Маркус і Діана. Світло Сіріуса

Розділ X

Коли таксі з Маркусом та Сіґмундом зупинилося перед рестораном «Зірка» Еллен Кристина та Муна вже стояли при вході. То була перша помилка хлопців. Ніколи не змушуйте даму чекати.

— Тут що — відбуватиметься весілля? — спитав водій таксі, беручи від Сіґмунда п’ятдесят крон.

— Ні, всього-на-всього невеличка приватна здибанка.

Водій крадькома зиркнув на Маркуса й осміхнувся.

— Норвезької мафії, чи що? Хе-хе.

— Хе-хе, — прогугнявив Маркус і виліз із машини.

Сіґмунд був у білому піджаку з чорними вилогами, в чорних штанях і чорному поясі. Навкруг шиї в обох хлопців біліли шовкові шалики. Сіґмунд у смокінгу тримався так, ніби в ньому й народився. Він був зачесаний, як завжди, бо готувався не до своєї генеральної репетиції. Він був за режисера й захопив із собою записника, щоб нотувати можливі помилки, які допустить виконавець головної ролі. «Ой же ж і доведеться йому потрудитися», — подумав Маркус, намагаючися привітно усміхнутися дівчатам. Він був певен, що ті засміють його з першого погляду, але дівчата навіть не усміхнулися. Вони витріщились на нього й пороззявляли роти.

— Добридень, любі дами, — сказав Сіґмунд і чемно вклонився.

— А де Маркус? — спитала Еллен Кристина.

— Осьдечки, — тоненьким голосом озвався Маркус.

— Який… який у тебе дорослий вигляд, — сказала Муна, і в її голосі не чулося жодної іронії.

— Стильно, — докинула Еллен Кристина. — Я тебе спершу й не впізнала.

— Зміни додають радості, — промимрив Маркус.

Нараз йому якось полегшало на душі, хоч він і досі побоювався: а що як це тиша перед бурею і зараз вибухне регіт?

— У вас теж непоганий вигляд, — обережно додав він і страшенно здивувався, коли обидві дівчини почервоніли.

То було цілком несподівано. Зазвичай вони не червоніли; червонів він, коли вони до нього забалакували. Він зрозумів, що й справді їм подобається. Атож, на колір і смак — товариш не всяк. Він помітив, що починає сідлати свого коника.

— Простенька сукня виграє, якщо до неї додати елегантну сумочку і взути елегантні черевички, — приязно мовив він.

— Мені подарували їх на іменини, — пошепки відповіла Мула й опустила очі на свої сріблясті черевички.

— А чи поміщали в газеті знімок ювілянтки? — чемно спитав Маркус.

— Що?

— В такому випадку не забудь про те, що знімок може послужити запрошенням на гостину.

Сіґмунд, стоячи поруч, почав уже трішки непокоїтися, проте Маркус того не помічав. Він і справді неабияк увійшов у свою роль.

— Через той знімок багато хто з тих, кого вже забуто, скажімо, колишні однокласники, озвуться до тебе з поздоровленнями.

— А тепер ходімо, — сказав Сіґмунд.

— То — найприємніше в днях народження, — голосно відчеканив Маркус і відчинив перед дівчатами двері.

Коли Муна проходила проз нього, він їй весело підморгнув. Вона здригнулася й зайшла в ресторан.

— Нема потреби перегинати палицю, — прошепотів Сіґмунд Маркусові на вухо в гардеробі, де вони здавали шовкові шалики.

Проте Маркус уже повністю ввійшов у роль світської людини. Назад дороги не було. Тепер лишалося тільки одне — витримати до кінця.

— Мене звати Маркус, — сказав він гардеробникові.

— Ти ба, справді?

— Справді, так собі й затямте! Маркус!

Гардеробник обвів його пильним поглядом.

— Постараюся ніколи не забути, — поволі сказав він.

— Ну от, — спокійно мовив Маркус. — Я візьму це до уваги.

Дівчата пішли в туалет. Сіґмунд сів на стілець їх почекати. Маркус і далі розмовляв із гардеробником.

