Маркус і Діана. Світло Сіріуса

Розділ VI

На свій подив, Маркус зумів пережити останній тиждень у Рюд-школі. З нього, звісно, іноді глузували, питаючи, по якому льодовику вони з батьком лаштуються мандрувати цього літа. Він червонів дванадцять чи чотирнадцять разів, а коли проходжувався разом із Сіґмундом сюди-туди шкільним подвір’ям, то ледве переставляв ноги й схиляв голову так само низько, як і раніше, хоч усе-таки надто великі неприємності його оминули. Може, тому, що він перебував у власному світі. У світі, де панували гроші та влада і де він пережив своє перше глибоке кохання до Ребекки Джонс, власне, не до Ребекки Джонс, а до перебраної кінозірки Діани Мортенсен. У тому світі він був не найменшим і вічно наляканим хлопцем у класі, а відомим мільйонером і альпіністом Маркусом Сімонсеном на прізвисько Горностай.

Протягом тижня він пережив не менше дев’ятнадцяти серій «Грошей та влади», де сам був героєм, а Діана Мортенсен — героїнею. Коли шкільний дзвоник задзвонив востаннє, надворі вже стояло літо. Діана порвала з Генрі й повинна була таємно побратися з Маркусом.

Щодо Сіґмунда, то і в нього тиждень видався насичений подіями. Він віднадив од себе чотирьох дівчат, сказавши їм, що замолодий, аби брати на себе якусь відповідальність, ще раз побився з Рейдаром та, вручаючи учителеві Скуґу подарунок, виголосив значуще прощальне слово.

— Для нас, тих, хто сьогодні вийшов із дитячого віку, шість цих років тягнулись як вічність, — промовляв він. — А що таке, власне, час? Поет Ґуннар Рейсе-Андерсен[9] якось сказав: «Час — це відстань у зачарованому просторі». Нам би дуже хотілося, щоб ви, пане Скуґе, так нас і запам’ятали. Нехай хоч яка довга проляже між нами відстань, не забувайте, що ми весь час перебуваємо в тому самому просторі. Просторі, який ви наситили своїми знаннями, щоб ми всмоктували їх у себе й виросли свідомими громадянами. З часом. Тож візьміть цього будильника. І коли він задзвонить, не питайте: «По кому дзвін?» Він дзвонитиме по вас.

То було досить сильне слово, навіть для Сіґмунда, та коли Маркус спитав, як же він зумів такого досягнути, Сіґмунд зізнався, що йому допомагав батько.

— Тільки не кажи нікому. Всі думають, що то я такий.

— А хіба ти не такий? — спитав Маркус, і Сіґмунд, поважно глянувши на нього, відповів:

— Та ні, я звичайнісінький собі хлопець.

Шість довгих років були позаду, і два звичайнісінькі собі хлопці повільно вийшли зі шкільної брами. Там вони стали і якусь мить дивилися одне одному у вічі. Потім Маркус звів голову догори й закричав так голосно, що його почули двісті учнів і чотирнадцять вчителів:

— У-у-ух-ха!

— Тобі прийшов лист, — повідомив Монс.

— Капець, — сказав Маркус. — Я вільний. Чотирнадцять бутербродів із суничним джемом, одинадцять склянок какао й шістнадцять порцій морозива!

— Зі Сполучених Штатів, — додав Монс. — Я й не знав, що ти, Маркусе, листуєшся з кимось зі Штатів.

Маркус, що вже прямував до кухні спорожняти холодильник, зупинився.

— Що?

— Осьдечки. На конверті не вказано зворотної адреси. Як ти гадаєш, від кого це?

— Мабуть, від когось із Америки, — відповів Маркус і збагнув, що почервонів дужче, ніж будь-коли в своєму житті.

Він вихопив листа й кинувся до своєї кімнати, де розпечатав конверт, прочитав підпис під листом, гупнувся на стілець і рвучко підхопився на ноги, навіть не відчувши, забився чи ні.

— Приготувати тобі щось попоїсти? — крикнув батько.

— Я не голодний, — і собі спробував прокричати Маркус.

Правда, його крик більше нагадував не крик, а стогін.

