Мамелюк

I

За селищем Ушапаті, вздовж річки Техурі, пролягла між двома хребтами досить широка долина. Вона утворилася в результаті багатовікової руйнівної роботи бурхливої річки, яка з давніх-давен розмивала гірські схили, що тяглися обабіч берегів, вкритих густим лісом і кущами низькорослого лавра. Річка створила цю рівну, як долоня, долину, збагатила її ґрунт наносним мулом і підготувала для людини прекрасні місця під ріллю і посіви.

І людина скористалася щедрими дарами природи: важко знайти тут хоч клаптик необробленої землі.

Майже півтора століття тому тут колихалася нива гомі[1].

Місяць косовиці. На чистому бірюзовому небі спокійно пливло величне світило, щедро посилаючи на землю свої живодайні промені. На широкому полі всюди виднілися селяни; знявши верхній одяг, вони в самісіньких сорочках, де поодинці, а де по двоє чи по троє, працювали з мотиками в руках. Залишені подекуди для затінку шовковиці, ясени й інші гіллясті дерева звеселяли місцевість.

В одній частині поля трудилися троє: один з них був зовсім сивий, у другого вже почала пробиватися борода, а в третього ледь намічався пушок над верхньою губою. Це були батько і сини.

— Швидше мотижте, синки! Цю смугу, дасть Бог, до обіду закінчимо, — гукнув старий, — бачите, який погожий видався день!.. Хай згинуть безслідно всі гнобителі наші і всіх добрих християн, як гинуть вирвані нами бур’яни!

— Не розумію, батьку, чому їх тут стільки, — звернувся до старого його старший син Гіго, — адже минулого року ми двічі пропололи цю чортову ділянку, і корінця від плевел не залишили, а нині, дивись, вони знову вкрили поле, немов татарська орда.

— Пам’ять у тебе дірява, — перебив його молодший брат Малхаз, — невже забув, що минулого року ми цей шмат майже не чіпали. А он ту смугу, де росте старий ясен, ми двічі добре пропололи, і тепер там, мабуть, тільки доведеться розрідити густу порость гомі.

— Правильно кажеш, синку, — підтвердив батько, — ми минулого року не зуміли гарно прополоти все поле: спокою не давали ці безбожники, ненависні Господу і людям. Хоч і сива моя голова, слабкі стали руки і ноги, однак і мені довелося йти воювати в Імереті. Пресвята Богородиця, — і старий звів очі до неба, — знищи наших ворогів, усіх тих, хто затіває нескінченні смути, хто влаштовує різанину між братами! Даруй, Господи, перемогу імеретинському царю Соломону... І дав же він жару невірним в хресільській битві[2], чимало перебив басурманів, а зрадника Левана Абашідзе прикінчив, як собаку.

— Так, тоді і мені довелося два тижні змарнувати: допомагав майстрам лагодити сідла для тих, хто йшов у похід, — немов виправдовуючись, сказав Гіго. — Ох, і багато ж довелося пом’яти смердючих ременів, будь вони тричі прокляті! А поле наше так і залишилося непрополеним, тому тепер і потребує подвійної праці.

Всі троє спритно змахнули мотиками, і гостра сталь знову врізалася в просочену мулом землю.

— Чесно кажучи, пора обідати, — зауважив Малхаз.

Старий прикрив долонею очі і подивився на сонце.

— Так, до полудня вже недалеко, — неквапливо промовив він і, перервавши роботу, сперся на мотику. — Адже Івакі і Філу вже пішли в село, щоб супроводжувати жінок, які принесуть нам обід. Мабуть, вони незабаром прийдуть, якщо тільки провідники не забаряться... Та й зібрати всіх відразу важко: один зайнятий тим, інший — цим... А тут ще й хвороби людей замордували. Мати Кучу хвора, її невістка Майя зайнята дітворою, і їй, зрозуміло, нелегко звільнитися вчасно. Дружина Біти теж занемогла!.. А ваша нещасна мати... О, горе мені!.. Обід у неї, мабуть, уже давно готовий, але не могла ж вона одна-однісінька піти сюди... Треба чекати інших.

