Мамелюк

VI

Княгиня прокинулася, Олександра ніде не було видно. Служниця запросила священика до покоїв, і він увійшов у будинок.

Кімната, в якій лежала княгиня, була невеличка. Маленьке вікно ледве освітлювало її. Біля стіни на тахті, під шовковою ковдрою, лежала княгиня Родам. Перед тахтою був розстелений дорогий стамбульський килим. Біля ліжка хворої на високій тринозі лежав молитовник, надрукований цивільним шрифтом, і стояв маленький срібний свічник з саморобною восковою свічкою. Біля хворої нікого не було.

Увійшовши до кімнати, отець Маркоз прочитав коротку молитву і неквапливо привітав хвору.

— Іагундісо, — слабким голосом покликала княгиня, — подай пастирю стілець.

Священик сів, оглянув кімнату, помітив молитовник і співчутливо запитав хвору:

— Що з тобою, пані? Мене дуже турбує твоя хвороба. Молю всеблагу Богородицю про твоє одужання.

— Дякую, отче. Я почуваюся дуже погано, тому і довелося потурбувати тебе. Хто не знає: життя і смерть — справа однієї хвилини, — тихо промовила Родам.

Отець Маркоз зі співчуттям подивився на хвору і ласкаво відповів:

— Так, так, княгине. Я радий, що у важкі хвилини ти звертаєшся до Бога. «Я кличу до мене, і я почую голос твій!» — сказав Господь. — Не сумніваюся, що Бог почує і тебе, якщо ти щиро звернешся до нього.

— Я почуваюся дуже слабкою, отче.

— Господь зміцнить слабких і перетворить у порох сильних. Слухайте слово Господнє, бо добрий він і милостивий на віки вічні, — підвівши очі до неба, промовив Маркоз.

— Ох, отче, здається, і Богу набридли наші гріхи.

— Приховувати нічого, княгине, гріхи наші великі, — перервав її священик, — хіба гори і долини, море і суша, статки невірних і халупи, які дали притулок нещасним удовам, не волають про гріхи наші!

— Ти знаєш мене, отче. Я ж не раз відкривала тобі душу на сповіді... Господу Богу добре відомо про мої муки і страждання... — сльози покотилися з очей княгині, і вона не змогла продовжувати.

— Здається, і ти мене добре знаєш, княгине! Минуло сорок років звідтоді, як я тебе обвінчав. Тобі відомо, скільки я мав неприємностей за цей час, скільки було проти мене змов, навіть у твоїй родині. Але я завжди був і буду вдячний тобі, тому що впевнений: якби не ти, мене вже давно не було б на цьому світі. Так відплатиться тобі за це сторицею! Я вірю, що ти щиро страждала, коли бачила неправедні справи в своїй сім’ї, які чиняться твоїми близькими. Великою має бути скорбота, яку відчувала ти, чесна дружина і мати, знаючи, що твій чоловік і син давали притулок викрадачам, які займаються продажею побратимів у країну невірних. Та настали інші часи: Господь змилувався над нами і послав нам захисника. Ти ж усвідомлюєш, який суворий наказ видав цар проти тих, хто займається работоргівлею? Сподіваюсь, що наказ цей не залишиться гласом волаючого в пустелі. Це вже й зараз відчувається. Нині сіяч майже без побоювання йде сіяти, а лиходій, охоплений страхом, ховається. Я сподівався, що така зміна обрадує тебе. Але, на жаль, я бачу, що, навпаки, — ти занемогла, плачеш і стогнеш. Недуга твоя особлива, і викликана вона не тілесними стражданнями! Скажи мені, що за причина твоєї хвороби, не приховуй нічого!

Княгиня гірко заплакала.

— Тобі важко відповісти: сльози заважають, — спокійно продовжував священик. — Нічого! Сльози — то велика розрада, вони полегшують душу. Чи можу я сам відповісти на своє запитання? Гаразд, я не стану турбувати тебе, сам відповім. Ти ж знаєш, княгине, що від моїх очей нічого не приховати! Але ти все ж повинна сказати мені: хто цей чорнобородий мегрел, який завітав до вас у гості? Без сумніву, це недобра людина!

