Маркус і Діана. Світло Сіріуса

Розділ XII

Перше серпня. Корабель поромного типу плив із Мосса до Гортена. На ньому було повно водіїв вантажівок, туристів і багатьох інших пасажирів, які або їхали на вакації, або поверталися з них. Упродовж п’яти днів по всьому сході країни періщили зливи, і настрій пасажирів на борту був невеселий. У кафетерії для курців сидів Монс Сімонсен, який, сам того не відаючи, був уособленням мільйонера та альпініста Маркуса Сімонсена старшого. Він пив чорну каву, курив люльку й міркував над тим, як, власне, він тут опинився. У приміщенні для некурящих сидів його син Маркус, цебто Маркус молодший, разом зі своїм товаришем Сіґмундом. Вони домовилися, що Маркус має бути тільки трішечки чесним. Він повинен виконувати роль Маркуса молодшого, але йому не треба робити завивку та вдавати, ніби в нього в крові сидять правила доброго тону й гарних манер дев’яностих років. Він мав бути самим собою. Звичайнісіньким сином мільйонера.

На думку Сіґмунда, так буде найкраще. Він міг замилити очі Муні та Еллен Кристині, аби ті сприйняли Маркуса за маленького джентльмена, але Діана Мортенсен, напевно, бувала в товаристві хлопчаків із вищого світу, тож неодмінно помітить, що його чемність дещо награна. Сіґмунд вважав, що роль шалапутного, трохи неотесаного сина мільйонера йому пасуватиме більше. Маркус сказав, що він не почуває себе ані шалапутом, ані неотесою. То було чи не так само, як вдавати з себе веселого й привітного.

— А як ти дивишся на те, щоб бути мовчазним і задумливим, га? — спитав Сіґмунд. — Таким, яким ти і є.

— Я не мовчазний і задумливий. Я сором’язливий і вічно розгублений.

— Але на вигляд ти мовчазний і задумливий. І саме цими рисами ти до себе й приваблюєш.

Хоч Маркус і знав, що Сіґмунд просто лестить йому, аби змусити його діяти за планом, він неймовірно зрадів. Мовчазний і задумливий. Атож, либонь, він такий і був.

Він дивився на море й на дощ, що лишав по шибках патьоки. Дорога від Мосса до Гортена займала сорок хвилин. Дув вітер, і пароплав гойдало на хвилях на всі боки. Маркус був мовчазний, задумливий, і його трішки нудило. Очевидно, він був перший із пасажирів, хто піддався хитавиці по дорозі з Мосса до Гортена. То був також свого роду рекорд.

— Ти не хочеш допити своєї кока-коли? — спитав Сіґмунд.

Маркус чимдуж побіг у туалет, але його ще не настільки нудило, щоб блювати.

Коли він вернувся назад, Монс уже стояв біля столика.

— Ну, хлопці, пора спускатися до машини.

На палубі для автомобілів було прохолодно.

Пахло мастилом, бензином і дизелем. Йому ще більше завермедило. Вони сіли в машину й там чекали, коли їм дозволять виїхати на сушу. Монс завів мотор.

— Здається, я зараз виблюю, — сказав Маркус, що сидів біля батька спереду.

— Пластиковий пакет! — крикнув Монс. — Сіґмунде, там іззаду є пластиковий пакет?

— Немає, — відповів Сіґмунд.

Маркус векнув.

Машини, що були перед ними, рушили з місця.

— Спробуй стриматися, поки з’їдемо на берег! — сказав Монс, знов заводячи мотор.

Той заводився й знов замовкав.

— Та заводься ж, — у відчаї промурмотів він, повертаючи ключа.

Мотор стиха кашлянув. Машини позаду них почали сигналити.

— Ве-век, — сказав Маркус.

— Опусти вікно! — крикнув Монс і ще раз повернув ключа. — Не блюй у машину! Ну от, завелася. Я просто не так перемикав. Потерпи, Маркусе! Скоро будемо на березі!

Машина поволі покотилася з порома. Маркус висунув голову у вікно. Поки вони минали чоловіка, що керував автомобільною чергою, то весь час ковтав слину.

І ось вони в’їхали в Гортен. Він витримав поїздку й навіть не виблював, а вже за два дні в нього мала відбутися зустріч із Діаною Мортенсен.

Монсові дістався одномісний номер із видом на паркувальний майданчик, а хлопцям — двомісний з видом на пристань. Розпаковуючи речі, вони готувалися до важливої зустрічі.

