Мартін Іден

РОЗДІЛ XII

Якось надвечір, коли Мартін мучився над сонетом, марно намагаючись вкласти у нього всю ту красу, що світлистим туманом повивала юнакові уяву, його покликали до телефону.

— Голос якоїсь дами. І дуже приємний, — глузливо сповістив містер Хігінботем.

Мартін підійшов до телефону в кутку кімнати і, почувши голос Рут, відчув, як його заливає гаряча хвиля. Сидячи над своїм сонетом, він забув про її існування, і ось тепер цей голос вразив його, як удар блискавки. Що за голос! Ніжний і мелодійний, немов далека тиха музика чи кришталево чистий сріблястий дзвіночок. Звичайна жінка не могла мати такого голосу. В ньому було щось небесне, янгольське. У радісному захваті він ледве чув, що вона казала йому, але намагався зовні нічого не виявити, бо знав, що в нього вп'ялися тхорячі очі Хігінботема.

Рут не сказала йому нічого особливого. Просто вони з Норманом мали того вечора піти на лекцію, але — така прикрість! — у нього розболілася голова, а тут і квитки є; отже, коли Мартін вільний, то чи не хоче він піти з нею?

Чи не хоче! Він боявся зрадити голосом свою радість. Яке щастя! Мартін бачив Рут тільки у неї вдома і ніколи не насмілювався запросити її піти з ним куди-небудь. Стоячи коло телефону й розмовляючи з нею, він раптом відчув непереможне бажання віддати за неї життя, і в його збуреному мозку виникали образи геройської самопожертви в ім'я любові. Він кохав її так безтямно, так палко, так безнадійно. Його охопила така шалена радість від думки, що вона піде з ним на лекцію — з ним, Мартіном Іденом, — що йому не лишалось нічого іншого, як умерти за неї. Тільки так зможе він довести своє надзвичайне, високе почуття. Це було знайоме кожному закоханому велике самозречення щирої любові, яке нараз пойняло його вогняним вихором. Умерти за неї, думав він, це значить жити й кохати по-справжньому. А йому минув заледве двадцять один рік, і це було його перше кохання.

Тремтячою рукою він повісив трубку і весь аж ослаб від цього глибокого душевного зворушення. Очі йому сяяли, лице змінилося, ніби він очистився від земного бруду і став непорочним і святим.

— Побачення десь на свіжому повітрі? — єхидно спитав швагер. — А знаєш, чим це пахне? Попадеш до поліції, голубчику.

Та Мартін не міг одразу зійти з високості. Навіть цей хамуватий натяк не вернув його на землю. Він стояв поза гнівом і образою. Він весь ще був під владою прекрасного видива, почувався наче бог і міг пізнавати лише глибокий жаль до цього хробака в образі людини. Він навіть не побачив Хігінботема, а тільки невидюще ковзнув по ньому поглядом. Немов у сні, він пішов до своєї кімнати переодягтися. І аж коли зав'язував краватку, до нього долинули якісь неприємні звуки, і він догадався, що то глузливий сміх Бернарда Хігінботема. Спочатку догадався, а тоді вже усвідомив це.

Коли за Мартіном зачинилися двері будинку, де жила Рут, і вони обоє почали спускатися з ґанку, він відчув глибоке збентеження. Іти з нею на лекцію було незмірним щастям, але він не знав, як йому поводитись. Не раз помічав, що чоловіки її кола на вулиці ходять з дамами під руку, але не завжди. І тепер він питав себе, чи це тільки ввечері заведено так ходити і чи то можна лише подружжям та родичам?

Перш ніж вони опинилися на тротуарі, Мартін згадав Мінні. Та добре зналася на цих правилах. Коли він пішов з нею вдруге гуляти, вона зауважила йому, що він іде не з того боку, і тут же виклала правило, що кавалер, гуляючи з дамою, завше повинен іти з зовнішнього боку тротуару. А коли вони переходили вулицю, Мінні частенько стукала його по нозі, щоб не забував іти там, де треба. Він не знав, звідки вона взяла ці правила і чи справді їх додержують у вищих колах.

Але в усякому разі спробувати не завадить, вирішив він, і, пропустивши Рут уперед, пішов з зовнішнього боку тротуару. Однак постав новий клопіт — чи має він запропонувати їй руку? Йому ще ні разу не доводилося цього робити. Дівчата, яких він знав, ніколи не гуляли з хлопцями під руку. Спочатку вони ходили просто поруч, а познайомившись ближче, дозволяли своєму кавалерові, коли вулиця була неосвітлена, обіймати себе за талію, а самі клали голову йому на плече. Але тут інша річ. Рут не з таких дівчат. Тут треба поводитись інакше.

Йому спало на думку злегка зігнути свою праву руку, не запрошувально, а так, наче випадково, за звичкою. І тут сталося диво: він відчув її руку на своїй. Солодке тремтіння пробігло по його тілу від цього дотику, і на кілька хвилин йому видалося, що ноги його відділились од землі, а за спиною виросли крила. Та незабаром його повернула на землю нова турбота. Вони переходили вулицю.

