Маркус і Діана. Світло Сіріуса

Розділ XIV

Монс зайшов до хлопців у номер. Він був неабияк схвильований і трохи спантеличений. Те саме діялося з Маркусом. Сіґмунд же навпаки — все тримав на контролі. У нього в записнику лежав Діанин автограф, до того ж він був дуже задоволений вечерею. Монса терзало відчуття того, що все крутилося навкруг його особи, але він не міг збагнути, чому саме.

— Я вимагаю пояснення! — роздратовано вигукнув він.

— І ви їх, пане Сімонсене, отримаєте, — пообіцяв Сіґмунд. — Мені здається, ви маєте на те законне право.

— Тобі здається? — трохи спокійніше перепитав Монс.

— Так, — відповів Сіґмунд. — Як бачите.

Маркус прикусив губу й розпачливо заморгав товаришеві. Якщо він розляпає Монсові про Маркуса старшого та Маркуса молодшого, то цю кімнату, напевно, рознесе від вибуху.

— В тебе болять очі, Маркусе? — спитав Монс.

— Що? Та ні. Просто я… — Він подивився на годинник. — Просто я трохи стомився. — І він прикрив однією рукою рота, вдаючи, що позіхає. — Авжеж, пора лягати в ліжко. Сьогодні був тяжкий день. Охо-хо, як я стомився. Добраніч, тату.

Все було марно. Монс сів на стілець, а Сіґмунд вийняв із міні-бару пляшку кока-коли.

— Прошу, пане Сімонсене. Вам треба трішки підкріпитися.

— Мабуть, я вип’ю пива, — сказав Монс.

— Ну й пийте, а я лягаю спати, — промимрив Маркус.

Він став роздягатися і, поки Сіґмунд розповідав, перебрався в піжаму, вклався в ліжко й натягнув на голову ковдру. Він прикинувся, що моментально провалився в сон, хоч насправді чув кожнісіньке слово.

Сіґмунд мав силу-силенну талантів. Маркус давно знав, що з нього, очевидно, вийде блискучий астрофізик або тямущий рекламіст. Тепер же він демонстрував свої дипломатичні здібності. Вони теж були неабиякі. Коли Монс, сидячи на стільці, відкорковував пляшку пива, в повітрі пахло смаленим, а коли Сіґмунд закінчив говорити, в кімнаті запанувала дружня й доброзичлива атмосфера. Та де там, майже весела. Той геніальний посередник знав достеменно, на чому треба наголосити, а про що не варто й згадувати.

Він розповів Монсові, як несправедливо обійшлися з Діаною Мортенсен, внаслідок чого вона стала жертвою судового позову, — їй було відмовлено в компенсації за знімки оголених грудей. Він розповів про клуб «Допоможи Діані», про листи, які вони писали, і про те, як вона зраділа їм і як захотіла зустрітися з Маркусом, прибувши до Норвегії.

— Листи підписував Маркус, — сказав Сіґмунд. — Я не люблю висовуватися. Вірте мені, пане Сімонсене, чи не вірте, але я люблю триматися в тіні.

Монс відкоркував другу пляшку пива, кивнув і сказав:

— Я теж.

З ліжка долинало гучне хропіння.

— Заснув, — сказав Сіґмунд. — Ну й нехай, він того заслужив. У вас хоробрий син, пане Сімонсене.

Монс кивнув.

— Так, він удався в свою матір. Кажи далі, Сіґмунде.

І Сіґмунд казав далі. Настав час зізнань. Він розказав, звідки вони дізналися, що Ребекка Джонс упаде з хмародряпа, але нізащо в світі не згодилися б на те, щоб Монс платив за обід. Та й побилися об заклад вони жартома, — «такі собі хлоп’ячі вибрики», як обмовився Сіґмунд. Йому саме з дому надіслали грошей і дали чітку вказівку витратити їх на розкішний обід для Монса й Маркуса. Він вийняв гаманця й показав гроші.

— Не вигадуй, — сердито сказав Монс. — Ти — мій гість.

Сіґмунд зітхнув.

— Гаразд. Нехай буде по-вашому. Як на мене, то сперечатися нема потреби.

— Отож-то, — вдоволено мовив Монс. — Розказуй далі! Що ви писали про мене?

Хропіння на ліжку стало ще гучніше.

— Писав Маркус, — відповів Сіґмунд.

— І що ж він писав?

Під ковдрою запала мертва тиша, одначе боятися було нічого. Настала мить брехні.

— Просто він розповів їй про свою любов до вас.

— Та невже?

