Мамелюк

X

На широкій палубі корабля покотом лежали невільники. Серед них траплялись і літні, але переважно це були діти, дівчата і юнаки віком від десяти до двадцяти років. Одні з них — босі і напівроздягнені, інші — прикриті жалюгідним лахміттям. Ноги у багатьох були обгорнуті ганчір’ям. У цьому натовпі невільників відразу кидалися в очі османи в червоних фесках з довгими батогами в руках. Вони стерегли полонених і при кожному зручному випадку пускали в хід свої батоги. Найчастіше наглядачі просто заради розваги били нещасних полонених по оголених плечах.

Знесилені від холоду і голоду невільники валялись прямо на голій палубі. У більшості з них повіки опухли і почервоніли від сліз. Зневірені, засмучені, вони злякано озиралися на всі боки, ніби не розуміючи, що з ними відбувається. Лише зрідка в їхніх очах з’являлася іскорка надії на порятунок. Ймовірно, це було викликане палкою молитвою або зухвалою мрією. Та час спливав, а звільнення від страждань нізвідки не приходило.

Навколо вирувало похмуре море. Воно то здіймалося, то опускалося. Попереду, за спиною, праворуч і ліворуч була вода, всюди вода.

Притулившись до основи високої щогли, сиділа молода невільниця в охайному домотканому платті. Обличчя її було закрите хусткою. Полонянка плакала.

Плакали і голосили й інші невільниці. Та людина здатна змиритися зі всілякими негараздами: в той час як деякі полонені гірко оплакували свою недолю, інші, махнувши на все рукою, чекали на вирішення власної долі.

Легше звикалися зі своєю бідою молоді. Спочатку вони гірко ридали, але поступово здавалися. На їхніх обличчях часом починала з’являтися посмішка, і вони навіть намагались розважитися, але все-таки іноді печаль затуманювала й їхні очі: вони згадували батьків, рідну домівку, рідні поля і ліси. Тоді сильніше починали битися їхні серця, тінь смутку пробігала по обличчях, і сльози — єдина розрада — крапля за краплею котилися по щоках.

— Гасане, що з нею робити? Все плаче і ридає ця клята баба! Уже третій день, як ми покинули Поті, а ця гяурова дочка ніяк не може заспокоїтися, — сміючись, звернувся один з наглядачів до іншого. — Клянусь аллахом, можна оглухнути від її примовок і стогону.

— Хочеш, я її заспокою? Ці ахи-охи і мені остогидли. Сьогодні вночі плач цієї баби розбудив мене і перервав такий чудовий сон, що я мало не огрів її батогом.

— Згадує, ймовірно, свого чоловіка. Ха-ха-ха! — захихотів наглядач.

— А ми тут навіщо? Навряд чи її чоловік міг би з нами позмагатися... Будь-який правовірний, який би він не був негарний, все ж кращий за гяура, — самовдоволено заявив Гасан і підійшов до заплаканої жінки.

— Ей, ти, хануме! Гей, хануме! Все плачеш і плачеш! Досить! Ніхто з близьких тебе все одно не почує, — звернувся він до неї.

Вона підняла вуаль і чорними заплаканими очима подивилася на наглядача.

Очманілий від пристрасті Гасан безсоромно притягнув до себе полонянку і схопив її за груди.

Жінка зойкнула, відштовхнула насильника і підвелася. Та він міцно обхопив її за шию і спробував поцілувати. Несподівано хтось з такою силою вдарив османа по спині, що він відсахнувся від полонянки. Гасан у нестямі від люті обернувся. Перед ним стояв невільник у рваній чосі, з повстяною шапочкою на голові. Обличчя його було спотворене гнівом.

— Ах ти, язичнику! Хіба їй мало горя і принижень? Ти хочеш ще й зганьбити її? Я б надів на тебе бабину хустку за таке геройство! — блиснувши очима, крикнув невільник.

— Як ти посмів, гяур, доторкнутися до мене? — засичав осман і схопився було за батіг, що стирчав за поясом; але не встиг він навіть взятися за рукоять і замахнутися, як уже валявся на палубі.