— У вас є окрема кімната, де ми могли 6 сісти обговорити меню?

— Немає, — дещо невдоволено відповів гардеробник.

Йому було ясно, що в ресторан «Зірка» завітав недоліток-чванько.

— Ну й гаразд, — сказав Маркус. — Тоді ми спокійно обговоримо меню з метрдотелем.

— А чого ж, можна й так, — промимрив гардеробник.

Аж тут із туалету вийшли дівчата. Від них дуже пахло парфумами. Сіґмунд підвівся, а Маркус кивнув гардеробникові головою.

— Маркус, — сказав він. — Так мене звати.

Збившися на якусь мить біля дверей в одну купу, Маркус і Сіґмунд пропустили дівчат уперед. Їх зустрів метрдотель. То був поважний добродій літнього віку в смугастих штанях і темному піджаку. Він був геть сивий, а зростом сягав майже два метри. Маркус злегка свиснув. Він не знав, що метрдотелі бувають настільки високі.

— Чи замовляло товариство столика? — спитав він.

Здавалося, ніби він не помічав, що перед ним стояли діти. Він ледь шепелявив, але голос у нього був глибокий, густий, таємничий.

— Атож, — відповів Сіґмунд. — Для Маркуса Сімонсена молодшого. На чотири особи.

Столика замовляв Сіґмунд, щоправда, він не зізнався Маркусові, що замовляв на Сімонсена молодшого. Маркус помітив на собі здивовані погляди дівчат. Метрдотель кивнув й пішов попереду до столика в глибині ресторану.

— Прошу, — сказав він. — Офіціант зараз надійде.

— Мене звати Маркус, — сказав Маркус. — Таке моє ім’я.

— Мене звати Дал, — сказав метрдотель та й зник, не сівши з ними до столу спокійно обговорювати меню.

Запала мовчанка. Еллен Кристина й Муна розглядали хлопців, особливо Маркуса, наче вони й досі не йняли віри своїм очам. Маркус помітив, що вони обидві підмалювалися. Власне кажучи, йому то видалося дещо по-ляльковому, але нічого не вдієш — він же теж трохи змінив свою зовнішність. Окрім того, він уже був не Маркус, а Маркус молодший, а Маркус молодший не мав нічого проти підмальованих дівуль. Він був у тому абсолютно впевнений. Молоденький і жвавий офіціант приніс меню.

— Ну от, хлопці, бачу, ви не самі, а з дамами, — сказав він.

— Мене звати Маркус, — відрекомендувався йому Маркус, але офіціант і вухом на те не повів.

— Чи будете перед вечерею щось пити? — спитав офіціант.

— Не відмовимося, — відповів Сіґмунд. — Що ви запропонуєте?

— У нас є шампанське, херес, віскі, кампарі, фарріс, напій «соло», кока-кола, лимонний напій, сік і вода.

Маркус на якусь мить завагався, чи не замовити йому шампанського, але Сіґмунд, розкумекавши, що офіціант просто спробував пожартувати, випередив його.

— Чотири коли. On the rocks.

— Yes, sir,[11] — відповів офіціант і швиденько відійшов.

— Що означає «on the rocks»? — спитала Еллен Кристина.

— З льодом, — відповів Сіґмунд.

Він сидів на лавці спиною до вікна поруч із Еллен Кристиною. Маркус не був певен, що то правильно. Щоправда, Сіґмунд був на півроку за нього старший, а Еллен Кристина була на чотири місяці старша за Муну. Коли молодша пара запрошувала старшу пару, то, звісно ж, старша пара повинна була сідати на лавці лицем до зали. Але ж фактично запрошував усіх Сіґмунд. Тож, мабуть, на лавці мала сидіти молодша пара. Усе це Маркус обмірковував, вивчаючи меню. Воно було велике, тож його самовпевненість потроху кудись зникала. Прекрасний початок одібрав усі сили, і тепер у нього перед очима замелькали закуски, гарячі страви та десерт.

— Ну, то що ми замовимо? — спитав Маркус.

