Мартін Іден

РОЗДІЛ XLV

Якось до Мартіна прийшов Крейс — Крейс із «справжніх людей». Мартін щиро зрадів йому і вислухав якийсь фантастичний проект, що міг би зацікавити його швидше як письменника, аніж як фінансиста. Викладаючи подробиці свого плану, Крейс раптом згадав про «Ганьбу сонця» і заявив, що там безліч дурниць.

— Але я прийшов сюди не філософію розводити, — сказав він. — Я тільки хочу знати, чи дасте ви на це діло тисячу доларів?

— Ні, я не такий уже дурний, як вам здається, — відповів Мартін. — Але я можу зробити інше. Ви дали мені найкращий вечір у моєму житті. Ви дали мені те, чого не можна купити ні за які гроші. Гроші в мене є, і вони для мене нічого не важать. Я охоче дам вам просто так тисячу доларів, які не мають для мене ніякої вартості, в подяку за той вечір, що був для мене просто безцінний. Вам потрібні гроші. А я маю їх аж занадто. Ви прийшли по них. Тож нащо втягувати мене в якісь там справи? Ось беріть їх, та й годі.

Крейс нітрохи не здивувався. Узяв чек і сунув собі в кишеню.

— За такої умови я можу забезпечити вам скільки завгодно таких вечорів, — сказав він.

— Занадто пізно. — Мартін похитав головою. — Той вечір неповторний. Я був як у раю. Для вас то була звичайна річ, авжеж, а для мене — велика подія. Такого захоплення я вже ніколи більше не зазнаю. З філософією покінчено. Не хочу й чути про неї.

— Це перші гроші, які я заробив філософією, — зауважив Крейс, уже стоячи на порозі. — І одразу ж мені увірвалось.

Одного дня місіс Морз, проїжджаючи вулицею повз Мартіна, усміхнулась до нього й кивнула головою. Він теж усміхнувся й зняв капелюха. Цей випадок не справив на нього ніякісінького враження. Ще місяць тому він би обурився або здивувався, навіть спробував уявити собі, як ту хвилину місіс Морз почувала себе. Але тепер він одразу ж забув про цю зустріч. Забув так само, як забув би про будинок центрального банку чи ратуші, проминувши їх. Проте його мозок напружено працював. Усі його помисли кружляли по замкнутому колу, в центрі якого горіла одна думка: «Роботу ж було скінчено давно». Ця думка точила його, немов хробак. Він прокидався з нею вранці. Вона переслідувала його вві сні. Кожна дрібниця, яку сприймали його почуття, одразу нагадувала йому, що «роботу ж було скінчено давно». Простуючи шляхом нещадної логіки, Мартін дійшов висновку, що тепер він, власне, ніхто й ніщо. Мартін Іден — гульвіса і Мартін Іден — матрос були реальні, це був він. А Мартін Іден — відомий письменник — це вигадка юрби, втілена в Мартіна Ідена — гульвісу й матроса. Але його не обдурять. Він не той міфічний бог, якому юрба молиться й приносить жертви — обіди. Йому це краще знати.

Мартін читав про себе в журналах, уважно розглядав там свої портрети, аж урешті втратив усяку спроможність пізнати себе в них. Він був той хлопець, що жив, зворушувався і кохав; він легко терпів життєві знегоди; він був простим матросом, мандрував по чужих країнах і в далекі дні юності водив свою ватагу на бійки; він був той хлопець, що розгубився в бібліотеці перед безліччю книжок, а згодом знайшов до них дорогу й опанував їх; він до глибокої ночі не гасив лампи, спав з осторогою і писав книжки. Але ненажерливий ідол, якого юрба намагалась нагодувати, — це був не він.

