Маркус і Діана. Світло Сіріуса

Розділ IX

— Тату, а сьогодні до парадного костюма належить одягати рукавички?

Маркус стояв перед люстром у коридорі й розглядав своє обличчя. Мокрий чуб його з одного боку був зачесаний на проділ. Поки Монс ішов із вітальні, поти й позирав на сина. Він не розумів, що відбувалося. Те, що останнім часом Маркус якось швидко розвивався, було очевидним. Протягом чотирьох днів він став набагато чемніший, ніж досі. Він відчиняв батькові двері, коли той виходив на роботу, постійно наголошував на тому, що його звати Маркус, ніби Монс того сам не знав, і без угаву розпливався тією самою привітною усмішкою, як і тоді, коли ходив уві сні. Здавалося, що він готовий був на очах у батька стати дорослим, і Монс сумнівався, чи йому того хотілося насправді. Якби Маркус не був його рідним сином, то він сказав би, що з хлопця незабаром вийде нікчемний лицемір.

— Хіба я знаю, — трохи знервовано відповів він. — Я не дуже над тим замислювався.

— А я знаю, — сказав Маркус. — До парадного костюма не обов’язково одягати рукавички.

— Приємно чути, — зітхнув батько.

— Їх одягають лише тоді, як хочуть, щоб легке весняне вбрання мало трохи нарядніший вигляд. Тож нині, якщо надворі не дуже холодно, капелюхів та рукавичок можна не носити. Але, тату, чого ми так опираємося проти того, щоб у гості ходити в джинсах?

— Я ніколи не задумувався над такою проблемою, — відповів Монс і глянув на годинника.

Маркус кивнув.

— Мабуть, багато хто не задумується. Та інколи нам хочеться, щоб одяг мав стиль, а для цього не обов’язково натягати смокінги чи фраки, еге ж?

— Напевно, так.

Маркус відчинив двері й привітно усміхнувся до батька.

— Нехай тобі сьогодні щастить, тату.

Монс тяжко зітхнув і, схиливши голову, поволі став спускатися дорогою.

Маркус незрушно стояв у дверях і дивився йому вслід. У горлі в нього стояв клубок. Може, він і поводився галантно, але відчував себе ідіотом. Щоразу, замість того, як він чемно схилявся перед батьком у поклоні, йому хотілося іншого — кинутися батькові на шию, але хіба він міг собі таке дозволити?! Він мусив вправлятися в гарних манерах доти, доки не навчиться поводитися цілком невимушено, щоб простувати по життю з піднятою головою. Тим часом простування з піднятою головою наводило на нього жах. Здавалося, ніби його привалювало донизу кількома тоннами страху та неспокою. Якби він міг вибирати, то йому хотілося б мати більше часу на опанування гарними манерами. Скажімо, сімдесят, вісімдесят років. Одначе в нього не було жодного вибору. Завтра йому доведеться йти в ресторан «Зірка», а за два тижні до Гортена приїздить Діана Мортенсен. Втім, вони ще не отримали відповіді на останнього листа. Може, вона передумала чи отримала якусь значущу роль, задля якої змушена буде лишитися в Голлівуді. Тоді він міг би трішки перепочити від репетицій чемності. Якомога довше понасолоджуватися дитинством. Ну, особливої насолоди, може, в тім і не було, та в кожнім разі краще вже дитинство, аніж ця чемність. Він прочитав книжку чотири рази, і вони з Сіґмундом обговорили в своєму штабі кожен розділ. На папері все видавалося дуже простим, а насправді все було набагато гірше. Достоту так, як у школі танців. Либонь, не конче всім танцювати ціле життя чи постійно відрекомендовуватися. Він того не знав. Але знав лише одне: якщо комусь конче треба було навчитися відрекомендовуватися, та ще й у такий короткий термін, то це йому.

Він зачинив двері й знов прикипів очима до свого відображення. Прилизаний чуб лежав на голові, як щойно помощений асфальт. Він скидався на гангстера. Ні, мабуть, не треба пручатися. Варто згодитися на кучері. Він радів, як злочинець пожиттєвому ув’язненню.

Хтось подзвонив у двері. Він якомога пишніше розкуйовдив чуба й побіг відчиняти. То прийшов Сіґмунд.

— Привіт, — сказав він. — Я взяв напрокат смокінги.

— Хіба без них не можна обійтися? — спитав Маркус. — А що як замість них одягнути костюми?

— Ні, нам треба витримати стиль, ти ж знаєш. Сьогодні не було листа?

— Ні.

— Він ще прийде, — весело мовив Сіґмунд. — Ану вдягай свого смокінга.

