Маркус і Діана. Світло Сіріуса

Розділ VIII

— Скільки важить тенісний м’яч?

— Він має важити щонайменше 56,70 грама і щонайбільше 58,47 грама.

Сіґмунд кивнув.

— Який він завдовжки?

— Тенісний м’яч не довгий, а круглий, — відповів Маркус.

Сіґмунд записався на теніс у спортивну залу на одинадцяту годину. Зараз було чверть на одинадцяту, і вони сиділи в кав’ярні й зубрили правила. Сіґмунд був у білих шортах, білій футболці й з пов’язкою на лобі. Маркус одягнув брунатні штанці до колін та блакитну футболку. Ракетки їм дали у спортзалі напрокат. Ніхто з них ніколи раніше не грав у теніс, але Сіґмунд узяв із собою книжку, яка називалася «Як навчитися грати в теніс».

— Я маю на увазі, який у м’яча діаметр?

— Не розумію, навіщо мені те знати!

— Діаметр тенісного м’яча становить щонайбільше 6,668 сантиметра і щонайменше 6,35 сантиметра.

— Та їй і на думку не спаде питати мене про діаметр тенісного м’яча. Крім того, його вагою вона теж не поцікавиться.

— Ти не можеш того знати.

— Нікого в цілім світі не обходить, скільки важить тенісний м’яч.

— Е ні, обходить. Скажімо, Стефана Едберґа.

— Хто такий Стефан Едберґ?

— Тенісист.

— Діана Мортенсен не тенісистка.

— Ну й що, а як, на твою думку, проводять вільний час кінозірки?

— Вони… напевно, розслаблюються.

— Отож-то. На тенісному корті. Ну, а ракетка?

— Що ракетка?

— Який вигляд має ракетка?

— Мені на неї начхати.

Сіґмунд ще раз кивнув.

— Чхай, скільки хочеш. Насправді немає жодних визначень про розміри й форми тенісної ракетки.

— Просто якесь невігластво, — кисло мовив Маркус.

— Що саме?

— Що діаметр тенісного м’яча не може бути більше…

— 6,668 сантиметра.

— Атож, тимчасом як ракетка може бути завдовжки з кілька миль. Ось я зроблю собі ракетку довшу за цілий стадіон і стану чемпіоном світу.

— Годі розводити теревені про ракетку, — сказав Сіґмунд. — Перейдімо до «чемності на тенісному корті».

Протягом наступних сорока хвилин вони вивчали не лише «чемність на тенісному корті», а й правила гри, зокрема те, як зараховувати очки, як володіти ракеткою, як подавати м’яча і якими способами відбивати удари — зліва, справа, додолу й на льоту.

У Маркуса було таке відчуття, мовби в нього в голові забито сотні тенісних м’ячів, які важили щонайменше 56,70 грама і безперестанку металися сюди й туди. Він був страшенно розгублений, проте Сіґмунд начебто все тримав на контролі.

— Тепер ти володієш основами теорії гри в теніс, — сказав Сіґмунд, коли вони зайшли в спортивну залу.

— Володію?

— Авжеж, лишається тільки навчитися грати.

— А сам ти вмієш?

— Ні, але я бачив, як грали по телевізору. Мені здалося, того неважко навчитися.

Виявилося, що важко. Обоє вони не мали розвинутого відчуття м’яча. Ті кілька разів, коли їм щастило, відбитий м’яч летів або просто в сітку, або в стелю. Крім того, бувало, що він зникав за тією загорожею, яка розділяла два корти у велетенській залі. Якщо Маркус був найгіршим у світі тенісистом (і тут багато що про те свідчило), то Сіґмунда можна було б назвати другим найгіршим тенісистом, хоч він і не хотів того визнавати. Щоразу, даючи маху, Сіґмунд знаходив якісь виправдання. Навіть удавав, що промахувався навмисно.

— Як ти гадаєш, навіщо я оце спрямував м’яча в стелю?

— Бо не впорався, щоб спрямувати його понад сіткою.

— Та ні, я показував тобі, як не треба відбивати. Ти звернув увагу, як я криво тримав ракетку?