Проте журнали часом забавляли Мартіна. Кожен заявляв на нього свої права. «Місячник Уоррена» оповіщав своїх передплатників, що він завжди відкриває нових письменників і що він перший познайомив публіку з Мартіном Іденом. «Біла миша», «Північний огляд» і «Мекінтошів місячник» приписували цю честь собі, як раптом обізвався «Глобус» і врочисто витяг на денне світло свій архів, де спочивали понівечені «Пісні моря». Журнал «Юність і зрілість», щасливо уникнувши кредиторів, ожив знов і одразу виступив з претензією на першість, але, на жаль, про це ніхто не довідався, крім фермерських дітей. «Трансконтинентальний місячник» переконливо доводив, що Мартін Іден — його знахідка, а «Шершень», спираючись на «Пері й перли», палко йому заперечував. Несміливий голос видавництва «Сінглтрі, Дарнлей і К°» загубився серед цього рейваху. Щоправда, воно й не мало власного органу, звідки можна було б кричати голосніше.

Всі газети підраховували Мартінові гонорари. Блискучі пропозиції, зроблені йому декотрими журналами, якимсь чином набули громадського розголосу, і йому почали складати дружні візити представники оклендського духівництва, а професійні прохачі просто засипали його листами. Найгірше, однак, дошкуляли жінки. Фотографії Мартіна друкувалися в усіх газетах і журналах, і репортери добре заробляли на його «бронзовому обличчі, глибоких шрамах, могутніх плечах, ясних, спокійних очах і запалих щоках аскета». Особливо подобались Мартінові ці аскетичні щоки, і він з усміхом пригадував свою бурхливу юність. Тепер він часто помічав, як то одна, то інша жінка пильно дивиться на нього, немов оцінюючи його й спиняючи на ньому свій вибір. Він сміявся про себе. Згадував Брісенденове застереження і знову сміявся. Ні, жінки його не погублять, він певен. З цим уже покінчено.

Одного вечора, коли він проводив Лізі до вечірньої школи, вона помітила погляд, що кинула на нього гарно вдягнена, вродлива жінка, — як видно, з буржуазії. Погляд був занадто довгий і промовистий. Лізі зрозуміла, що він значить, і гнівно випросталась. Мартін здогадався, в чому справа, і сказав їй, що звик до таких поглядів і байдужий до них.

— Цього не може бути! — відповіла вона, блиснувши очима. — Значить, ти просто хворий, от що!

— Та ні, я здоровий як ніколи. Навіть на п'ять фунтів поважчав.

— Я кажу не про тіло, а про голову. У тебе в мозку не гаразд. Навіть я, й то бачу.

Мартін замислено йшов поруч дівчини.

— Я не знаю, що віддала б, аби тільки в тебе це швидше минуло, — палко вигукнула Лізі. — Ти не можеш бути байдужий до жінок, коли вони на тебе так дивляться. Це неприродно. Якби ти був якийсь тюхтій, то інша річ. А ти ж не такий. Я б, їй-бо, була рада, коли б яка жінка розворушила тебе.

Провівши Лізі, Мартін вернувся в готель. У своєму покої він сів у крісло й сидів нерухомо, втупившись перед себе. Він не дрімав, але й ні про що не думав. У голові було порожньо, і лиш коли-не-коли непрохані образи, набираючи обрисів і барв, пропливали перед очима. Він бачив ці образи, але якось напівсвідомо, наче вві сні. Проте він не спав. Раз навіть стрепенувся і глянув на годинника. Була восьма година. Робити йому було нічого, а спати так рано не хотілось. І він знову поринув у порожнечу, а перед очима знову попливли видіння. Невиразні це були видіння — усе якесь нескінченне листя та кущі, пронизані гарячим сонячним промінням.

Стук у двері пробудив його з забуття. Він подумав, що це принесли телеграму чи листа, або чисту білизну з пральні. Тут він згадав про Джо — де він тепер? — і сказав:

— Прошу!

Він усе ще думав про Джо і не глянув на двері. Вони тихенько причинилися. Далі запала тиша. Мартін забув про стук і знову задивився в одну точку, як нараз почув жіноче ридання. Воно було конвульсійне, стримане й глухе. Він обернувся і схопився на ноги.