Зчинився страшний переполох. Невільниці несамовито волали. Збіглися наглядачі й стали нещадно бити юнака, який заступився за жінку. Зневірений невільник вирвав у наглядача батіг і почав шмагати нею направо і наліво. Та самому юнакові теж довелося важко: османи накинулися на нього, і незабаром його напівгола спина здулася і вся посиніла від побоїв. Однак він встиг все ж збити з ніг ще кількох наглядачів. Не залишилися байдужими й інші невільники. В османів полетіло все, що тільки могло потрапити під руку.

На гамір збіглися работорговці й озброєна охорона. З’явився і капітан.

— Що тут відбувається? Що трапилося? Заспокойтеся, прокляті! — заволав Алі-Юсуп.

Побачивши охорону, невільники притихли.

— Ось цей, ось цей, ефенді! — вказав один з наглядачів на невільника з закривавленою спиною. — Це він затіяв бійку і перший ударив Гасана.

— Та це ж невільник Зайдола! — почулося кілька голосів.

— Він призвідник! — закричав Ібрагім. — Сто батогів йому за це!

— Стривай, не поспішай. Дізнаємося, в чому справа? — порадив Алі-ефенді.

— Які там сто? Він уже всі двісті отримав! З’ясуємо, через що все почалося? — обурювався Зайдол.

— Зазвичай таке неподобство на кораблі неприпустиме. Невільники побили навіть кількох моїх матросів! — обурювався капітан.

— Османи! — закричав у розпачі сивий невільник. — Не ганьбіть себе! Не будьте звірами! Досить нам принижень! Інакше знайте: ми загинемо, але й вас відправимо на дно моря! Все одно нам нема на що вже сподіватися! Відкинуті Богом і людьми, ми і без того приречені на загибель!

Сивого грузина підтримали й інші полонені.

— Нехай нас переріжуть, — втрачати нічого: все одно не жити нам на цьому світі! — кричали невільники.

— Та тихше ви, замовкніть! Заспокойтеся, дайте розібратися! — намагався перекричати всіх Алі-ефенді.

Та не так-то легко було вгамувати полонених, які втратили терпіння й розперезалися. Потроху стали з’ясовуватися причини бунту.

— Не можна, не можна так поводитися, клянусь аллахом, — статечно промовив Алі-Юсуп. — Це неприпустимо. Гасан, безумовно, неправий. Не можна було так непристойно поводитися з жінкою, та ще при світлі дня.

— Як він посмів доторкнутися до неї?! — гарячкував рябий Зайдол. — Гасан не мій наглядач! За яким правом він причепився до моєї невільниці? Я знаю: його підмовив Ібрагім!

— Та ти що? У своєму розумі? — вигукнув Ібрагім. — Я тут при чому? Це все — твої витівки! Адже ще хвилина, і я виграв би в нарди твого ахалціхця.

— Я вимагаю, щоб твої наглядачі не посміли більше чіпати моїх невільників! — горлав Зайдол, раз у раз торкаючись рукояті закладеного за пояс пістоля.

— Де це чувано? Бійся аллаха! — гарячкував Ібрагім. — Зрозуміти не можу, правовірні, що за витівки приписує мені ця людина?! Ми грали в нарди там, у каюті; я й кроку звідти не зробив, а він тепер все валить на мене!

— Ну, всі ви гарні! Хіба це достойно вас, купці? — втрутився капітан. — Спочатку я теж дещо погарячкував і забув, що гюрджі — народ запальний. З ними треба бути дуже обережними. Жарти геть, — не слід було доводити полонених до відчаю. Інакше всі ми можемо постраждати. Хіба не траплялося, що невільники топили корабель?

— Ось розумник! А про що ти думав, коли кликав варту, щоб розправитися з ними? — зауважив Алі-Юсуп-ефенді. — Не гарячкуй і пам’ятай: поспішність і розгубленість ніколи до добра не призводять. Чим більше будеш кричати й обурюватися, тим гірше. Треба суворо покарати наглядачів, щоб вони не сміли ображати полонених, особливо жінок. А висадимося в Стамбулі, ступимо на землю, тоді хоч шкуру з них здирайте, хоч вбивайте, — хто завадить?! Але тут, на кораблі, дурень, однією помилкою можна погубити не тільки себе, а й ще багатьох.

Алі-ефенді і капітан обійшли невільників. Одних вони підбадьорили, іншим пригрозили і врешті-решт зуміли всіх втихомирити.