Мамелюк

II

Пообідавши, Тагуйя та його сини задрімали під шовковицею. Та тільки-но сонце почало сідати, вони швидко встали і знову взялися за роботу.

Настала надвечірня пора. На зелену хвилясту ниву дивилося бірюзове небо. Ніде не було видно ні хмаринки. Повітря, здавалося, застигло — не відчувалося ні найменшого подиху вітерця.

— Ну, і скажена спека! Бережися, бо задихнешся. За гарний прохолодний вітер варто було б віддати тисячу марчілі[16]! — мріяв уголос молодший брат Малхаз.

— Справді, сьогодні задушливий день! — погодився Гіго.

— Так, діти мої, спека нині страшна, — підтвердив старий. — Правда, для нас це важкувато, але зате для врожаю вкрай необхідне. Навіть господь Бог безсилий догодити всім! Що приємне нам, те може зашкодити врожаю, а що корисне врожаю, неприємне нам.

— Ех! Нічого не поробиш, — вирвалося у Гіго, — терпіли раніше, потерпимо і тепер. Інакше нічого буде жувати. Ну, братику! — крикнув він Малхазу і змахнув мотикою.

Малхаз наслідував його приклад. Не відставав від молодих і старий. Знову почувся рівномірний дзвін мотик.

— Закінчимо якось цю смугу, синки, а вже після того й відпочинемо. Мордувати себе теж не годиться, — сказав Тагуйя.

— Спеку я перетерплю, але сьогодні щось нездужаю: все тіло ломить, немов мене відшмагали, — поскаржився Гіго.

— Лежав, мабуть, незручно на грудках землі, та так і заснув, — пояснив старий.

— Ні. Щось нездужаю зранку, відчуваю якусь важкість у всьому тілі. Боюся, що знову почнеться пропасниця...

— Тихіше, тихіше! — зупинив брата Малхаз. Він припинив роботу, зіперся на мотику і почав прислухатися.

— Що, синку? — тривожно запитав старий.

— Чую якісь крики...

Всі троє насторожилися.

— І я начебто теж щось чую, — підтвердив Гіго.

— Здається, собака гавкає, — зауважив Тагуя.

— Так. І собака гавкає.

Інші селяни теж відкинули мотики і прислухалися. З села справді доносився якийсь галас, чувся лемент жінок.

— Ай-ай-ай! Помер хтось, — нерішуче припустив Малхаз.

— Можливо, померла мати Кучу? Нещасна! Вона зовсім старенька, — зауважив Тагуйя. — Коли я був ще малюком, вона вже мала п’ятьох синів. А що таке людина? Всього лише бурдючок з кров’ю. Чи багато їй потрібно, щоб померти?

— Ні. Я ще вчора бачив матір Кучу. Вона і не збиралася вмирати, — задумливо сказав Гіго. — Можливо, щось сталося в сусідньому селі: помер хтось, ось і голосять жінки.

Гамір посилювався. Тепер вже чітко долинали зойки і плач жінок. Одна з них голосила особливо пронизливо й моторошно.

Сини впізнали голос матері.

— О, горе, горе нам! Щось недобре сталося! — вигукнув Гіго, зронивши з рук мотику. Він побіг до шовковиці, схопив рушницю і кинувся до села. Тагуйя й Малхаз помчали за ним. Інші селяни теж покидали мотики і взялися за рушниці. Деякі вдягали на бігу ахалухі[17], інші, схопивши зброю, мчали без верхнього одягу, в одних сорочках.

З протилежного берега річки, волаючи і стогнучи, бігло кілька жінок з розпущеним волоссям. Особливо несамовито волала Мзеха.

— Синку, дорогий, любий синочку! Краще б померла твоя мати, синку Хвичо!.. До-по-мо-жіть!

— Що сталося? Що трапилося? Щойно мій хлопчик був зі мною! — кричав Тагуйя, підбігши до річки; та голос старого обірвався, коліна у нього затремтіли, і він упав.

