Мамелюк

IV

Священик Маркоз Дабадзе, закінчивши роботу на городі, вмився і присів відпочити на широку і довгу лаву на балконі свого чистенького будиночка. Була субота, і священик вирішив підготуватися до недільної служби Божої.

Отець Маркоз був добре відомий по всій Грузії як глибоко віруюча людина, правдолюб, книжник і володар прекрасного голосу. Йому було за сімдесят років. Двоє його синів, теж священики, жили в сусідніх селах, три дочки вийшли заміж, і Маркоз залишився вдвох зі своєю дружиною Марікою, всіма шанованою жінкою, яка ділила з чоловіком радощі й печалі.

Священик Маркоз був із дворян. Від батька йому дісталося у спадок кілька кріпаків. Отримавши від них невеликий викуп, Маркоз звільнив селян від оброку. У будинку священика залишалася дочка його колишнього кріпака — Лерцаміса, тепер уже літня жінка. Вона виросла в родині Маркоза, потім вийшла заміж, але, втративши чоловіка і дітей, повернулася назавжди в дім священика.

Отець Маркоз був у ті важкі для батьківщини часи єдиною розрадою для своєї пастви. Вся Грузія — Східна і Західна, — розорена внутрішніми і зовнішніми ворогами, являла тоді собою досить печальну картину. Щоб уявити собі стан Картлі і Кахеті тієї епохи, досить згадати слова відомого поета Давида Гурамішвілі:

У ще скрутнішому становищі була Західна Грузія: імеретинський цар, можновладні князі Гурії, Одіші й Абхазії і наближені до них вельможі ворогували між собою, послаблюючи таким чином один одного. Вони — ці сильні світу цього — немов змагалися у злі і злочинах. Та найбільшим звірством у ті роки було викрадення людей і продаж їх туркам. Туреччина вміло користувалася затемненням розуму і падінням моралі у тодішніх правителів Грузії. Всі більш-менш значні фортеці, такі, як Кутаїсі, Поті і Шорапані, були зайняті османами. Тисячами відправляли вони звідти в Стамбул невільниць для прикрашання гаремів турецької знаті і невільників для поповнення лав турецької армії.

Незліченні лиха випали селянству; воно зазнавало нестерпних страждань. Усі терзали й оббирали селян, а співчуття і допомоги їм чекати не було звідки. Як завжди в такі часи, люди перестали довіряти один одному, стали лицемірними. У це лихоліття отець Маркоз виступав викривачем несправедливості, захисником пригноблених, проповідником єднання і братерства, противником заздрості й ворожнечі. Він нікого не боявся: ні князів, ні самого Гуріелі, і жорстоко картав тих, хто торгував невільниками. Чимало полонених, уже відібраних до відправки в Стамбул, вдалося йому звільнити. Простий народ боготворив отця Маркоза, знатні люди не любили його, але мимоволі поважали за безкорисливість, людинолюбство і стійкість; до того ж священик був великим працелюбом і вважався заможною людиною. Про нього відгукувалися з великою пошаною і похвалою не тільки в Гурії, але й в Імереті й Самегрело.

Та ось доля немов посміхнулася злощасній Грузії. Як після грози, грому і буремних потоків зливи виблискує сонце і своїми променями дарує надію на відродження, так і для розореної і знедоленої Східної Грузії з’явилася втіха: то був уславлений герой — «Маленький кахетинець» — цар Іраклій. Його меч нещадно карав турків і персів, лезгин і кизилбашів, які нападали на Грузію. Іраклій не тільки вигнав ворогів зі свого царства, але й змусив їх тремтіти навіть у власних володіннях.

1752 року цар Іраклій з півторатисячним загоном завдав поразки поблизу Єревана претендентові на перський престол Азат-хану, під орудою якого було вдесятеро більше військо, озброєне гарматами. Ця перемога покрила його меч і його армію новою славою. Він показав усій Азії, що розорена Шах-Аббасом[21] і приречена на загибель Грузія відродилася, зміцніла і буде жити.

Водночас, здавалося, доля всміхнулася і Західній Грузії. Тоді ж, коли цар Іраклій здобув блискучу перемогу над Азат-ханом, в Імереті зайняв престол цар Соломон Перший, який прославився добрими ділами та милосердям. Він поріднився з правителем Самегрело Отією Дадіані і підпорядкував собі непокірних і зухвалих князів. Одних він покарав, інших вигнав, а декого обласкав. Найсуворішим наказом він заборонив работоргівлю. Цар Соломон неодноразово завдавав дошкульних ударів османам, і хоча не з усіх фортець йому вдалося вигнати їх, однак він сильно обмежив їх свавілля і зумів сильно похитнути їхнє панування. Цар Соломон підняв бойовий дух імеретин, оживив край і поклав початок його відродженню.

