Мартін Іден

РОЗДІЛ XXIX

Важке літо випало Мартінові. Консультанти й редактори пороз'їздилися на відпочинок, і журнали, що звичайно присилали відповідь через три тижні, тепер тримали його рукописи по три місяці, а то й більше. Єдиною втіхою під час застою було те, що витрати на марки стали менші. Тільки грабіжницькі видання працювали так само інтенсивно, і їм Мартін порозсилав усі свої ранні твори: «Ловці перлів», «Кар'єра мореплавця», «Ловля черепах» і «Північно-східний пасат». За всі ці рукописи йому не заплатили ні цента. Щоправда, після шестимісячного листування дійшло до компромісу: за «Ловлю черепах» Мартін одержав безпечну бритву, а часопис «Акрополь» пообіцяв заплатити йому за «Північно-східний пасат» п'ять доларів грішми й вислати п'ять річних передплат, хоч виконав тільки другу частину обіцянки.

За сонет, присвячений Стівенсонові, Мартінові пощастило вирвати два долари від одного бостонського редактора, що видавав свого часописа із смаком, гідним Метью Арнольда [15], але теж мав порожні кишені. Дотепна поема на двісті рядків «Пері й перли», яку Мартін щойно закінчив, припала до душі редакторові одного журналу в Сан-Франціско, що видавався коштом якоїсь залізничної компанії. Коли Мартінові запропонували замість гонорару безплатний залізничний квиток, він запитав, чи можна цей квиток перепродати. Цього не дозволялося, і Мартін попросив повернути йому твір. Поему повернули з повним жалю листом від редактора, і Мартін знову послав її до Сан-Франціско, у претензійний місячник під назвою «Шершень», заснований визначним журналістом, який і зробив цей журнал зорею першої величини. Тільки ця зоря померкла ще до того, як Мартін народився. Редактор запропонував Мартінові за поему п'ятнадцять доларів, та коли її надрукували, певно, забув про свою обіцянку. Не одержавши ніякої відповіді на кілька запитів, Мартін написав ще раз у дуже різкому тоні й одержав листа уже від нового редактора, який холодно повідомляв, що не бере на себе відповідальності за помилки свого попередника і що він особисто не дуже високої думки про «Пері й перли».

Проте найдужче скривдив Ідена чікагський журнал «Глобус». Мартін довго не хотів друкувати своїх «Пісень моря», та голод примусив. Забраковані десятьма журналами, вони нарешті знайшли собі притулок у редакції «Глобуса». У циклі було тридцять поезій, і за кожну він мав одержати по долару. Першого місяця було надруковано чотири вірші, і Мартін одразу ж одержав чек на чотири долари; але, прочитавши у журналі ті вірші, він жахнувся. Назви було позмінювано: замість «Фінішу» стало «Кінець», замість «Пісні зовнішнього рифа» — «Пісні коралового рифа». Одному віршеві надали й зовсім довільної назви: Мартін назвав його «Світло медузи», а в журналі стояло: «Зворотна течія». Самі поезії вкрай були понівечені. Мартін у розпачі стогнав і хапався за голову. Цілі речення, рядки, а то й строфи повикидали, попереплутували й так переробили, що годі було щось зрозуміти. Деякі його строфи були замінені чужими. Він не припускав, щоб таких дурниць міг накоїти редактор, і втішав себе думкою, що це витівка редакційного кур'єра або друкарки. Негайно написав редакторові, щоб той припинив друкувати його вірші або ж повернув йому рукописа. Він посилав листа за листом, просив, благав, погрожував, та все дарма. Ще кілька місяців журнал калічив його вірші, поки не надрукував усі тридцять, і щомісяця Мартін одержував чек за ті, що були вміщені в черговому номері.

