Маркус і Діана. Світло Сіріуса

Розділ IV

— Пане вчителю, цей місток надто вузький, — сказав Пер Еспен.

Підіймаючися до будиночка, вони дійшли до першої небезпечної місцини — бурхливого потічка, який видався Маркусові радше річкою, ніж потічком. Обабіч нього лежало велике каміння, гладенько відшліфоване зеленуватою гірською водою.

«На цьому камінні можна запросто посковзнутися», — подумав Маркус. А загалом він перебував у доброму гуморі. Сніданок проминув на диво спокійно. Ніхто й словом не обмовився про нічний випадок. Дехто з дівчат, мабуть, і кидав у його бік якісь багатозначні погляди, але ж вони поглядали на нього весь час.

Або учитель Скуґ застеріг хлопців не сміятися з того, що Маркус уночі ходив уві сні, щоб його, бува, не розбив шок, або ж хлопці тішилися походом у гори й зовсім забулися про нічну пригоду.

Маркусів рюкзак став тепер набагато легший. За Сіґмундовою порадою він виклав з нього найнепотрібніші речі й лишив їх у будиночку, тож мішок добряче спорожнів. Маркус, звісно, й далі побоювався походу, проте відчуття катастрофи було вже не таке гнітюче, як напередодні.

— Це не місток, а дошка, — вдоволено мовила Муна. — Я завиграшки перейду перша.

Для Муни не було нічого легшого. Вона відвідувала гімнастику й звикла тримати рівновагу на бумі. Окрім того, на ній були гірські чоботи, які немовби прилипали до хисткої дошки. Ставши на неї, Муна злегка підстрибнула. Дівчата вереснули від захвату. Маркус прикусив язика. Він носив інакші чоботи й не ходив на гімнастику.

Він поклав собі не переходити потічок останнім, але йти першим йому аж ніяк не хотілося. Хіба що дванадцятим або чотирнадцятим, десь перед Сіґмундом, та й то аби так, щоб не привернути до себе уваги.

Рейдар роззувся.

— Пане вчителю, можна, я перебреду?

— Ні, — відповів учитель Скуґ. — Потік надто стрімкий. Ще посковзнешся на камені.

«Чого доброго, підхопить течія, — подумав Маркус, — понесе тебе, безпорадного, вниз, до водоспаду, і тоді — прощайся з білим світом…»

І тут настала його черга. Він обережно ступив на дошку. Здавалося, ніби потік лише на нього й чекав, бо закрутився з шаленою швидкістю. Мабуть, тудою, отримавши запрошення до когось на обід, пробирався Водяник, — інакше чого б то вода так вирувала? Леле, може, Маркус трішечки й боявся, але в душі в нього панував такий гарний настрій, що, попри небезпечну мить, він ще здатен був із себе кепкувати.

«Лише б думати про щось інше», — майнуло йому в голові.

Думати про щось інше й водночас пильнувати, куди ставити ногу, — то було дуже непросто. Ще три кроки — й він відчує під ногами надійну твердь або небезпечний камінь, — то вже як сказати.

— Ти ж, мабуть, не віриш у забобони, Мавпусе? — крикнув Пер Еспен, що спокійнісінько перейшов через дошку й був страшенно собою задоволений.

«Ще два кроки», — подумав Маркус.

— Ти знаєш, що переходиш тринадцятим?

Він перелетів. Стрибнув, як тигр. Поставив світовий рекорд зі стрибків у довжину. Приземлився на живіт і міцно вчепився за камінь. Одна рука наткнулася на щось гостре, і він знав, що тепер не обійтися без крові.

— На біса ти стрибав? — спитав учитель Скуґ.

— Мені… мені захотілося стрибнути.

— Треба бути обачнішим, хлопче.

Маркус повільно підвівся й глянув на руки. Ну от. Долоня трохи кривавила, але навряд чи хтось те помітив. Так-так, ніхто не сміявся. Ба, однокласники дивилися на нього якось вражено. Мовби новими очима. Він не розумів чому, поки не озвалася Каріанна Педерсен:

— Ти що, Маркусе, дикун?