— Рут! — вигукнув розгублено й здивовано. Лице в неї було бліде й напружене. Вона стояла на порозі, однією рукою трималася за двері, а другу притискувала до серця. Потім жалібно простягла їх до Мартіна й пішла йому назустріч. Проводячи її до крісла, він відчув, які в неї холодні пальці. Тоді присунув ще одне крісло й сів на поруччях. Від збентеження не міг нічого сказати. Все те, що зв'язувало його з Рут, давно поховано. Він відчував себе так само, як коли б ото на місці «Метрополю» виросла пральня з «Гарячих джерел» і йому б веліли випрати тижневу купу білизни. Він кілька разів поривався щось сказати й усе не здолав.

— Ніхто не знає, що я тут, — тихо промовила Рут, благально усміхнувшись.

— Що ти кажеш? — спитав Мартін і був здивований звуком власного голосу.

Рут повторила свої слова.

— А! — промовив він, не знаючи, що б його ще сказати.

— Я бачила, як ти ввійшов до готелю, і почекала трохи.

— А! — знову повторив Мартін.

Ніколи ще в нього так не терпнув язик. Жодне слово не спадало йому на думку. Він почував себе якимсь дурним і незграбним, але ніяк не міг придумати, що сказати. Легше вже було б опинитися знов у «Гарячих джерелах». Там би просто закачав рукава й узявся до роботи.

— А потім ти ввійшла, — сказав він нарешті. Вона кивнула головою, трохи грайливо глянула на нього й розв'язала на шиї шарф.

— Спершу я побачила тебе на вулиці, коли ти йшов з тією дівчиною...

— Так, — сказав він просто, — я проводжав її до вечірньої школи.

— Хіба ти не радий мене бачити? — спитала вона, помовчавши.

— Авжеж-бо, авжеж, — похопився він відповісти. Але це так необачно — йти самій до готелю.

— Я пройшла непомітно. Ніхто не знає, що я тут. Я так хотіла тебе побачити. Я прийшла покаятися, що була така дурна. Я прийшла, бо не могла більше терпіти, бо так наказувало мені серце, бо... бо я дуже хотіла прийти!

Рут підвелась і підступила до Мартіна. Поклала руку йому на плече і раптом припала до нього. По натурі щедрий і доброзичливий, Мартін відчув, що йому треба обняти її, інакше він глибоко образить в ній жінку. Він міцно пригорнув дівчину до себе, але в його обіймах не було ні теплоти, ні ласки. Він просто тримав її в руках, та й усе. Рут ніжно горнулася до нього і, нарешті, змінивши позу, оповила руками йому шию. Проте ці руки не будили в ньому колишнього вогню, і Мартінові було тільки ніяково й незручно.

— Чому ти так тремтиш? — спитав він. — Тобі холодно? Може, затопити камін?

Він зробив рух, щоб визволитись, але Рут ще дужче пригорнулась до нього.

— Це просто нервове, — відповіла вона, цокаючи зубами. — Я зараз візьму себе в руки. Ну от, мені вже краще.

Рут потроху заспокоювалась. Мартін усе ще тримав її в обіймах, але більше вже не дивувався. Він знав, чого вона прийшла.

— Мама хотіла, щоб я вийшла за Чарлі Хепгуда, — сказала вона.

— Чарлі Хепгуд — це той молодик, що любить говорити всякі банальності? — пробурмотів Мартін і додав: — А тепер, мабуть, твоя мама хоче, щоб ти вийшла за мене...

Він вимовив це не запитально, а як річ цілком певну, і перед очима йому застрибали довгі стовпчики одержаних ним гонорарів.

— Вона не буде перечити, це вже я знаю, — підтвердила Рут.

— Вона гадає, що я тобі до пари? Рут кивнула головою.

— А я, проте, анітрохи не змінився з тої пори, як вона розірвала наші заручини, — замислено мовив Мартін. —Я все той самий Мартін Іден, і навіть став гірший — ось курю. Чуєш, як тхне від мене тютюном?

Замість відповіді вона кокетливо й жартівливо прикрила йому рукою рот, як робила це не раз, і чекала поцілунку. Але Мартін не притиснув своїх губ до її долоні. Він зачекав, поки Рут прийме руку, і сказав:

— Я не змінився, не пішов служити і не піду. Зовсім не піду. Я й досі певен, що Герберт Спенсер — велика, шляхетна людина, а суддя Блаунт — справжній осел. Я недавно обідав у нього і знаю це напевне.

