Маркус і Діана. Світло Сіріуса

Розділ III

Почало смеркатися. Високогір’я, де вони мали зупинитися на ночівлю, лежало на висоті 600 метрів над рівнем моря. Наступного дня їм треба було піднятися ще на 700 метрів до лісових будиночків туристської бази. Вони мали йти туди години чотири, і Маркусові поки що не хотілося про те навіть думати. Він звів погляд на гору — вечірнє сонце заступала якась сіро-синя тінь. Ген-ген було помітно кілька білих цят. Може, то сніг, а може, невеличкий льодовик із глибокими тріщинами. Те чи те, їм однак випадуть жахливі випробування, а в разі обвалу без заступа нічим буде й відкопатися. Обвали бувають дуже різні — сповзають сніги або падає каміння. Байдуже, який обвал звалиться на їхні голови, хлопець не сумнівався, що саме в той момент перебуватиме поблизу. З далини долинуло чиєсь мекання. Напевно, до овець закралися вовки. Він про таке чув. З ними, вовками, жарти погані, а Маркус загалом і не збирався жартувати. Йому хотілося на час усього походу залягти на дно. На самісіньке дно. В його серці тліло сподівання, що, може, в нього почнеться жар і завтра він цілий день пролежить у будиночку. Перейнятий своїми сподіваннями, він поклигав за всіма іншими до реєстратури, де їх зустріла опецькувата й вельми привітна пані, яка сказала їм, що на вечерю буде свіжа гірська форель та узвар із чорносливу. Думка про те, що риб’яча кістка застряне йому в горлі й після того його швиденько спровадять в якесь безпечне місце, цебто до шпиталю, Маркуса дещо підбадьорила.

Їх поселили в двох кімнатах. Дівчата й Каріанна Педерсен мали ночувати в більшій, а хлопці з учителем Скуґом — у меншій. Там було тіснувато, але, на щастя, ніхто з хлопців не взяв із собою гітари. І то неабияк тішило. Маркус зайшов до кімнати вслід за Сіґмундом і з гуркотом скинув рюкзака додолу. Здається, щось розбилося. Невже градусник? А що, як ртуть розповзлася по рюкзаку? Оце-то біда! Він поволі відкрив рюкзак, остерігаючись, аби ртуть не потрапила йому у вічі. Наскільки він знав, то небезпечна речовина і краще б вона ніде не розповзалася. Але розбився не градусник. Розбилася чашка, яку йому подарувала мама. Біла чашка, на якій вона написала червоними літерами МАРКУС. Тепер чашка розбилася натроє. На одному черепку була літера М, на другому — АРК, а на третьому — УС. Маркус із жалем обдивився черепки.

— Світ розвивається від ладу до безладу, — сумно сказав Сіґмунд. — Та, мабуть, її можна склеїти, — додав він, помітивши, як безпорадно глянув на нього Маркус.

— Нічого не вийде, — промимрив Маркус. — Це дуже стара чашка.

— Можеш узяти мою, — сказав Сіґмунд. — А я питиму з покришки від термоса.

— Їй майже стільки років, як і мені, — мовив Маркус. — Як ти гадаєш, що це за прикмета?

Дев’ятеро з десятьох людей або взяли б хлопця на глузи, або таки поцікавилися б, що саме він мав на думці, питаючи таке. Дев’ятеро з десяти, але не Сіґмунд. Він зрозумів, що Маркус сприйняв розбиту чашку за лиху прикмету: мовляв, йому теж судилося незабаром розбитися на черепки, як і тій чашці. Сіґмунд обвів черепки замисленим поглядом.

— Та, мабуть, ніяка це не прикмета, хоча ніколи ні в чому не можна бути впевненим. Усе-таки краще поберегтися.

— Отож і я так думаю, — похмуро відповів Маркус та й заходився розкручувати спального мішка.