— Звернув.

— Ти так не тримай.

— Та я зрозумів.

— А своїм ударом я те тільки підтвердив.

Так чи інак, але Маркус таки подав м’яча понад сіткою. Сіґмунд відбив його, і той полетів аж за загорожу на сусідній корт.

— Зараз я теж так зробив. Розумієш?

— Я вже давно все зрозумів, — промимрив Маркус і пішов діставати м’яча.

Аж тут на корт прийшли Еллен Кристина та Муна. «Вона тепер з’являється, де не посій», — подумав Маркус. Обидві дівчини світили засмаглими ногами, бо на них були куценькі білі спіднички. Сам же Маркус був убраний у брунатні штанці й світив короткими білими ногами. Отак людей і розрізняють.

— Привіт, Мавпусе, — гукнула Муна. — Я не знала, що ти граєш у теніс.

Маркус хотів було щось відповісти, але тільки чмихнув. Еллен Кристина підійшла до загорожі, й по її спині він помітив, як вона всміхалася Сіґмундові.

— Привіт, Сіґмунде! Ти тут?

— Ні, — відповів Сіґмунд. — Я в Лондоні.

— Хочете… хочете зіграти пара на пару?

— Та ні, гратимемо окремо, — відрубав Сіґмунд.

Еллен Кристина розвернулася й пішла до Муни.

— Здається, вона просто наступає мені на п’яти, — сказав Сіґмунд Маркусові, коли той приніс м’яча. — Напевно, телефонувала додому й дізналася, що я тут. Вона телефонує весь час.

Маркус кивнув.

— Таж вона в тебе закохана.

— Так, але шансів у неї не більше, ніж у дощової краплі в пустелі. Зараз ми потренуємося подавати.

Сіґмунд сказав «ми», хоч мав на увазі Маркуса. Сам же, відклавши ракетку, заходився збирати м’ячі, які Маркус старався кидати понад сіткою. Не було жодного сенсу питати, чому Сіґмунд не намагався їх відбивати. То тільки призвело б до нової безнадійної суперечки. Крім того, не треба було мати аж надто багато фантазії, аби збагнути, що Сіґмундові не хотілося показати себе перед Еллен Кристиною таким самим нікудишнім тенісистом, як і Маркус. А Маркус подавав і подавав — на схід, на захід, на північ, на південь. Часом із другого корту до нього долинало тихеньке хихотіння, але він зціплював зуби й сміливо робив свої розпачливі, безуспішні подачі доти, доки врешті-решт годинник показав дванадцяту і їхній час вичерпався.

— У кінці почало виходити краще, — сказав Маркус, виймаючи м’яча, що заплутався в сітці.

— Та невже? — неуважливо спитав Сіґмунд і крадькома зиркнув на другий корт.

— Привіт, дівчата!

Еллен Кристина хутенько, мов та мітла, підскочила до загорожі.

— Ну, що?

— Ви не хочете з нами пообідати?

Маркус не йняв віри своїм вухам.

— Лишенько, — промовив він пошепки, але тільки сам себе й почув.

Еллен Кристина засяяла. Начебто їй дісталося сім очок у лото.

— Пообідати? А де? У тебе вдома?

— Ні, в ресторані «Зірка».

— Лишенько, — знов прошепотів Маркус. Трохи голосніше, та однак його так само ніхто не почув.

Ресторан «Зірка» містився в центрі міста, там можна було танцювати. Той ресторан був неймовірно розкішний і дуже дорогий.

Маркус упустив тенісного м’яча додолу. Він поволі покотився до Сіґмунда, а той підняв його і з байдужим виглядом став перекидати з долоні в долоню. Муна теж підійшла до загорожі, і дівчата заходилися шептатися. Еллен Кристина ледь почервоніла на лиці, а Муна недовірливо глянула на Сіґмунда.

— Ти не жартуєш?

— Якщо ви не хочете, то ми запросимо когось іншого. Нам однаково.

Він повернувся до Маркуса, що вже почав був іти. Страшенно повільно, але йти.

