! — подумав священик і рішуче провів рукою по білій бороді. — Невже знову притягли якогось нещасного? Нічого... зараз побачу княгиню і все з’ясую. І нехай всохне рука отця Маркоза, якщо він причастить дружину князя, перш ніж дізнається, що тут діється. Княжич мене ніколи не любив, недарма він син свого батька; але сьогодні я прочитав на його обличчі не тільки ненависть, але й повну розгубленість. Господи, будь мені опорою і захистом, зміцни мій дух!» — молився про себе священик. У цей час з кухні до нього долинули голоси.

— Ой-ой, безбожники, нелюди! — голосила стара няня. — О, гріх який... Де ж їхнє серце?!

Кілька жінок говорили одночасно. До кухні було досить далеко, і отець Маркоз розчув лише окремі слова няні, але і цього було достатньо: він зрозумів, що в будинку відбувається щось таємниче, пов’язане з появою чорнобородого мегрела.

«Невже князь, поклявшись мені, що він давно не займається такими справами, знову взявся за своє? — з гнівом подумав священик. — Та нічого, розплати чекати недовго: наближається судний день!»