— А не можна почекати до завтра?

— Краще переконатися, чи він на тебе прийдеться.

Серце Маркуса злегка затремтіло в передчутті надії.

— Гаразд, бо, може, він на мене й не прийдеться. Тоді…

— Тоді ми візьмемо напрокат інший смокінг.

— Авжеж.

Смокінг був як на нього шитий. Маркус глянув у люстро, і йому навіть сподобався той молодик, що дивився на нього звідти. Смокінг був чорний з червоним поясом, червоними поперечними смугами на вилогах та червоним носовичком, якого Сіґмунд гарнесенько згорнув і засунув у нагрудну кишеню. Ніхто б не міг помітити, що ґудзики на манжетах насправді були не золоті.

— Елегантно, — сказав Сіґмунд.

Маркус кивнув.

— Можна мені його вже зняти?

— Ні, думаю, ти повинен сьогодні в ньому походити, щоб звикнутися. Ну, а тепер лишився чуб.

— Що тобі мій чуб? — спитав Маркус, хоча добре знав, що його чекало.

— Нам треба зробити завивку.

— Хіба не можна почекати до того дня, коли я зустрічатимуся з Діаною?

— Ні, не можна, — твердо відрубав Сіґмунд. — Завтрашній обід буде генеральною репетицією, а на генеральну репетицію гримуються і вдягаються так само, як і на прем’єру.

— Я не буду гримуватися! — скрикнув Маркус.

То вже переступало межі здорового глузду. Щоправда, він присягнув робити все для Діани, але «все» означало все, крім гримування!

— Розслабся, — сказав Сіґмунд. — Зробити завивку — то майже те саме, що гримуватися. Я захопив із собою плойку своєї сестри.

Через п’ять годин Маркус уже був кучерявий. Схиливши голову, він походжав у чорному смокінгу по вітальні, а Сіґмунд тим часом засипав його запитаннями про те, як треба поводитися в ресторані.

— Хто перший підходить до столика — чоловік чи жінка?

— Якщо хтось замовив стола і метрдотель зголосився туди всіх провести, то запрошене товариство йде слідом за ним, а чоловік або ж той, хто запрошував, іде останній, — механічно проказав Маркус.

— А якщо якась пара сама шукає свій столик?

— Тоді перший іде чоловік.

— Правильно. Хто й де має сидіти, якщо стіл у ресторані стоятиме під самою стіною?

— Тоді треба шукати інший ресторан.

— Я серйозно, Маркусе!

— Тоді жінка має сісти там, звідки їй гарно буде видно залу. Пограємо в кості?

— Ні. Ми запросили гостей у ресторан. Що там можна чекати від метрдотеля й офіціанта?

Маркус тяжко зітхнув і відповів як по писаному. Пройшовши правила поведінки в ресторані, вони знов почали все спочатку. В половині п’ятої Маркус знав уже той розділ назубок. І метрдотеля, й офіціанта в ресторані «Зірка» дещо таки чекало. Монса також. Без чверті п’ята хлопці почули, як він відчиняв вхідні двері.

— Хутчій, — скомандував Сіґмунд. — Біжи на кухню й принеси склянку води.

— Навіщо?

— Звичайна чемність. Він, очевидно, після довгого робочого дня захоче пити.

Маркус метнувся на кухню, а Сіґмунд лишився у вітальні, щоб зустріти Монса.

— Привіт, Сіґмунде, ти тут?

— Добридень, пане Сімонсене. Ну як вам сьогодні працювалося в конторі? Ви, певно, стомилися?

— Та так, не дуже. А де Маркус? Я приніс йому невеличкий подарунок на літо.

Монс вийняв із поліетиленового пакета футбольний м’яч і показав його Сіґмундові. Тієї миті з кухні вийшов Маркус, тримаючи в руках тацю, на якій стояв келих для вина, наполовину налитий водою.

— Хочеш склянку води, тату?

Монс обернувся. Маркус привітно до нього всміхався.

— Ееееееееееее!

Батько закричав, мов кіт, що заліз на дерево, відступив крок назад, плюхнувся в крісло й, лежачи там на спині, почав щосили стогнати. Футбольний м’яч покотився підлогою й зник під телевізором.

— То ти хочеш пити? — сумирно спитав Маркус.

— Ти… ти… схожий на… маленького лорда Фонтлероя![10] — хриплим голосом зашепотів Монс.

— Та невже, пане Сімонсене? — задоволено спитав Сіґмунд. — Бачите, який він модник.

