Маркус і Діана. Світло Сіріуса

Розділ XIII

— Чого вам хочеться, хлопці?

Монс звів очі від меню. Він сидів поруч із Сіґмундом лицем до зали. Маркус сидів по другий бік столу й дивився в стіну за їхніми спинами. Він вибрав те місце відразу, як тільки вони зайшли. Батько запропонував помінятися місцями, щоб він міг добре роздивитися Діану Мортенсен, коли вона з’явиться в ресторані, але Маркус відмовився. Мовляв, його не надто цікавлять кінозірки й він хотів би спокійно пообідати. В його душі ще жевріла якась надія, що можна буде відкласти зустріч із Діаною Мортенсен на кілька днів. Якщо Монс спитає, чи не хотів би він узяти в неї автограф, то він скаже, що перестав їх збирати. А коли Сіґмунд йому підморгне (а він неодмінно таки підморгне), то Маркус удасть, що не помітив. Можливо, йому навіть пощастить отруїтися їжею, тоді він з чистим сумлінням піде до свого номера. Варіантів було безліч. Усі вони здавалися йому прийнятними, але він не вірив у жоден.

— Риби, — відповів він. — Мені хочеться риби.

Монс засміявся.

— Ясна річ. Ми ж у рибному ресторані. А якої саме?

— Я хочу філе пінагора з креветками, — сказав Сіґмунд. — І, якщо можна, кока-коли.

— Я візьму камбалу в білому портвейні, — сказав Монс. — Маркусе, а тобі що?

— А тут є сира риба?

Він чув, що сира риба могла псуватися, хоча в такому розкішному ресторані то було малоймовірно.

— У них є лосось, — трохи сторопіло відповів Монс. — Але чого це тобі заманулося сирої риби?

— Я люблю сиру рибу.

— Ти раніше цього не казав.

— Так. А тепер кажу.

Його кинуло в піт ще до того, як вони зайшли в ресторан, і зараз сорочка в нього була така мокра, хоч викручуй. Він відчув себе малою рибиною. Промоклий до рубця, він опускався на морське дно, де на нього пантрували краби та смертельно небезпечні хижі риби, щоб проковтнути. Піджак теж уже почав мокріти, а руки здавалися йому мачулою, просякнутою теплою водою. Якщо йому цього вечора доведеться тиснути Діані Мортенсен руку, то вони обоє опиняться немов під душем.

— А що тобі взяти пити, Маркусе?

— Склянку води.

— А може, й ти питимеш кока-колу?

— Ні, дякую.

— Звісно, якщо хочеш, можна взяти й води.

— Так, дякую.

— То що ти хочеш — води чи кока-коли?

— Може, він хоче й того, й того? — спитав офіціант, що вже стояв біля столика й записував замовлення.

— Красненько дякую, — відповів Маркус.

Офіціант пішов, а Монс заходився розповідати про те, як він ловив рибу в Савалені, де, бувши дитиною, проводив вакації. Сіґмунд зацікавлено його слухав. Маркус не чув ані слова, проте щоразу, як батько робив паузу, механічно кивав головою.

— Найкраще, мені здається, ловити на муху, — сказав Монс. — Ну, з мене не бозна-який рибалка, і мені навіть важко полічити, скільки разів та муха зачіпалася гачком поза моєю спиною за дерево. Одначе було весело, що там казати.

— Еге ж, пане Сімонсене, радо вам вірю, — мовив Сіґмунд.

— Треба, Маркусе, нам із тобою якось спробувати, — жваво сказав Монс.

— Що саме?

— Риболовлю на мух.

— А мухи смачні?

Монс хотів було пояснити, що риболовля на мух не означає ловити мух, але тієї миті до них долинув сміх і гамір. З гардероба до зали зайшло товариство, і якийсь чоловік сказав:

— Отут, Діано, нам подадуть щойно зловлену морську рибу.

Потім хтось радісно вереснув, і голос, який безпомильно міг впізнати кожен, хто дивився «Гроші та владу», вигукнув так гучно, що почули всі в ресторані:

— Як я люблю цю країну![20]

Діана Мортенсен повернулася додому.

