Мартін Іден

РОЗДІЛ XXIV

Минали тижні. Гроші у Мартіна кінчалися, а на видавничі чеки все ще годі було сподіватися. Усі найкращі рукописи повернулися назад, і він знов розіслав їх, а з чорною роботою йому так само щастило. Його маленьку кухню вже не прикрашали різноманітні страви. У Мартіна зосталася лише торбинка рису та кілька фунтів сушених абрикосів, і він п'ять днів підряд їв тричі на день рис та абрикоси. Потім надумав удатися до кредиту. Крамар-португалець, з яким він досі розплачувався готівкою, перестав давати бакалійні продукти в борг, як тільки Мартінів рахунок досяг цифри трьох доларів і вісімдесяти п'яти центів.

— Бачиш, — сказав крамар, — у вас немає роботи, як же ти будеш платити?

Що міг Мартін на це відповісти? Хіба це діло — відкривати кредит здоровому робочому парубкові, який так розледащів, що не хоче працювати?

— Ви заробиш гроші і маєш харчі, — запевняв крамар. — Немає гроші, немає харчі. — І потім, щоб показати, що це суто ділова обачність, а не упередженість проти самого Мартіна, додав: — Випиймо-но, я частую, ти добрий приятель.

Мартін випив, аби засвідчити приязні почуття, та, так і не повечерявши, ліг спати.

Американець, у якого Мартін купував овочі, не так пильно додержував ділових принципів, бо закрив кредит тільки після того, як Мартін заборгував аж п'ять доларів. Пекар спинився на двох доларах, а різник на чотирьох. Мартін підрахував свої борги, виявилося, що він винен чотирнадцять доларів і вісімдесят п'ять центів. Треба було вже платити і за машинку, але він сподівався, що два місяці зможе користуватися нею в кредит, що становитиме ще вісім доларів. На цьому усі фінансові можливості Мартіна вичерпувались.

Останнє, що він купив в овочевій крамниці, був мішок картоплі, і от цілий тиждень він їв тричі на день саму картоплю. Він трохи підтримував свої сили тим, що іноді обідав у Рут, але, відмовляючись із чемності від зайвого шматка, коли на столі була така сила всякої їжі, зазнавав просто танталових мук. Іноді, згоряючи з сорому, він заходив в обідній час до сестри і їв стільки, скільки насмілювався, — в усякому разі більше, ніж у Морзів.

День у день Мартін пильно працював, і день у день листоноша приносив йому забраковані рукописи. У нього вже не було грошей на марки, і рукописи стосами лежали під столом. Якось йому довелося пробути без їжі сорок годин. Пообідати у Рут він не міг, бо вона поїхала на два тижні до Сан-Рафаеля, а йти до сестри було сором. На довершення всіх злигоднів листоноша приніс того дня п'ять рукописів. Тоді Мартін надів пальто і подався до Окленда. Повернувся він без пальта, зате в кишені подзенькували п'ять доларів. Він заплатив по доларові кожному з крамарів, і в його кухні знов зашкварчало м'ясо з цибулею, запахло кавою, і на столі з'явився цілий горщик вареного чорносливу. Пообідавши, Мартін сів писати і до півночі закінчив статтю, яку назвав «Сила лихварства». Надрукувавши,

ВІН кинув її під стіл, бо від п'яти доларів на марки не лишилося нічого.

Трохи згодом він заставив годинника, потім велосипеда і, заощадивши на харчах, поналіплював марки на всі свої рукописи, щоб знову їх розіслати. У своїй «чорній роботі» для заробітку він разчарувався. Вона теж нікому не була потрібна. Порівнюючи те, що писав сам, з надрукованим по газетах, тижневиках і дешевих місячниках, він бачив, що його роботи кращі, далеко кращі, і все ж нічого не міг продати. Тоді він вирішив зайнятися хронікою і роздобув адресу установи, яка постачала її газетам. Але все, що він послав, незабаром повернулося назад із стереотипним повідомленням, що весь потрібний матеріал постачають штатні співробітники.