Незважаючи на всі ці невдачі, спогад про сорок доларів від «Білої миші» підтримував енергію Мартіна, хоч йому й доводилось дедалі більше витрачати її на «чорну роботу». Він виявив, що сякий-такий гріш можна заробити в сільськогосподарських тижневиках та комерційних журналах, спробував навіть налогодити зв'язок з релігійними виданнями, але побачив, що тут є всі шанси померти з голоду. У найскрутнішу годину, коли довелося заставити чорний костюм, Мартінові несподівано пощастило на конкурсі, який проводив округовий комітет республіканської партії. Конкурс було оголошено в трьох галузях, і Мартін брав участь в усіх, гірко сміючися з себе, що змушений не гребувати й такими крайнощами. Його поема дістала першу премію в розмірі десять доларів, агітаційна пісня — другу, п'ять доларів, а стаття про завдання республіканської партії — знов першу премію — двадцять п'ять доларів. Він дуже втішався, аж доки не пішов одержувати виграш. Щось, певно, трапилося у комітеті, бо, хоч серед його членів були й банкіри і сенатори, грошей одержати не пощастило. Поки тяглася ця справа, Мартін довів, що добре розуміється і на засадах демократичної партії, здобувши премію за ідеологічну статтю в такому самому конкурсі, але демократів. Він навіть і гроші тут одержав — двадцять п'ять доларів. А сорок доларів, виграних у першому конкурсі, так ніколи й не побачив.

Щоб зустрітися з Рут, Мартін мусив удатися до хитрощів. Ходити пішки до північного Окленда й назад було занадто довго, і Мартін вирішив заставити костюм, а за ті гроші викупити велосипеда. Велосипед давав йому змогу трохи розім'яти тіло, заощадити час на роботу і частіше бачитися з Рут. Короткі парусинові штани й старий светр правили Мартінові за пристойний велосипедний костюм, і він міг щодня їздити з Рут на прогулянку. До того ж часто бачитися з Рут у неї вдома йому тепер не випадало, бо запроваджена місіс Морз кампанія світських розваг була в самому розпалі. Від недосяжних істот, яких він там зустрічав і на яких недавно дивився знизу вгору, його тепер нудило. Вони вже не здавалися йому недосяжними. Важке життя, розчарування й надмірна праця зробили його нервовим, дражливим, і розмова з цими людьми доводила його до люті. Мартін зовсім не був самозакоханим егоїстом. Обмеженість цих людей він виміряв, порівнюючи їх з мислителями, чиї книжки читав. У домі Рут він не спіткав жодної людини великого розуму, окрім професора Колдуелла, та й того бачив там лише раз. Усі ж інші були якісь недоумки й нездари, тупоголові догматики й неуки. Особливо разило його їхнє неуцтво. Чого вони такі? Де поділася їхня освіта? Адже ж їм були доступні ті самі книжки, що й йому. Чом же вони з тих книжок не взяли ніякого пожитку?

Мартін знав, що на світі є справді великі уми, глибокі й мудрі мислителі. Доказ цьому — книжки, що піднесли його самого над рівнем Морзів. І він був певен, що десь таки можна знайти людей, інтелектуально вищих за тих, які збирались у Морзів. Він читав англійські романи, де у світських вітальнях чоловіки й жінки розмовляють про політику та філософію. Читав і про салони, що існують у великих містах, навіть і в Сполучених Штатах, де сходяться люди мистецтва і науки. Раніш він наївно гадав, що всіх гарно одягнених людей, котрі не з робітничого класу, наділено силою розуму й почуттям краси. Йому видавалося, що культура й крохмальні комірці ідуть поряд. Він брав на віру, що університетська освіта і справжні знання — те саме...