Монс Сімонсен був людина миролюбна й мав поблажливий погляд на виховання дітей. Оскільки Маркус завжди приходив додому в обіцяний час і ніколи не цупив у стареньких пань сумок, то мав право робити все, що заманеться. Якби він постав перед батьком із зеленим чубом на голові й кульчиками у вухах та в носі, то Монсові, мабуть, на якусь хвилю відібрало б мову, але він, очевидно, не звелів би синові перефарбовуватися у свій колір і зняти сережки. Може б, йому навіть самому закортіло причепити на одне вухо маленького кульчика на знак солідарності з сином. Звісно, він надягав би його лише вдома. Йому не хотілося б, щоб той кульчик у вусі став предметом балачок у нього на роботі. Одначе ці кляті кучері його просто довели до нестями. Монс уже хтозна-відколи не втрачав рівноваги, що аж забувся, як її втрачати, тож саме тому він так і розлютився.

Аж тут він підхопився на ноги і, роззявивши рота й хекаючи, як бик, що готувався до нападу на тореадора, вп’явся в Маркуса очима. Тоді загарчав.

— Тобі подобається моя зачіска, тату? — спитав Маркус, що й досі не переставав усміхатися, хоч і помітив, що в повітрі запахло грозою.

Нараз Монс спалахнув.

— Ти схожий на… ти схожий на… опудало! — закричав він.

— Що ви хочете цим сказати, пане Сімонсене? — зацікавлено спитав Сіґмунд.

— А ти заткни пельку… ти… бовдуре! — заревів Монс.

Бовдур заткнув пельку. Маркус більше не усміхався. Він стояв як укопаний, а батько тим часом метався по кімнаті, розмахував руками й викрикував слова, що були абсолютно нові для них обох, проте батько вимовляв їх з передихом, бо йому не вдавалося знайти точне слово, завдяки якому можна було 6 висловити той гнів, що клекотів у його душі.

— Ти схожий на… потвору! — горлав він. — Дурник! Телепень! Пригладь свою нікчемну перуку, бо ти схожий на закудланого… мавпуса!

— Не називай мене мавпусом, тату, — стиха попросив Маркус. — Будь ласка. Мене так називають у школі.

— Що?

— У школі мене називають Мавпусом.

Монс проковтнув язика. Витріщивши на Маркуса очі, він завмер на місці, його руки обвисли вздовж тіла.

— Маркусе… я… я не знав… я…

Монс підступив до Маркуса на крок ближче й безпорадно розвів руками. Він мовби намагався сказати, як йому незручно, і водночас мовби заохочував сина кинутися йому в обійми. Маркус відступив до кухонних дверей.

— Я думав, ти скажеш, що я красивий…

— Ти красивий, Маркусе. Ти… дуже красивий. Я просто…

— Чого ж ти тоді назвав мене Мавпусом?

— У мене воно зірвалося з язика… Ніякий ти не Мавпус… Це я Мавпус. Хочеш… ви хочете морозива? Я купив… суничного морозива.

Маркус нічого не відповів. Відвернувшися від батька, він подався в свою кімнату. Вони почули, як у замку зсередини повернувся ключ.

Сіґмунд підвівся.

— Ну, мабуть, я піду додому.

Монс змовчав. Сіґмунд обернувся в дверях і підбадьорливим тоном сказав:

— Це просто протистояння поколінь, пане Сімонсене. Ви не дуже цим переймайтеся. Таке не раз трапляється.

Після того як Сіґмунд зник за порогом, Монс трохи постояв у кімнаті. Потім вийняв із паперового пакета три суничних морозива, пішов на кухню й поклав їх на лаві. Тоді вернувся до вітальні, сів на канапі та й втупив очі у фотокартку, що висіла на стіні. Він її сам зробив десять років тому. На ній була його дружина, що, обійнявши Маркуса, сиділа в шезлонзі. Вона усміхалася, а Маркус реготав. По її смерті він спитав сина, чи не зняти тієї фотокартки зі стіни, але Маркус відповів «ні». Монс мимохіть усміхнувся до фотокартки. Потім обхопив голову руками й заплакав. Угамувавши сльози, він пішов на кухню варити каву. Йому страшенно хотілося стерти зі свого життя останні півгодини і їсти разом із Маркусом суничне морозиво.