— Еге ж, Маркусе?

— Ег-геж, — прокашляв Маркус.

У нього в горлі застряв якийсь клубок. Здоровенний, мов кулак.

Еллен Кристина вдала, немов того не помітила.

— Гаразд, ми згодні. А коли?

— Наступної суботи, — відповів Сіґмунд, — о шостій вечора.

Маркус у відчаї намагався вставити й своїх п’ять пальців, але Сіґмунд випхав його з тенісної зали. Клубок і далі стримів у горлі, і Маркус закашлювався до сліз. Коли вони заходили в гардероб, до нього долинув радісний дівчачий вереск.

— Ти з глузду з’їхав, — простогнав він. — Я не хочу йти в ресторан разом із Еллен Кристиною.

— Це я з нею йду. Твоя напарниця Муна.

— Вона мені не напарниця.

— Розслабся. То всього-на-всього на один вечір.

— Я сном-духом не знаю, як поводитися в ресторані.

— Отож-то. Через те ми туди й підемо.

— А хіба не можна піти вдвох?

— То вже буде інакше.

Маркус розпачливо шукав якогось порятунку, аби тільки уникнути відвідин ресторану.

— У мене нема грошей. «Зірка», напевно, найдорожчий ресторан у місті.

— У мене є, — великодушно відповів Сіґмунд. — Я збирав собі на комп’ютер.

Він підморгнув Маркусові й гайнув під душ.

— Ти не повинен заощаджені гроші тринькати на ресторан! — крикнув Маркус, хоч заздалегідь знав, що відповість Сіґмунд:

— Все для Діани!

— Чи є в нас якісь книжки про правила доброго тону й гарні манери? — перепитала бібліотекарка й зацікавлено подивилася на двох хлопчаків, що стояли потойбіч стойки.

— Так, — відповів Сіґмунд. — Нам хочеться навчитися гарних манер поведінки.

Бібліотекаркою була літня пані, яка пропрацювала в тутешній бібліотеці понад сорок років. До пенсії їй лишалося ще якихось півроку. Вона любила дітей, але їй не завжди подобалися книжки, які вони вибирали читати.

— Ви впевнені, що вам не хочеться чогось трохи цікавішого? — обережненько спитала вона.

— Що може бути цікавішого за книги про гарну поведінку? — поважно відповів Сіґмунд.

Маркус ковтнув слину й кивнув. Аякже, він згоден із товаришем на всі сто.

Пані просто засяяла.

— Твоя правда, голубе. Одначе мало хто у вашому віці це розуміє.

— Атож, — сказав Сіґмунд. — Ми трохи не такі, як усі.

— Охоче тобі вірю, — захоплено мовила пані. — Зараз поглянемо… Звичайно, в нас є давнє видання 1960 року. Але воно завгрубшки майже таке, як Біблія.

— Біблія доброго тону, так-так, — підхопив Сіґмунд. — Я її знаю.

Пані глянула на нього трохи недовірливо. Не завжди легко було збагнути, жартує Сіґмунд чи не жартує.

— Невже ти її читав?

— Я її гортав, — швиденько відповів Сіґмунд. — А чи є у вас щось сучасніше?

— Та-а-ак, у нас є «Гарні манери 90-х років». У ній лише 190 сторінок.

— Годиться. Ми хотіли б узяти два примірники.

— Два?

— Атож, ми хотіли б їх читати в нашому клубі.

Маркус здригнувся. Невже Сіґмунд збирається розляпати бібліотекарці про клуб? Він штрикнув Сіґмунда вказівним пальцем у спину, але даремно. Той і сам уже збагнув, що ледве їх не виказав.

— Цебто… е-е… в нашому клубі доброго тону й гарних манер!

Тепер пані бібліотекарка від захвату мало не заплескала в долоні. Вона знайшла їм два примірники книжки й запропонувала свою допомогу, якщо їм ще щось знадобиться на цю тему.

Після того як Сіґмунд подякував за пропозицію, а Маркус спіткнувся об шнурки, що забувся зав’язати, вони покинули бібліотеку й бібліотекарку, в серці якої знов зажевріла віра в сучасну молодь.