Майже в усіх хлопців мішки були сучасні. Ще досить нові, але трохи потерті. То свідчило, що ними користувалися в поході не вперше. Маркусів мішок був хтозна-якої давності, але майже ніде не потертий. Монс спав у ньому двічі на місяць, ще бойскаутом, тридцять років тому. Мішок був тяжкий, сірий, з напівзіпсованою блискавкою-застібкою.

— У таких сплять лише мумії, — сказав Пер Еспен, якому на Різдво подарували синій спальний мішок фірми «Аюнґілак».

— І що ти, Пере Еспене, знаєш про мумії? — спитав Сіґмунд. — Крім того, що читав у «Дональді»?[4]

Пер Еспен не відповів. Він був другим після Маркуса найменшим хлопцем у класі й знав, перед ким не варто було лізти в пупа.

Облишивши блискавку-застібку в спокої, Маркус вирішив, що мішок правитиме йому за ковдру.

— Впоралися, хлопці? — спитав учитель Скуґ. — Маркусе, в тебе все гаразд?

— Так, напевно, гаразд, — відповів Маркус.

Риб’яча кістка йому в горлі таки не застряла, правда, він ту форель тільки скуштував. Відчуваючи нудоту більше, ніж голод, він длубався в рибі лише для того, щоб ніхто не помітив, що він не їв. Після вечері діти зібралися в холі, щоб отримати інструкції на завтра. Потім усі вони нашвидку заспівали гуртову пісню, а далі їм звеліли лягати спати.

— Завтра буде довгий день, — сказав учитель Скуґ. — Уже половина одинадцятої, і вам усім треба гарненько виспатися. Ми з Каріанною ще трохи посидимо та обміркуємо завтрашній план. Прийдемо десь за півгодини, тож глядіть, щоб усі вже спали.

Після того як учителі, відхилили одинадцять дитячих протестів, гучну пропозицію зіграти вікторину й стиха промовлене побажання пограти в покер із роздяганням, школярі сказали добраніч і пішли до своїх кімнат чистити зуби та вкладатися в спальні мішки. Каріанна Педерсен і учитель Скуґ замовили собі по склянці лимонаду та й посідали біля вікна, звідки видно було гору, яка завтра мала стати для них усіх великим випробуванням.

— Шерон Стоун, — прошепотів Віґґо. — У Шерон Стоун цицьки завбільшки з гори. Вона знімалася в «Плейбої».

— Мелані Ґріффіт звабливіша, — пробубнів Пер Еспен. — От якби мені її сюди під ковдру, еге ж, Рейдаре?

— Вона одружена з Доном Джонсоном, — відповів Рейдар. — Мені його під ковдрою не треба.

— Та ні, здається, вони розлучені, — промимрив Віґґо. — Мабуть, Мелані Ґріффіт виставлена, так би мовити, на розпродаж.

— Вони майже всі розлучені, — пробурчав Лейф Оґе. — Спершу одружуються, тоді кохаються, а потім розбігаються хто куди.

Батьки Лейфа Оґе щойно розлучилися, тож він вважав себе фахівцем із розлучень.

— Діана Мортенсен не така, — сказав Сіґмунд. — Вона ніколи не виходила заміж.

— Авжеж, — згодився Віґґе. — Діана Мортенсен страшенно перебірлива. Але, здається, вона жила з Майклом Дуґласом.

— Всі вони жили з Майклом Дуґласом, — зарозуміло сказав Рейдар.

— Усі, крім Мелані Ґріффіт, — заперечив Віґґо. — Бо вона живе з Доном Джонсоном. Якщо вони, звісно, не розлучилися, — про всяк випадок додав він.

— Пол Нюман ніколи не розлучався, — сказав Пер Еспен. — Він постійно одружений. І мама з татом також.

— Що ти маєш на увазі під тим постійно? — спитав Сіґмунд.

— Звісно ж, весь час.

— Від часів Великого Вибуху?

— Якого ще вибуху?

— Від першопочатків всесвіту?

— Цур тобі, пек! Я мав на увазі…

— Даю десять очок Шерон Стоун, — сказав Віґґо. — Дев’ять Діані Мортенсен і вісім…

І поки хлопці з 6-Б класу Рюд-школи дискутували, котра з неодружених, одружених і розлучених кінозірок Голлівуду найзвабливіша, Маркус пошепки спитав Сіґмунда:

— Хто така Діана Мортенсен?

