РОЗДІЛ XVII

Мартін багато чого навчився. Першого ж тижня вони з Джо випрали якось за день двісті білих сорочок. Джо стояв коло машини, до якої підвішували гарячий прас на сталевій пружині, що регулювала тиск. Так він прасував манишки, манжети, а також коміри, тримаючи їх під прямим кутом до сорочки, а тоді наглянсовував передню її частину. Далі він вішав сорочку на гачок поміж собою та Мартіном, і вже Мартін прасував ненакрохмалені частини.

Година по годині, з максимальною швидкістю, тривала ця виснажлива робота. На широких верандах готелю одягнені в біле чоловіки й жінки спокійно пили прохолодні напої. А в пральні повітря мало не кипіло. Величезну піч було розжарено аж до білого, а з-під прасів, що снували по вогкій білизні, виривались клуби пари. Праси нагрівалися не так, як їх звичайно нагрівають хатні господарки. Прас, що його пробують вогким пальцем, Джо і Мартінові видався б зовсім холодним. Вони підносили прас до щоки й визначали, чи добре він нагрівся, якимсь незбагненним чуттям, чого Мартін зрозуміти не міг, хоч і щиро ним захоплювався. Коли прас був занадто гарячий, його чіпляли на металевий прутик і занурювали в холодну воду. Тут теж треба було знати точну міру, бо передержиш прас у воді зайву секунду, і потрібну температуру втрачено. Мартін сам дивувався з своєї вправності — мало не автоматичної точності, в основі якої були, здавалося, самі несхибні засади, що й у роботі машини.

Проте дивуватися теж було ніколи. Всю свою увагу Мартін зосереджував на роботі. Працюючи цілі дні головою і руками, немов якась жива машина, він усе, що мав у собі вартого називатись людським, віддавав роботі. Для світових проблем йому в голові вже не лишалося місця. Всі широкі переходи в його мозку було наглухо забито. Простора світлиця його душі обернулась у тісну комірчину, в штурманську рубку, звідки його руки, плечі й десять пальців діставали накази, як замашистими, швидкими рухами посувати прас по окутаних парою стежках, по нескінченних рукавах, боках і спинах сорочок, — щоб потім випрасувану сорочку, не зім'явши, покласти на приймальний стіл. І тільки-но одна сорочка була готова, як уже треба було братися за другу. Так минала година за годиною, тимчасом як надворі все життя завмирало під палючим сонцем Каліфорнії. Але в розжареній пральні життя не завмирало ні на мить. Елегантні чоловіки й жінки, що сиділи на прохолодній веранді, потребували чистої білизни.

Мартін обливався потом. Він випивав незмірно багато води, але спека була така жахлива, а робота така напружена, що вся вода одразу ж виходила крізь пори. Робота на судні здебільша давала йому змогу жити і своїм внутрішнім життям, своїми думками. Власник судна панував над його часом, а власник готелю панував і над його думками. Тут можна було думати тільки про працю, що катувала йому душу й виснажувала тіло. Інших думок у Мартіна не було. Він забув, що любить Рут. Вона мовби перестала існувати, бо змученій душі Мартіновій несила було й згадати про неї. Тільки вночі, коли він добирався до ліжка, і вранці, як ішов снідати, вона було промайне перед ним у хвилинному спогаді.

— Ну, хіба ж це не пекло? — якось зауважив Джо.

Мартін кивнув головою, але водночас відчув роздратування. Нащо казати про те, що й так ясно? Працюючи, вони ніколи не розмовляли. Розмова порушувала ритм роботи, і ось цього разу Мартін мусив зробити прасом два зайві рухи, перш ніж знов увійшов у потрібний ритм.

У п'ятницю вранці пустили в хід пральну машину. Двічі на тиждень їм доводилося прати готельні простирадла, наволочки, покривала, скатертини й серветки. Покінчивши з простою білизною, бралися до тонкої крохмаленої. Це була робота марудна й виснажлива, і Мартінові доводилося нелегко. До того ж він досі не зважувався ризикувати і працював повільніше за Джо, бо тут помилки були небезпечні.

— От глянь, — сказав Джо, показуючи Мартінові ліфик, такий тонкий, що й у жмені його заховаєш. — Присмали, і з кишені вилетить двадцять доларів.