Він не знав, що Маркус сидів у своїй кімнаті, і його так само гризли докори сумління. Він чудово розумів, що Монс і гадки не мав обзивати його Мавпусом і зробив то лише тому, що був шокований, побачивши сина в смокінгу і з кучерями на голові. Він добре знав, що батьків відчай був набагато природніший за гнів. Йому хотілося відчинити двері, влетіти у вітальню й сказати, як він себе картає, і пообіцяти більше ніколи в житті не завивати чуба. Але він не міг того зробити. Йому бракувало духу. Ним опанувала якась ідіотська впертість чи, може, острах. Атож, справжнісінький острах. Треба було сказати одне-однісіньке слово або ж усміхнутися. Ні, не усміхнутися. А якщо й усміхнутися, то не так привітно. Загалом привітність тут ні до чого. Щось же треба було робити з тугою в серці. Зненацька вони опинилися дуже далеко одне від одного, і його охопила неймовірна туга.

«Чого я нічого не роблю? — подумав він. — Треба просто зважитися, та й усе».

І він зважився.

Він метнувся до дверей, повернув ключа й побіг до вітальні. Батько сидів, тримаючи перед собою чашку кави. Вигляд у нього був страшенно самотній. Коли з’явився Маркус, він підвівся, ступив трохи наперед, зупинився й пригладив рукою свого чуба. Маркус теж зупинився. Вони стояли, не зводячи один з одного очей. Одному було тридцять дев’ять років, і його волосся вже добряче поріділо. Він був у сірому костюмі й сорочці в блакитну смугу. Другому було тринадцять, він мав кучеряве волосся і був убраний у смокінг та пояс, що накладався на живіт. Жоден із них не знав, хто зробив перший крок, але раптом вони обидва кинулися один одному в обійми так, що їхні серця мало не розірвалися від напруги.

— Я скучаю за мамою, — пошепки мовив Маркус. — Ой, тату, тату, як я за нею скучаю!

Батько погладив йому кучері.

— Хлопчику мій, голубе рідненький, синочку…

Так вони й стояли, аж поки в кожного в душі не посвітлішало й усе погане трішки стерлося.

Маркус вийняв із нагрудної кишені носовичка й висякався.

— Навіщо ж бруднити такого гарного носовичка, — пошепки мовив Монс.

Маркус усміхнувся. Своєю природною усмішкою.

— Та нічого. Це ж усього-на-всього носовичок.

Монс у відповідь усміхнувся.

— Може, тобі чогось хочеться?

— Так. Мені хочеться суничного морозива.

— О Господи! Морозиво! Напевно, воно розтало!

— Дарма, — вдоволено сказав Маркус. — Суничний крем мені теж до вподоби.

Він лежав у ванні й сам для себе засвоював вивчене:

— Сядьте спокійно й разом із метрдотелем вивчіть меню. Тоді ви зможете детально обговорити вина, ціни, закуски тощо. В деяких місцях, мабуть, можна вибирати обід, сидячи в окремій кімнаті…

Маркус ковтнув слину. Невже їм доведеться сидіти в окремій кімнаті ресторану «Зірка»? Він сподівався, що не доведеться. Чогось думка про те, щоб сидіти в окремій кімнаті, лякала його дужче, ніж думка про те, що вони сидітимуть у приміщенні, де буде понад сотню відвідувачів. Приємного в тому, звичайно, мало, але сидіти в окремій кімнаті з Сіґмундом, Муною та Еллен Кристиною було набагато гірше. Йому здалося, ніби з нього зійшло сто потів, хоча його тіло, як сказав би Сіґмунд, було занурене у воду.

— Як їсти салат?

— Маркусе, ти там не втопився?

— Та ні, тату. Я просто лежу й розслабляюся.

Він пролежав у ванні півгодини, і вода вже почала холонути. Його то не переймало, бо тіло в нього було досить гаряче. Він без проблем пролежав би там і цілий день. Але проблеми в нього таки були.

— Салат їдять однією виделкою або виделкою й ножем, але навіть педантичним людям не годиться різати салат ножем.

У нього й на думці не було видавати з себе педантичну людину, але він мав неабияке відчуття, що Сіґмунд саме так і робитиме.

— Маркусе! Може, вже годі?

Він зітхнув і підняв своє тіло з води. Потім узяв з підлоги спортивний костюм. Він домовився з Сіґмундом трішки вранці побігати. Маркус бігав рідко, але Сіґмунд сказав, що біг допоможе йому розслаблятися. Маркус дуже в тому сумнівався, але верховодив усім Сіґмунд.

Коли Маркус вийшов на кухню, Монс глянув на нього з подивом.

— Що сталося з твоїми… чудовими кучерями?

— Вони лишилися у ванні.

— Як це?

— Я помив голову.

Монс, здавалося, знову відчув гризоти сумління.

— Одначе, Маркусе… В тому не було потреби. Я почав уже до них звикати.

— Так вийшло, — сказав Маркус, взуваючи кросівки.

— Ти куди?

— Побігаю надворі.