— Зараз я буду Діаною, — сказав Сіґмунд, — а ти будь самим собою. Ви зустрічаєтеся вперше. Що ти скажеш?

— Мабуть, не скажу нічого. Я ж, так би мовити, мовчазний і задумливий.

— Тобі треба щось сказати. Ти не можеш увесь час бути мовчазним і задумливим.

— Тоді я, напевно, скажу добридень, — відповів Маркус.

— Гаразд. А потім?

— Потім я, мабуть, спитаю, як вона долетіла. Можливо, так.

— То й спитай!

— Що?

— Спитай мене: чи гарно ти долетіла?

— Та звідки тобі те знати?

— Як можна бути таким тупаком! Я — Діана, правда ж?

— O.K. Добридень.

— Хто ти такий?

— Чого ти про це питаєш? Ти ж знаєш.

— Авжеж, знаю, але Діана не знає.

— О, так.

— Хто ти такий?

— Я цього не скажу, — пошепки відповів Маркус.

— Що?

— Я ж маю бути самим собою. А якщо я це я, то я, напевно, не скажу, хто я такий, мені то буде дуже незручно.

— Скажи, хто ти такий?

— Я Маркус молодший, — промимрив Маркус.

— Та невже? — скрикнув Сіґмунд і променисто всміхнувся. — Як я рада тебе бачити! Нам є про що поговорити.

— Як ти долетіла? — хрипко спитав Маркус.

— Чудово. Приємно знову повернутися до Норвегії. Твій батько дуже багато про тебе розповідав.

Маркус безнадійно шукав якоїсь відповіді, але йому на думку спало тільки одне:

— Мене звати Маркус.

— Повторювати двічі не обов’язково.

— Я хочу, щоб вона запам’ятала. Мене звати Маркус.

— Забудь про гарні манери. Будь самим собою.

— Я з цим не впораюся, — зажурено сказав Маркус.

— Ти ж сам цього хотів.

— Однак я, мабуть, не зумію бути самим собою.

— А ким же ти хочеш бути?

— Найдужче ніким, — ледь чутно відповів Маркус.

Сіґмунд зітхнув.

— Тепер уже пізно задкувати. В тебе є з собою спортивне вбрання?

— Я взяв спортивний костюм.

— Вдягни його.

— Нізащо!

— Може, в ньому ти почуватимешся розкутіше.

— Я не можу зустрічатися з Діаною Мортенсен у спортивному костюмі!

— Ще й як можеш. Багато мільйонерів ходять у спортивних костюмах.

Маркус одягнувся в спортивний костюм.

— Пройдися сюди-туди.

Маркус пройшовся. Він не відчув себе набагато розкутішим.

— Який у мене вигляд? — спитав він нервово.

— Непоганий, але чогось бракує.

— Я бачу.

— Ану надінь оце.

Сіґмунд дістав із валізи чорну кепку з написом «GOLFER».[19]

— Не надіну, — сказав Маркус, насуваючи на голову свою.

— Крутни її задом наперед.

— Навіщо?

— Так буде ще прикольніше.

Маркус крутнув кепку.

— Добре. Пройдися сюди-туди знов. Легко й невимушено.

Маркус пройшовся. Спершу в нього геть не виходило, але з Сіґмунда був терплячий тренер, який умів підбадьорювати свого учня.

— Ну от, бачиш, виходить. Уже набагато краще. Тепер я Діана. Що ти скажеш?

— Мене звати Маркус.

— Ні!

— Ти знаєш, скільки важить тенісний м’яч?

— Океу, — поволі сказав Сіґмунд. — Зараз спробуємо щось іще. Вдягни свій костюм.

Маркус прихопив із собою темний костюм, білу сорочку й краватку, щоб було в чому йти на обід у ресторан «Фішланн». Він перевдягнувся в парадне вбрання й нервово спитав:

— Який у мене вигляд?

— Розкішний. Ану пройдися.

— Куди?

— Сюди-туди. Так, добре. Чудово. Елегантно. Говори!

— А що мені говорити?

— Що завгодно. Тільки говори. Прикинься, ніби ти син мільйонера, що не вилазить із парадного костюма.

— В мене не вийде.

— Вийде. Просто вживися в костюм. Достоту так, як ти вживався в свої листи. Ану спробуй.