— Без їжі та напою не вижити герою! — долинуло з вітальні, але Маркус того не чув.

Сумнівів не було. З фотокартки, яка лежала в конверті разом із листом, усміхалася Діана Мортенсен. Він читав і пихтів, як паротяг.

— Ось тобі п’ять бутербродів, — сказав Монс, прочинивши двері саме тієї миті, як Маркус запихав листа й конверта до кишені. — А як тільки ти їх з’їси, я намащу тобі ще одинадцять, якщо… Маркусе, що з тобою?

Маркус колодою сидів край ліжка. З його лиця вже спала вся барва, і воно зробилося бліде, як полотно. Він дивився поперед себе лупатими замисленими очима й важко дихав.

— Нічого, — пошепки відповів Маркус. — Абсолютно нічого.

Тоді кахикнув і спробував заговорити своїм природним голосом.

— У мене все навіть дуже добре. Аякже.

І щоб підкреслити, що все гаразд, він спитав:

— А як твої справи, тату?

Він старався говорити цілком нормальним голосом, та мимоволі збився на фальцет.

Монс здивовано глипнув на сина, Маркус ледь усміхався.

— Очевидно, в мене й справді почав мінятися голос, — пропищав він. — Ну що ж, напевно, я піду десь прогуляюся.

І він повільно попрямував до дверей, ще й намагався щось насвистувати. Проте здавалося, ніби то сичав гусак.

— Куди ти?

— Та, кажу ж, піду прогуляюся.

— А їсти?

Маркус спантеличено зиркнув на батька.

— Їсти?

— Так, я ж намастив бутерброди. Хіба ти їх не з’їси?

— З’їм, — відповів Маркус, через силу видушуючи з себе безтурботний сміх. — Ой, я геть забувся про їжу. Ха, ха!

Він узяв з тарілки бутерброди, склав їх один на одного й придавив. Джем поплив між пальцями.

— Я люблю великі бутерброди, — пояснив він батькові та й шмигнув у двері.

Сіґмунд жив далеченько — у забудованій дільниці міста. Він саме їхав велосипедом дорогою й на півдорозі зустрів Маркуса. Не домовляючись заздалегідь, вони обидва поспішали побачитися. І так бувало не дуже й рідко. На думку Сіґмунда, то через те, що вони обоє перебували на одному й тому ж діапазоні космічної хвилі. Отже, не змовляючись про зустріч, вони вміли посилати один одному електричні вібрації. «Нам із тобою не потрібен телефон, — казав він. — Досить лише подумати один про одного».

Він пригальмував і зупинив Маркуса, який мчав дорогою.

— Привіт, — спокійно мовив він. — Я так і знав, що тебе зустріну.

Маркус, власне, не вірив у Сіґмундові космічні хвилі. Часом вони й не зустрічалися на півдорозі, а коли й зустрічалися, то лише тому, що дуже часто бігали один до одного в гості. Одначе певності він не мав, — із Сіґмундом ніколи не можна було мати певності. Якщо хто й був напханий космічними хвилями, то це Сіґмунд.

— Я отримав листа, — видушив із себе Маркус.

— Цікаво, — мовив Сіґмунд. — Я думав, ти захочеш піти зі мною скупатися.

— Від Діани Мортенсен! Я отримав листа від Діани Мортенсен! Довжелезного листа!

Така новина змусила Сіґмунда заціпеніти.

— Уяви тільки собі! Вона написала про все на світі… про те, як їй ведеться… що насправді вона самотня… що любить природу… що мріє зіграти Шекспірову Джулію і ще всяке таке.

Аж тут до Сіґмунда вернувся дар мови.

— Джульєтту, — поправив він.

— Що?

— Ти хочеш сказати Джульєтту. Джульєтту в «Ромео і Джульєтті».

— Авжеж, хіба я сказав не так? — спитав Маркус, що вже й забувся про Шекспіра, бо тепер у його голові завертілася інша думка. — А що як я перебуваю на одній і тій же комічній хвилі ще й з Діаною Мортенсен? Га?