Ковдра заходила то вгору, то вниз. Маркус дихав, мов ковальський міх.

— Атож, він написав, що ви найкращий у світі батько. Що ви чесний, щедрий і ненавидите несправедливість.

— Він справді так написав? — спитав Монс трохи впалим голосом.

— Атож, але я мушу зізнатися ще в одному.

— В чому?

— Він про вас трішки й прибрехав.

Хропіння, що долинало з ліжка, стало просто нестерпне.

— Прибрехав?

— Так. Він написав, що то ви розтлумачили нам, як несправедливо з нею обійшлися.

— Він так написав? Але навіщо?..

— Я не певен, пане Сімонсене, але, мабуть, тому, що він занадто скромний. Він, так би мовити, добровільно занизив свої заслуги.

— Атож, — згодився Монс геть упалим голосом, а в очах у нього закрутилися сльози. — Маркус завжди був скромнягою. Ага, то он чого вона так зраділа, як побачила мене.

— Напевно.

— Я не хочу позбавляти Маркуса його заслуг, — мовив Монс. — Ми повинні розказати їй усю правду.

— Ви схожі на свого сина, — зворушеним тоном сказав Сіґмунд. — Такий самий скромняга, як і він.

— Ти так думаєш? — спитав Монс.

— Ага.

— Я зійду вниз і зараз же все їй розповім.

— Не треба, пане Сімонсене. Я сам усе їй розповім!

— Тобі справді цього хочеться?

— Справді, — спокійно відповів Сіґмунд. — Це найменше, що я можу зробити.

— Ну, тоді я, мабуть, піду спати, — з полегкістю мовив Монс.

— А йдіть. Але, будь ласка, не грюкайте дверима, щоб не збудити Маркуса.

— Гаразд. Він чудовий хлопець, правда ж, Сіґмунде?

— Ще б пак, пане Сімонсене. Найкращий у світі!

Монс навшпиньки вийшов із кімнати.

— Тепер можеш вилазити, — сказав Сіґмунд. — Батька відбули.

Маркус підхопився з ліжка й заковиляв по кімнаті. Він розтулив рота, наміряючись щось сказати, та потім передумав і дістав із міні-бару кока-колу. Зробивши великий ковток, відсторонив од себе пляшку й подивився на Сіґмунда.

— Ти… ти., як ти так зумів?

— Просто треба бути Сіґмундом, — відповів товариш.

— І що нам робити тепер?

— Тепер я піду й приведу Діану.

Маркус впустив пляшку додолу.

— Але… але… може, не треба…

— Не панікуй, — сказав Сіґмунд. — Слухай-но сюди.

Маркус сидів перед люстром у готельному номері й вивчав своє обличчя. На ньому була привітна усмішка. Як у Маркуса молодшого. В знавця доброго тону й гарних манер. Потім він насупив брови. Як особистий охоронець. Той, хто вмів зводити рахунки з набридливими фотографами. Він сидів зовсім непорушно й не зводив із себе очей. Ось він сам. Маркус Сімонсен. Тринадцять років. Той, хто знав, як не бути Маркусом Сімонсеном. Він знов придивився до свого відображення в люстрі. Найзвичайнісіньке обличчя. Не радісне, не сумне, навіть не перелякане. Хіба що трішки запитливе. Здавалось, воно хотіло з ним познайомитися. Він кивнув люстрові головою. Мимохіть усміхнувся. Кивнув ще раз. Відображення розтулило рот, і він почув свій шепіт:

— Не йди від мене.

Він ліг на ліжко, втупив очі в стелю й намагався зібратися з думками. Типова ситуація. Зазвичай він напружувався, щоб не думати, та тільки, бувало, за те брався, в нього нічого не виходило. Він схопився з ліжка й заходився проходжуватися по кімнаті. Як вони й домовлялися, на ньому був спортивний костюм. Він перепробував то одну ходу, то другу, та жодна не виходила природною. Скільки часу минуло, відколи Сіґмунд пішов? П’ять хвилин чи півгодини? Він не мав і гадки. Зупинившися перед люстром, він схопив гребінець і почав причісувати чуприну. Скільки зачісок є на світі? Мільйон? Відображення не зводило з нього невеселого погляду. Він подивився самому собі у вічі й задумався. Аж тут він знайшов слово, яке шукав відтоді, як Сіґмунд вийшов із номера:

— Ні!

— А ось і ми, хоч трохи й затрималися, — сказав Сіґмунд, відчиняючи двері й пропускаючи першою Діану Мортенсен.

