Маркус і Діана. Світло Сіріуса

Розділ XI

Цілих два тижні вони не мали жодної вістки від Діани Мортенсен. Першого тижня щодня телефонувала Муна, та Маркусові не хотілося з нею зустрічатися, і він вигадував усілякі відмовки, аж поки дівчина не відлипла. Клуб «Допоможи Діані» й далі провадив свої здибанки в каменярні, але вони набули інертнішого змісту, ніж раніше. Маркус здав у бібліотеку «Гарні манери 90-х років» і відмовився вчитися грати в гольф. Разом із Монсом він почав планувати поїздку до Данії. Діана Мортенсен ставала дедалі нереальнішою.

За тиждень до запланованої поїздки в поштовій скриньці з’явився лист. Блакитний конверт із американською маркою. Адресований містерові Маркусу Сімонсену. Він розпечатував його так, ніби там лежала бомба уповільненої дії, прочитав чотири рази, розчесав свого нездалого проділа й зателефонував Сіґмундові. За півгодини він уже сидів під брезентом, намагаючися стримати тремтіння рук. А Сіґмунд тим часом читав:

Сіґмунд підвів очі від листа. Він задоволено всміхався.

— Я так і знав! Діано, here we come![15]

Маркус пошкодував, що показав листа Сіґмундові, бо ж мав таку саму натуру, як і Діана. Він не вмів брехати.

— Я не можу з нею зустрітися.

— Чого це?

— Я… я ж їду в Данію.

— Ти повинен сказати батькові, що тобі дужче хочеться в Гортен.

— Ніхто не їде на вакації в Гортен.

— Ще й як їдуть. У Гортені безліч визначних пам’яток.

— Яких саме?

— Скажімо, там є Морський музей. І сила-силенна унікальних пам’ятників.

— І кому ж?

— Наприклад, капітанові Оскару Вістінґові, що був побратимом Руальда Амундсена.[16]

— А звідки ти це знаєш?

— Я читав про Гортен. Тобі б теж годилося почитати. Крім того, там є дивовижний Музей фотографії. І Музей раритетних автомобілів. Твоєму батькові він сподобається. У нього в самого не машина, а раритет, правда ж?

— Який там раритет. Просто вона вже старенька.

— Ми можемо поселитися в готелі «Великий Океан». Там грають у гольф.

— Я ж сказав, що не гратиму в гольф.

— А тобі не обов’язково грати в гольф, щоб поселитися в тому готелі.

— Я не зможу бути Маркусом Сімонсеном молодшим.

— Ще й як зможеш! У «Зірці» ти був неперевершений.

— У мене після того цілий тиждень болів живіт.

— Тоді будь самим собою.

— Що?

— Вона ж пише, що гидує будь-якою нечесністю. Виходить, їй до вподоби люди чесні.

— Але ж я вже був нечесним.

— Ну й що? А тепер змінився. Її лист змусив тебе збагнути, що чесність — понад усе.

— Ні!

— До того ж вона любить дітей.

— Навряд чи вона дуже зрадіє, побачивши мене.

— Ти просто розслабишся, та й усе. А я весь час буду неподалік. Коли в тебе щось не клеїтиметься, я підсоблю.

Маркус саме хотів запитати, як Сіґмунд збирався йому підсобляти, але товариш його випередив:

— А тепер ходімо до вас додому й поговоримо з твоїм батьком.

— Але…

— Ти мені не довіряєш, чи що?

— Та ні, але…

— Гаразд. Тоді домовилися.

— Чого це останнє слово завжди за тобою?

— Бо правда завжди на моєму боці, — відповів Сіґмунд і підвівся.

— Ви граєте в гольф, пане Сімонсене?

— Ні, але залюбки спробував би.

— Справді? Тоді вам варто провести вакації в готелі «Великий Океан». То єдиний на цілу Норвегію готель для гравців у гольф.

Маркус, Сіґмунд та Монс сиділи за кухонним столом і снідали. Маркус сподівався, що Сіґмунд одним духом виляпає свою ідею про вакації в Гортені. Тоді Монс, очевидно, відмовиться, і згодом від усієї цієї історії не лишиться й сліду.

— Та що ти кажеш? — здивувався Монс.

— Авжеж, — вів далі Сіґмунд. — Він розташований посеред полів для гольфу. Година їзди — і ви вже на кортах Вестфолла, Х’єкстада, Борреґорда, Шеберґа, Унсея, Боґстада та Дребака.

— Ти ба!