Сіґмунд мав багато гарних рис. Але поганюча риса була в нього та, що він страшенно не зносив становищ, які випливали з-під його контролю. Відчуваючи, що становищем опанував хтось інший, він намагався суперника присадити й починав поводитися зневажливо, іронічно й пихато. І от саме тепер становище було поза його волею.

— Власне, хвиля називається космічною, Сімонсене, — кинув він досить поблажливо.

— Чого це ти називаєш мене Сімонсеном? — спитав Маркус, який загалом не помічав, що товариш безуспішно силкується опанувати ситуацією.

Сіґмунд махнув на нього рукою.

— Скажи, Маркусе… чому… я хочу знати, чому…

— Чому вона мені написала?

Сіґмунд мовчки кивнув, і справжній володар становища заходився оповідати.

А як тільки закінчив свою оповідь, то подав Сіґмундові листа від Діани Мортенсен, і той прочитав його, не зронивши ні слова й забувши навіть думати про те, хто володів ситуацією, а хто не володів. Він згорнув листа, віддав його Маркусові й подивився на нього вже іншими очима.

— Хай тобі грець! — вигукнув він.

— Вона думає, що я мільйонер, — сказав Маркус.

Сіґмунд кивнув і хихикнув. Маркус ніколи досі не чув, щоб він хихикав. На його думку, хихикали лише дівчата, але Сіґмунд хихикнув не якось там єхидно, а приємно, ніби на підтвердження того, що віднині в них з’явилася спільна таємниця, про яку відомо тільки їм двом. І Маркус теж хихикнув:

— Що робитимемо?

Сіґмунд замислився й знов став уособленням своєї споконвічної гідності.

— Не знаю… — поволі відповів він. — Поки що… пропоную піти скупатися. Мені краще думається, коли я занурюю своє тіло у воду.

Дорогою жоден із хлопців не промовив ні слова: Сіґмунд крутив педалі, а Маркус сидів на багажнику. Їхали вони стежкою через ліс, яка спускалася до невеличкої бухточки, де Сіґмунд зазвичай сторч головою стрибав зі скель, а Маркус хлюпався неподалік на мілині й збирав мушлі. Він, щоб ви знали, умів плавати, але не любив. У нього був дещо особливий спосіб плавання: майже не ворушачи руками, він лупешив ногами по воді. Окрім того, море його не надто захоплювало. Він до смерті перелякався, коли подивився на відео фільм «Літо акули-2». А ще ж у морі кишіли краби, жалючі медузи та слизькі вугрі. Йому доводилося бачити електричного вугра в Бергені, і він був певен, що якщо той електричний вугор водиться в бухті Рюда, то неодмінно на нього випливе. Рано чи пізно. Найімовірніше рано.

На узбережжі людей було сила-силенна. Дехто засмагав, дехто зводив піщані замки, дехто без угаву бігав у воду, а потім вибігав на берег і з вереском обльопував засмагальників водою. Хтось плавав, а хтось пірнав, хапаючи плавців за ноги й тягнучи їх на дно. Рейдар і Еллен Кристина стояли у воді й грали в м’яча. Рейдар махнув хлопцям рукою.

— Ти заблукав, Мавпусе! Льодовиків тут немає!

Еллен Кристина з доброго дива вдавала, ніби не бачить ні Сіґмунда, ні Маркуса.

— Вона сохне за мною, — сказав Сіґмунд. — Мені то трохи обтяжливо. Краще гайнемо в Пешеву бухту.

Пешева бухта була менша й містилася зовсім неподалік. Там було не так гарно купатись, як у Рюдовій, бо на її дні лежало повно каміння, зате всюди панував спокій. На самім краю бухти стояв камінь, із якого Сіґмунд, як правило, стрибав у воду.

Маркус сів на камінь, підібгав під себе коліна та й ну дивитись, як плавав товариш, широко і впевнено вимахуючи руками. Потім він вийняв листа й ще раз його перечитав. Тепер лист видався йому ще кращим. Він мовби дихав відвертістю та щирістю. Людина потребує допомоги. Він зиркнув на море, що хлюпало внизу. Сіґмунда ніде не було видно.

«Оце тобі й на, — подумав Маркус, — він утопився!»

І тільки зібрався духом гукати на допомогу, як із води біля каменя вигулькнула Сіґмундова голова.