— Хіба ти не знаєш?

— Ні, тільки нікому про це не кажи.

— Власне, Діана Мортенсен родом із Гортена,[5] але живе в Голлівуді. Вона грає в «Грошах та владі».

Так називалася безкінечна американська «мильна опера», яку щосереди показували по телевізії.

— Ти її не дивишся?

— Ні.

— Ну й правильно. Поганючий серіал, але він іде відразу після «Безмежного всесвіту». Я бачив кілька серій.

— Вона… вона вродлива?

— Так, як пава. Але, мабуть, її щось бентежить.

— Чого це?

— Хтозна. В неї якийсь сумний вигляд. Попри увесь той грим. Я ношу в своєму записнику її знімок.

— Навіщо?

— І сам не знаю, — байдужим тоном відповів Сіґмунд. — Так склалося.

— Можна подивитися?

— Авжеж, але нікому більше не показуй.

Сіґмунд дістав із записника згорнений у кілька разів аркуш паперу й подав його Маркусові, а той заліз під спальний мішок і ввімкнув ліхтарика, що лежав поруч.

Діана Мортенсен сиділа край басейну. Її шкіра була біла, як полотно, коси вибілені, а губи яскраво-червоні. Вона дивилася на Маркуса великими очима — такими ж блакитними, як і її бікіні. Було очевидно, що фотограф захопив її зненацька, коли вона сиділа до нього спиною, повернувши до камери лише обличчя, зіпершися на руки й напіврозтуливши рот. На вустах у неї блукала усмішка, одначе вираз обличчя був здивований і водночас трохи зляканий. Одна грудь була оголена. По другий бік басейну стояв кремезний парубійко в купальному костюмі. Він мав не вельми лагідний вигляд.

У захваті від побаченого Маркус загасив ліхтарик. Потім глибоко зітхнув і засвітив знов. Діана й досі усміхалася, але, здається, була ще більше налякана. На її груді червоніла маленька пипка. Дівчині, мабуть, не було й двадцяти. Маркус відчув, як Сіґмунд простягнув під спальний мішок свою руку.

— Що це ти там мудруєш?

— Нічого.

— Віддай мені знімок.

Маркус знов погасив ліхтарика й простягнув Сіґмундові знімок, вирізаний з якогось тижневика.

— Я дивився на її пипки.

— Лише на одну.

— Атож, — прошепотів Маркус. — Що то за парубійко потойбіч басейну?

— Її охоронець.

Сіґмунд сховав знімок до записника й зиркнув у бік хлопців, які саме дискутували, скільки очок давати Джулії Робертс — чотири чи три. Ну от, їм ніхто не заважатиме говорити далі.

— Відразу після того, як її сфотографували, він хотів розтрощити його фотоапарат, але фотографові пощастило дати дьору. Як тільки знімок надрукували в журналі, Діана Мортенсен подала на фотографа до суду.

— Навіщо?

— Вона твердила, що він порушив спокій її особистого життя, але програла.

— Виходить, у неї немає особистого життя?

— Ні, суд ухвалив, що вона підлаштувала те все навмисно.

— Що?

— Сіла напівоголена. На думку суду, то був піар-хід і вона все спланувала заздалегідь.

— Але ж у неї такий наляканий вигляд.

— Суд ухвалив, що вона всього-на-всього грала.

— Виходить, суд нічогісінько не розуміє, — прошепотів Маркус.

— І я так думаю.

— Бувши на місці суддів, я заборонив би тому фотографові фотографувати скільки він житиме, — з гіркотою прошепотів Маркус.

Лежачи в напівмороці, Сіґмунд кивнув.

— Її називають норвезькою Мерилін Монро.

— А хто це?

— Актриса, що жила дуже давно й теж була дуже зваблива. Вона померла, ледве їй виповнилося тридцять. Ніхто не знає, що то було — вбивство чи самогубство. Світ жорстокий.