— А коли тато запросив тебе, ти не прийшов, — докірливо озвалася Рут.

— Отже, ти знала про це! Хто послав його до мене? Твоя мати?

Рут мовчала.

— Ну, звісно, вона. Я так і думав. А тепер вона прислала тебе?

— Ні, ніхто не знає, що я тут, — заперечила Рут. — Хіба мама дозволила б мені таке?

— В усякому разі, вона дозволила б тобі вийти за мене заміж...

Рут жалібно скрикнула:

— О Мартіне, не будь такий жорстокий! Ти навіть ні разу не поцілував мене. Ти холодний, як камінь. Подумай тільки, на що я зважилась! — Вона озирнулась навколо із страхом, але й з цікавістю. — Подумай, куди я прийшла!

«Я б могла вмерти за тебе! Я б могла вмерти за тебе!» — лунали йому у вухах слова Лізі.

— А чому ж ти раніш не зважилась на це? — різко запитав він. — Тоді, коли я сидів без грошей, коли голодував? Адже тоді я був той самий Мартін Іден і як людина, і як художник. Це питання не дає мені спокою, і я хотів би дістати відповідь не тільки від тебе, а й від усіх. Я ж зовсім не змінився, хоч раптове видиме моє піднесення в ціні вперто нав'язує таку думку. В мене те саме тіло, ті самі десять пальців на руках і на ногах. Я той самий. У мене нема ніяких нових талантів, ніяких нових чеснот. Мій мозок лишився таким, як був раніш. Я не здобувся на жодну нову думку ні в літературі, ні в філософії. Вартість моєї особи така сама, як і тоді, коли ніхто не хотів мене знати. І мене дивує, чому я раптом став усім такий бажаний. Звісно-бо, всі ви цінуєте не мене самого, бо я той самий, якого ви цуралися. Ви цінуєте в мені щось інше, щось таке, що, власне, не має зі мною нічого спільного.

Сказати вам, що саме? Мою славу, от що. Але ця слава — не я. Вона існує лише в думках інших людей. Ще шанують мене за гроші, які я тепер маю. Але мої гроші — це теж не я. Вони лежать у банках та кишенях усяких Томів, Діків і Гаррі. І от саме це, слава й гроші, ваблять і тебе до мене.

— Ти розбиваєш мені серце, — простогнала Рут. — Ти знаєш, що я прийшла сюди тільки тому, що кохаю тебе!

— Боюся, що ти не зрозуміла моєї думки, — лагідно промовив Мартін. — Якщо ти кохаєш мене, то чому твоє кохання тепер стало сильніше, ніж тоді, коли ти зреклася мене?

— Забудь і прости! — палко вигукнула вона. — Я весь час кохала тебе. І от я знов у твоїх обіймах.

— А я тепер, як обачний крамар, геть усе кладу на терези. Ото* й твоє кохання теж хочу зважити й скласти йому правдиву ціну.

Вона звільнилася з його обіймів, випросталась і подивилась на нього довгим пильним поглядом. Хотіла щось сказати, але завагалась і передумала.

— Бачиш, я собі це так уявляю, — провадив Мартін. — Ще ось недавно ніхто з-поза мого кола не хотів мене знати, а я ж був такий самий, як і тепер. Усі мої твори було написано ще тоді, але нікому, хто читав їх, вони не подобалися. Навпаки, за те, що я писав їх, на мене дивилися зневажливо, так, наче я робив щось ганебне. Усі кричали — ставай на роботу.

Рут ворухнулася заперечливо.