Монс не зводив із Сіґмунда зацікавленого погляду. Маркус засовався мов на голках. Сіґмунд відчув, що риба вже пантрує на живця, й не міг зупинитися:

— Можна, скажімо, провести кілька днів на дивовижному корті, що належить гольф-клубові Борре.

— Чого ж, мабуть, то було б цікаво, — згодився Монс. — Хочеш іще какао, Сіґмунде?

— Так, дякую. Гольф-клуб у Борре доступний і відомим гравцям, і новачкам, і просто відвідувачам будь-якого віку! А в готелі «Великий Океан» вам радо залагодять такі практичні питання, як пільгову оплату за трав’яний корт, замовлення часу на гру та носія ключок.

Монс глянув на нього трохи здивовано.

— Зізнайся мені, Сіґмунде, еге ж твої батьки мають в тому готелі якесь матеріальне зацікавлення?

— О ні, пане Сімонсене. Просто коли я про це розповідаю, то забуваю, на якому я світі. Гра в гольф посеред чудової норвезької природи! Хіба буває щось краще?

Маркус відчував, що Сіґмунд ось-ось зайде за край, одначе товариш усе тримав на контролі. Найманірніші фрази в нього звучали на диво природно. Якщо він не стане астрофізиком, то безперечно зробить блискучу кар’єру в рекламній галузі. Монс усміхнувся Маркусові.

— Може, варто про це подумати на наступне літо?

— Подумайте зараз! — палко вигукнув Сіґмунд. — У готелі «Великий Океан» є сто комфортабельних кімнат з усіма зручностями, є де причалити й де припаркувати машину, там гарно годують і прекрасно обслуговують за помірну ціну.

— Цього року ми збираємося в Данію, — мовив Монс. — Але дякую за пораду.

Сіґмунд не вгамовувався.

— Навіщо проводити вакації за кордоном, якщо в нас такі бездоганні корти для гри в гольф?

Отепер уже батько мусив здогадатися, що тут було щось не так. Аж ні, не здогадався.

— У твоїх словах є частка правди, та, розумієш, ми з Маркусом мріяли побувати в Тіволі.[17]

— Б’юся об заклад, що йому ще дужче хотілося б пожити в готелі «Великий Океан». Еге ж, Маркусе?

Поки Сіґмунд просторікував, Маркус сидів собі тихенько й длубався в їжі. Він до останнього сподівався, що батько зробить вибір на користь Данії. Йому справді дуже хотілося побувати в Тіволі. У глибині душі він навіть вірив, що наважився б покататися на американських гірках. Тоді йому було б чим хвалитися перед новими однокласниками, перш ніж ті почали б дражнити його Мавпусом. «Я цього літа був у Тіволі. І катався на справжніх американських гірках». То був би прекрасний початок для трьох довгих років навчання в загальноосвітній школі. Одначе Сіґмунд уже зачепив батька на гачок і передав вудку йому. Зоставалося тільки потягнути її на себе.

— Мені однаково, — відповів він.

Таким чином Маркус дав батькові волю вирішувати самому й водночас продемонстрував перед Сіґмундом, що робить це не добровільно, а під сильним тиском. Монс глянув на нього з подивом.

— Що ти кажеш?

— Те, що чуєш. Вирішуй сам, тату, — хоробро відповів син.

«Зашліть мене на Північний полюс чи деінде. Мені однаково», — думав він.

— Гаразд, так, звісно, обійдеться дешевше, — сказав Монс. — Може, це й гарна ідея.

— Це фантастична ідея, — сказав Сіґмунд. — А мені можна з вами поїхати?

— Авжеж, якщо дозволять твої батьки, — відповів Монс.

— Безумовно, дозволять. Я вже передчуваю, як ми там розважимося!

— Тоді домовилися, — вдоволено сказав Монс. — А де той готель міститься?

— В Гортені, — промимрив Маркус.

Монс витріщив на них очі. Мов та рибина, що опинилася на суші, але не розуміла, як то сталося.

— В Гортені?

— На даху того готелю є своя зелена латочка, де можна розігрітися перед грою в гольф та потренуватися, — випалив Сіґмунд. — Я зателефоную додому й спитаю, чи вони згодні.

Сіґмундові батьки мали всі підстави непокоїтися, що їхній син надто швидко розвивається й, чого доброго, може проґавити своє дитинство.