Та хоч би там як, а він пробиватиме собі шлях усе вище й вище. І Рут теж поведе за собою. Мартін безтямно кохав її і був певен, що вона скрізь виділятиметься. Він розумів, що її, так само як раніше і його, обмежувало довколишнє середовище. Вона ще не мала змоги по-справжньому розвинутись. Книжки на полицях у її батька, картини на стінах, ноти на піаніно — все це було показне. На справжній літературі, на справжньому малярстві та музиці Морзи й усе їхнє коло анітрохи не розумілися. А ще важливіше, ніж усі ці різновиди мистецтва, було саме життя, і до нього вони теж були безнадійно глухі. Попри всю їхню схильність до незалежної думки та поміркованої терпимості, від сучасної науки вони відстали щонайменше на два покоління; вони мислили по-середньовічному, а їхні погляди на світ виходили з метафізичних засад — таких самих молодих, як наймолодша з рас, і таких давніх, як печерна людина, а то й давніших. Це був той самий світогляд, що нагонив першим мавполюдям страх перед темрявою, що вселив диким іудеям думку про походження Єви з Адамового ребра, що спонукав Декарта будувати ідеалістичну систему всесвіту, виходячи із свого мізерного «я», а славетного британського священика — висміяти теорію еволюції в такій ущипливій сатирі, що вона одразу викликала загальне захоплення і на сторінках історії оточила його ім'я сумнівної вартості ореолом.

Чим більше Мартін думав над цим, тим ясніше ставало йому, що єдина різниця між усякими адвокатами, офіцерами, ділками та фінансистами, з якими він зустрічався, і робітниками, що їх він знав колись, полягає тільки в їжі, яку вони їдять, в одягу, який носять, і в помешканнях, де вони живуть. Безперечно, всім їм бракувало того, що він знаходив у книжках і відчував у собі. Морзи показали йому найкраще, що могло дати їхнє соціальне середовище, і воно його не захопило. Сам злидар, він почував себе вищим од усіх тих, що збиралися в їхній вітальні, і, коли його єдиний пристойний костюм бував не заставлений, він приходив до цих людей, як владар життя, і відчував до них відразу, немов принц, котрому судилося жити разом з пастухами.

— Ви ненавидите й боїтесь соціалістів, — сказав Мартін якось за обідом містерові Морзу. — Але за що? Ви ж не знаєте ні їх самих, ні їхніх поглядів.

Напрям розмові дала місіс Морз, яка заходилася вмисне вихваляти містера Хепгуда. Мартін терпіти не міг цього самовдоволеного плетуна, і тільки починав говорити про нього, враз дратувався.

— Авжеж, — мовив він, — Чарлі Хепгуд, як то кажуть, подає великі надії. Від когось я чув це, і воно таки правда. Він запевно доскочить губернаторського крісла, а то може й сенатором стане.

— Чому ви так думаєте? — запитала місіс Морз.

— Я чув його передвиборну промову. Вона була така ідеально безглузда й заяложена і заразом така переконлива, що партійні лідери справді повинні вважати його людиною безпечною і надійною. А банальності, що він проголошував, саме до смаку пересічному виборцеві, — ви ж знаєте, що кожному приємно чути свої власні думки з чужих уст, та ще й в оздобленому вигляді.

— Мені здається, що ти просто заздриш містерові Хепгуду, — закинула Рут.

— Боронь боже!

Щирий жах на обличчі Мартіна збудив у місіс Морз войовничий запал.

— Чи не хочете ви сказати, що містер Хепгуд дурний? — спитала вона холодним тоном.

— Не більше, ніж пересічний республіканець, — відповів Мартін. — Чи, зрештою, і демократ. Усі вони або дурні, або хитрі, але хитрих менше. Серед республіканців розумні лише мільйонери та їхні свідомі прислужники. Ці добре знають, де і чому пахне смаженим.

— Ну, от я теж республіканець, — усміхаючись мовив містер Морз. — Цікаво, до якої категорії ви залічите мене?

— Ви? Ви — несвідомий прислужник.

— Прислужник?!