— Зголоднів хлопець, — пожартував Гіго над Малхазом. — Нумо, глянь, ось і наші йдуть!

І справді, на дорозі, що пролягає берегом Техурі, з’явилися двоє чоловіків, озброєних рушницями, а слідом за ними — близько п’ятнадцяти жінок з кошиками на плечах.

Опинившись у полі, кожна з жінок попрямувала до своїх рідних. До старого з синами підійшла худорлява, середніх років селянка з гордим і рішучим обличчям. За нею ледве встигав хлопчина років семи-восьми. Він ніс на плечі досить великий глечик, але, незважаючи на це, крокував бадьоро та впевнено і якщо не випереджав маму, то й не відставав від неї.

— Хто це? Хто це йде? Мій синочок, мій Хвича, радість моя? — вже здаля ласкаво вітав хлопчика старий. — Синку мій любий, а чи не розгубив ти своїх кіз?

— Замордував мене наш хлопчик своїми проханнями: візьми та візьми мене в поле. Як пригнав кіз, не переставав канючити. Але, по правді кажучи, він допомагав мені: ніс глечик від самісінького дому, — з посмішкою промовила жінка.

Під розлогою шовковицею жінка зняла з плеча кошик і витерла обличчя строкатою ситцевою хусткою.

— Добре, синку, добре, серце моє! Та, дивись, мій любий, бережи кіз, бо у нас не буде ні сиру, ні мацоні[3], яке ти так любиш!.. — ласкаво промовив батько, припинивши роботу і прямуючи до шовковиці.

Всі сіли в затінку дерева.

Мати дістала з кошика каштанове і букове листя і розстелила на землі замість скатертини. Потім вона розклала недавно вийняте з котла, ще тепле просо з устромленими в нього шматочками сиру. Найбільший шматок вона поклала окремо.

— А чалам-каламі[4] не принесла? — запитав старий дружину. — І чому так запізнилася? Твої сини вже було підступили з ножем до горла. Сама розумієш, молоді вони, і вчасно мусять їсти, — жартівливо зауважив старий. — Ех, стара! Підкралася до мене старість, так ти вже й не цінуєш мене... Але бережися!.. За тривалою посухою, як відомо, слідує грім, блискавиця і злива!..

— Ой, щоб тобі... Вже однією ногою в могилі, а все дурниці верзеш, — пробурмотіла дружина, ніяково посміхаючись, і, аби припинити цю розмову, додала: — А про чаламі як я могла забути? — вона нахилилася до кошика. — Ось тобі і чаламі. Чому я запізнилася, запитуєш? У такий проклятий час дякуй Богові, що хоч пізно, та прийшла. В одній родині хворий, іншому треба пшоно молотити на княжому дворі, третьому — ткати вовну. А поки всі зберуться, час і летить. Потім треба чекати охорону. Господи, хіба це життя? Чи доживемо до того дня, коли можна буде без страху носити обід у поле? А переправитися через цю річку, що розлилася, — як чуму подолати. Човен не більший за корито, як усім у ньому вміститися? Ось і чекаєш!

— Досить, досить, люба, чого сиплеш словами, як диякон Саба? — жартівливо сказав старий. — Адже ми з тобою завжди з півслова один одного розуміємо. Гей, синку, Хвичо, налий мені в чаламі соку благословенної виноградної лози. Якщо не промочити горла, шматка проковтнути не зможу.

Жвавий хлопчик з блискучими очима і гострим підборіддям дістав з горлечка глечика пробку із зеленого листячка і налив у чаламі вина гранатового кольору.

Старий узяв повну чаламі і, звівши очі до неба, урочисто вимовив:

— Хвала тобі, Всевишній, хвала! Будь нам покровителем, установи мир на нашій землі, поклади кінець вічним суперечкам і чварам між панами! Покарай, Боже, невірних і возвелич християн. Даруй перемогу царю Соломону і спрямуй на добро всі його справи. Хай живе він довго! Знаєте, сини мої, виявляється, цар видав наказ: якщо хтось наважиться продати в Туреччину полоненого, будь він особою цивільною або духівником, не пожаліє й очі виколе... О-ох, душу віддам за гнучку лозу, за солодкі грона, що дали цей сік! — закінчив старий, випивши вина з чаламі і проводячи рукою по вусах і бороді, щоб змахнути з них краплі вина.