Сіґмунд поглядом запросив його вибирати.

Маркус уп’явся очима в меню, та не міг ні на чому зупинитися. Загалом він був зовсім не голодний. Йому цілком вистачило б і маленького кусника піци, але в меню піци не було.

— Та я й не знаю, — повагом відповів він. — Чого вам хочеться?

— Вирішуй ти, — сказала Муна.

— Ми не дуже звикли ходити в ресторан, — додала Еллен Кристина. — Візьми те, що тобі до смаку.

Маркус кивнув. Він знов сидів похнюплений, як і завше. Мочки його вух пашіли вогнем, а відлоги смокінга здавлювали шию.

— Ну от, — мовив Сіґмунд. — Якщо вдома гостям не пропонують вибирати страви, то навіщо ж було запроваджувати таке в ресторані?

Він теж простудіював книжку й знав напам’ять цілі розділи. Дівчата вдоволено закивали головами, а Маркус, якби його воля, то залюбки звернув би товаришеві шию.

— Ну, щось вибрали?

Офіціант приніс кока-колу.

Усі четверо витріщилися на Маркуса. Той одним духом випалив:

— Чотири порції анчоусів із вінегретом, чотири волові боурґуіґнони та чотири помаранчеві суфле.

Він читав навмання, бо гадав, що найкраща страва повинна мати найскладнішу назву. Ті назви мовби самі злітали йому з язика, а вимовляв він їх так, як вони були написані, — по літерах. Мабуть, то було геть неправильно, оскільки офіціант трішки спантеличився.

— Повтори, будь ласка, ще раз.

Маркус повторив.

— Що таке боурґуіґнони?

Маркус тицьнув пальцем у меню.

— То воловина по-бургундському. Цебто волове м’ясо, запечене в горнятку на французький штиб.

— Я це знаю, але звик казати саме так.

— Чому?

— Так простіше, — відповів Маркус і кашлянув.

Нараз у нього залоскотало в носі. Як же заведено чхати в ресторані? Якомога тихіше й відвернувши лице?

— Волові боурґуіґнони, — пробубнів офіціант, записуючи замовлення. — Постараюся запам’ятати. Що ви будете пити до їжі?

Маркус, ледве стримуючись, щоб не чхнути, безпорадно зиркнув на Сіґмунда. На щастя, той зрозумів його погляд і повівся як професійний завсідник ресторанів і надійний товариш.

— Сік до закуски, кока-кола до гарячої страви і лимонад до десерту.

— Якого року? — спитав офіціант.

— Ви, мабуть, жартівник, — сказав Сіґмунд.

Офіціант кивнув.

— Ви теж не в тім’я битий.

І тут уже Маркус чхнув. Його напівздушене «апчхи» влучило офіціантові в самісіньке обличчя. Очі засльозилися, а в носі не переставало свербіти. Мимохіть витерши кілька крапель зі щоки, офіціант швиденько відійшов, — і якраз вчасно, щоб не почути, як хлопець тоненьким голосом шепнув:

— Мене звати Маркус.

Після вдалого старту неодмінно мала бути якась маленька невдача. Маркусове «апчхи» виявилося великою невдачею. Воно було з тих, що ніколи не минають. З Монсом бувало так само. Коли він заходжувався чхати, то не міг угамуватися щонайменше півгодини. Бувало, що вони чхали разом, а потім із того сміялися. Тепер ніхто не сміявся. Навпаки, і дівчата, й Сіґмунд вдавали, ніби нічого не помітили. Вони жваво обговорювали прочитані книги, побачені фільми, вчителів, які їм не подобалися, і тенісні змагання, в яких вони отримували перемогу. Одначе крадькома вони весь час поглядали на нього, очікуючи нового апчхикання. Щоразу, як він чхав, Муна мимохіть спиралася ліктями на стіл, так ніби їй хотілося щось сказати чи з цікавістю його послухати. Лише після чотирнадцятого апчхи напад припинився. Проділ уже не був такий рівний, а на червоному носовичку проступили зелені й жовті плями. Офіціант приніс сік та анчоуси. Невдача не закінчилася.