— Якби ж у Норвегії були такі ось хлопчаки… — весело проспівав Монс.

Маркус його обірвав.

— Наступного разу, коли підеш купувати мені спортивний костюм, то вибери інший колір.

— Який же?

— Якийсь приглушений, — відповів Маркус і, схиливши голову, вийшов з дому.

Батько не повинен думати, ніби все стало на свої місця лише тому, що вони разом з’їли розтале суничне морозиво.

Маркус і Сіґмунд підтюпцем побігли стежкою в бік каменярні. Діставшися до штаб-квартири, вони залізли під брезент.

— Навіщо ти збувся кучерів?

Маркус очікував такого запитання. Всю дорогу, що вони бігли, Сіґмунд був сумний і непривітний. Іноді він зиркав на Маркуса й хитав головою, ніби йому в ньому щось не подобалося.

— Вони самі змилися.

— Як це?

— А так. Випадково.

— Кучері не змиваються випадково.

— Я думав, що вони ніколи не розправляться.

— Тепер нової завивки ми вже не зробимо. Моя сестра гайнула на дачу й забрала плойку з собою.

— Шкода.

Маркус щосили пнувся вдати, ніби та звістка його засмутила. Сіґмунд похмуро глянув на нього.

— Замість кучерів зробимо посеред голови проділ.

— Ні! Не посеред голови! Нізащо! Я буду схожий на гангстера!

— Не будеш. Ти матимеш розкішний вигляд. Звісно, не настільки розкішний, як із кучерями, але досить пристойний!

Висловивши кілька безуспішних протестів, Маркус поступився. Проділ було ухвалено з результатом один голос проти одного. Потім хлопці накреслили короткий план відвідин ресторану, після чого Сіґмунд вислухав численні Маркусові запевнення в налаштованості лише на ресторан. А наприкінці зустрічі пролунав девіз на два голоси:

— Допоможи Діані!

Вийшовши з халабуди, вони побачили в каменярні якогось чоловіка. Він тримав у руці гвинтівку й цілився в купу бляшанок, які штабелями лежали неподалік них.

— Агов! — крикнув Сіґмунд. — Не стріляйте!

Маркус схопив його за руку.

— Цить! А то ще влучить у мене.

— Дуже красиво, Маркусе, — трішки знервовано кинув Монс. — Проділ тобі до лиця.

Коли Маркус похвалився, що має обідати з Сіґмундом та двома дівчатками, батько страшенно здивувався, хоч усе-таки в нього відлягло на душі. То пояснювало синову поведінку останніми днями. Хлопець переживав свою першу закоханість, і тепер йому хотілося справити на юну даму враження. Одначе закохуватися в тринадцять років було рано. Сам він уперше закохався у чотирнадцять. Тоді він запросив сусідську дівчинку в кіно, а сам не зважився прийти. Йому думалося, що Маркус такий же сором’язливий, як і він, та, виходить, глибоко помилився. Його син, очевидно, намірявся стати скромною світською людиною. Приємно, проте водночас і сумнувато. Монсові й справді здавалося, що син перебрав міру зі смокінгом та проділом, та з іншого боку він не дуже стежив за нинішньою модою. За його молодості модні були штани кльош та зачіски під бітлзів. Теперечки ж, виходить, у моду ввійшли смокінги та проділи. Часи змінилися. Він дав Маркусові сто крон, бо вважав, що того вистачить на гамбургери та лимонад у барі-забігайлівці. Йому й на думку не спало, що йшлося про обід у ресторані «Зірка», а Маркусові теж не спало на думку сказати про те батькові. Хіба він не мав права мати своїх таємниць, надто від рідних?

— Завтра, тату, я його розчешу.

— Роби як знаєш, синку. Аби тільки тобі самому подобалося.

Маркус понуро кивнув.

— Бувай, тату.

— Бувай… Ану, стривай-но!

Монс побіг у вітальню й приніс ізвідти червоного носовичка, в якого Маркус увечері сякався.

— Ти забувся.

Носовичка було випрано й випрасувано. Монс спробував його гарненько згорнути, але в нього не вийшло.

— Я сам згорну, тату.

Вправними рухами Маркус елегантно згорнув носовичка й засунув до нагрудної кишені. Монс дивився на нього захопленим поглядом.

— Якщо тобі треба буде висякатися, то…

— …я зроблю це якомога тихіше, відвернувшися від інших. Мені це відомо, тату.

— А я так не роблю, — промимрив Монс, тим часом як двері за Маркусом зачинилися, і син подався до ресторану — провадити велику генеральну репетицію доброго тону й гарних манер.