Але Мартін нічого не присмалював — він послабив напруження м'язів, хоч нерви напружував більш, ніж будь-коли. Він співчутливо вислухував прокльони товариша, котрий мучився над тонкими жіночими речами, їх носять жінки, які самі не перуть. Тонка жіноча білизна була зморою для Мартіна, а так само й для Джо. Вона відбирала в них заощаджені важкою працею хвилини. Над нею гибіли цілісінький день. О сьомій вечора перервали цю роботу, щоб пропустити готельну білизну через качальню. А з десятої, коли пожильці готелю полягали спати, вони знов узялися до тонкої білизни і, обливаючись потом, поралися коло неї до півночі, до першої години, до другої... О пів на третю нарешті скінчили.

У суботу вранці знов мали справу з тонкою білизною і ще всякою всячиною, але о третій годині тижневу працю було закінчено.

— Певно, після цього ти вже не поїдеш велосипедом за сімдесят миль до Окленда? — запитав Джо, коли вони сіли на східцях покурити.

— Та ні, доведеться.

— І чого це — до дівчини?

— Ні, книжки треба в бібліотеці обміняти. А велосипедом — це заощадить два з половиною долари на залізничному квитку.

— А чого не переслати їх поштою? Півтора долара туди й назад.

Мартін подумав.

— І завтра відпочити, — переконував Джо. — Тобі це треба. Мені теж. Я зовсім знесилився.

Воно й правда. Невтомний у праці, Джо, не знаючи відпочинку, цілий тиждень виборював кожну хвилину й секунду, долав усі перешкоди, він — джерело незламної енергії, людина-мотор не знати якої сили, сущий демон праці, — тепер, закінчивши трудовий тиждень, був знеможений украй. Він був млявий і похмурий, гарне обличчя змарніло. Джо курив, і голос у нього став якийсь байдужий і монотонний. Де й подівся увесь життєвий запал, навіть відпочинок не тішив Джо.

— А з понеділка знов усе спочатку, — сумно мовив він. — І нащо це воно? Часом шкодую, що я не волоцюга. Живуть же вони якось і не працюють. Ех! Випив би зараз кухоль пива, тільки нема сил тягтися на село! Сиди вже ти на місці, а книжки надішли поштою. Треба зовсім очманіти, щоб кудись їхати.

— Але що я тут цілий день робитиму? — спитав Мартін.

— Відпочиватимеш. Ти й сам не знаєш, як стомився. Я в неділю буваю такий розбитий, що не можу й газети переглянути. Колись я хворів на тиф. Пролежав у лікарні два з половиною місяці і нічогісінько не робив. Ото була розкіш! Розкіш! — мрійно повторив він трохи згодом.

Поки Мартін мився у лазні, його старший товариш десь зник. Певно, подався на село по пиво, вирішив Мартін, але йти за півмилі шукати його не хотів, це була б занадто втомна подорож. Не роззуваючись, він ліг на ліжко і спробував зібратися з думками. До книжки і не доторкнувся. Був надміру втомлений, щоб спати, і лежав без жодної думки, в якійсь напівдрімоті аж до вечері. Джо не з'явився, і, коли садівник зауважив, що той, певно, вріс у землю біля прилавка, Мартін зрозумів, що це значить. Повечерявши, одразу ж ліг спати, і вранці йому здавалося, що він цілком відпочив. Джо все ще не було. Розгорнувши газету, Мартін ліг у холодку під деревом. Ранок проминув непомітно. Мартін не спав, ніхто його не турбував, однак газети він так і не переглянув. Після обіду знов узявся читати її, але дуже скоро його зморив сон.

Так пройшла неділя. У понеділок вранці Мартін уже гарував, сортуючи білизну, а Джо, туго обмотавши голову рушником, стогнучи і лаючись, пускав пральну машину й розводив рідке мило.

— Нічого не можу вдіяти, — пояснював він. — Як настає субота, так і напиваюсь.

Минув ще один тиждень безперестанної праці, що затягалася щодня до пізньої ночі, а в суботу кінчалась о третій годині дня. Джо, без будь-якої радості зустрівши довгожданий відпочинок, знову подався на село шукати забуття. А в Мартіна ця неділя промайнула так само, як і перша. Він спав у холодку під деревом, марно силкуючись прочитати газету, по кілька годин лежав горілиць, нічого не роблячи, ні про що не думаючи. Він був надто знесилений, щоб думати, але й почував до себе огиду, ніби вчинив щось ганебне і брудне. Все, що було в ньому високого, зникло, честолюбність притупіла, і він був занадто виснажений, щоб відчувати її уколи. Він був мертвий. Душа його була мертва. Він став просто худобиною, робочою худобиною. Він уже не бачив краси в сонячному сяйві, що сіялося крізь зелене листя, і блакитне склепіння неба вже не вабило його космічним безміром і незбагненними таємницями, що чекали розгадки. Життя було нестерпно важке, безглузде й гидке. Дзеркало його уяви запнула чорна завіса, і знеможена уява лежала в темній кімнаті, куди не сягало проміння сонця. Мартін уже заздрив Джо, який щосуботи напивався в шинку і у п'яному запамороченні забував про понеділок і новий тиждень тяжкої праці.