— Ти повинен їй написати, — гукнув товариш і вибрався на камінь. — Ти їй потрібен!

Маркус і не помітив, як Сіґмунд, сідаючи поруч, оббризкав його водою.

— Що?

— Ти повинен написати ще одного листа. Як мільйонер.

— Я не мільйонер.

— Річ у тім, що Діану Мортенсен щось терзає, — правив своєї Сіґмунд, витираючи тіло. — Їй треба перед кимось відвести душу. Б'юся об заклад, що вона просто сидить і чекає твого листа. Якщо ти їй у всьому зізнаєшся, ти просто вб’єш її. І вина ляже на тебе.

— Чого ти так так думаєш?

— Я це передчуваю. Згадай, що сталося з Мерилін Монро. Ти, Маркусе, нізащо собі того не вибачиш.

— Якщо що?

— Якщо не напишеш їй листа.

— Як мільйонер?

— Авжеж.

— Мабуть, Сіґмунде, я не зважуся збрехати їй ще раз. Кому завгодно, але не Діані Мортенсен.

— Я тобі допоможу, — спокійно сказав Сіґмунд. — У тебе часом немає на чому й чим писати?

— Є, — відповів Маркус. — Часом є.

— Ну ось, — сказав Сіґмунд. — Як на мене, то непогано. Читай уголос.

І Маркус почав читати:

На листа вони витратили дві години. Зміст придумав Сіґмунд, а більшість формулювань належало Маркусові як фахівцеві в написанні листів від чужого імені. Поки хлопці сушили над ним голови, лист Маркусові видавався просто фантастичним, та, перечитавши вголос, він засумнівався в його довершеності й боязко зиркнув на Сіґмунда.

— А може, трохи…

— Що трохи?

— Трохи наче задоросло.

— Цебто?

— Ну, вийшло настільки по-дорослому, ніби це лист від якоїсь дитини, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

Сіґмунд не розумів, що він мав на увазі.

— Лист вийшов задорослий, бо Маркус Сімонсен абсолютно дорослий чоловік. Йому… двадцять шість років.

— Двадцять шість?

— Атож, тобі тринадцять, еге ж? І мені тринадцять з хвостиком. Мільйонер Маркус Сімонсен — це ти і я вкупі. Отже, двадцять шість. Він такий же розумник, як і я, плюс ще хвостик, і втричі розумніший за тебе.

— Що?

— Я вдвічі розумніший за тебе, правда ж?

— Де там!

— Але в тебе більше фантазії, ніж у мене, — втішив його Сіґмунд. — Власне, вдвічі більше.

Маркус не дуже тим утішився, та перш ніж устиг щось відповісти, Сіґмунд сказав:

— Утім, оскільки я вже такий дорослий, то додамо, напевно, ще десять років. Нехай йому буде тридцять шість. Дай мені листа.

Маркус дав йому листа, й Сіґмунд закреслив «малий мільйонер» і замість того написав «тридцятишестилітній мільйонер».

— Ось так, — сказав він. — Візьму його з собою і вдома перепишу на татовому комп’ютері.

— Привіт!

На камені позад них випірнула Еллен Кристина в блакитному купальнику. Коси в неї були мокрі. Сіґмунд підвівся.

— Я думав, ти граєш із Рейдаром у м’яча.

Еллен Кристина прибрала з лоба мокре пасмо.

— Фе… він ще зовсім дитина. Можна тут трохи посидіти?

— Сиди скільки влізе, — відповів Сіґмунд. — Ми однак уже йдемо. Гайда, Маркусе.

Маркус знав, що поки вони йшли до велосипеда, Еллен Кристина й далі сиділа на камені, не відводячи очей від моря. І сиділа вона там не тому, що їй просто заманулося посидіти та й усе, а тому, що, попросившися на камінь, вона не хотіла, аби Сіґмунд здогадався, ніби вона припливла туди лише через нього.

— Може, вернемося? — спитав Маркус.

— Чого це?

— Ні то й ні, — промимрив Маркус. — Все збігається.

— Що?

— А те, що в мене вдвічі більше фантазії, ніж у тебе.