Анчоуси з вінегретом вважаються прекрасною закускою, ними полюбляють ласувати влітку на веранді, але мало хто з тринадцятилітніх віддає їм перевагу. Порція складається з анчоусів, дрібно покришеного яйця, цибулі, петрушки і прянощів. На смак вона солона, як ропа.

— Оце такі анчоуси з вінегретом? — спитала Еллен Кристина й недовірливо окинула оком свою тарілку.

— Атож, — відповів Маркус і хвацько запхнув шмат анчоуса в рот.

Анчоус був гладенький, слизький та ще й скидався на живу істоту. З якою радістю Маркус виплюнув би його геть! Одначе не виплюнув, а засмоктав у себе, як спагеті.

— Чудово! — зітхнув він, залпом випиваючи свій сік.

— Можеш з’їсти й мою порцію, — запропонувала Муна.

— І мою, — додала Еллен Кристина. — Річ у тім, що ми худнемо.

— Не захоплюйтеся тим худненням, — сказав Сіґмунд. — То небезпечно для здоров’я.

Сіґмундові подобалася їжа для дорослих. Він наминав свою порцію повільно і з неабияким апетитом. Маркус вдячно глянув на нього.

— Нам хочеться приберегти апетит для гарячої страви, — сказала Еллен Кристина.

— Атож, — підтакнула їй Муна. — Для волових боурґуіґнонів.

І вона переклала свої анчоуси на Маркусову тарілку.

— Красненько дякую, — сказав він і якось невиразно, але привітно усміхнувся.

Еллен Кристина простягнула через стіл свою тарілку.

— Прошу.

Сіґмунд підвів очі від свого анчоуса й усміхнувся до Маркуса.

— Щасливець, — мовив він.

— Можеш і собі відсипати, — сказав Маркус.

Сіґмунд похитав головою.

— Ні, дякую. Для мене вони надто гострі. Я не маю таких дорослих смаків, як ти.

Дівчата жваво замотали головами й заходилися висловлювати свій захват від Маркусових дорослих смаків. То все й вирішило. Безмовно зітхнувши, Маркус узяв простягнену йому тарілку Еллен Кристини й усе, що там було, переклав у свою. Тепер перед ним лежало чотирнадцять шматочків анчоуса. Вони скидалися на покраяну каракатицю. Він їв їх у тиші, а товариство не зводило з нього захопливих поглядів. Коли ж останній шматочок поплив йому в горло, всім іншим замандюрилося повернутися назад. Маркус без угаву ковтав їх знову, аж поки якимось чином таки повтопляв усі шматочки в своєму шлунковому соку. Аж тут з’явився офіціант із м’ясом.

Воловина по-бургундськи — традиційна французька страва з великою кількістю всіляких смакот. І хоч вона й готується в червоному вині, її можна вживати й дітям, бо алкоголь під час приготування тієї страви випаровується. У тому горняткові, яке подавали в ресторані «Зірка», була воловина, морква, селера, цибуля, часник, томатна паста, бекон і гриби. Сама собою страва була ситна, до того ж офіціант подав її з вареним рисом, притрушеним шафраном. Порції були великі, й офіціант запевнив їх, що там, на батьківщині воловини по-бургундському, порції бувають ще більшими.

— Чудово, — сказала Еллен Кристина, кивнувши головою в бік Маркуса. — Бо він їсть за десятьох.

— Сам як скіпка, а шлунок мов кендюх, чи що? — спитав офіціант і підморгнув Еллен Кристині.

— Принесіть мені, будь ласка, склянку води, — попросив Маркус.