Маркус нічого не відповів. Схилившися до люстра, він сидів у своєму звичному вбранні: трохи завеликих штанях, зеленій сорочці та червоних шкарпетках. Перед ним білів аркуш паперу, а біля того аркуша лежала кулькова ручка.

— До тебе гості, — якось невпевнено мовив Сіґмунд.

Усе складалось якось не так. Він сказав Діані, що в Маркуса є до неї поважна розмова, а Маркус, згідно зі складеним планом, мав одягнути спортивний костюм і прийняти її в дуже розкутому настрої, виносячи з міні-бару на таці келих шампанського. Він повинен був розказати, що старшому, на жаль, довелося зненацька від’їхати. Захворів один із його товаришів альпіністів, і йому треба було шукати заміну. Через два дні вони поїдуть до Непалу, і він, на жаль, повернеться десь аж у листопаді. Маркус молодший і його добрий приятель Сіґмунд лишаються вдома. Молодший звик до самоти, і старший дуже зрадів би, якби Діана знайшла можливість наступного ранку показати хлопцям пам’ятні місця Гортена. Такий план придумав Сіґмунд, і Маркус згодився з ним, як мовиться, без гніву й пристрасті. Одначе тепер Маркус сам щось вигадав. Він ще дужче втягнув голову в плечі й не відводив очей від паперу.

— Привіт, Маркусе, — сказала Діана. — Що ти хотів мені розповісти?

Він не відповів.

— Мабуть, він написав вірш, — зашепотів Сіґмунд. — Маркус їх часто пише, як лишається на самоті.

Сіґмунд іще не хотів відступатися, сподіваючись до останнього, що Маркус всього-на-всього змінив тактику.

— Я також пишу, — сказала Діана. — І дуже люблю поезію.

— Я не написав ніякого вірша, — промимрив Маркус.

— То, може, ти пишеш роман? — не вгавав Сіґмунд, що починав уже добряче непокоїтися.

Маркус поволі підвівся на рівні. Він потупив очі в підлогу й так міцно стиснув у руці той папір, що пальці в нього просто побіліли.

— Це лист.

Він промовив ті слова тихо й нерозбірливо. Потім ковтнув слину й почервонів. Він був сором’язливий, наляканий і поводився надзвичайно природно.

— Як приємно отримувати листи, — відповіла Діана.

Вона промовила ті слова приязно, але в її голосі вже чулося нетерпіння. Щоправда, вона дуже любила дітей, особливо в присутності фотографів. Коли фотографів не було, діти їй швидко набридали.

— Цей лист не мені, — сказав Маркус. — Він тобі.

Діана засяяла.

— Від твого батька?

— Ні. Від мене.

Діана, можливо, була й не найкращою в світі лицедійкою, та в кожнім разі їй пощастило приховати своє розчарування, і захоплення в її голосі видалося майже справжнім.

— Ти написав мені листа? Як мило з твого боку, Маркусе.

Вона простягнула до нього руку, але Маркус сказав:

— Я хотів би прочитати його тобі сам.

— Мабуть, я піду прогуляюся, — мовив Сіґмунд і рушив до дверей.

Його план зірвався.

— Не йди, — попросив Маркус. — Я хочу, щоб і ти його послухав.

Сіґмунд уже від порога обернувся.

— Не бажаєте келих шампанського, панно Мортенсен? — спитав він.

Діана похитала головою. Вона не зводила очей з Маркуса, що стояв перед нею, втупившися в підлогу.

— Читай же, — мовила вона. — Я не кусаюся.

— Хе-хе, — якось награно прохрипів Сіґмунд.

Маркус почав читати. Дуже повільно, дуже тихо й дуже виразно. Він читав для Діани і для Сіґмунда, але найбільше він читав для самого себе.

Він якось заціпеніло вклонився Діані й віддав їй листа. Потім одвернувся, пішов до вікна й задивився надвір.

Сіґмунд сидів на ліжку й промацував подушку, вдаючи, ніби його тут немає. Діана з листом у руці стояла посеред кімнати.

Маркус знав, що тепер може статися що завгодно. Вона може спалахнути гнівом, посміятися з нього або ж просто піти геть. То не мало ніякого значення. Все кануло в безвість. Діана Мортенсен. Маркус молодший. Нічого того насправді й не було. То просто було кіно. Але тепер кіно скінчилося. Він відчув якесь спустошливе полегшення. То була реальність. Він стояв ось тутечки, біля вікна, й дивився на зірки. То була дійсність. До нього долинула її хода.

— Маркусе.