— Та ні, — засоромився Маркус. — Просто я люблю стрибати.

І ось вони вибралися за межу лісової зони. Маркус ішов поруч із Сіґмундом вузенькою, схожою на брунатний шрам, стежкою, що підіймалася вгору. Обабіч неї де-не-де лежало каміння. Здавалося, ніби воно щойно звалилося сюди з вершини гори. Проте Маркус не боявся. Тепер він мов із цепу зірвався. Несамовитий стрибун із Рюду. Тож не годилося б утратити репутацію. Може, вона й липова, одначе яка вже є. Він глипнув на хустинку, яку тримав у руці. На ній червоніла невеличка плямка, долоня перестала кривавити. За ними йшов лише учитель Скуґ. Щоб пильнувати, аби нічого не сталося. Він не міг заспокоїтися. Проте нічого не станеться доти, доки Маркус не обернеться й не гляне вниз. Коли він так учинить, йому запаморочиться в голові й може статися що завгодно. Але він не глянув униз. Він дивився вгору, туди, куди неможливо було впасти.

— Ти що, Мавпусе, спиш на ходу?

То спитав Рейдар. Він ішов щонайменше за сто метрів попереду. Розляглася дзвінка луна. Надто як повторила:

— …Мавпусе, спиш на ходу?

Тепер треба було подбати про добру репутацію, щоб знов її не підмочити. Він схилив голову, зціпив зуби й, звернувши зі стежини, побіг кудись навскоси через верес. Здалини до нього долинув крик учителя Скуґа:

— Маркусе!

І луна відповіла:

— Маркусе!

Він відчув у роті присмак крові, але не зупинявся. Окидаючи поглядом пагорб унизу, він мчав угору по килиму в зелено-червоно-фіолетово-біло-жовтих барвах із лишайнику й сон-трави, карликової берези й вересу, трави й моху. Він глянув угору. Над ним висів велетенський, як будинок, камінь. Чудовий камінь для такого дикуна, як він, — на нього можна залізти й милуватися звідти природою.

— Стривай!

То був Сіґмунд. Маркус почав вилазити на камінь.

«Дожени мене, — подумав він. — Будь ласка, дожени!»

І ось він заліз на камінь. Стоячи спиною до долини, Маркус звів очі вгору.

«Ану ж! Будь ласочка, йди сюди, поки я не обернувся!»

— Чого це ти мов з цепу зірвався, Мавпусе?

Сіґмунд вибрався на камінь і витріщив на нього великі, нажахані очі. Маркус ніколи досі його таким не бачив. Такими можуть бути лише друзі.

— Будь ласка, — засапано мовив він, — будь ласка, не називай мене Мавпусом.

Сіґмунд обійняв його за плечі.

— Більше ніколи не називатиму, Маркусе.

Маркус усміхнувся до нього.

— Я дістався сюди сам. Ти бачив?

Сіґмунд кивнув. Здавалося, він ледве стримувався від гніву.

— Авжеж, бачив.

— Мені закортіло подивитися на краєвид, розумієш? Тому я сюди й заліз.

— Не дивися, — сказав Сіґмунд. — Не конче треба дивитися.

— Не конче усе треба й розуміти, — прошепотів Маркус. — То не завжди потрібно.

— Що ви, хлопці, там у біса робите? — спитав учитель Скуґ.

Він був червоний, як буряк, задиханий і сердитий. — З горами не жартують. Ви ж знаєте, що ми повинні триматися купи.

— А ми так і робимо, пане вчителю, — відповів Сіґмунд і, перш ніж прибрати руку з Маркусового плеча, дав йому легенького штовханця.

— Мені просто закортіло подивитися краєвид, — додав Маркус.

— Я це розумію, — сказав учитель Скуґ, та оскільки в нього не було бажання перетворюватися на жандарма, він підморгнув хлопцеві й зізнався: — Мушу визнати, що звідси дивовижний краєвид. Дивись, яка гарна сон-трава.