Він поняття не мав, як упорався з горнятком воловини, але в кожнім разі йому таки не забракло сили відповісти офіціантові «ні, дякую», коли той запропонував йому ще одну порцію. Власне, то було все, що він спромігся сказати. Він спробував попустити пояс, але той був міцно зачеплений за петельки смокінга. Аж тут офіціант приніс помаранчеве суфле. Здоровуцький десерт. Він скидався на масивну набухлу здобу, посипану цукровою пудрою. Його готували з пшеничного борошна, масла, молока, цукру, помаранчевого соку та яєць. Десерт подавали гарячим, і ресторан «Зірка» ним просто пишався. Дівчатам аж дух захопило, Сіґмунд обм’як тілом, а Маркус почувався так, як Гуффі, котрий об’ївся на обіді в бабусі Дак.[12] Він поволі підніс ложку до суфле, з рота в нього вирвався якийсь незбагненний звук, який буває при рвоті чи веканні, й він повагом, як старий дід, підвівся з-за столу.

— Жвиняйте, — промимрив він самими губами.

Він швиденько задріботів через увесь ресторан до туалету, де й поквитався з дванадцятьма шматочками анчоуса, вісьмома шматочками бекону, чотирма дрібно покришеними цибулинами, п’ятдесятьма грамами воловини та строкатим носовичком. Та тільки вийшов до гардероба, як знову відчув легке запаморочення.

Гардеробник відвів очі від газети.

— Це тебе звати Маркус?

Маркус розтулив було рота, щоб відповісти, та тут же й стулив, і, кивнувши гардеробникові головою, кинувся до туалету.

— Ото так тобі сподобався туалет? — спитав гардеробник, коли він знов зайшов у гардероб.

— Сімонсен, — сказав Маркус. — Маркус Сімонсен молодший.

— Он як, — мовив гардеробник. — А я думав, старший.

Коли Маркус вернувся в ресторан, товариство вже сиділо перед порожніми тарілками, а біля столика стояв офіціант.

— Твоє суфле вичахло, — сказав офіціант.

— Ну то й що, — відповів Маркус. — Я більш нічого не їстиму.

Офіціант звів брови догори.

— Тобі не до вподоби наше суфле?

І тут Маркусові увірвався терпець. Він глянув офіціантові просто у вічі й у пориві безнадійної хоробрості випалив:

— Я запросив гостей у ресторан. Чого мені можна очікувати від метрдотеля та офіціанта?

— Що? — перепитав офіціант, але Маркус провадив далі гучним монотонним голосом, наче демонстрував завчений напам’ять урок, а воно, власне, так і було.

— По-перше, я очікую чемного й аж ніяк не поблажливого ставлення. Найважливіше завдання метрдотеля та офіціанта полягає в тому, щоб дбати, аби відвідувачі почували себе в ресторані, як удома, а найбільша помилка, якої вони можуть припуститися, то це не зважати на відвідувачів або якось їх принижувати. Тямущий офіціант моментально розуміє, коли він потрібен біля столика, тобі навіть не доводиться махати йому рукою, проте він ніколи не докучає. Він не присікується з запитаннями, чи до вподоби тобі їжа, і не поправляє тебе, якщо ти ненароком назву французького вина вимовиш неправильно!

То було як в око вліплено. Дівчата нетямилися від німого захвату, Сіґмунд старанно щось нотував до свого блокнотика, а офіціант, витріщившись на Маркуса, весь час хапав ротом повітря, мов викинута на берег рибина. Сіґмунд сховав блокнотика в кишеню й усміхнувся офіціантові.

— А тепер, якщо ваша ласка, ми хотіли б отримати рахунок.

Офіціант кивнув й мовчки подався геть.

— Добряче йому перепало, — сказала Еллен Кристина.

Муна захоплено кивнула головою.

— Ну ж ти його й відшмагав! Зроду такого не чула!

— Я бозна-кому в зуби не дивитимуся, — сказав Маркус та й заходився налапувати носовичка, якого лишив у туалеті.

Офіціант повернувся уже з рахунком. Не мовивши й слова, він поклав його перед Маркусом і непомітно відійшов. Маркус глипнув на рахунок і посунув його до Сіґмунда. Там стояло рівно тисяча шістсот п’ятдесят крон. Сіґмунд поволі підвівся.

— Вибачте, — мовив він. — Нам треба на хвилинку відлучитися, — він зиркнув на Маркуса. — Причесатися.