Натруджені селяни з апетитом взялися до їжі. Маленький Хвича сів поруч з батьком і братами і, хоча він вже пообідав вдома, однак, наслідуючи приклад старших, з таким же задоволенням клав до рота шматок за шматком, ніби не їв три дні.

— Хто це може бути, синку? Нумо, подивися, Гіго, хто це може бути? Що це за вершник мчить по дорозі? Ех, як летять роки! Навіть бачити став гірше. Адже не так давно міг за півсотні кроків потрапити в яйце, підвішене на гілці, — з гіркотою згадував старий, — а тепер вершника від пішого насилу відрізняю...

Гіго і Малхаз пильно вдивлялися у вершника.

— Хто б це міг бути?.. Та це ніхто інший, як Мурзакан Ревія! — вигукнув Гіго.

— Звичайно, Мурзакан. Він, дивак, і взимку і влітку носить бурку, — засміявся Малхаз.

— Мурзакан Ревія? Ну, дружино, залишилося ще гомі? А з сиром як? — запитав старий.

— Гомі, мабуть, чогана[5] два буде, а ось сиру замало. Та й не для такого гостя це частування!.. Не збожеволій і не смій запрошувати, — стривожилася дружина.

— Чи твого розуму це справа, дурепо!.. Синки мої, я хочу пригостити Мурзакана вином. Сподіваюся, не відмовиться... Е-хе-хе, ну і втомився ж я! — кряхтячи, промовив старий і неквапливо піднявся назустріч гостю.

Через хвилину-другу породистий скакун зупинився біля розлогої шовковиці.

— Даруй за зухвалість, батоно Мурзакан, — вибачився старий, — але ти виріс у нашій родині і, я сподіваюся, не образиш свою годувальницю, та й на мою сивину зважиш і розіп’єш з нами чаламі вина.

— Із задоволенням, мій дорогий Тагуйє, мій морду[6]. Я радий, що бачу тебе і всю твою родину в доброму здоров’ї. Вельми вдячний за запрошення, — відповів гість і зійшов з коня. Знявши з плечей бурку, він кинув її на сідло і з усмішкою сказав:

— Складати її, прокляту, ліньки, ось і тягаю весь час на собі. Що поробиш?! Такому непосидючому, як я, без бурки не обійтися!

— Правильно, князю, хай продовжить Бог твої дні! Ти, мабуть, чув, що є така приказка: «Якщо тобі ліньки носити бурку в руках, прив’яжи її хоч до сохи і тягни за собою!..» Прошу не знехтувати нашою їжею, батоно! — шанобливо запросив гостя Тагуйя.

— Я чекаю твого привітального слова, — сказав Мурзакан, склавши руки в боки. Він був високий на зріст і плечистий. За спиною у нього висіла чудова рушниця стамбульської роботи. Один пістолет був засунутий за широкий пояс ззаду, а другий — спереду. На боці висіла шабля. Обличчя в гостя було сміливе й усміхнене.

— Ні, ні!.. Життям твоїм клянуся, чи гідний я такої честі! — вигукнув старий.

— Дуже тебе прошу, — наполягав Мурзакан.

— Ні, клянусь життям моїх дітей!

Сяк-так після довгих прохань та умовлянь Мурзакан, зрештою, погодився першим привітати Тагуйю. Після цього гість зняв рушницю, притулив її до стовбура шовковиці, де стояли ще дві рушниці — Тагуйї й Гіго, і приєднався до обіду селян. Він взяв ще теплого гомі, поклав на нього шматок свіжого сиру сулугуні і почав з апетитом частуватися, не відстаючи від інших.

— Не сердься, батоно!.. Покарай мене Господь... Хіба ми достойні пригощати тебе? І як зважився на це мій отетерілий старий?! — вибачалася перед гостем дружина Тагуії Мзеха.