— Pulsatilla vernalis, — переклав Сіґмунд.

— Ну звичайно ж, — сказав учитель Скуґ. У нього теж була незаплямована репутація, тож йому не хотілося, аби школярі довідалися, що він не знав латинської назви сон-квітки. — Хіба ця пульсатілла не красива, Маркусе?

Маркус обернувся й прикипів очима до гірського пагорба, що простягався внизу.

— Красива, — промимрив він, опускаючись на камінь. Потім ліг навзнак і задивився в небо, що кружляло високо вгорі. — Пульсатілла прекрасна.

Під стіною будиночка сиділи чоловік і жінка років двадцяти. У них були брунатно-горіхові від засмаги обличчя, білі зуби й широкі усмішки. Вони мовби зійшли просто з реклами про альпінізм. Чоловік розмірено курив люльку й водночас вивчав карту. Жінка просто собі засмагала. Маркус сприйняв був їх за господарів будиночка, та коли вони забалакали, то виявилося, що вони данські туристи й збираються іти на льодовик.

— Йой, пане вчителю, може, й ми туди сходимо? — спитала Муна.

— Ні, — відповів учитель Скуґ. — Як на мене, сьогодні ви вже й так находилися. Спершу перекусимо, а тоді ми з Каріанною перевіримо, чи знаєте ви стежку природи.

— Стежка природи годиться хіба що для дитсадків, — промимрив Рейдар. — Ходити льодовиком куди захопливіше.

— І куди небезпечніше, — сказала Каріанна Педерсен.

— Мій дядько ходив льодовиком щонайменше тисячу разів, — сказав Пер Еспен. — Він каже, що там аж дух захоплює.

— Але ж то твій дядько, Пере Еспене, — сказала Каріанна Педерсен. — Сам же ти льодовиком не ходив.

— Ні, — відповів Пер Еспен, — хоч страшенно хочеться.

— Почекай, поки проб’ється вус, — сказав учитель Скуґ.

Маркус не знав, чи то від збудження, яке його охопило під впливом гірського повітря, чи від полегшення, що він таки зійшов на гору й ніхто, крім Сіґмунда, не помітив його страху перед висотою, чи просто з дурного розуму, та однаково він зморозив щось зовсім несусвітне. В нього не було бажання того казати. Воно просто само вивалилося йому з рота, мов лавина, яку годі було зупинити.

— А я ходив льодовиком, — сказав він так голосно, що всі, навіть данці, його почули.

— Та невже, Маркусе? — трохи здивовано спитав учитель Скуґ. — Тоді ти знаєш, що то не жарти.

Маркус залюбки тепер замовкнув би, одначе лавина котилася далі.

— Атож, до гір треба звикнути. Інакше нічого доброго не буде.

— Ти брешеш, — сказав Пер Еспен.

— Якщо ти ходив льодовиком, то я Веґард Улванґ,[7] — сказав Віґґо.

— Ми з татом вибираємося на льодовик щоліта, — правив своєї Маркус, намагаючися проковтнути язик.

— Чудово, Маркусе, — сказала Каріанна Педерсен. — Тоді ти, мабуть, прочитаєш нам невеличку лекцію.

— Лекцію?

— Авжеж, про те, як треба ходити льодовиком.

— Коли?

— Увечері, — запропонувала Еллен Кристина. — Перед гуртовою піснею.

— Гарна думка, — згодився учитель Скуґ.

Маркус хотів було сказати, що йому потрібен час на приготування, проте зневажливі погляди недовірливих однокласників змусили лавину котитися далі.

— Мені неважко, — відповів він. — Я можу трохи поділитися своїми враженнями.

— Тоді згода, — сказав учитель Скуґ, а потім, кивнувши данцям головою, зайшов до будиночка.