По голосу годі було збагнути, гнівалася вона чи ні. Та то й не мало ніякого значення.

— Он Сіріус, — сказав він.

— Що?

Її голос був слабенький, мов легіт вітру. Легіт вітру перед гримучою бурею.

— Сіріус того часу, що минув вісім років тому. Саме за стільки часу його світло дістається землі. Як би мені хотілося опинитися зараз там.

— Де?

Чи й справді в неї був такий тихий голос, чи просто вона була десь дуже далеко?

— На Сіріусі, — відповів Сіґмунд. — У часі, що був вісім років тому.

Вона поклала одну руку йому на плече. Потім здавила його. Він повернув голову й глянув їй у вічі. І тоді сталося те, чого він найменше очікував. Діана Мортенсен зайшлася плачем. Її тіло здригалося. Вона кусала губи, а сльози струмками текли в неї по щоках і малювали чорні смуги на блідому обличчі. Вона плакала мов дитина — раз по раз схлипувала й намагалася витерти нестримні сльози невеличкою рожевою хустинкою, що тут же вкривалася червоними, чорними та жовтуватими плямами від усіх фарб, які виявилися на її виду. Вона відпустила його плече й піднесла обидві руки до очей, а коли схилила голову, то він побачив, що коріння її волосся було не золотистого, а піщаного кольору. Він хотів було погладити її по голові, але не наважився. У свої тринадцять років він поняття не мав, як утішати безталанних кінозірок.

— Вибач, — промимрив він.

Вона прибрала руки від очей і підвела голову. Тоді усміхнулася. Сумною усмішкою, яку Маркус уже бачив сотні разів.

— Ну, то як? — спитала вона.

— Що саме?

— Мої сльози. Схожі на справжні?

— Вони були просто фантастичні, — озвався Сіґмунд.

Він сидів на ліжку з відкритим пакетиком арахісу й захоплено дивився на Діану.

— Правда ж, я не так і погано вмію плакати? — весело спитала вона. — Я гратиму Джульєтту в «Ромео і Джульєтті». Мені весь час треба тренуватися.

— Ну що ж, ми не заважатимемо, — сказав Сіґмунд. — Еге ж, Маркусе?

Маркус не відповідав. Зненацька все стало на свої місця. Не тоді, як вона плакала, а тоді, як він побачив смуги на її щоках, піщане коріння волосся на голові й усмішку, що належала не особисто їй, а ту усмішку, яку вона опанувала далеко звідси на кіностудії. Усмішку Ребекки Джонс. Він побачив те, чого вона не мала. Ця біла шкіра була не її. То був грим. Золотисті коси були не її. Вони були вибілені. Червоні вуста були не її. Вони були підмальовані. Діана Мортенсен не була Діаною Мортенсен.

— Без брехні все-таки можна обійтися, — тихо сказав він.

— Йой! — долинуло з ліжка.

— Що ти сказав?

Її очі спалахнули. Але то вже не мало ніякого значення. Він знав, що спалах був не справжній.

— Я знаю, що тоді робиться в людській душі. А ще мені здається, що то найважча штука — бути собою.

Сіґмунд зашурхотів пакетиком арахісу. Діана не зводила очей з Маркуса, а він із неї. З-під гриму її обличчя проступив легенький рум’янець. Вона розтулила рот. На щоках де-не-де виднілася розмазана помада. Маркус поважно мовив:

— А ти теж червонієш.

Діана немов завмерла на місці. Вона шарілася дедалі дужче й дужче, але не промовляла ні слова. Крізь шибку пробивалося світло Сіріуса.

— Правда ж, і тобі хотілося б там опинитися? — спитав Маркус.

Діана знов спробувала усміхнутися. У неї нічого не вийшло. Ребекка Джонс померла.

— Одначе ми бачимо не Сіріус. Нам видно лише те, чого вже немає.

Діана Мортенсен сказала:

— А моє ім’я навіть не Діана. Мене звати Метте.

— Ну от, — спокійно відповів Маркус. — Я так і думав.

Сіґмунд спорожнив пакетик арахісу й наліг на чіпси. Він був спантеличений, принижений і присоромлений. Те, що відбувалося в номері останні чверть години, важко було збагнути, навіть маючи таку надзвичайну кебету, як у нього, хоча результат виявився таким, якого він і очікував. Діана, е ні, Метте Мортенсен, і Маркус, е ні, Маркус Сімонсен, сердечно заприязнилися. Спершу вона знов зайшлася плачем, та згодом таки вгамувалася й пригорнула Маркуса до себе. Він її теж пригорнув, до того ж навіть не почервонів і не знітився. А той, хто звик бути господарем становища, сидьма сидів на ліжку й відчував себе набитим дурнем. Вони вибухнули сміхом, а Сіґмунд, хоч убий його, не міг збагнути, з чого вони сміялися.