— Не кажи так, годувальнице! — вигукнув Мурзакан. — Покуштувати цього чудового гомі і білосніжного сиру не відмовився б і сам ясновельможний князь Дадіані. Та не позбавить нас Господь цих благ, а про решту не турбуйся, люба. Що може бути смачнішим за таке частування?! — запевнив Мурзакан, не перестаючи жувати.

— Краще б мені закам’яніти! Якби я очікувала такого гостя, зарізала б курку...

— Годі тобі, жінко! Курку? Може, ще яєць докласти захочеш?.. Досить з нас і того, що маємо. Мурзакан — своя людина, він не засудить. Не те що гомі, будь у нас навіть одна суха шкоринка і ось цей Богом благословенний напій, — чоловік показав рукою на глечик з вином, — я й тоді не посоромився б запросити гостя, хоча б це був сам син Божий, який постав би на моєму порозі.

— Так, так, мій Тагуйє! Коли є вино, вважай, що все гаразд! А вино у тебе завжди чудове!.. Це, по-моєму, оджалеші[7]!

— Як я можу тобі збрехати, Мурзакане, адже ти вихованець мого дядька Уту і тітки моєї Татії, дворянський син, добре знаєшся на вині. Клянуся дітьми, оджалеші тут намішаний, але більша частина — від лози панеші.

— Клянуся покійним батьком, це вино не поступиться кращому оджалеші. Ти маєш рацію, коли кажеш, що я розбираюся на винах... Дай покуштувати будь-кому, і кожен скаже, що це — оджалеші.

— О любий Мурзакане, — пожвавішав старий, — чисте оджалеші я витримую в квеврі[8] до дня архангела Гавриїла, нехай буде благословенне його ім’я! Хочу після свята діви Марії відправитися на прощу. Ось якби ти тоді до нас завітав, це воістину була б господня милість. А тепер що? Адже правду каже моя дурна баба: не посмів би я запрошувати на обід такого гостя. А сьогодні вмовив тебе брати участь у нашій трапезі. Це з мого боку велика зухвалість!

— Превелика зухвалість! — весело дражнив його гість. — Де тебе навчили цим абхазьким вибаченням? Головне — привітність господаря, а не вщерть заставлений м’ясом і всілякими стравами широкий стіл. Зізнатися, я давненько не їв так смачно. Гостинність у вас в роду. І гірка редька, запропонована тобою, здасться солодкою, дорогий мій Тагуйє, — сказав гість і підняв чаламі, повну вина. — Нехай Господь і святий Георгій дарують довголіття тобі, дружині твоїй і дітям. Нехай захистить тебе Бог від пожежі та інших напастей... Ну і вино! Яке оджалеші може з ним зрівнятися? І хіба де-небудь знайдеться краще! А колір який — немов чистий гранатовий сік! Будь благословенна лоза, що подарувала це вино! — закінчив Мурзакан і осушив до дна чаламі.

— Будь благословенна! — повторив і старий.

— Що, Тагуйє, цей малюк теж твій?

— Так, батоно, мій синочок, — відповів Тагуйя й ласкаво глянув на хлопчика.

— Ось так старий! Відзначився... в такі роки... — жартівливо зауважив гість.

— У цьому її вина, батоно. «Ти вже старий та старий!» — щодня докоряла вона мені. Ось я і показав, який я старий, хе-хе-хе!

— Та пропади ти пропадом! Засипати б землею твій клятий рот! — з обуренням відповіла дружина і, почервонівши, сховалася за шовковицю.

Гість розреготався. Посміхалися і сини Тагуйї.

— Це що! Я ще покажу себе! Дайте тільки закінчити прополку! — весело вигукнув Тагуйя.

— Нічого, дорога годувальнице. Не турбуйся про те! Він тільки жартує... Дяка Господу, твої сини — справжні Таріели[9], нехай тільки посміє — вони старому ніс одгризуть! — жартував гість.

— Щоб він не дочекався свята Великодня! — пробурмотіла Мзеха.