Будиночок був менший за той, у якому вони ночували біля підніжжя гори. Тут не було опецькуватої, привітної пані, що подавала форель та узвар із чорносливу, а стояла лише кухонна шафа, повна консервів, лимонаду та шоколаду, за які можна було платити, кладучи гроші в скриньку, підвішену на стіні. Ще там була старовинна груба і в ящику лежали дрова. За будиночком жебонів потічок, звідки можна було набирати в цеберко, що стояло під стіною будиночка, свіжу холодну гірську воду. Повз будиночок пролягала стежина, яка тягнулася брунатною землею та білими латками снігу аж ген до льодовика, що нагадував крижане бірюзове небо.

Стежку природи оглядали групами по четверо осіб. Маркусова група була, як завше, неперевершена, й то завдяки Сіґмундові, що знав і норвезькі, й латинські назви всіляких мохів, кущів та квітів. Скажімо, ялівцю, гірського червоного моху, оленячого моху, споришу, шолудивника, звіробою і ще багато яких. Маркусові з голови не сходила думка про те, що ввечері йому доведеться виступати з ґрунтовною лекцією про те, як ходити льодовиком. Через неї він просто не міг насолоджуватися успіхом. Уже за кілька годин треба було починати, а час летів на диво швидко, хоч начебто й ледве тягнувся. Кожна секунда здавалася вічністю, а кожна година — секундою.

Сидячи за дерев’яним столом, учитель Скуґ відсунув од себе чашку з-під кави.

— Ну, товариство, тепер нехай Маркус починає.

У будиночку залягла тиша, повна очікування.

— Прошу, — сказав учитель Скуґ.

Маркус підвівся. Його трохи погойдувало, і він відчув, що язик мовби вилазить йому з рота.

— Щоб ходити льодовиком, — почав він, — інакше кажучи… ходити льодовиком…

Він запнувся й недовірливо обвів очима однокласників. Дехто дістав олівця й папір, щоб занотовувати, а решта просто чекали, бо були переконані, що він сяде в калюжу й установить світовий рекорд із калюжосідання. Ані вчитель Скуґ, ані Каріанна Педерсен не розуміли, що діялося, оскільки вірили, що цей малий дикун уже бував у бувальцях і багато чого пережив у горах, їм принаймні хотілося в те вірити. Вони давно намагалися збагнути, що живе в душі цього сором’язливого хлопця, який на уроках майже завжди мовчав. Те, що насправді він виявився бувалим альпіністом, підтвердило їхню теорію про наявність у кожного з нас прихованих чеснот.

— Для походу на льодовик головне — тепло вбратися.

Сіґмунд кашлянув. Може, він подавав потайний знак? Невже Маркус змолов якусь дурницю?

— Це якщо немає сонця, — повагом сказав він. — А в сонячну погоду вбехкуватися в теплий одяг не обов’язково.

— А які черевики взувати? — пробурмотів Рейдар.

Хтось хихикнув. Напевно, Еллен Кристина.

— З шипами, — стишивши голос, відповів Маркус. — Дорожні черевики з шипами.

Пер Еспен пирснув од сміху. З Маркусового рота стали викочуватися слова, — він говорив якось безладно й затинався:

— Коли ми з татом торік ходили льодовиком… було… страшенно холодно… Дув такий вітер, що… не вітер, а цілий буревій.

Хтось свиснув. Маркус знав, що то було попередження про небезпеку, але воно завело його ще дужче. Він уже не міг спинитися.

— Авжеж, то було справжнє буревіїсько!

— Буревіїсько? — прошепотіла Муна.

Маркус вів далі:

— Ми з татом оглянули льодовик. Нам би тоді згодилася… добра порада. З’явився туман…

— Звідки він з’явився? — спитав Віґґо.

— Він з’явився… з’явився… він упав!

— Я так і знав, — сказав Віґґо.

Він був із тих, хто все нотував.

— Цсс! — застеріг учитель Скуґ.

— Туман упав, — вів далі Маркус. — Лижню за нами заносило снігом. Що нам було робити? Розвертатися?