— Вони справді називають тебе Мавпусом? — спитала Діана.

— Так, і то просто жахливо, — відповів він.

— А знаєш, як називали мене?

— Мерилін Монро? — спробував устряти в балачку Сіґмунд, але на те, звісно, ніхто не зреагував.

— Мене називали Метте Миша.

І вони знов вибухнули сміхом. Сіґмунд теж спробував сміятися, та оскільки його сміх був якийсь роблений, він вирішив наминати чіпси й чекати наступного зізнання. А довго чекати йому не довелося.

— З мене, власне, акторка нікудишня, — сказала Метте Мортенсен.

— З мене також, — сказав Маркус.

І вони знов засміялися. Сіґмунд не міг второпати, що ж там такого смішного, але змовчав. Він усвідомлював, що буває мить, коли навіть геніям краще тримати язик за зубами.

— Через те мене й відсторонили від серіалу, — сказала Метте. — Глядачам я страшенно не сподобалася.

— Та вони просто дурні, — сказав Маркус.

— Я ніколи не стрічалася з Робертом де Ніро.

— Я також.

— У «Лабіринті кохання» я показуюся всього на вісімнадцять секунд.

— А я й зовсім не показуюся.

— Голлівуд того не переживе, — сказала Метте Мортенсен.

— Атож, певно, лусне від гніву.

— Агент сказав, що реклама туалетної води була моїм останнім шансом.

— А що з неї вийшло?

— Жахіття. Коли її показали в кінотеатрах, продаж туалетної води впав на двадцять відсотків. Вони сподіваються, що в Норвегії їй пощастить більше. Думають, що я тут зірка.

— А ти і є зірка, — сказав Маркус і хтозна навіщо додав: — Ти ж… Сіріус.

Сіґмунд відчув, що треба щось сказати.

— Ну й поганці, — мовив він.

Обоє подивилися на Сіґмунда.

— Хто? — спитала Метте Мортенсен.

— Ну… — схвильовано почав Сіґмунд. — Та всі вони.

Він розпачливо шукав правильних слів.

— Я маю на увазі… маю на увазі… того суддю, що не захотів тобі виплатити компенсації за знімки і все таке.

Метте засміялася.

— Воно то так, але ж істина була на його боці. Усю ту бучу здійняв мій агент.

— Навіщо?

— Він думав, що то піде на користь моїй кар’єрі.

Оттепер уже Сіґмунд вдовольнився. Тихенько підвівшися з ліжка, він подався до дверей.

— Спущуся в хол, а тоді… пограю в гольф, — сказав він.

Коли Сіґмунд пішов, у Маркуса раптом похололо в душі, та як тільки він глянув на Метте, то побачив, що вона хвилювалася так само, як і він.

— Ти ж цього нікому не розказуй, — попросила вoнa.

Він кивнув.

— І твій товариш нехай не розказує.

— Гаразд. Моє слово для нього закон.

Вона засміялася.

— Хтозна, чи це добре.

— Добре, але він як ніхто вміє тримати таємниці. Коли ти вертаєшся назад?

— Я нікуди не їду. Зараз зійду вниз і дам інтерв’ю. Отам я й оголошу, що більше не зніматимуся в кіно, бо мене до краю стомила вся та суєта.

— Чи ж вони тобі повірять?

— А хай як хочуть.

Він на мить замислився.

— Ді… Метте.

— Так.

— Я подумав, чи не могла б ти…

— Що?

— Чи не могла б ти попросити тих фотографів не давати моїх знімків у газети.

— Чого це?

— Не знаю. Мені якось дуже незручно.

— Я попрошу, — сказала Метте.

— А якщо вони відмовляться?

— Тоді я не дам їм інтерв’ю.

Маркус полегшено зітхнув.

— Я тобі страшенно вдячний.

Запала недовга мовчанка. Ніхто з них не знав, що казати. Обоє одне одному всміхалися.

— Що ти тепер робитимеш? — стиха спитав Маркус..

— Працюватиму в батьковій крамничці. Уявляєш таке дурненьке дівча, як я, в крамничці?

Обоє засміялися.

— А ти що робитимеш?

— А я ходитиму в загальноосвітню школу для підлітків, — відповів Маркус, відчиняючи перед нею двері.