Маркус поволі почав говорити. Спершу нерішуче, а дедалі все невимушеніше й невимушеніше. Слова злітали з його язика так само бездумно, як і тоді, коли він розповідав про мандрівку льодовиком чи коли писав свої листи. І поки він говорив, то виявив, що з Маркуса Сімонсена перетворився на Маркуса молодшого, і той розводився про норвезьку природу, яку любив понад усе, про кумедні епізоди зі шкільного життя-буття, про однокласників, які заздрили, що він мав більше кишенькових грошей, ніж вони, про захопливі тенісні змагання, на яких він здобув перемогу Норвегії, про цікавенні поїздки до екзотичних країн, про докучливих журналістів із щотижневих часописів, які наступали на п’яти Маркусові старшому, про самотність, яка панує в його серці через приналежність до іншого світу. Зрештою, він сказав, що не такий, як усі. Що інакший, бо він син мільйонера. І диво дивне! Аніскілечки не відчувалося, що він усе те вигадував. То сприймалося за чистісіньку правду. Він не прикидався Маркусом Сімонсеном. Він був Маркусом Сімонсеном молодшим. Слова народжувалися самі собою. Він лише приймав їх і передавав далі, проходжуючися сюди-туди по кімнаті. Іноді він упадав у задуму й закладав руки за спину, а іноді жваво ними жестикулював. Урешті-решт він зупинився перед Сіґмундом і, сумно усміхаючись, подивився йому у вічі.

— Ти знаєш, Діано, — сказав Маркус молодший, — часом мені хочеться стати звичайнісіньким хлопцем. Розумієш, про що я?

Сіґмунд мовчки кивнув. Він був вражений наповал. Авжеж, він сподівався, що зможе розворушити потайні сховки Маркусової душі, але навіть не мріяв про таке неймовірне перевтілення.

— Ну як? — боязко спитав Маркус.

Менш ніж за секунду він знов став самим собою.

— Це було… просто фантастично.

— Справді?

— Такої торби з брехнею я ще зроду не бачив. Як ти це зумів?

— Не знаю. Зумів, та й квит.

Сіґмунд енергійно кивнув і сказав:

— Розумію.

Маркус знав, що той нічого не розумів. Сіґмунд був набагато тямковитіший за нього, та все-таки йому бракувало уяви, аби зрозуміти, що Маркусові куди легше бути бездумним. Коли ж йому доводилося напружувати думку, все заплутувалося достоту так, як і в школі танців. А бувши бездумним, він ставав абсолютно іншою людиною, не схожою на справжнього Маркуса. Він не міг того пояснити, але знав, що саме так воно й було. Загалом то було не складно. Навіть напрочуд просто. Як тільки йому щастило вирватися від самого себе на волю, все направду робилося легким.

— Мабуть, це тому, що в мене більше хисту не бути самим собою, ніж бути, — повільно мовив він.

— Атож, — сказав Сіґмунд. — Напевно, це все й пояснює.

Він проказав ті слова з якоюсь зверхністю, і Маркус збагнув, що то через невпевненість.

— То не так і важко, — підбадьорив він товариша. — Хочеш спробувати?

Сіґмунд зиркнув на годинника.

— Іншим разом. Твій батько чекає нас у холі.

Маркус кивнув. Він був цілком задоволений, але разом із тим відчував у роті неприємний присмак. Після плавби на поромі його й досі нудило.

Виходячи з кімнати, Сіґмунд відчинив перед ним двері й пропустив його вперед. То було правильно й водночас неправильно.

Монс сидів у холі й читав тамтешню газету. Коли хлопці спустилися, він обвів їх загадковим поглядом і спитав:

— Ви знаєте, хто приїздить сюди в четвер?

— Ні, пане Сімонсене, — відповів Сіґмунд. — І гадки не маємо.

— Діана Мортенсен!

Хлопці вдали неймовірне здивування.

— Вперше таке чую, — сказав Сіґмунд.

— Оце так несподіванка, — промимрив Маркус і зашарівся.

— Так от, — вдоволено вів далі Монс. — Її привезуть з Форнебю на лімузині. В цьому готелі в ресторані «Фішланн» на її честь відбудеться прийом. Б’юся об заклад, тут аж кишітиме від журналістів.

— Авжеж, можна собі уявити, — сказав Сіґмунд.

Монс підморгнув Маркусові.

— Слухайте, хлопці, в мене з’явилася ідея.

— Цікаво, яка, — сказав Сіґмунд.

— Я ж обіцяв почастувати вас обідом у ресторані «Фішланн». Що як спробувати замовити столика на четвер?

— Блискуча ідея, — сказав Сіґмунд.