Сіґмунд та Монс завмерли з кругленькими французькими булочками в руках. Не перестаючи жувати, вони витріщилися на Діану. Здавалося, ніби вони прикипіли очима до телевізора, у них навіть було таке відчуття, що перед ними телевізор. Вони дивилися мильну оперу з Гортена, а Діана Мортенсен була так само далеко й так само близько від них, як Ребекка Джонс, коли стояла на вікні шістдесят восьмого поверху. Все то скидалося на міраж. Їм показували епізод із фантастичного телесеріалу про життя Діани Мортенсен, і вони його дивилися. Маркус утупився очима в стіну. Йому здавалося, ніби він підіймався на самісінький верх найвищих у світі американських гірок. У нього аж похололо в животі, але вертатися було запізно. Незабаром він помчить донизу. То буде жахливо, хоч найстрашнішою виявиться та мить, коли він досягне вершини. Та секунда, коли вагончик майже зупиняється на найвищій точці. Саме там він зараз і перебував.

— Глянь-но, Маркусе, — шепнув йому батько.

— Вона стоїть якраз за тобою, — шепнув Сіґмунд.

Їхні голоси нагадували вітер, що шамотів у височині.

— Обернися, — зашепотів Сіґмунд. — Обернися, Маркусе.

Йому не хотілося обертатися. Але довелося. Дороги назад не було. Він повернув голову. Поволі й знехотя. Потім заціпенів і безрушно сидів на місці доти, доки американські гірки догуркотіли до самого низу.

Діана Мортенсен стояла посеред зали. В коротенькій білій спідничці, білій шовковій блузці та в білому піджаку. На шиї в неї золотів ланцюжок із блискучим зеленим камінчиком. Вона була золотокоса, шкіру мала бліду, як слонова кістка, а блузка облягала її так, що було помітно пипки грудей. Обличчям вона була повернута до Маркуса. Та він знав, що вона його не бачила.

Діана дивилася на трьох фотографів, які її фотографували, усміхалася до них білозубою усмішкою та сяяла здивованими блакитними очима. Коли вона мотнула головою, пасемце її волосся спало донизу й затулило одне око. Потім вона відкинула голову назад, провела рукою по волоссю й водночас так випнула груди вперед, що пипки її грудей під блузкою стали ще помітніші. Тоді розвела руками й усміхнулася решті відвідувачів ресторану, ніби просила в них вибачення за гамір. Одначе фотографи не відступалися. Їм пощастило її вполювати, тож відпускати її вони не хотіли. Спалахи фотоапаратів освітлювали її обличчя, а вона все всміхалася та всміхалася. Троє кровожерних фотографів загнали її в саму пастку. Вони нічого не знали. Навіть поняття не мали про те, що знаменита кінозірка Діана Мортенсен насправді не кінозірка, а підневільна пташка, яка мріяла розпростати крила й вільно полинути аж у височінь, де можна бути самою собою, а не успішною лялькою Барбі, якою її всі вважали.

Маркус відчув, як у нього запашіли щоки. Жар перекинувся далі. Всередину голови. Зайнявся мозок. Невидиме полум’я немов пожирало весь страх, соромливість та непевність, які він носив у собі впродовж цілого життя. Його думки згоряли на попіл, а безтямний гнів, що опановував ним, перетворював його на когось іншого. Тепер він не був Маркусом Сімонсеном. І Маркусом Сімонсеном молодшим також не був. Він був її братом. Єдиною людиною на світі, яка розуміла, що відбувалося в її душі. Колись і він був малий і наляканий. Але то було хтозна-коли. Тепер він старший брат і її особистий охоронець Маркус. Єдиний, хто міг би захистити її від всесвітнього зла. Він підвівся зі стільця.

— Зараз не варто просити автограф, — сказав батько. — Почекай, поки вони закінчать фотографувати.

Маркус кинув на нього холодний погляд.