— Так, так, усі, крім тебе, —мовив він далі. —Ти казала саме про «посаду». Простацьке слово «робота», як і всі мої писання, ображало твої почуття. Для тебе воно брутальне. Але запевняю тебе, що для мене воно було не менш брутальне, коли кожен силкувався нав'язати мені ту роботу, як ото грішника навертають на путь спасенну. Та повернімось до суті. Коли вийшли мої книжки і публіка визнала мене, твої почуття раптом змінилися. Кілька місяців тому ти відмовилась одружитися з Мартіном Іденом, хоч усі його твори було вже написано. Тоді твоє кохання було не досить сильне задля цього. Але тепер воно враз стало сильнішим. І я нічим іншим не можу це пояснити, як тільки своєю славою. У даному разі я не кажу про свої гонорари, хоч на твоїх батьків вони, безперечно, справили враження. Звісно, все це не дуже тішить мою гордість. Але найгірше — те, що ти підірвала мою віру в кохання, святе кохання! Чи вже ж і кохання таке матеріальне, що треба живити його славою? А щось на те скидається. Я стільки думав про це, що мені аж голова йде обертом.

— Бідна голівонька! — Рут ніжно провела рукою по його волоссю. — Хай вона більше не йде обертом. Почнім усе спочатку, заново. Я ж весь цей час тебе кохала. Правда, я була слабодуха, що скорилася маминій волі. Мені не треба було слухати її. Але ти так часто говорив мені про вибачливість до людських слабостей. Будь же вибачливий і до мене. Я завинила, визнаю. Прости мене!

— Я вже простив, — нетерпляче вигукнув Мартін. — Легко прощати, коли прощати нічого. Ти не вчинила нічого такого, щоб тебе треба було прощати. Кожен робить так, як наказує йому сумління. Так само я міг би просити у тебе вибачення, що не шукав посади.

— Я бажала тобі добра! — протестувала Рут. — Я не могла не бажати тобі добра, бо кохала тебе!

— То так, але, бажаючи добра, ти мало не занапастила мене. Так, так. — Він стримав її спробу заперечити. — Ти трохи не занапастила моєї творчості, мого майбутнього! Я вдачею реаліст, а буржуазна культура не зносить реалізму. Буржуазія боягузлива. Вона боїться життя. Отож ти хотіла й мене примусити боятися життя. Ти прагнула замкнути мене в тісну клітку, нав'язати мені обмеженість, хибний вульгарний погляд на життя. — Мартін бачив, що в Рут наростає протест. — Вульгарність — нехай цілком щира, та все ж вульгарність — це основа всієї буржуазної культури та витонченості. І ти хотіла мене зробити одним із ваших, втовкти в мене ваші класові ідеали, класову мораль, класові забобони... — Він сумно похитав головою. — Ти навіть тепер не розумієш того, що я кажу. В моїх словах ти не бачиш того змісту, якого я їм надаю. Для тебе все це чиста фантазія. А для мене це життєва правда. В найкращому разі мої слова тебе тільки дивують і бавлять. От, мовляв, неотесаний хлопець, ледве виборсався з бруду, а вже насмілюється судити наш клас і закидати йому вульгарність.

Рут знесилено схилила голову йому на плече. Її тілом знов перебігло нервове тремтіння. Мартін з хвилину чекав на відповідь і провадив далі:

— А тепер ти хочеш відродити наше кохання, хочеш, щоб ми побралися. Я тобі потрібен. Ну, а якби на мої книжки не звернули уваги, — я б однаково лишився тим, ким є. І тоді б ти не прийшла до мене. Це все ті чортові книжки...

— Не кажи так, — перебила його Рут.

її зауваження вразило Мартіна. Він прикро засміявся.

— Отож-бо! — сказав він. — У найкритичніший момент, коли на карті чи не все твоє щастя, ти так само, як і раніш, боїшся життя.

Рут збагнула, що її зауваження було справді наївне, але все ж, на її думку, Мартін був несправедливий до неї, і вона почувала себе ображеною.

Вони довго сиділи мовчки. Вона поринула в сумні думки, а він замислився над своїм розвіяним коханням. Тепер Мартін розумів, що Рут він ніколи насправді не кохав. Він кохав не її, а ідеальну неземну істоту, створену його уявою, яскравий, світлий дух, що він його оспівував у любовних поезіях. Правдиву міщанську Рут з усіма її міщанськими хибами й безнадійним баластом міщанської психології — цієї Рут він не кохав ніколи.