Княгиня глянула на священика заплаканими очима.

— Не дивуйся, княгине. Я його вже бачив, хоча мигцем, але бачив, і для мене цього достатньо. Все інше зрозуміло, у всякому разі для нас з тобою...

— Отче, клянусь Христом, що я... — вигукнула княгиня.

— Навіщо мені твоя клятва?! Хіба я не знаю, що приймати такого гостя тобі не приносить задоволення так само, як і мені? Але ж я не захворів, хоча його поява не була мені приємною. А ось тебе я бачу в ліжку.

— Отче мій, ти здогадався, що діється в моєму домі! — обізвалася княгиня.

— Щоб зрозуміти причину твоєї недуги, не треба бути знахарем. Було б соромно, якби від мене вислизнуло щось подібне.

— Як мені вчинити, отче? Я між двох вогнів, — гірко промовила Родам і витерла сльози. — Нелегко людині відвикнути від того, що стало для неї звичним. Ти ж знаєш, що мій чоловік і син дали клятву Гуріелі і царю, що не продаватимуть паші невільників. І треба сказати правду: тепер вони все ж утримуються від цього. Це відомо і тобі. Та відмовитися зовсім від мерзенної справи вони нездатні. Я посварилася і з чоловіком, і з сином, але добилася тільки одного: тут, у нашому домі, подібна гидота не матиме місця. Обидва дали мені чесне слово; і справді, вже три місяці вони не приводили сюди невільників. Непорочна діва Марія — свідок цьому! Сьогодні знову навідався один розбійник. Іудине кодло, безсовісний негідник! Він привів із собою викраденого хлопчика, зовсім ще малюка... і такого гарненького... Горе його злощасній, знедоленій матері!

Я негайно ж здійняла галас. Краще б я померла! Чоловіка немає зараз, він у від’їзді. А син, як завжди, почав заспокоювати мене, що це востаннє, що він уже давно обіцяв потійському паші добути хлопчика, що гроші отримані наперед. Я не повірила йому, дуже розгнівалася і втратила контроль над собою: хлопчика я відібрала і доручила відданій няні і служницям, після цього в мене страшно розболілася голова, я знепритомніла.

— Зрозуміло, зрозуміло, пані, мені все зрозуміло. Заспокойся! Твоє серце, повне благовоління і любові, нехай заступиться за твого чоловіка і сина в годину страшного суду, — схвильовано виголосив священик. — Ніде правди діти: я відразу зрозумів, у чому справа. По обличчю твого сина Олександра я зауважив, що моєму приходу він не дуже радий, але що мені було робити? Я все ж буду просити Господа наставити його на добру путь. Пора, княгине, щоб твій чоловік і син перестали займатися цією ганебною справою. Невже нічого не варті сльози, пролиті матерями в нашій нещасній країні за останнє століття? Нехай наші сини і дочки з дитинства і до кінця своїх днів живуть і трудяться на своїй батьківщині, а покінчивши із земними справами, нехай і прах свій повертають рідній землі. Передай князю від мого імені, що йому належить твердо дотримуватися клятви і не ганьбити свою сивину негідними вчинками, бо наближається судний день. Князь адже знає, що Господь дослухався до сліз і благань нашого народу і дарував йому покровителя. Нехай князь остерігається! Я попередив його!

— А як мені бути зараз, отче? Що робити з хлопчиком? — запитала Родам.

— Хлопчика поки що віддай мені. Я виховаю його, навчу всьому. Потім ми знайдемо його рідних і повернемо їм сина. Краще, звичайно, тримати все це в таємниці. Отець Маркоз — людина скромна, але, якщо буде потрібно, він зуміє постояти за правду. Хай продовжить Господь твої дні, благочестива жінко! Заспокойся: тобі не треба причащатися!