— Я не думав, що тут така дорожнеча!

Сполоснувши обличчя, Сіґмунд почав утиратися одним із рушників, що рівненьким стосиком лежали біля умивальника.

— Скільки в тебе грошей?

Схвильований і розпашілий Маркус стояв поруч. Більшого жахіття не могло й статися. А він щойно накрив мокрим рядном офіціанта. Тепер навряд чи варто чекати з його боку якогось співчуття.

— Тисяча крон.

— Зателефонуй своєму батькові!

— Не можу. Він мене розірве, коли дізнається, що я протринькав заощаджені гроші на ресторан. Окрім того, мені здається, що й ти міг би щось докласти.

— У мене всього сто крон.

— Тоді телефонуй своєму батькові.

— Ні!

— Я сам зателефоную.

Маркус тяжко зітхнув. Він був певен, що Монс допоможе їм вибратися з халепи, але не знав, що він скаже потім. Та вже буде як буде. Напевно, то був єдиний вихід, а те, що Сіґмунд перебрав практичний бік справи на себе, його бодай трохи втішило. Вони повернулися до столика, де їх чекав офіціант.

— У нас виникла невеличка проблема, — сказав Сіґмунд.

Офіціант запитливо подивився на нього.

— На жаль, ми переплутали тисячну банкноту з сотневою.

Офіціант на диво пожвавився.

— Он воно що, — сказав він.

— Це означає, що в нас при собі усього тисяча сто крон.

Офіціант усміхнувся на весь рот.

— Я покличу метрдотеля.

Метрдотель не усміхався. Зріст у нього вже сягав не двох метрів, а чотирьох. Він був сивий, як голуб.

— Ви не можете заплатити? — повагом спитав він.

— Ми відлучимося в туалет, — в один голос проторохтіли дівчата й швиденько посхоплювалися зі своїх місць.

— Ну, авжеж, — мовив офіціант.

Він стояв одразу за метрдотелем і з усього того начебто потішався.

— Заплатити не проблема, — відповів Сіґмунд.

— Приємно чути, — сказав метрдотель.

— Мені також, — додав офіціант.

— Якщо ви дозволите нам скористатися телефоном, ми зателефонуємо панові Сімонсену старшому. Він приїде сюди й заплатить, і всі проблеми залагодяться.

Метрдотель дістав мобільника й подав його Сіґмундові. Маркус потупив очі, в нього було таке відчуття, ніби він перетворився на анчоуса.

— Алло? Пане Сімонсене, це Сіґмунд. Я сиджу тут разом із молодшим. Еге ж, із Маркусом. А тепер послухайте, пане Сімонсене. Ми сидимо в ресторані «Зірка». Що? Так, «Зірка» Що? Еге ж, ресторан називається «Зірка». Що? Ні, ми просто сидимо, ну, як би це вам сказати, бавимо час, але тут у нас виникла невеличка проблемка.

Кілька разів Монс перебивав Сіґмунда, аж поки врешті-решт таки витрусив із хлопця пояснення, що їм не вистачає шести сотень крон, щоб розплатитися.

— Усе гаразд, — сказав він метрдотелеві.

— Дай сюди телефон.

Сіґмунд віддав.

— Це Дал. Що? Так, гаразд. Домовилися, пане Сімонсене. Ні-ні, загалом жодних проблем. Що? Так, наскільки я розумію, їм тут дуже подобається.

Він вимкнув телефон і усміхнувся до Маркуса. Тепер його ріст сягав не більше двох метрів.

— Ну от, хлопці, все владналося щонайкраще. Твій батько десь за годину буде тут.

— Атож, сподіваюся, буде, — відповів Маркус.