— Іноді людина повинна зробити те, що вона повинна зробити, — сказав він.

Він обернувся спиною до столу й, минаючи фотографів, прудко побіг до Діани. Коли він зупинився біля неї, вона все ще усміхалася, але він помітив, яка силувана то була усмішка. Дівчина страждала, і його завданням було позбавити її тих страждань.

— Я допоможу тобі, Діано, — спокійно мовив він. — Я знаю про твої проблеми.

Не чекаючи відповіді, він обернувся до фотографів.

— O.K., люди добрі. Мабуть, на сьогодні досить, ми вам дуже вдячні.

Спершу запала тиша, а тоді хтось із фотографів хихикнув. Нічого нового в тому не було. Люди й раніше брали його на посміх. Ну й що ж, йому однаково.

— Атож, — спокійно сказав він. — Дуже смішно, еге ж? Як на вас, то, може, й страшенно смішно? Хіба ви знаєте смішніше заняття, ніж знущатися з тих, кому не до снаги за себе постояти? Але тепер ваше свято закінчилося.

І так воно й сталося. В ресторані запала мертвецька тиша. Монс підвівся з-за столу. Він почервонів як рак. Сіґмунд потягнув його за рукав.

— Сядьте, пане Сімонсене, — шепнув він. — Я думаю, що так буде краще.

Монс опустився на стілець і втягнув голову в плечі.

— Невже ви не розумієте, що вона також людина? — голосно й дзвінко спитав Маркус. — Людина! Але вам не відомо, що таке бути людиною, правда ж? Бо ви думаєте, що вона всього-на-всього лялька. Еге ж? Лялька, з якою можна робити все що завгодно. Ви скрадаєтеся за нею назирці й фотографуєте її, аби тільки заробити собі купу грошей і розбагатіти, як… — він не згадав іншого імені, — як дядечко Скрудж![21]

Спершу здалося, ніби фотографи ось-ось розгніваються, та раптом той, що хихотів, підняв камеру й почав нею клацати. Маркус замахав руками, щоб захистити Діану, одначе фотограф клацав і далі, а за ним заходилися клацати й інші двоє. Їхні обличчя ховалися за камерами. Фотографи були схожі на чудовиськ, що метали смертельно небезпечні сліпучі блискавки, хоч цілилися вони не в Діану. Вони цілилися в нього. В Маркуса Сімонсена, охоронця.

— Ану, стріляйте! — крикнув він. — Ми вас не боїмося!

Він почув позад себе кроки, — то підійшла Діана. Вона зупинилася поруч. Він розставив навкруг неї руки, ніби захисний заслін. Вона все ще усміхалася. Овва, вона начебто й зраділа. Потім обняла його за стан.

Тепер, напевно, вона відчувала себе впевненіше. І в неї на те були всі підстави. Він її не розчарує.

— Ну ось, бачите, де ми стоїмо? — крикнув він. — Думаєте, ви вже нас спіймали? А дзуськи! Ви вже нам у печінки в’їлися. Ми — як ті птахи. Полинемо вгору… високо і вільно. А ви, ви просто нікчемні горопахи… мавпуси!

Він замовк. Стояв непорушно й бездумно. Блискавки сяяли, а Діана усміхалася. Тоді погладила його по голові й підморгнула фотографам.

— Який ти милий, — сказала вона. — Як тебе звати?

— Мене звати Маркус, — відповів він. — Маркус Сімонсен. Саме так мене звати.

То був промах. Почувши звук власного імені, він більше не міг не думати. Вогонь у мозку погас, і думки покотилися його головою, як навальна снігова лавина. Що він накоїв? Чого це він тут стовбичив? Либонь, остаточно з’їхав з глузду. Цілком і назавжди. Червоний, як буряк, він, минаючи очима фотографів, безпорадно витріщився на Монса. Проте на допомогу звідти очікувати не доводилося. Батько теж був червоний і збентежений. Добродій Помідор молодший і добродій Помідор старший. Ось їх і подали до столу. Він потупив очі в підлогу.