— Припинимо цю розмову, мамо! Вже не кажучи про інших, тебе і молодший твій зуміє захистити. Він, якщо знадобиться, мотузкою зв’яже ноги татусеві. Чи не так, дядьку? — зухвало запитав гість.

Хлопчик повернув до Мурзакана усміхнене обличчя, а потім запитально глянув на батька.

— Синочок мене не підведе! — Тагуйя погладив дитину по голові.

Всі розвеселилися, і трапеза тривала.

— Скажи, князю, що нового у світі, — ти ж повсюду буваєш? Здається, трохи легше стало. Невже змилостивився Господь, нехай буде благословенне його ім’я! — старий перехрестився. — Чи правда, що помирилися нарешті Дадіані й цар?

— Кажуть, що так, та й в усьому це відчувається, — серйозно відповів Мурзакан. — Поки що наш Отія Дадіані відданий царю. Аби біс його не поплутав і не змусив зрадити присязі, бо зараз він, правду сказати, дуже допомагає царю. Та й князь Гуріелі пом’якшав і вже не є небезпечним. Тільки рачинський еріставі[10] — Ростом — все ще стоїть на своєму і вставляє палки в колеса. Ніяк не може втихомиритися це чортове поріддя! Але якщо цареві Соломону вдасться завдати поразки і Ростому, вір, Тагуйє, що й у нашому краю запанує такий же мир і спокій, як у Іраклія в Картлі і Кахеті.

— Ти кажеш про царя Іраклія, про того самого, про якого народ складає пісні?

— Саме про нього! Його прозвали Маленьким кахетинцем, — пояснив Мурзакан.

— Я готовий душу за нього віддати! — захоплено вигукнув старий.

Молодь перестала їсти і почала дослухатися.

— Цар Іраклій, дорогий Тагуйє, — багатозначно промовив гість, — посланий небом. Де тільки не поворухнув він рукою, всюди перетворив на порох невірних — і лезгин, і кизилбашів, і османів! А які чудеса він творив в Індії! Варто йому сісти на коня, вихопити шаблю з піхов, гикнути і налетіти на ворога, — за ним і погляд людини не встигне!

— От молодець! — не втрималися сини.

— Боже, даруй йому перемогу! — зітхнув старий і підняв повну чаламі. — Допоможи, Господи, здолати невірних кожному, хто бореться з ними, хто стверджує мир на землі; допоможи захиснику бідняка-селянина, заступнику вдів і сиріт; допоможи тим, хто зважує все на вагах справедливості. Господи, дай нам дожити до того дня, коли можна буде виходити в поле без зброї, коли дружина зможе без охорони приносити чоловікові обід, коли ми не будемо відчувати ні утисків, ні страху.

— Амінь, амінь! — підтвердив гість.

Тагуйя осушив чаламі і підніс вина Мурзакану:

— Батоно[11] Мурзакане, бажаю тобі багато років благоденства. Хай продовжить Бог твоє життя! Ти не схожий на інших дворян, які грабують народ, тому я всім серцем люблю тебе.

— Дякую, мій Тагуйє. Якщо подумати, ми живемо зараз набагато спокійніше, ніж років п’ять тому. Я, здається, не з боязкого десятка, та й доволі спритний, але, правду кажучи, не наважувався раніше виходити з дому без пістоля. А тепер подекуди, можливо, і трапляється щось, але загалом живемо спокійно. Цар видав наказ суворо карати тих, хто викрадає людей і продає їх у рабство.

— Чув, чув, батоно Мурзакане, — бадьоро відгукнувся старий.

— Знаєш, Тагуйє, якщо наш Отія Дадіані та його син Кація не зрадять цареві Соломону, та ще й князь Гуріелі буде з ним дружити, то цар не тільки приборкає наших внутрішніх негідників, а й вижене з країни османів. Вір, що Соломон відіб’є у невірних Кутаїсі, а можливо, очистить від них і Поті. Тож нехай допоможе нам у цьому Всевишній, — закінчив гість і осушив чаламі.

— Поможи Ісусе Христе! Тоді не доведеться зі зброєю вирушати в поле, — вказуючи на рушницю, мовив старий.