— Ні! — скрикнули хором четверо хлопців і три дівчинки.

— Ні! — відповів їм Маркус. — Тож ми… ми не розвернулися! Ми пішли собі далі! Похід льодовиком тривав!

Він спробував зупинитися, але не зумів. Слова накочувалися дедалі швидше. Він не тямив, що казав. Ніби замість нього говорив хтось інший. Слова зринали самі собою й ховали його думки в жахливій лавині буйних фантазій і неймовірної брехні.

— З другого боку гори стояв затишний будиночок. Там був порятунок. Ми обидва зігнулися й посунули далі. Льодовик був слизький, мов ковзанка!

Маркус звів подих. У кімнаті запала мертва тиша. Аж тут відчинилися двері. Зайшли данці — стомлені, але задоволені. O.K.[8], нехай заходять! Подумаєш, яка різниця — двома слухачами менше чи більше.

— Ми простелили куртки й так на них і посунули льодовиком далі, вітер віяв нам у спини, а ми тішилися й реготали. То було дивовижне відчуття.

У нього виходило. Достоту так, як і тоді, коли він писав листа з проханням автографа. Все діялось якось знічев’я. Треба було тільки до кінця витримати.

— Ходити льодовиком не завжди буває безпечно, ми знали про те й раніше. І найнебезпечніші там тріщини. Атож, тріщини — найлютіший ворог усіх альпіністів. І що ми побачили вдалині?

— Тріщину, — захриплим голосом прошепотів Пер Еспен.

— Так! — вигукнув Маркус. — Тріщину! Вона була така глибока, як… просто бездонна! А ми з татом спускалися якраз до неї! Лишенько, куди нас несло!

Хтозна, навіщо він крикнув «лишенько, куди нас несло!» То було зовсім не до речі. Але тепер уже не мало ніякого значення.

— Еге ж! — крикнув він знов. — Лишенько, куди нас несло! Тоді нам ще раз знадобилася б добра порада. Я був легший за тата й куди проворніший, тож і пересувався набагато швидше. Тріщина ставала все ближчою й ближчою. Лишенько, куди нас несло! Я подумав, що надійшла моя смертна година, та ось… за спиною в мене почувся скрегіт ковзанів. То був тато. Власне, колись він бігав на ковзанах. Тепер усе складалося добре. Я силкувався загальмувати, але буревіїсько переросло в… небачений досі ураган! Я заплющив очі, й саме тієї миті, коли подумав про свою смертну годину, тато схопив мене за рюкзак і щосили потягнув назад. Ми покотилися до тріщини й зупинилися всього за метр від чорного провалля!

Маркус замовк. У голові гупало. Йому здавалося, ніби він виголошує лекцію уві сні. Підлога під ногами хиталася.

«Це я просто ходжу вві сні, — подумалося йому. — Не варто зараз прокидатися. А то ще дістану шок».

Він розтулив рота. З нього не викотилося ні слова. Він пильно оглянув обличчя присутніх навкруг себе. Вони були мовби скуті кригою. Та ось крига почала танути.

«Нехай би вона не танула, — подумав він. — Будь ласка, не тань!»

— А що було далі? — спитала данка, що відтанула перша.

— Далі ми подалися додому, — тихо відповів Маркус. — А потім обоє зійшлися на думці, що наш похід удався.

Раптом задзеленчав мобільний телефон учителя Скуґа.

— Це твій батько, Маркусе, — поволі мовив учитель. — Він цікавиться, як ти почуваєшся.

— Чудово, — відповів Маркус і знепритомнів.