Фотографи перестали клацати. Позад нього хтось щось промурмотів. А хтось ще й засміявся. І спереду, і ззаду. Він заплющив очі, жадаючи стати невидимим, але того не вийшло. Очевидячки, він був найпомітнішою персоною в ресторані. А завтра буде найпомітнішим у цілій країні, бо його знімки подадуть усі газети та журнали. Скандал у тринадцять років. «Неповнолітній залицяльник привселюдно осоромився в ресторані „Фішланн“.» «Божевільний хлопчина завдає кінозірці прикрощів і називає її птахою».

Він відчув на своєму плечі руку. Мабуть, по нього приїхала поліція.

— Вибачте, — промимрив він. — Я незумисне.

Він помітив, що над ним хтось схилився.

— То ти Маркус?

Ні, це не поліція.

— Маркус молодший?

Голос звучав тихо й лагідно, і від теплого подиху, що майже торкався його вух, у нього по спині пробіг мороз. Він мовчки кивнув і розплющив очі. Її обличчя було зовсім близько. Вона поцілувала його в щоку. Він знов заплющив очі й відчув, ніби кудись летів. Діана Мортенсен взяла його за руку, і він полинув у небо.

— Дуже приємно тебе бачити, — голосно сказала вона. — Я багато про тебе чула. Нам буде про що поговорити.

Вона променисто всміхнулася. Він також намагався відповісти їй привітною усмішкою. Звісно, вона в нього вийшла якась не дуже природна. Річ у тім, що він перебував на дорозі в небо, і його голова ще трохи йшла обертом.

— Я знаю, скільки важить тенісний м’яч, — промимрив він.

— Я знала, що ти маєш почуття гумору, — сказала Діана й засміялася.

Усі навкруг і собі вибухнули сміхом. Усі, крім Монса, Сіґмунда і його самого. Проте сміх той був не зловтішний, а приємний і доброзичливий, так би мовити, сміх-вітання. Або ж сміх-запитання: «Он як, то ти товаришуєш із Діаною?» Наступної миті навкруг нього вже скупчилися незнайомі радісні люди, яким дуже кортіло привітатися з хлопцем, про якого Діана так багато чула. Фотографи заходилися запевняти його, що вони не збиралися докучати Діані, — їх сюди запросили. Хтось із відвідувачів ресторану, всміхаючися, сказав, що інколи буває корисно діставати по шапці, але всі одностайно назвали такий спосіб знайомства потішним: мовляв, він їх усіх просто заткнув за пояс. Діана весь час тримала його за руку й усміхалася до нього, ніби була страшенно рада його бачити. Літній чоловік, який, очевидно, і влаштував оцю вечірку, спитав, чи не хоче хлопець сісти разом із ними, але Маркус відповів, що він прийшов із батьком. Як тільки він те сказав, Діанині очі округлилися ще більше.

— Твій батько тут? — спитала вона пошепки.

Він кивнув.

— Атож, он він сидить.

Вона подивилася проз нього в бік столика, за яким, утупивши очі в свою тарілку, завмер зашарілий і розгублений Монс. Сіґмунд сидів поруч. Він мовби прикипів до Діани очима, а коли вона обвела їх поглядом, то сталося те, чого Маркус ніколи раніше за ним не помічав, — товариш почервонів.

— Як ти гадаєш, твій батько не захоче пересісти до нашого столика? — спитала Діана.

Маркус похитав головою й промимрив:

— Ні. Він… він боїться… фотографів.

Діана кивнула.

— Розумію. А може, він хоче, щоб я підійшла привітатися?

— Ні, — швидко відповів Маркус. — Краще його не турбувати.

Діана усе ще дивилася на Монса. Він звів на неї погляд і зустрівся з нею очима. Вона мимохіть усміхнулася. Він умент схилив голову, схопив ножа й виделку та й ну шкрябати по тарілці, а коли виявилося, що вона порожня, відсунув її від себе разом із ножем і виделкою, відвернувся й задивився у вікно. В нього навіть потилиця була червона.