А тоді розпочалися танці. Щоправда, ті чудернацькі рухи, що виробляв Маркус, ведучи за собою Муну, скорше скидалися на хаотичну спортивну гімнастику з вихилясами. Він не переймався, що інші пари кидали на нього здивовані погляди. Його зовсім не обходило, що Сіґмунд намагався подати йому знак і хоч трохи його присадити. Вечір і без того вже був зіпсований. Незабаром з’явиться тато й забере його звідси. Нічого гіршого за те, що сталося, вже не може бути, тож він принаймні покаже їм танець, якого вони довіку не забудуть. Щось йому не таланило. Він бачив мультфільм, у якому Дональд і Доллі[13] танцювали танець, навіть не доторкаючись одне до одного. Він почав так само. Його ноги вистукували, як барабанні палиці, а він тим часом стрибав по кімнаті, випростовуючи спину, згинаючи коліна й простягаючи руки, які мовби плавали в повітрі, а його шия без угаву моталася то вперед, то назад, як штампувальний пристрій. Муна намагалася схопити його за руки. Та він стиснув їх у кулак і виставив навпроти своєї партнерки лише два вказівні пальці достоту так, як то робив Дональд. Потім він заходився погойдувати руками вперед-назад у такт із шиєю і весь час привітно всміхався. Муна відступала, не зводячи погляду з вказівного пальця, що зупинявся всього в кількох сантиметрах від її очей, де якусь мить, тремтячи, стримів у повітрі, а тоді ховався, і його місце займав другий вказівний палець. І так Маркус завів Муну аж у кут кімнати. Там він зупинився та й ну підстрибувати — гоп-геп! — а вказівний палець і собі рухався туди-сюди, як голка в швацькій машині. Решта відвідувачів танцювали далі, хоч їхня зацікавленість тією парою, що забилася в куток, не зменшилася. Далебі, навіть збільшилася. Маркус бачив багацько мультфільмів, та чи не найдужче йому подобався військовий танець індіянського племені, що танцювали в «Щасливцеві Люкові» Він підніс одну руку до рота, зігнув спину, потім випростав і знов зігнув, вигукуючи при цьому бойовий клич:

— Ункачаккен! Ункачаккен! Ункачаккен!

Польський оркестр завершив грати жваву мелодію, і тоді заспівав співак:

— I just call to say і love you…[14]

Маркус чемно вклонився й подав Муні руку. Притулившися до стіни, вона дивилася на нього переляканими до смерті очима.

— Дякую за танець, — пошепки мовила вона.

— Ти більше не хочеш танцювати?

— Я не вмію так, як ти, — стиха відповіла вона. — Ніхто не вміє.

Якусь мить Маркус згадував підходящу цитату з книги, і таки згадав.

— Молодь має свій власний стиль, — спокійно сказав він.

Вони повернулися до столика, де сидів Сіґмунд, старанно занотовуючи собі щось до записника. Еллен Кристина пила тим часом лимонний напій і не зводила з нього закоханого погляду.

— Що це за танець ви танцювали? — спитала вона в Маркуса та Муни.

— Сучасний, — відповів Маркус.

— Оце так танець! А як він називається?

Маркус на мить задумався й відповів:

— Він називається «маркушак».

— Так от де ви бавили час? — спитав Монс, підійшовши до столика.

На ньому були старенькі вельветові штани, вицвіла сорочка й сірий піджак зі шкіряними латками на ліктях. Він дуже виділявся на тлі святково виряджених відвідувачів ресторану «Зірка». Голос у нього був глухий і невеселий.

— Саме так, — відповіла Еллен Кристина.

— Нам тут було дуже гарно, — додала Муна.

— Приємно чути, — сказав Монс. — Ну от я й прийшов.

— Прекрасно, — привітно мовив Сіґмунд. — Мабуть, ви вбралися не вельми…

Він замовк. Іноді навіть Сіґмунд розумів, що бувають моменти, коли краще прикусити язика.

До столика підійшли офіціант і метрдотель. Монс заплатив решту рахунку. Потім вони один одному подякували. Офіціант і метрдотель зникли.

— Не хочете лимонаду, пане Сімонсене? — спитав Сіґмунд.

— Я відвезу вас додому, — сказав Монс і подався до гардероба.