У будиночку була ще одна спальня. Власне, в ній мали поселитися данці, але тепер вони уважили її Маркусові, а самі примостилися в кімнаті разом із дітьми та вчителями, тож усіх їх там набилося, мов сардин у банці. Ніхто не брав Маркуса на кпини. Коли вчитель Скуґ вів його до спальні, всі як води в рот понабирали. Дивина, та й годі. Чим більше він сідав у калюжу, тим менше з нього глузували. Ет, може, вони подумали, що він з’їхав з глузду. Божевільні люди можуть бути небезпечні. Може, й він такий. З тим треба рахуватися. Схибнутий дурень, примхливий і смертельно небезпечний. Мов бомба уповільненої дії, яка коли завгодно може зірватися. Втупивши очі в стелю, він почав лічити шпарини в балках. Їх було багато й, напевно, з роками стане ще більше. Врешті-решт стеля таки завалиться. Можливо, це станеться цієї ночі. Поки він спатиме. «Світ розвивається від ладу до безладу», — казав Сіґмунд, а Сіґмунд не мав звички брехати. От Маркус брехав. Одначе робив те знехотя, лише для того, щоб вижити.

— Тридцять перша, — лічив він, — тридцять друга, тридцять третя.

Двері відчинилися. Він заплющив очі й захропів.

— Маркусе!

То був Сіґмунд.

— Як ти?

Маркус розплющив очі.

— Прекрасно.

— Не обманюй мене.

— Ти думаєш, що мріяти й брехати — то одне й те саме?

Сіґмунд подивився на нього якимось непевним поглядом.

— Не знаю. Мабуть, це залежить від того, про що ти мрієш.

— Я мрію, щоб усе стало інакше.

— Тоді це не те, що брехати. Це означає сподіватися.

— Який ти, Сіґмунде, розумний.

— Атож, — поважно згодився Сіґмунд. — Інколи мені думається, чи я, бува, не геній.

— А ти теж вихваляєшся стільки ж, як і я.

— Це не вихваляння. Це реальність.

— От і в мене те саме, на жаль…

— Що?

— Реальність. Як ти гадаєш, мені на голову не впаде цієї ночі стеля?

— Ні, — відповів Сіґмунд. — Думаю, що не впаде.

Він підійшов до вікна й виглянув надвір.

— Я бачу Сіріус.

Маркус підвівся з ліжка.

— Де?

— Ондечки. Та зірка, що ясно світить. Але її світло не теперішнє. Воно добиралося сюди більше восьми років. Отже, зараз ми бачимо Сіріуса з давно минулих літ.

— Мені б так хотілося там опинитися, — сказав Маркус.

— Де?

— На Сіріусі. В минулому. Вони сплять?

— Так.

— Б’юся об заклад, що я їм снюся.

— Чого це?

— Мені здалося, ніби хтось сміявся.

— Негарно себе жаліти.

— Сміятися теж негарно.

— Я не сміюся, — сказав Сіґмунд.

— Авжеж, — відповів Маркус. — Але тільки тому, що ти геній.

Він знов ліг у ліжко. Сіґмунд пішов до дверей. На порозі він озирнувся.

— Чи можу я для тебе щось зробити?

— Поламай мобільний телефон вчителя Скуґа.

— Цього я не можу.

— Тоді роздобудь мені адресу Діани Мортенсен.

— Навіщо?

— А так. Просто цікаво, де вона живе. Може, в тебе є адреса?

— Є, під знімком. Адреса для фанів — про той випадок, якщо вони захочуть їй написати.

— Я фан, — сказав Маркус.

Сіґмунд кивнув.

— І я. Що є, то є.

А прокинувся він із ручкою в руці. Лист лежав на підлозі. Він підняв його й, не перечитавши, запхнув у конверт. Щоб часом не пошкодувати. Вирішив одіслати тоді, як спустяться до підніжжя.

Спускатися було гірше, ніж підійматися. Тепер хоч-не-хоч, а треба було дивитися вниз. Ноги не згиналися, він ступав короткими кроками, похнюпивши голову та втупивши очі в землю. На метр уперед. Дивитися далі він не міг. Коли зійшли вниз, він зібрав свої речі, вкинув листа в поштову скриньку й разом із усіма зайшов до автобуса. Там мовчки слухав гуртову пісню. У нього була погана репутація, йому судомило ноги. Він волів опинитися на Сіріусі й страшився майбутнього життя.