Як на свої повних тринадцять років, він навіть говорив по-дорослому. Те, що його найкращим товаришем був соромливий Маркус, до того ж на кілька місяців молодший за нього, трохи їх утішало. Тож, коли Сіґмунд спитав у них дозволу поїхати з Маркусом та його батьком до Гортена, батьки не заперечили. Монс теж тішився з хлопчачого товаришування. Він боявся, що Маркус виросте відлюдьком, але було помітно, що з Сіґмундом він просто розквітав. Трохи зашвидко розквітав, та дарма. «Хай там що, а розквіт — то розквіт», — думав Монс.

Пробувши в Сімонсенів цілий день, Сіґмунд жваво прибрав до своїх рук планування поїздки в Гортен. Він витяг із кишені кілька рекламних проспектів, які чомусь там лежали. Монс зацікавлено заходився їх переглядати й виявив у них ті самісінькі пропозиції, якими оперував Сіґмунд, коли вихваляв готель «Великий Океан». Монс відчув певне полегшення від того, що хлопець не висмоктав прекрасних закликів до поїздки зі свого пальця, а завчив їх із проспекта напам’ять. То було більш-менш нормально. Монс замовив один двомісний і один одномісний номер у готелі, на даху якого був корт для гри в гольф. Його вже почала тішити думка, як він буде випробовувати ключку. Гольф йому видавався доволі безпечним видом спорту. Найстрашніше в тій грі було те, що м’яч міг улупити в голову, але сам Монс не дуже в таке вірив.

Увечері всі троє сиділи на канапі, пили кока-колу, їли чіпси й дивилися чергову серію «Грошей та влади»

Ребекка Джонс стояла на вузькому виступі відчиненого вікна хмародряпа. На плакаті, який вона тримала над головою, було написано «STOP THE MADNESS».[18] Вигляд вона мала ще сумніший, ніж завжди. Люди, що з’юрмилися внизу на вулиці, здавалися мацюпуніми ліліпутиками. В тім не було нічого дивного, бо стояла вона на вікні шістдесят восьмого поверху.

— Їй варто було стати трохи нижче, — сказав Монс. — Ніхто не може прочитати напис на плакаті.

Ні Маркус, ні Сіґмунд нічого не відповіли. Вони швидко й механічно наминали чіпси.

— Людям треба дивитися в телескоп, аби прочитати, що там написано, — вів далі Монс.

— Зараз вона впаде, — пошепки мовив Маркус.

— Та ні, — заспокоїв його Монс. — Таке буває в дійсності, а не в кіно.

— Б’ємося об заклад? — спитав Сіґмунд, не відводячи очей від екрана.

— Об заклад? Задля чого?

— Впаде вона чи ні.

— Згода. На п’ятдесят ере.

— Е ні. На першокласний обід у ресторані «Фішланн».

— Що?

— В готелі «Великий Океан». Якщо вона впаде, частуєте ви, якщо не впаде, частую я.

Монс зиркнув на екран. Ребекка Джонс усе ще стояла на вікні. Добре було б на знак вдячності за попереднього Сіґмундового вибрика утнути з ним невеличкий жарт. Монс був певен, що то саме Сіґмунд підбив Маркуса на ті божевільні відвідини ресторану, а тепер хлопцеві заманулося порозважатися ще раз. Монс сам до себе всміхнувся. Можна буде неабияк потішитися. Коли Ребекка злізе з вікна й вернеться до кімнати, він співчутливо сплесне в долоні й скаже, що обід, на жаль, влетить Сіґмундові в копієчку, але, як мовиться, що винен — оддати повинен, а крім того, що сказано — то зав’язано. Може, це навчить його, як треба обходитися з грішми. Звісно, вони не замовлятимуть ніякого першокласного обіду, але він нічого їм не скаже аж до самого Гортена. Ото дасть хлопцям кілька напутніх настанов про те, як небезпечно забиватися об заклад, запросить їх на піцу та й по всьому.

— Гаразд, — сказав він. — Сподіваюсь, у тебе грошей кури не клюють.

Поки він те казав, Діана Мортенсен звалилася з хмародряпа, мов клунок.

І хоч Маркус і був готовий до того, що станеться, проте затремтів усім тілом. Мимоволі заплющив очі. А коли розплющив — Діана Мортенсен лежала долілиць на асфальті. Маркус відчув дику ненависть до скупого продюсера.

— Як погано вони вчинили, — стиха мовив він.

Монс витріщив на Сіґмунда здивовані очі й роззявив рота.

— Але… але… звідки ви знали, що…

— Ми це передбачили, — відповів Сіґмунд. — Ви програли заклад.

— Але… але… я не думав… Таж ми… таж ми закладалися жартома?

Сіґмунд глянув на нього з докором.

— Що винен — віддати повинен, пане Сімонсене, а ще: що сказано — то зав’язано.