— Так, так і буде, якщо Господь покличе до себе царя Соломона. Я добре знаю, як підуть справи. Недарма тричі побував у поході...

— Мурзакане, дорогий, ти брав участь у минулорічній хресільській битві? — запитав старий.

— Звичайно. Саме там і знівечили мені палець, — відповів Мурзакан, показуючи ліву руку, на якій замість вказівного пальця стирчав обрубок.

— Ой, синку! — розпачливо зойкнула Мзеха.

— Та це дрібничка! Я потрапив у таку сутичку, гадав, живим не виберуся! Ось коли наші, за допомогою Бога, вкрили себе славою! О-о!.. Дуже важливо, мій Тагуйє, щоб народ був згуртований і одностайний: тоді військо народне непереможне. Ще ніколи не були такі одностайні імеретини і мегрели, як у хресільській битві. Тому і розбили ми тоді ворога вщент. Та ще якого ворога!.. Османів було більше, ніж волосся на голові, а тил їхній прикривали засліплені ворожнечею відщепенці зі зрадником Леваном Абашідзе на чолі. Але, слава Богу, ми завдали їм жару! Внутрішні чвари гублять нашу країну, Тагуйє... А якщо ми будемо єдині в справах і помислах, то нехай навіть на одного нашого воїна піде десяток ворогів, він зуміє розправитися з ними.

— Але хто, дорогий Мурзакане, зачинатель усього?

Знову той же Дадіані, його придворні, князі, Чкондіделі[12]. Адже якби не було цього розбрату, клянусь Архангелом, ні я, ні хтось інший окрібець[13], сіяч і орач, ніколи не вбивали б один одного. А проти зовнішнього ворога ми піднімемося всі, як один! Так кажу я — простий селянин. Ти можеш навіть образитися на мене за ці слова, але смуту і суперечки влаштовують зазвичай великі люди, — вже гарячкуючи, закінчив Тагуйя.

— Чого ображатися? Мене радує, що ти зі мною відвертий, — схвалив його щирість Мурзакан.

— Свята правда, радітиме батько мій в обителі райській! — вигукнув Тагуйя. — У нас, у простих людей, немає причини ворогувати один з одним. Якось, у дні моєї молодості, я і покійний Коча Давітая потрапили в гори. Заглянули в хату одного бідняка, яка там ворожнеча! Він так зрадів нашому приходу, немов з турецького полону повернулися його зниклі безвісти брати. Прийняв з пошаною, від щирого серця намагався нам догодити і навіть провів до сусіднього села. Ну, а я сам? Скажу без всілякого вихваляння — воно гроша мідного не варте, — якщо зайде до мене будь-який незнайомий чоловік, хіба стану я з ним ворогувати? Звісно, нікому не дам його образити, хоч би з життям довелося розпрощатися. Ось що недавно зі мною сталося... — почав жваво розповідати Тагуйя. — Визирнув якось з вікна і бачу: до мого дому під’їхали два вершники. Я відразу зрозумів, що вони з тбіліського краю: сідла у них особливі, без задньої луки, закруглені.

— Знаю, бо не раз траплялося таке бачити, — зауважив Мурзакан.

— Завітали, значить, гості. Я такий був радий, немов мій рідний батько, Цаквая Абедія, повернувся з того світу. Та виявилося, що, звичні до хліба, вони в рот не беруть гомі. «Ну, дорога дружино, викручуйся як-небудь!» — кажу своїй старій. У бідолахи знайшлося дві-три жмені білої муки, прихованої для просфори. Я велів їй спекти хачапурі. Дяка архангелу Гавриїлу, знайшлося і ще дещо. Правда, з хлібом було сутужно, а так — усього вдосталь. Гості мої були хлопці на славу. Вони так розвеселилися, так дякували мені і таке «Мравалжамієр»[14] заспівали, а співають вони протяжно, урочисто, — що всіх наших, від малого до великого, в захват привели. Бути може, я розповів це не зовсім доречно, але повторюю, що ворожнечу і чвари сіють самі пани, а ми, хлібороби й сівачі, один одному ніколи ворогами не будемо. Нехай згинуть заздрість і злість у нашій країні! Виступимо разом проти ґвалтівників, і тільки тоді припиниться торгівля нашими нещасними братами, — з гіркотою вимовив Тагуйя. — Хай береже тебе Господь, дорогий Мурзакане, ти пошанував старого. Якби серед дворян знайшлася сотня-друга таких, як ти, наші справи пішли б інакше!