— А так. Ви обслуговуєте певну корпорацію. Ви не маєте клієнтів ні серед робітників, ні серед карних злочинців. Ваші прибутки не залежать ні від чоловіків, що б'ють своїх жінок, ні від кишенькових злодіїв. Ви заробляєте собі на життя у владарів суспільства, а хто годує людину, на того вона й працює. Так, ви прислужник. І ви захищаєте інтереси капіталу, якому служите.

Містер Морз трохи почервонів.

— Мушу визнати, сер, — сказав він, — що ви говорите, як запеклий соціаліст.

Саме тоді Мартін і зауважив:

— Ви ненавидите й боїтесь соціалістів. Але за що? Ви ж не знаєте ні їх самих, ні їхніх поглядів.

— Ну, ваші погляди дуже нагадують погляди соціалістів, — відказав містер Морз.

Рут занепокоєно поглядала на співрозмовників, а місіс Морз аж сяяла від задоволення, що їй пощастило викликати у них такий антагонізм.

— Якщо я вважаю республіканців за дурнів і кажу, що воля, рівність і братерство лопнули, як мильні бульки, то це ще не означає, що я соціаліст, — посміхаючись, сказав Мартін. — Якщо я не вірю Джеферсонові й тому неукові французові, що його виховав, то це теж не робить ще мене соціалістом. Запевняю вас, містере Морз, що ви куди ближчі до соціалізму, аніж я, його завзятий ворог.

— Ви жартуєте, — зауважив містер Морз.

— Ні, я говорю цілком серйозно. Ви вірите в рівність, а самі служите капіталістичним корпораціям, що роблять усе можливе, аби цю рівність поховати. Ви називаєте мене соціалістом, бо я заперечую рівність і обстоюю те, що ви самі доводите своїм життям. Республіканці — люті вороги рівності, хоч у боротьбі з нею вигукують це слово як гасло. В ім'я рівності вони руйнують рівність. Тим-то я й назвав їх дурнями. Щодо мене, то я — індивідуаліст. Я вірю, що в перегонах перемагає прудкіший, а в боротьбі — дужчий. Цього навчила мене біологія, в усякому разі так мені здається. Отож, кажу, я індивідуаліст, а індивідуалізм одвічний ворог соціалізму.

— Проте ви ходите на мітинги соціалістів, — роздратовано промовив містер Морз.

— А певно — так само як розвідник ходить до ворожого табору. Бо як же інакше можна дізнатися про сили ворога? До того ж на їхніх мітингах дуже цікаво. Це народ бойовий і начитаний — то дарма, корисна їхня начитаність чи ні. Кожен з них і з соціологією і з усіма іншими «логіями» обізнаний далеко більше, ніж який-небудь промисловий магнат. Я разів шість бував на їхніх зборах і все-таки не став соціалістом, так само як після орацій Чарлі Хепгуда не став республіканцем.

— І все-таки, —нерішуче відповів містер Морз, —я певен, що ви схиляєтесь до соціалізму.

«От чудасія! — подумав Мартін. — Він не зрозумів мене. Не зрозумів жодного слова. І куди ж він подів свою освіту?»

Отак на шляху свого розвитку Мартін зіткнувся віч-на-віч з економічною, класовою мораллю, і невдовзі вона стала для нього якоюсь огидною потворою. Сам він був у справах етики інтелектуалістом, і ще дужче, ніж тупа зарозумілість, його дратувала мораль його ближніх — якась чудна мішанина економіки, метафізики, сентиментальності й мавпування.