— А жорстокий, — відповів Маркус.

— Хлопці, ану заплющуйте очі!

То гукнув учитель Скуґ, який, упоравшися з лимонадом і планами на завтрашній день, врешті-решт заліз до свого спального мішка. Аж тут почувся шепіт:

— Три очка.

— Що таке?

— Три очка, пане вчителю.

— Ти про що, Рейдаре?

— Джулія Робертс. Вона отримує три очка.

— Джулія Робертс помре від щастя. А тепер спимо.

Незабаром кімнату заповнило важке дихання дванадцятьох сплячих хлопців і одного чоловіка, й ніхто не почув тихесенького голосочка з-під старомодного спального мішка, що лежав біля вікна:

— Діана Мортенсен — десять очок.

Діана спала край басейну, лежачи на мармуровій плиті й виставивши груди напроти палючого сонця. Мабуть, їй незручно було лежати на самій плиті, де нічого не було підіслано. На щастя, він приніс новий синій спальний мішок фірми «Аюнґілак» Його серце розривалося від жалю до неї. Він знав, що Діана, попри свою світову славу, насправді просто налякане звабливе дівчатко, якого ніхто, крім нього, не розумів. Він відчував усе, що діялося в неї на душі. Він був її охоронець і до того ж старший брат. Він теж колись був малий і всього боявся. Він безшумно підійшов до неї, щоб, бува, не збудити. Рвучко розстебнув блискавку на спальному мішку. З таким мішком не виникає жодних проблем. Piece of cake.[6] Він обережно накрив її ним і зашепотів:

— Не бійся, Діано. Я ж тут.

Спалах світла, яскравіший за сонце, вдарив йому в лице. Фотограф! Бісів фотограф ніяк від них не відчепиться.

— Віддай мені фотоапарат! — зарепетував він.

— Що сталося?

Маркус витріщився на переляканого до смерті вчителя Скуґа. А потім намірився накрити його своїм спальним мішком і вліпити йому ляща.

— Мавпус блукає уві сні, пане вчителю.

То озвався Рейдар. Він увімкнув світло й тепер стояв біля дверей, побуряковівши на лиці, та душився від сміху. Маркус похапцем відсмикнув руку.

— Мавпус?

— Я хотів сказати — Маркус, пане вчителю.

Аж тут попрокидалися хлопці. Вчитель Скуґ неабияк спантеличився.

— Я не знав, що ти ходиш уві сні, Маркусе.

Маркус нічого не відповів. Йому лишалося хіба що одне — прикинутися сонним. Повільними, як у лунатика, рухами він підняв спальний мішок і посунув із ним до дверей.

— На поміч! Привид! — захопленим голосом зашепотів Пер Еспен, але Сіґмунд зупинив сміх, що вже долинав із усіх кутків.

— Цсс, не будіть його.

— Чого це? — спитав Віґґе. — Йому, напевно, не завадить ходити цілу ніч.

— Якщо збудиш лунатика, то доведеш його до шоку.

Запала така тиша, яка буває тоді, коли дванадцятеро хлопців силкуються задушити в собі сміх, а воно не дуже виходить.

Маркус відчув, як Сіґмунд обережно взяв його за руку й допоміг дістатися до свого місця.

— Чудово, Сіґмунде, — прошепотів учитель Скуґ. — Не спускаймо з нього очей.

— Покладіться на мене, — пробурмотів Сіґмунд, допомагаючи Маркусові залазити в спальний мішок.

— Як ти впорався з блискавкою-застібкою? — пошепки спитав він Маркуса, коли решта хлопців поснули.

— Мені приснилося, що я потягнув блискавку й вона розстебнулася, — пошепки відповів Маркус.

— Я так і подумав. Сни можуть бути такими реальними, як і реальність.

— Атож, — відповів Маркус. — Твоя правда.

Через чотири години задзеленчав будильник учителя Скуґа. Він показував половину восьмої, а Маркус навіть не знав, спав він чи ні.