Тепер він опинився з внутрішнього боку тротуару. Чи треба йому випустити її руку й перейти на другий бік? А коли їм доведеться переходити вулицю вдруге й утретє? Ні, тут щось не так. І він надумав не перескакувати, як дурний, з місця на місце. Але такий вихід його цілком задовольняв, і, опинившись з того боку, де будинки, він про всяк випадок почав швидко й палко говорити, ніби дуже захопився розмовою і просто забув перейти на інший бік.

На Бродвеї Мартіна чекало нове випробування. При яскравому світлі електричних ліхтарів він побачив Лізі Конолі і її смішливу подругу. На мить завагався, та одразу ж зняв капелюха й уклонився. Він не збирався соромитися свого класу і в особі Лізі Конолі привітав не тільки її. Вона кивнула головою і сміливо глянула на нього гарними насмішкуватими очима, такими несхожими на лагідні й ніжні очі Рут. Потім вона подивилась на його супутницю, оцінюючи її лице, туалет і суспільне становище. Він бачив, що й Рут скинула на Лізі швидкий погляд, боязкий і лагідний, як у голубки, але встигла при тім помітити і дешеве її вбрання, і чудернацький капелюшок — їх носили тоді всі фабричні дівчата.

— Яка гарненька дівчина! — промовила Рут трохи згодом.

Подумки Мартін благословив її за ці слова, але вголос сказав:

— Справді? То як на чий смак. По-моєму, вона не така вже й гарна.

— Запевняю вас, що з тисячі жінок не знайдеться й однієї з такими правильними рисами. У неї прекрасне виточене лице, наче в камеї. І чудові очі!

— Невже? — байдуже спитав Мартін, бо для нього на світі була тільки одна чудова жінка, і вона йшла поруч, спершись на його руку.

— Коли б цю дівчину як слід одягнути і навчити добрих манер, усі чоловіки, та й ви самі, містере Ідене, були б зачаровані нею.

— їй треба було б насамперед навчитися говорити, — зауважив він, — а то більшість чоловіків і не зрозуміли б її. Я певен, що ви не зрозумієте й чверті її слів.

— Дурниці! Ви такий же упертий, як Артур, коли хочете поставити на своєму.

— А ви забули, як я розмовляв, коли тільки познайомився з вами? Тепер-то воно зовсім інакше. А тоді я говорив так само, як ця дівчина. Тепер я вже можу довести вашою мовою, що ви не зрозумієте мови цієї дівчини. А знаєте, чого в неї така постава? Я тепер часто думаю про такі речі, про які раніш і не згадував, і починаю розуміти... багато дечого.

— Ну, то чого ж у неї така постава?

— Уже кілька років вона день у день стоїть коло машини. Молоде тіло гнучке, і важка праця надає йому певної форми, зручної для даної роботи. Я можу з першого погляду, отут на вулиці визначити ремесло багатьох робітників. От гляньте на мене. Чому я перевалююсь, коли йду? Тому що цілі роки провів на морі. А якби всі ці роки я був ковбоєм, то мав би криві ноги. Так само і з тією дівчиною. Ви помітили, який у неї твердий погляд? Бо про неї ніхто ніколи не дбав. Вона мусила сама про себе думати, а в дівчини, яка сама про себе дбає, очі не можуть бути такі ніжні й лагідні, як... як у вас, приміром.

— Мабуть, це правда, — тихо мовила Рут. — І як жахливо! Вона така гарна...

Мартін глянув на Рут і побачив в її очах жаль. Вмить подумав, що кохає її, і відчув вдячність до долі, яка дарувала йому це щастя, — кохати її і йти з нею під руку на лекцію.

«Хто ти такий, Мартіне Ідене? — питав він себе того вечора, повернувшись додому. Він довго й пильно дивився на своє відображення в дзеркалі. — Хто ти й що? Де твоє місце? Твоє місце коло такої дівчини, як Лізі Конолі. Твоє місце серед легіонів робочого люду, серед усього низького, вульгарного й бридкого. Твоє місце серед робочої худоби, серед смороду й бруду. Чуєш сморід гнилих овочів? Це гниє картопля. Ото нюхай собі цей сморід, хай тобі чорт, нюхай! А ти ще смієш заглядати до книжок, слухати чудову музику, милуватися гарними картинами, правильно говорити, думати про таке, про що не думає ніхто з твого кола, тікати від робочої худоби й від дівчат, таких, як Лізі Конолі, і любити дівчину, яка на мільйони миль вища від тебе й живе серед зір! Хто ти й що ти, сто чортів? Невже ти направду сподіваєшся чогось добитися?»

Він посварився кулаком на себе в дзеркалі і сів на край ліжка помарити трохи з розплющеними очима. Потім витяг зошита й підручника з алгебри і поринув у квадратові рівняння. Минали години, меркли зорі, за вікном сірів уже світанок.