Селяни кинулися в воду і з гиком попрямували до протилежного берега.

Через півгодини все село було на ногах. Зойки і голосіння жінок, собачий гавкіт і вигуки чоловіків злилися в оглушливий гамір. З іншого кінця селища долинув постріл з рушниці, потім другий, третій.

До заходу сонця залишалося небагато часу. З заходу відчутно повіяло прохолодою. На небі подекуди з’явилися хмари.

Невеликий двір Тагуйї Абедії був переповнений людьми. Біля кіптявої дерев’яної прибудови юрмилися жінки, періодично стрясаючи повітря плачем і зойками.

Чоловіки, майже всі старі, сиділи у дворі під яблунею. Вони з гнівом і гіркотою обговорювали те, що відбувалося.

Дружина Тагуйї, Мзеха, ніяк не могла заспокоїтися. Щоки її були подряпані до крові, вона розпачливо ридала. Жінки марно намагалися заспокоїти бідолашну.

— Мій синочок Хвича, синочок Хвича... Краще б ти викопав мені могилу! Куди бігти, де тебе шукати, хто допоможе твоїй нещасній матері?! — голосила відчайдушно жінка.

— Мзехо, Мзехо, заспокойся, голубонько. Адже ми поки не знаємо, які будуть вісті. Всі наші, у кого тільки є зброя, переслідують викрадачів. Та ще багато людей приєднається до них по дорозі. Тільки безбожник, позбавлений серця, міг скоїти такий злочин. Та не зуміє ж розбійник злетіти на небо! Неодмінно наздоженуть його і відіб’ють хлопчика, — втішала Мзеху гарно вдягнена жінка, мабуть, дружина якогось дворянина.

— Синку мій, Хвичо! Синку Хвичо, надіє моя! — голосив Тагуйя. Схрестивши руки на грудях, простоволосий, він безглуздо метушився по двору.

— Ось тобі і затишшя в країні! Певне, немає нам порятунку. Краще вже всім загинути разом! — сумно повторював лисий сивобородий селянин.

— Краще смерть, ніж таке собаче життя! — погодився інший.

— І навіщо в нас вселяють марні надії, — знову мовив лисий старий. — Нещодавно я побував у Нокалакеві, в палаці Тайї Батонішвілі. Там перебував тоді придворний Геріє. «Ну, як, Учардія, вам живеться?» — запитав він мене. «Е-ех, хіба наше існування можна назвати життям? Хапають, як курей, і продають до Туреччини... А він відповів: Ні, Учардіє, так було в минулому. А тепер у нас спокійно».

У палаці було десятка зо два селян, і всі чули слова Герії. «Даремно ви боїтеся, — запевняв він, — не тільки душу людську, а й козлиного вушка тепер не втратите. Дадіані й цар домовилися та поклялися на хресті й Євангелії, що не дозволять продавати невільників у Туреччину».

Всі ми, селяни, перехрестилися і дякували Всевишньому. «Будьте спокійні, не бійтеся нічого!» — мало не п’ять разів повторив нам Геріє.

— І це суща правда, клянусь життям мого пана, — хрипким голосом продовжував інший старий. — Вже другий Великдень минув відтоді, як наше село справді не втратило і козлиного вушка. А те, що сталося зараз, мабуть, викликане особистою ворожнечею.

— Хто і навіщо може ворогувати з нещасним Та­гуєю? Іншої такої добросердої і правдивої людини у нас, мабуть, і не знайдеш, — зауважив старий.

— Синку Хвичо, синку Хвичо, синку Хвичо!.. — долинали скорботні голосіння Тагуйї.

— А чи знає про викрадення князь? — запитав один із селян.

— Звісно!.. І дуже ображений. «Це знущання, — сказав він, — не тільки над Тагуєю, а й наді мною. Я не буду Вамехом, якщо не провчу викрадача!» Князь послав навздогін за розбійниками свого сина Таріела, — сказав лисий старий.