Раптом вона заговорила:

— Багато з того, що ти сказав, правда. Я справді боялася життя. Моє кохання було не досить сильне. Але тепер я навчилася кохати сильніше. Я кохаю тебе таким, який ти є, яким ти був раніше. Я кохаю тебе за те, що ти не схожий на людей мого класу, за твої погляди, яких я не розумію, але навчуся розуміти. Я віддам усе життя, щоб зрозуміти їх. Дарма що ти куриш і лаєшся, я й за ці звички кохатиму тебе, бо це теж якась частка тебе самого. Я ще багато чого можу навчитися. За ці ось десять хвилин я вже чимало навчилася. Вже те, що я зважилась прийти, доводить, що я дечого навчилася. О Мартіне!..

Вона заридала й всім тілом пригорнулась до нього. За весь вечір він уперше ласкаво обняв її. Вона відчула це й засяяла від щастя.

— Занадто пізно, — сказав він і пригадав слова Лізі. — Я хворий... Ні, не тілом! Хвора моя душа, мій мозок. Все для мене втратило цінність. Усе мені байдуже. Якби це сталося кілька місяців тому! А тепер уже пізно.

— Ні, ще не пізно! — вигукнула Рут. — Я доведу тобі. Я доведу, що моє кохання виросло, що воно мені дорожче за мій клас і за все на світі. Я зречуся всього, що шанує буржуазія. Я вже не боюся життя! Я кину батька й матір, і хай мої друзі паплюжать моє ім'я. Я згодна лишитися з тобою назавжди, хоч і зараз, згодна на вільне кохання, коли хочеш, і буду горда й щаслива. Якщо я раніш зрадила кохання, то тепер в ім'я кохання я зраджу все, що змусило мене колись його зректися. Вона стояла перед Мартіном, і очі їй палали.

— Я чекаю, Мартіне, — прошепотіла вона. — Я твоя. Глянь на мене.

Як це чудово, подумав він, дивлячись на неї. Вона спокутувала всі свої провини, стала справжньою жінкою, зірвала з себе залізні пута міщанських умовностей. Все це чудово, велично, сміливо! Але що це з ним? її вчинок не зворушив, не збентежив його. Він визнавав, що все це чудово й велично, та й тільки. Замість пожежі пристрасті це викликало лише холодне схвалення. Його серце не відгукнулось, і в крові не зайнялося бажання. І знов спали йому на думку слова Лізі.

— Я хворий, дуже хворий, — сказав він, безнадійно махнувши рукою. — Досі я й сам не знав, що я хворий так тяжко. Щось умерло в мені. Я ніколи не боявся життя, тож і гадки не мав, що колись ним пересичуся. Але життя так мене переповнило, що в мені не лишилось ніяких бажань. Я навіть тебе не бажаю! Бачиш, який я хворий!

Він відкинув назад голову й заплющив очі. І як дитина, побачивши крізь сльози гру сонячного світла, забуває своє горе, так і Мартін забув і за свою хворобу, і за Рут, і за все довкола, захоплений спогляданням несподіваного видива — цілої стіни зеленого листя, пронизаного гарячим сонячним промінням. Але яскрава барва тої зелені не приносила полегкості. Сонце було занадто сліпуче. Аж боляче було дивитися, однак він усе дивився і сам не знав чому.

Він опам'ятався, почувши торгання дверної ручки.

— Як мені вийти звідси? — жалібно спитала Рут. — Я боюся.

— Вибач мені! — скрикнув Мартін, схоплюючись на ноги. — Бачиш, я наче сам не свій. Забув навіть, що ти тут. — Він підніс руку до чола. — Зі мною щось не гаразд. Я проведу тебе додому. Ми вийдемо чорним ходом, і ніхто нас не помітить. Тільки опусти вуаль.

Рут міцно вчепилася за його руку, поки вони йшли по напівтемних коридорах і вузьких сходах.

— Ну, а тепер я вже не боюся, — пробуючи звільнити руку, сказала Рут, коли вони опинилися на вулиці.

— Я проведу тебе додому, — відказав Мартін.

— Ні, ні, не треба, — злякано вигукнула вона і знов спробувала звільнити свою руку.