Маркус лежав у ліжку й читав. Він дійшов до дев’ятої сторінки:

Він поклав книжку на подушку. Там йому ще багато чого доведеться вчити. Якщо він чимось у цьому житті й нехтував, то саме тим, що не навчився відрекомендовуватися. Перше враження він, зазвичай, справляв таке собі. Маркус спробував пригадати, коли востаннє мав радісний і привітний вигляд, але нічогісінько не пригадав.

А коли він виразно називав своє ім’я? Ніколи. Похмурий і непривітний, він дожився до того, що його стали називати Мавпусом, і всім, хто його так називав, він не вручав нічого, навіть маленького клаптичка візитівки. От вам і пояснення. Може, тому його й дражнили. Через те, що він не випромінював радості. Він ніколи не бачив, щоб дражнили радісних людей. Власне, досі він думав, що радісні тому й радісні, що їх не дражнять, а тепер збагнув, що було навпаки. Радісні були радісні не через те, що їх не дражнили, а через те, що вони були радісні. Він був жертвою жахливого непорозуміння, і йому навіть у голові не клалося, що розгадка всіх його проблем постійно перебувала ось тутечки, за рогом. У громадській бібліотеці Рюда. Ця невеличка книженція виявилася ні мало ні багато, а практичним порадником, як прожити щасливе життя. Далі він читав, ніби в лихоманці.

«Які є правила для поцілунків у щоку? Цілують ліву чи праву щоку і яку щоку в такому разі цілують першою? Чи треба вустами доторкатися до щоки іншої людини, чи ні? Чи однакові правила в Норвегії та решті країн світу?»

То було надзвичайно цікаво. Коли він зустрінеться з Діаною й не знатиме, в яку щоку треба цілувати, то неодмінно набереться сорому. А в тому, що цілувати йому її таки доведеться, він, на жаль, не сумнівався. Привітна усмішка, виразно промовлене ім’я, цебто Маркус Сімонсен молодший, і поцілунок у щоку — ось те щонайменше, що Діана має від нього отримати. Книжка давала відповідь.

«Непросто зробити це елегантно. Подивіться на членів королівської родини — вони цілують спершу в праву щоку, а тоді в ліву. Завжди спершу притуляється права щока до правої щоки іншої людини, а потім ліва щока до лівої. Дуже важко зробити це бездоганно».

Ще б пак, щоб ви й не сумнівалися! То так само важко, як і танцювати. Абсолютно неможливо ступати в ритм і водночас намагатися думати, як робити правильні кроки. Він переконався в тому на гіркому досвіді школи танців, куди водила його мама, коли йому виповнилося сім років. Тільки він замислювався, як робити крок праворуч, а два ліворуч, у нього виходило все навпаки. Він хитався, мов замислений іноходець, поки всі решта бездумно кружляли туди-сюди в ритмі музики по паркету. «Не думай так багато, Маркусе, — казав учитель танців. — Роби невимушені рухи в такт музики, та й усе». Одначе для того, щоб робити невимушені рухи, треба хтозна-скільки вправлятися. Тепер він уже почав розуміти, що Сіґмундів план відвідин ресторану з Еллен Кристиною та Муною не такий уже й безглуздий. Там він зможе і в тому, і в іншому повправлятися.

З такими думками Маркус поринув у сон, де невимушено й привітно зустрівся з Діаною Мортенсен. І тільки він хотів поцілувати її — в ліву щоку? — як його збудив батьків крик:

— На поміч!

Йому знов довелося вставати і йти уві сні. Аж тут він зупинився й схилився над батьком з робленою усмішкою на обличчі.

— Ой, Маркусе, це ти? А я думав, що… о Господи, Маркусе! Мені снилося таке жахіття… а коли я прокинувся… мені здалося, що ти… вбивця… Ти ходив уві сні?

Монс протер очі, обоє вони стали помалу прочумуватися.

— А мені теж щось снилося.

— Що саме? Ти вельми непривітно усміхався.

— Мені снилося, яким я був привітним, — відповів Маркус.