— Дякую, дякую тобі, Тагуйє.

— Хай береже тебе архангел в дорозі, — побажав господар гостеві і знову перехилив чашу. — О-о! А вино справді гарне — це і Богу відомо. Довгого тобі життя й удачі, Мурзакане!

— Хай допоможе тобі Господь! Довгого життя твоїм дітям, а тобі — дожити до їхніх весільних вінців. За ваше здоров’я, хлопці! — крикнув гість юнакам.

Гіго і Малхаз подякували Мурзаканові. Він допив вино і передав чаламі Гіго. Юнаки знову подякували гостеві і теж осушили по одній чаламі.

— Батоно Мурзакане, минулого року і мені ледь не довелося брати участь у хресільській битві, — зізнався старий. — А як ти гадаєш? Поплентався і я з моєю рушницею. Ми підійшли до річки Цхеніс-Цхалі, але, як дізналися, що цар і Дадіані здобули перемогу, повернули назад.

— Ой! Знайшли, кого брати на війну... Певне, розуму у них не більше, ніж у тебе, — глузливо зауважила Мзеха.

— Ех ти, дурна баба! Адже я зупинив би своїм тілом хоч одну ворожу кулю, а свою, можливо, витратив би на ворога.

— Ну, що ти, що ти, годувальнице! Тагуйя — відмінний стрілець, — заперечив Мурзакан. — Пам’ятаю, вранці, на Великдень, після заутрені, ми вішали на липу червоне яєчко і змагалися в стрільбі. І не раз його влучна куля розбивала яєчко. Я був тоді малюком і ріс у вашій сім’ї.

— Скільки разів я згадував тебе, стільки великодніх днів бажаю моїм дітям, — сказав Тагуйя.

— У хресільському бою, кажуть, прославився Хутуні Шарашія, — скромно додав Гіго.

— Істинна правда! — підтвердив Мурзакан. — Хутуні, царство йому небесне, був не людина, а справжній деві[15]. Врізавшись з оголеною шаблею в лави османів, він, немов буряк, порубав шістнадцять турок, але й сам загинув за народну справу.

— Хай святиться його прославлене ім’я, — благоговійно промовив старий, наповнив чаламі, нахилив її і за стародавнім звичаєм окропив вином шматок гомі.

Всі випили за упокій душі Хутуни.

— Ну, й досить, батьку Тагуйє, — сказав гість.

— Ще одну чаламі, дорогий. Вина ще вдосталь, батоно!

— Нехай ніколи не вичерпуються твої запаси. А нам не личить пити більше. У розпалі польових робіт ми з тобою, Тагуйє, мабуть, і так хильнули зайвого. Нехай береже пресвята діва Марія тебе і всю твою родину, — побажав старому гість, налив трохи вина в свою чаламі, випив і підвівся. — Дуже тобі вдячний, Тагуйє. Давно я не їв так смачно. Хай пошле Бог достаток твоїй оселі!

— Нехай господь Бог покарає мене, грішну, за те, що ми наважилися пригощати тебе, батоно, — знову почала виправдовуватися Мзеха.

Мурзакан ще раз подякував господарям, закинув рушницю на спину, скочив на коня і поїхав.

Мзеха з Хвичею, приєднавшись до жінок, котрі приносили в поле обід, у супроводі охорони рушили назад у село.

— Хвичо, будь обережний, — повчав хлопчика Гіго, — сам не виганяй кіз на пасовище і не відходь далеко від дому. Неподалік пустки Беко — висока бузина, там корму на півсотні кіз вистачить... Не бешкетуй і не розоряй пташиних гнізд!

— Будь розумником, синку, моя радосте! — Напучував хлопчика і батько.