— Значить, надія ще не зовсім втрачена.

— Тагуйя, дорогий, підійди до мене, — співчутливо звернувся до старого лисий Учардія. — Не такий страшний чорт, як його малюють. Сам Таріел Батонішвілі переслідує лиходія, всі селяни, хто тільки спроможний, кинулися навздогін. Невже проклятий провалиться в пекло? Заспокойся!.. Ти зазвичай втішав інших, чому ж сам так падаєш духом?! — підвищив він голос.

— Синку Хвичо, синку Хвичо, краще нехай помре твій батько! — розпачливо вигукнув Тагуйя і заплакав. — Краще б ти вбив мене, Творець! Малюк був сьогодні зі мною, притягнув великий глек вина. Він прийшов з матір’ю. Якби ви бачили, як бадьоро він крокував, ви б здивувалися, — голосив Тагуйя. — Народжений у проклятий день, я завжди боявся біди. Та що мені залишалося робити, християни?! Не міг же я тримати дитину в підвалі, щоб її не викрали. Чи не бачити світу божого або бути викраденим — хіба не все одно? Доки нам ховатися! «Не можна ж, — думав я, — змусити такого хлопця, як Малхаз, відриватися від роботи, щоб пасти кіз!», — і посилав з козами малюка — він так старанно пас їх! Ой-ой, синочку!.. Краще б помер твій батько... Ох-ох-ох!.. Князь Дадіані мене терзає, поміщик мене терзає, мене терзають невірні і православні... А де Бог? Де справедливість? Чим мені втішитися, бідолашному? Мій хлопчику! Я бачив тебе сьогодні востаннє! Якщо тобі навіть судилося довго жити, вирости і знайти своє щастя, я вже не довідаюсь про це... Знедолений старець, я зійду в могилу нещасним. О, горе мені, горе! — бідкався Тагуйя, б’ючи себе кулаком по голові.

Навколо всі ридали. Ніхто не знаходив слів утіхи. Кожного немов палило розпечене вугілля.

— Тяжкі гріхи наші, Господи, — чулися скорботні голоси.

— Великий Боже! Чому ти від нас відступився? — печально промовив старець, який досі мовчав, і звів руки до неба. — Чим ми грішні перед тобою, нехай буде благословенне ім’я твоє! Три дні на тиждень я працюю в домі князя, а те, що здобуваю за інші три дні, у мене забирає будь-хто, кому не ліньки, відбирають у мене коня, корову, відбирають курей... Скільки не проклинай диявола, нічого не поробиш! Господи, зроби так, щоб хоч дітей не викрадали у нас і не продавали в рабство! Люди добрі, — звернувся старий до селян, — багато років я прожив на світі, пам’ятаю мало не сотню свят Великодня, але року не було такого, щоб нас не переслідував страх. Тепер ще що... Якби ви знали, якби ви тільки знали, в якому страху жили бідняки сорок-п’ятдесят років тому назад!.. Людей прямо з ліжка викрадали. Просто незбагненно, як наш нещасний народ уцілів?! Покійний мій батько Цаквая зітхав: де зараз Гіоргі Ліпартія[18] або Леван Дадіані[19], при них хто посмів би невільника продавати? А я з дня народження знаю тільки страх.

— Синку Хвичо, синку Хвичо!.. — продовжував голосити Тагуйя.

— Заспокойся, заспокойся, не втрачай надії, — звернувся до нещасного батька довгобородий сивий дід з мужнім обличчям. — Мене двічі викрадали в дитинстві, але, бачиш, я з вами й сподіваюся, що мене поховають на нашому старому кладовищі.

— Правильно, Сепане! Тебе ж двічі викрадали, — дещо бадьоріше вигукнули старі.

— Так, двічі! Викрадачі спершу потягли мене он туди, — старий показав рукою на захід, — а вдруге — у бік володінь Цулейскірі.