— Прекрасна, — промимрив Маркус.

Монс усміхнувся до нього.

— Якщо тобі пощастить, то, може, візьмеш у неї автографа. Хочеш, щоб пощастило?

— Хочу, — відповів Маркус. — Та вже як буде.

— Я зараз же замовлю столика, — сказав Монс. — Може ж, іще не всі зайняті.

— Ото буде жаль, — сказав Маркус і схрестив пальці — на знак того, щоб у ресторані не виявилося жодного місця.

Та його бажання не збулося. Ще був один вільний столик, який вони й замовили. Маркус заплющив очі. Якби тільки йому перестати думати, все було б гаразд. Але щоб перестати думати, треба не думати про те, щоб перестати думати, а те вкрай важко дається перед побаченням із тією, яка йому майже весь час не сходила з думки.

— Про що ти думаєш? — спитав Монс.

— Ні про що, — відповів Маркус.

— А чого це ти вирядився в костюм?

— Не знаю.

— Прибережи його на четвер, — сказав Монс. — Сьогодні ввечері ми підемо їсти піцу.

Цілий вечір Маркус намагався відкараскатися від усіх своїх думок. І Монс, і Сіґмунд були в прекрасному гуморі. Вони наминали піцу з паприкою, тож Маркус і собі старався не пасти задніх.

Наступного ранку Монс узяв напрокат причандалля для гри в гольф. Він хотів потренуватися махати палицею на даху готельного будинку. Маркус та Сіґмунд тим часом оглядали Гортен. Те, що дощ не вщухав, не грало ніякої ролі. Для справжнього гравця в гольф якась там мжичка не могла стати на заваді. У плащі та кепці гравця в гольф, позиченій у Сіґмунда, Монс вимахував палицею доти, доки хлопці брьохали містом і ласували м’яким морозивом та арахісом. Трохи перегодом усі троє подалися до Морського музею, де побачили не лише пам’ятник капітанові Оскару Вістінґові, а й ще кільком видатним особам, серед яких і капітанові Лейфу Велдіґу Ульсенові, першому норвежцеві, що загинув під час німецької навали вночі 9 квітня 1940 року. Сіґмунд виявився блискучим гідом. Він багато чого знав про Морський музей і перетворив для решти двох відвідини музею на подію. Потім вони пообідали в готелі й пішли в кіно, де дивилися американську комедію, від якої і в Монса, і в Сіґмунда настрій поліпшився ще більше. От у Маркуса навпаки — він падав просто на очах. Тепер лишалася всього одна ніч і півдня. Зворотний відлік часу почався, і вже неможливо було не думати. Вмостившися в ліжку, він заходився лічити смуги на піжамі. Їх було тринадцять — саме стільки, як він і думав. Маркус зітхнув, сказав Сіґмундові добраніч і вимкнув світло.

Він рвучко сів на ліжку. Його пойняло відчуття, що ось-ось станеться якесь жахіття, але він не міг утямити, де це він опинився. Загледівши Сіґмунда, що стояв біля вікна, він умент усе пригадав. Тоді знов швиденько відкинувся на подушку з наміром поспати ще. Бодай на півгодинки відкласти зустріч із новим днем і аж тоді вже встати…

— Дивися, дощ пересівся!

Сіґмунд розсунув штори й підійшов до ліжка. Маркус удав, що спить.

— Прокидайся, Маркусе! Заповідається знаменний день!

Маркус ледь кліпнув. Атож, заповідався знаменний день. І вже завтра від нього не лишиться й помину. Так він зазвичай думав, коли збирався до зубного лікаря. Одначе нинішній день видавався куди гіршим, ніж той, коли він ходив вставляти пломби. Все було настільки гидко, що йому навіть не вдавалося радіти завтрашньому дневі. Таж після сьогоднішнього дня вже все буде інакше. Йому доведеться пережити найганебніше в своєму житті падіння, і він довіку не позбудеться тієї ганьби. Вона тягнутиметься за ним доти, доки він і житиме. І хоч би як вправно він прикидався сином мільйонера, однак його викриють. Неодмінно викриють. А коли те станеться, йому більш ніколи не пощастить перестати думати. На саму гадку про жахливу зустріч із Діаною Мортенсен його охоплював більший переляк, розгубленість і сором, ніж раніше. Так, чого доброго, й справді можна стати Мавпусом. Раз і назавжди. Він поволі підвівся з ліжка.

— Атож, — сказав він. — Заповідається знаменний день.