Минув третій тиждень, і Мартін уже відчував огиду й до самого себе, і до життя. Він був пригнічений думкою про свою нікчемність. Редактори, відкидаючи його рукописи, мали на те підстави. Тепер він це ясно зрозумів і сміявся з себе та з своїх мрій. Рут повернула йому поштою «Пісні моря». Він байдуже прочитав її листа. Вона, видно, силкувалась, як могла, висловити своє захоплення його віршами. Але прикидатися не вміла і не змогла приховати правду. Вірші їй не сподобались, і в кожному вимушеному рядку її листа Мартін вичитував це. Вона, звісно, мала слушність. Мартін упевнився в цьому, знов перечитавши свої вірші. Тепер він не бачив у них краси і ніяк не міг збагнути, що мав на думці, коли писав їх. Сміливі звороти здавалися йому смішними, оригінальні вислови — потворними, і все загалом було безглузде й неправдоподібне. Він охоче тут би таки й спалив «Пісні моря», якби вистачило енергії піти у машинний відділ і кинути їх у піч. Усі свої сили він витрачав на прання чужої білизни, а на власні справи нічого не лишалося.

Він поклав собі в неділю взятися за розум і відповісти Рут на її лист. Але в суботу, коли він після роботи вимився, його зненацька охопило непереможне бажання забутися. «Піду подивлюся на Джо», — сказав він подумки і одразу ж відчув, що сам себе дурить. Проте не мав сили задумуватись над своєю нещирістю, а хоч би й мав — він не став би ловити себе на брехні, бо хотів забутися. Немов прогулюючись, повагом рушив до села, але, підходячи до шинку, мимоволі прискорив ходу.

— А я думав, що ти справді п'єш тільки водичку, — привітав його Джо.

Мартін не виправдувався, а замовив віскі і, наливши собі повну склянку, передав пляшку Джо.

— Тільки не чухайся, — сказав він гостро.

Але Джо не квапився, тож Мартін, не чекаючи його, вихилив склянку і знову налив.

— Тепер можу й підождати, — похмуро мовив, — але все-таки не барись.

Джо не забарився, і вони випили разом.

— Робота довела? — спитав Джо. Мартін не хотів говорити про це.

— Я й сам знаю, що це пекло, — тягнув Джо, — однак мені прикро, що ти зрадив воду, Марте. Ну, за твоє здоров'я!

Мартін пив мовчки, тільки час від часу уривчасто кидаючи замовлення та пригощаючи приятеля. Буфетник, схожий на жінку парубійко з водяно-блакитними очима й волоссям із проділом посередині, трохи острашливо приглядався до Мартіна.

— Це просто підлота — так висотувати жили з нас, бідолах, — сказав Джо. — Якби я не пив, то давно б уже спалив їхнє кубло. Далебі, тільки це й рятує їх.

Але Мартін нічого не відповів. Ще кілька чарок, і його почали огортати п'яницькі марева. Оце життя — перший подих життя за три тижні! До нього верталися його мрії. Уява вирвалася з затемненої кімнати і знову надила його промінним блиском. Дзеркало його знову було ясне, як срібло, і знов на ньому мінилися яскраві образи. Краса й чари йшли з ним поруч, у душі буяли великі сили. Мартін хотів про все це розповісти Джо, але того повивали свої мрії — як він позбудеться кайданів важкої праці і сам стане власником великої парової пральні.

— Щиро кажу тобі, Марте, діти в моїй пральні не працюватимуть нізащо в світі. І жодна жива душа не лишатиметься після шостої. Чуєш? У мене буде досить машин і досить робітників, щоб усе кінчалось у свій час. А тебе, Марте, їй-бо, зроблю управителем над усім і всіма. План маю такий. Оце покину пити, назбираю за два роки грошей, а тоді...

Мартін одійшов від Джо, лишивши йому в слухачі буфетника, поки й той не побіг по віскі для двох фермерів, які щойно ввійшли й прийняли запрошення Мартіна випити з ним. Мартін по-королівському пригощав усіх — робітників з ферми, конюха й садівника з готелю, самого буфетника і навіть якогось волоцюгу, що, мов тінь, прослизнув до шинку і сновигав тут по кутках.

Загрузка...