Всі четверо підвелися. Маркус забувся відсунути Муні стільця, але вона й сама впоралася. Монс вийняв гроші, щоб заплатити гардеробникові, але той сказав:

— Не треба. Хлопець на ім’я Маркус попросив внести плату за гардероб до рахунку.

— Он як, попросив? — здивувався Монс і вийшов на вулицю, щоб ковтнути свіжого повітря.

— То твій батько? — спитав гардеробник, подаючи Монсові шовкового шалика.

Маркус мовчки кивнув.

— А тебе, здається, трохи розбестили.

Маркус не відповів.

— Бувши твоїм батьком, я витрачав би якусь копійку й на себе, а не лише на сина. Йому потрібен новий піджак.

У машині панувала мертва тиша. Висідаючи з неї, дівчата мило подякували й сказали, що вони пережили незабутній вечір. А Сіґмунд на прощання подав Монсові руку.

— Красненько дякую, пане Сімонсене. Я цього довіку не забуду.

— І я, — відповів Монс. — До слова кажучи, твої батьки також. Я зателефонував їм і сказав, де ви бавили час.

— Маркусе, можна в тебе переночувати? — спитав Сіґмунд.

Одначе того запитання ніхто не почув, оскільки старенька Монсова «Лада» вже зірвалася з місця, і батько з сином помчали додому провадити страшенно неприємну розмову.

Удома батько детально ознайомив сина з родинним бюджетом і звелів йому лягати спати. Маркус сам запропонував собі покару за розтрату грошей: нехай батько не дасть йому вечері. Така пропозиція Монса не вельми втішила. Він не гнівався, бо майже ніколи не гнівався, але відчував себе пригніченим, тож, дивлячись на нього, Маркус пригадав маму, — вона поводилася точнісінько так само, коли він залазив у якусь шкоду. Тепер було ще гірше. Якоїсь миті йому хотілося викласти батькові все як є: про листи, фан-клуб і тренування, на яких йому треба було готуватися до зустрічі з Діаною Мортенсен у Гортені. Може, Монс його й зрозумів би, а може, й ні. Він того так і не дізнався, бо нічого йому не розповів.

— Добраніч, — промимрив він і пішов до своєї кімнати.

У нього болів живіт і голова.

Він заснув, і йому приснилося, що він б’ється з вахтером, офіціантом та метрдотелем, які були не людьми, а чудовиськами.

— Ось ми тобі, шмаркачу, покажемо правила доброго тону й гарних манер! — заревіло чудовисько-вахтер.

— Смерть нечемам! — заволало чудовисько-офіціант.

— Ми приготуємо з нього делікатес, — зашепелявило чудовисько-метрдотель. — Воловину по-маркусівськи з суфле та вінегретом.

Він прокинувся о пів на дванадцяту, мокрий від поту. Підвівся з ліжка й пішов до ванної кімнати, де випив літр води й знищив залишки уже сколошканого проділу на голові. Він стояв, утупивши очі в люстро, поки не впізнав свого обличчя. Позаду з’явився Монс. Батько збентежено дивився на Маркуса. Ну авжеж, йому було жаль, достоту так само, як і мамі, коли вона гнівалася чи щось гнітило її серце.

«У татові живе дві людини», — хтозна-чого подумалось Маркусові. Він знав, що ось-ось йому стане легше, треба тільки у всьому покластися на тата. Той, напевно, зайшов попросити вибачення, хоч того й не треба робити, бо не тато повинен просити вибачення, а він сам.

— Вибач, тату, я більше ніколи такого не робитиму, — сказав Маркус у люстро.

Те полегшення, що відчув Монс, заповнило всю ванну кімнату.

— Чого саме? Не ходитимеш до ресторану «Зірка»?

— Ні. Не буду надто привітним.

Монс зняв із гачка рушника й подав його синові.

— Приємно чути.

Решту ночі Маркус спав поруч із Монсом на маминому місці двоспального ліжка. Він уже давно там не спав і знав, що, мабуть, то було востаннє. Йому виповнилося тринадцять років. Поруч лежав тато, вдаючи, що спить. Кращого годі було й придумати.