Зразок такої безглуздої мішанини він здибав і в своїй родині. Коло його сестри Мерієн упадав працьовитий молодий німець, механік, який, добре вивчивши своє ремесло, відкрив велосипедну майстерню, а згодом став агентом по продажу дешевих велосипедів і почав добре заробляти. Мерієн якось зайшла до Мартіна повідомити про свої заручини, а тоді, жартуючи, почала пророкувати йому по долоні його майбутнє. Іншим разом вона привела з собою Германа Шмідта. Мартін прийняв гостей дуже щиро і привітав їх гарними й добірними словами. Але саме це неприємно вразило тупуватого нареченого сестри. Погане враження ще збільшилося, коли Мартін прочитав їм дотепного й веселого вірша під назвою «Ворожка», навіяного попередніми відвідинами Мерієн. Скінчивши, Мартін дуже здивувався, бо не побачив на обличчі сестри ніякого задоволення. Навпаки, Мерієн стурбовано дивилась на свого коханого, і Мартін, глянувши на нього, прочитав на грубому обличчі цього достойника суворий осуд і роздратування. Зрештою, гості рано пішли, і Мартін скоро забув цей інцидент, хоч він і здивував його, бо Мартін думав, що кожній жінці, хай навіть з робітничого класу, має бути приємно, коли їй присвячується вірш.

Через кілька днів Мерієн знов прийшла до Мартіна, але цим разом сама. Не гаючи часу на балачки, вона одразу ж почала гірко дорікати йому.

— Що все це значить, Мерієн? — сердито спитав Мартін. — Ти говориш, наче соромишся своїх родичів, принаймні свого брата!

— Авжеж, соромлюся! — вихопилось у неї. Сльози образи в її очах вразили Мартіна. Горе сестри було цілком щире.

— Невже твій Герман так ревнує тебе, що навіть твоєму рідному братові не можна написати про тебе вірша?

— Він зовсім не ревнує, — схлипнула вона, — він каже, що то... непристойне...

Мартін аж свиснув з подиву, потім видобув копію «Ворожки» й перечитав.

— Не розумію, — мовив, передаючи сестрі рукописа. — Прочитай сама і скажи, де ти бачиш тут щось непристойне... Так ти, здається, сказала?

— Так він сказав, а він знає, — відповіла Мерієн і бридливо глянула на рукопис— Він каже, що ти повинен подерти на клапті цей вірш. Каже, що не хоче мати жінку, про яку кожен може читати отакі вірші. Каже, що це ганьба і що він цього не стерпить.

— Слухай, Мерієн. Але це ж дурниці... — почав був Мартін умовляти, але раптом передумав.

Він бачив перед собою нещасну дівчину, розумів, що ані її саму, ані її нареченого не переконати, і, хоч уся ця історія була безглузда й кумедна, вирішив скоритися.

— Гаразд, — сказав він і, порвавши рукопис на дрібненькі клаптики, кинув у кошик.

Мартін утішав себе тим, що це була копія, а оригінал уже давно лежав в одній нью-йоркській редакції. Мерієн та її наречений ніколи про це не дізнаються, і ні вони, ні він сам, ні світ не зазнають ніякої шкоди, якщо цю гарненьку невинну поезію колись надрукують.

Мерієн кинулась до кошика, але враз спинилась.

— Можна? — попросила вона.

Мартін кивнув головою і замислено дивився, як сестра збирала і засовувала до кишені жакетки клаптики розірваного рукопису — речовий доказ успішно виконаної місії. Мерієн чимсь нагадала йому Лізі Конолі, хоч і не мала вогню й життєвого завзяття, що вразили Мартіна в дівчині, яку він бачив лише двічі. Але вони були схожі вбранням і поставою, і Мартін мимоволі усміхнувся з примхи своєї уяви, яка перенесла обох дівчат до вітальні місіс Морз. Проте ця картина зникла, і він нараз відчув себе страшенно самотнім. І сестра, і Морзи були тільки верстовими стовпами на його шляху. І він лишив їх позаду. Мартін з любов'ю глянув на свої нечисленні книжки. Це були його єдині вірні друзі.

— Що таке? Ти щось сказала? — перепитав він, здригнувшись од несподіванки.

Мерієн повторила запитання.

— Чого я не стаю на роботу? — не зовсім природно засміявся він. — Це твій Герман тебе наштрикав?

Вона похитала головою.