Хто міг більше, ніж отець Маркоз, радіти поверненню до мирного життя? Як тільки покотилася слава про подвиги царя Іраклія, священик відчув себе на сьомому небі. Він денно і нощно благав Бога про благоденство царя і перемогу його зброї. Коли ж в Імереті зійшов на престол цар Соломон, священик Маркоз Дабадзе, охоплений радістю, надіслав листа новому володареві. Отець Маркоз привітав Соломона з воцарінням, описав йому тяжке становище Імереті і висловив надію на те, що Іраклій і Соломон пліч-о-пліч захистять країну зі сходу і заходу і допоможуть їй відродити втрачену гідність і колишню славу.

Цар Соломон і раніше чув про священика Дабадзе і був дуже втішений його листом, тим більше, що духовенство того часу не відрізнялося ні розумом, ні високою моральністю. Якщо навіть первосвященики брали участь у постачанні невільників на стамбульські ринки, а вже про нижче духовенство годі й говорити!

Цар наказав послати священику Маркозу Дабадзе лист подяки, підбадьорити його, пообіцяти заступництво та нагородити підрясником з добротного сукна й чобітьми на теплій підкладці.

Лист царя надихнув і обрадував Маркоза, який бачив у Соломонові захисника пригноблених. Та царське благовоління обурило недругів священика — князів і їх поплічників, які займалися купівлею і продажем невільників. Вони перейнялися ще більшою ненавистю і заздрістю до отця Маркоза, однак змушені були вдавати, що зважають на волю священика, який перебуває під високим покровительством, вимушено ставилися до нього шанобливо, були з ним ласкаві і навіть вдавали, що поділяють його погляди. Та Маркоз добре розбирався в істинних почуттях людей і твердо тримався обраного шляху. Нічиї вихваляння не дурманили йому голову, а ворожнеча і загрози не лякали його.

— Маріка! — покликав Маркоз дружину.

— Чого тобі?

— Ти чимось зайнята?

— Та хіба я сиджу коли-небудь без діла?! Чешу шерсть. Хіба ти не бачиш — твої пачічі[22] порвалися?

Отець Маркоз подивився на свої пачічі; справді, вони були в дірках, але він досі не звертав на це уваги. Поглинутому справами священику було не до цього.

— Дякую, Маріко. Ти вчасно подумала про це, — із задоволенням відповів священик. — Отже, до Успіння Богородиці у мене будуть нові пачічі! А де Лерцаміса?

— Пішла по воду.

— Дуже добре! Знаєш, про що я хотів тебе попросити? Знайди мені ефуті[23]. Хочу дізнатися, коли буде молодий місяць, — треба починати щеплення живців до плодових дерев.

Через деякий час на порозі з’явилася невеликого зросту стара жінка з приємним обличчям. В одній руці вона тримала клубок вовни, а в іншій — доволі велику книгу в чорній палітурці. Жінка передала отцю Маркозу книгу, а сама повернулася до перерваної роботи.

Священик почав гортати ефуті.

— Січень, лютий, березень, квітень, — промовляв він тихо і, відшукавши потрібне місце, почав вираховувати.

— Благослови, Господи, пастиря! — почувся голос, і в кімнату ввійшов селянин з короткоствольною рушницею на плечі.

— Теодорик! Що трапилося, синку? У тебе якась неприємність? — ласкаво звернувся до нього священик.

Селянин підійшов до Маркоза і прийняв благословіння.

— Ні, отче! — дещо розгублено відповів Теодорик. — Мене послав князь. Пані Родам занедужала і просить вас завітати. Хоче причаститися.

— Ох, любий! Що це сталося з княгинею? Минулої неділі вона була в церкві і почувалася добре.

— Та що минулої неділі! Ще сьогодні вранці княгиня була здорова і раптом занедужала, щось із сердцем погано.

— Князь Гіоргі вдома?

— Ні, отче. Зволив відбути в Джуматі.

— Та-а-ак, — протягнув священик і провів рукою по довгій білосніжній бороді. — Гаразд, гаразд, сину мій, ходімо, зараз ходімо! — сказав священик, закрив книгу і став збиратися в дорогу.

— Привести мула, отче? — запитав Теодорик.

— Ні, синку. Доберуся і пішки. Завтра неділя, і мені треба ще підготуватися до обідні. Поки приведеш і осідлаєш мула, витратимо зайвий час, — неквапливо відповів отець Маркоз, повісив на груди ковчежець зі святими дарами і попрямував за Теодориком.