На мить Мартін зацікавився. Тепер, коли Рут уже нічого боятись, її нараз пойняв страх, і вона всіма силами намагалася позбутися його. Мартін не міг відгадати причини і, приписавши це нервовості, міцніше взяв Рут під руку. Минувши півкварталу, він побачив коло будинку якогось чоловіка, що раптом шмигнув у під'їзд. Мартін уважно придивився до нього і, хоч незнайомець високо підняв комір пальта, все ж пізнав у ньому брата Рут Нормана.

Дорогою Мартін і Рут майже не розмовляли. Вона була пригнічена, а він до всього байдужий. Він тільки раз заговорив і сказав їй, що поїде на далекі острови південних морів, а вдруге вона порушила мовчанку й перепросила його за свій несподіваний прихід. Ото й тільки. Попрощалися вони офіційно. Потиснули одне одному руки, побажали на добраніч, і він злегка підняв капелюха. Коли двері за Рут зачинилися, Мартін закурив цигарку і рушив до готелю. Проходячи повз будинок, де ховався Норман, він спинився і задумливо зазирнув до під'їзду.

— Брехала, — промовив він уголос— Запевняла, що так сміливо повелася, а сама про всяк випадок лишила на вулиці брата. — Він розсміявся. — Ну й буржуазія! Коли я не мав і шеляга за душею, то не міг навіть підступитися до його сестри, а як у мене в банку завівся рахунок, він сам привів її до мене.

Мартін повернувся, щоб іти далі, як раптом його нагнав якийсь волоцюга.

— Вибачте, сер, чи не дали б ви мені на ночівлю? Почувши цей голос, Мартін ураз обернувся і через секунду міцно стискав руку Джо.

— Пам'ятаєш, як ми прощалися в «Гарячих джерелах?» — мовив Джо. —Я ж казав, що ми колись зустрінемось. Я передчував це. От і зустрілися!

— А в тебе непоганий вигляд, — бадьоро сказав Мартін. — Ти навіть погладшав.

— Ще б пак! — просяяв Джо. — Я тільки тепер і зрозумів, що таке життя. Нагуляв тридцять фунтів і почуваю себе чудово. А то ж був так допрацювався, що лишилися самі кістки та шкура. Бурлакування, бач, мені на користь.

— Шкода тільки, що нічим за ночівлю заплатити, — сказав Мартін, — а ніч холодна.

— Що? Нічим заплатити? — Джо сягнув рукою до задньої кишені й видобув звідти повну жменю дрібних монет. —Тут би вистачило, —весело сказав він. —Просто ти здався мені дуже добросердим, от я й зачепив тебе.

Мартін засміявся.

— Та тут у тебе стане й на кілька пляшок, — зауважив він.

Джо сунув гроші назад у кишеню.

— Не маю такої звички, — заявив він. — Ніхто мене до того не намовить, бо мені не хочеться. Як ото ми розлучилися, я тільки раз був п'яний, та й то тільки тому, що здуру хильнув натщесерце. Коли я працював, як тварюка, то й пив, як тварюка. А як став жити по-людському, то й п'ю по-людському. Часом перехилю чарчину, та й годі.

Мартін умовився зустрітися з ним другого дня і пішов до себе в готель. У вестибюлі подивився на розклад руху пароплавів. Через п'ять днів на Таїті відпливала «Маріпоза».

— Подзвоніть завтра по телефону і замовте мені каюту, — сказав він портьє. — Тільки не палубну, а внизу з лівого борту. Запам'ятаєте? Краще запишіть: з лівого борту.

Опинившись у себе в номері, він ліг у ліжко й заснув безтурботним, як у дитини, сном. Події цього вечора не справили на нього ніякого враження. На нього ніщо не справляло враження. Навіть радість зустрічі з Джо спалахнула тільки на мить. За хвилину йому вже стало нудно в його товаристві і не хотілося розмовляти. Не тішило й те, що через п'ять днів він попливе до любих йому південних морів. Мартін заплющив очі і спокійно проспав вісім годин. Уночі він не ворушився, не перевертався з боку на бік, і нічого йому не снилося. Сон тепер давав йому забуття, і щодня він прокидався з жалем. Життя гнітило й пекло його, а час тягся нестерпно.