— Не бреши, — суворо сказав Мартін, і Мерієн збентежено кивнула.

— Ну то скажи своєму Германові, хай не суне носа не в свої справи. Коли я пишу вірші про дівчину, до якої він залицяється, це ще його діло, а далі хай не лізе. Зрозуміло?.. Отже, ти не віриш, що я стану письменником? — провадив він далі. — Тобі здається, що я вже зовсім пропащий і тільки безчещу родину?

— Мені здається, що було б краще, якби ти став на роботу, — твердо мовила вона, і Мартін бачив, що це щиро. — Герман каже...

— Хай йому біс, тому Германові! — добродушно перебив він її. — Ти краще скажи мені, коли ви вже поберетесь, та спитай у свого Германа, чи дозволить він тобі прийняти від мене весільний подарунок.

Коли Мерієн пішла, Мартін часину ще думав над цією пригодою і кілька разів гірко розсміявся. Так, усі вони — і його сестра, і її наречений, усі люди його класу і класу Рут однаково пристосовуються до загальних мірок, втискуючи своє вузеньке, крихітне життя у вузенькі, крихітні рамки.

Нещасні створіння, вони збиваються до гурту, пристосовують своє життя до думки інших, зрікаються будь-якої своєї особистості й бояться жити справжнім життям, щоб не вийти з рамок наївних приписів, що тримають їх у ярмі. Всі проходили перед його розумовим поглядом — Бернард Хігінботем під руку з містером Бетлером, Герман Шмідт пліч-о-пліч з Чарлі Хепгудом — кожного з них Мартін уважно розглядав і спроваджував далі, оцінюючи мірилом розуму й моралі, почерпнутим із книжок. Даремно питав він себе: де ж великі серця, великі уми? Він не бачив їх серед юрби бездумних, грубих, тупих істот, що на поклик його уяви сповнили його тісну кімнату. Він відчував до них таку саму огиду, яку мала відчувати Цірцея [16] до своїх свиней.

Коли зник останній привид і він подумав, що вже лишився сам, з'явилася ще одна запізнена постать, несподівана й некликана. Мартін приглянувся й упізнав молодого забіяку, що йшов перевальцем, у крислатому капелюсі й двобортній куртці, — Мартіна Ідена давніх літ.

— І ти, друже, був не кращий од них, — посміхнувся Мартін. — Твоя мораль і твої знання були такі ж, як і в них. Ти ні про що не задумувався і нічого не робив сам собою. Твої погляди, як і одяг, були гуртовим виробом. Ти робив те, що схвалювало середовище. Ти був ватагом зграї шибеників, бо вони тебе вибрали. Ти бився й вів перед між них не тому, що це було тобі до душі, — сам знаєш, що ти цим погорджував, — а тому, що твої товариші заохочувально поплескували тебе по плечі. Ти побив Масну Пику, бо не хотів уступитися, а уступитися не хотів, бо був просто тварюкою і думав разом з іншими, що мірило мужності — це звіряча лють і вміння калічити ближніх. Ех, ти, щеня! Ти навіть дівчат одбивав у своїх товаришів не тому, що вони тобі подобались, а тому, що в крові тих, хто був круг тебе, хто впливав на твою моральність, глибоко засіли інстинкти диких жеребців. Відтоді збігли роки, і що ж ти тепер про все це скажеш?

Немов у відповідь, видиво вмить змінилося. Замість крислатого капелюха й грубої куртки з'явився простий пристойний костюм. Очі полагідніли, з обличчя зникла жорстокість, і воно опромінилося внутрішнім світлом, одухотвореним і витонченим завдяки спілкуванню з красою та знанням. Видиво стало дуже схожим на теперішнього Мартіна: воно сиділо за освітленим лампою столом, а перед ним лежала розгорнута книжка. Мартін глянув на заголовок і побачив, що це «Основи естетики». Ще за хвильку він злився з видивом, присунув лампу і поринув у читання.