— Гнали пішки?

— Звичайно, пішки! Не верхи ж! Я був уже підлітком, і одному нападнику навряд чи вдалося б утримати мене в сідлі. Двоє вершників мене тягли... Все лісом та лісом... То спускалися в глибокі лощини, то піднімалися вгору. Коли я згадую про це, то думаю, що людина все може витримати. Просто сам не збагну, як я вцілів.

Хоча історія цього викрадення давно була всім відома, розповідь Сепане привернула загальну увагу. Навіть Тагуйя майже перестав стогнати й прислухався.

— Коли мене викрали, наближався час служби Божої, а до самого вечора я не мав ні хвилини відпочинку, ні шматка в роті. Добралися ми до Теклаті і заночували там у чиємусь будинку. Опинившись під дахом, я негайно звалився і заснув міцним сном. Ще не розвиднілося, коли мене розбудили, дали трохи поїсти і одразу посадили на коня, прив’язавши ноги до стремен. Руки мені залишили вільними і кляп з рота вийняли — він був уже не потрібен: якби я навіть почав волати про допомогу, ніхто б не звернув уваги на мої крики.

— Стривай! А викрадачі були нашими одновірцями? — поцікавився хтось.

— Звичайно! Хіба турок посмів би пробратися в село, щоб з мого дому вкрасти дитину? Турки сидять отам — у фортецях! Я схитрував: скорчив веселу пику, немов примирився зі своєю долею. Тому, коли ми під’їхали до берега Ріоні, мені розв’язали ноги. У Чаладіді до нас приєдналися два вершники-турки. Мої викрадачі ставилися до них з великою пошаною. Ми спішилися для відпочинку в якомусь глухому лісі. Розбійники відразу заснули, що й не дивно: вони були настільки стомлені, що ледве ворушили язиками. Я теж відразу впав і прикинувся сонним. Заснув і один турок. А другий... Видно було, що цей сучий син — великий хитрун! Заплющив очі і робить вигляд, що спить. Потім несподівано відкриє очі і подивиться на мене. А я лежу як обсмажене порося і, прикривши очі, обережно стежу за ним. Нарешті заснув і другий турок; він так захропів, що, напевне, було чути і в самому Джіхаперті. «Господи, допоможи!..» — я тихо встав. На моє щастя, одного коня вони прив’язали до дерева неподалік. Я обережно підібрався до нього, відв’язав, відвів кроків на двадцять, тримаючи за повід, потім підтягнув попругу, стрибнув у сідло і помчав галопом. Та як летів!

— Молодець! — вигукнули літні люди.

— Значить, забрав і коня? — запитав один селянин.

— Коня?.. Не до коня мені було! Я гнав скакуна, поки він міг пересувати ноги, потім кинув його і сховався в лісі. Сам чорт не міг би знайти мене там, — відповів Сепане.

— Ну, і спритник, чортів син! — промовив хтось.

— А як захопили тебе вдруге, Сепане? — запитували з усіх боків.

— Вдруге справа була дріб’язкова! Про моє викрадення дізналися відразу, кинулися навздогін і відбили у викрадачів.

— Ех, горе нам! Якби і ми сьогодні почали шукати вчасно, то зуміли б повернути хлопчика, — сказав лисий старий.

— Так, у мене, злощасного, все вийшло не так, — сумно зізнався Тагуйя. — Поки не помітили, що розбрелися кози, ніхто не звернув уваги на те, що немає мого малюка. Тільки після цього піднявся гвалт, але було вже пізно! А коли дізналися і ми, викрадачі вже перебували за гаєм Сорті.

— О, горе, горе нам!.. — бідкалися старі.

Стемніло. У селі ніхто нічого не знав про долю Хвичі. Селяни розійшлися по домівках. Стомлені в очікуванні будь-яких звісток Тагуйя і Мзеха знесилено мовчали.