— Я розумію, що він не хоче зараз зі мною зустрічатися, — зашепотіла Діана. — Передаси йому від мене вітання?

Маркус кивнув.

— Де ви поселилися?

— Ми живемо в цьому готелі, — відповів Маркус. — Тато грає на даху в гольф.

— Тоді до зустрічі, — сказала Діана.

— Бувай, — відповів Маркус.

До столика він підійшов водночас із офіціантом, який приніс їжу.

— Хай тобі грець! Що це ти таке учворив? — хрипко зашепотів Монс.

— Я привітався з Діаною Мортенсен, — відповів Маркус і запхнув у рота шматочок лосося.

Виявилось, що риба досить смачна.

— Але… але… хіба ти з нею знайомий?

— Трохи, — відповів Маркус. — Я написав їй листа й попросив автографа. Вона відповіла, а тоді ми написали одне одному кілька листів.

— Ти цього не розповідав, — сказав Монс і підняв келих.

— Атож, — спокійно мовив Сіґмунд. — Є ще дещо, чого ви, пане Сімонсене, не знаєте. Зараз вона, напевно, захоче випити за ваше здоров’я.

Монс здригнувся, ніби його вжалила оса.

— Що це ти верзеш?

— Вона підняла свій келих і дивиться на вас. Либонь, хоче сказати вам «будьмо!».

— Чого це ні сіло ні впало вона хоче сказати мені «будьмо!»?

— Та, мабуть, ви їй подобаєтеся.

Монс крадькома зиркнув у бік Діани. Вона всміхнулася йому, і він стримано всміхнувся їй у відповідь. Кивнувши головою, вона підняла келих.

— Ви повинні з нею випити, пане Сімонсене, — сказав Сіґмунд. — Інакше вас сприймуть за нечему.

Монс підняв келих і простягнув його назустріч Діані. Щоправда, те можна було сприйняти і як відгук на «будьмо!», і як мимовільний жест. Діана сприйняла то як відгук на «будьмо!» Її усмішка засяяла ще променистіше. Вона ледь пригубила вина і, на превеликий Монсів подив, підморгнула йому. Він ковтнув зі свого келиха, похлинувся й закашлявся, силкуючися притлумити кашель. Одначе його було чути на весь ресторан.

— Нічого не розумію, — промимрив він. — Анічогісінько. Ти писав їй про мене, Маркусе?

— Зовсім трішечки, — відповів Маркус і з’їв ще одного шматочка лосося.

Риба вже не видавалася йому такою смачною, як раніше.

За вечерею Монс намагався вивідати, про що Маркус і Діана писали одне одному. Маркус щосили ухилявся від прямої відповіді, а Монс у свою чергу також не дуже зосереджувався на його відповідях. Він без угаву зиркав на Діану й щоразу зустрічався з нею поглядом. Коли вони впорали вечерю, спітнів не лише Маркус, — Монсові теж не завадило було б стати під душ. Вони розплатилися й підвелися з-за столу. Діана й собі підвелася. Напевно, щоб сходити в туалет. Коли вони вийшли в хол, вона вже їх там чекала. На якусь мить здалося, ніби Монс хотів вернутися в ресторан, але чогось передумав і пішов далі. Вона подала йому руку.

— Дякую, що приїхав, — стиха мовила вона.

Він механічно взяв її руку в свою.

— Я — Маркусів батько, — прогугнявив він.

— Ну от ми й зустрілися, — лагідно мовила Діана.

— Авжеж, хе-хе, — видушив із себе Монс.

Потім він відпустив її руку й у супроводі свого сина метнувся до східців.

Сіґмунд лишився стояти біля Діани.

— Маркусів батько не з дуже балакучих, — пояснив він їй.

Здавалося, що Діана його не чула. Її погляд блукав по порожніх східцях.

— Я теж не з дуже балакучих, — сказав Сіґмунд.

Тепер Діана його помітила.

— Що ти сказав?

— Щ-що я… якби я… ти можеш дати мені свій автограф?