В одному з великих журналів для молоді Мартін натрапив на цілу сторінку анекдотів. От де можна заробити! Та його анекдоти було відхилено. Пізніше, коли це вже його не цікавило, він дізнався, що співробітники редакції самі заповнюють цей розділ, таким чином збільшуючи свій заробіток. Гумористичні тижневики повернули йому жартівливі віршики й дотепи, а вірші на злобу дня, які він розіслав по великих журналах, теж не знайшли собі місця. Лишалися ще газетні фейлетони. Мартін був певен, що може написати краще, ніж ті, які звичайно друкуються, і, діставши адреси двох газетних синдикатів, засипав їх фейлетонами. Коли з двадцяти штук йому не пощастило вмістити жодного, він кинув їх писати. А проте, читаючи кожен день ті історійки в щоденних і тижневих виданнях, Іден бачив, що сам пише незрівнянно краще. Впавши у відчай, він вирішив, що його просто загіпнотизували власні писання і що він не здатен критично оцінити їх і взагалі претендує на казна-що.

Немилосердна видавнича машина функціонувала справно, як завжди. Мартін вкладав рукопис і марку на відповідь у конверта, вкидав його в поштову скриньку, а тижнів через три-чотири приходив листоноша і повертав йому цього рукописа. Певно, там, звідки вернувся рукопис, були не редактори, а тільки добре змащені хитромудрі автомати. Мартін дійшов до такого розпачу, що й зовсім перестав вірити в існування редакторів. Жоден з них досі ні разу не подав ознак життя, а те, що всі його твори поверталися назад без будь-яких пояснень, немов підтверджувало думку, що редактори — це міф, який вигадали й підтримують кур'єри, друкарі та газетярі.

Тільки й радості було у Мартіна, що побачення з Рут, але й ці години були не завжди щасливі. Мартіна безнастанно точив якийсь неспокій, ще гостріший, ніж тоді, коли Рут не кохала його; бо тепер, здобувши її кохання, Мартінові стало ще важче здобути її саму. Він просив почекати два роки, але час летів, а він нічого не досяг. Іден бачив, що їй не до вподоби його робота. Рут не казала цього відверто, одначе й без слів ясно давала це відчути. Вона не сердилась, а просто була невдоволена, хоч інша жінка, не така лагідна, давно б уже вибухнула гнівом. Їй було прикро, що чоловік, якого вона вирішила перевиховати, не корився її волі. Спочатку він був у її руках м'який, як віск, але раптом уперся і не хотів бути схожим ні на її батька, ні на містера Бетлера.

Духовної величі й сили Мартіна вона не помічала або, ще гірше, не розуміла. Цей чоловік, що так легко міг пристосуватися до якої завгодно форми людського існування, був в її очах свавільним і впертим, бо вона не могла перекроїти його по своїй мірці — єдиній, яку знала. Рут не спроможна була стежити за летом його думки і, коли Мартін досягав зависоких для неї верховин, вважала, що він збився з шляху. З людей, яких вона знала, досі ще ніхто не випереджав її розумом, їй завжди були ясні думки батька й матері, братів і Олні, тож, не розуміючи Мартіна, Рут вважала, що винен у тому тільки він. Це була одвічна трагедія людської обмеженості, що силкується керувати всесвітом.

— Ти звикла схилятись перед вівтарем загальновизнаного, — сказав їй якось Мартін під час розмови про Препса й Вендервотера. — Я згоден, що це великі авторитети, яких вважають за найкращих літературних критиків Сполучених Штатів. Кожен шкільний учитель у країні дивиться на Вендервотера як на провідника американської критики. Проте я читав його статті, і вони видалися мені досконалим взірцем блискучого марнословства. Він просто нудний співець банальності, не більше, і Джелет Берджес добре його висміяв. Та й Препс не кращий. Його «Лісовий мох», наприклад, написано чудово. І коми не викинеш. А тон який урочистий! Жодному критикові в Штатах не платять стільки, як йому. І все-таки — він зовсім не критик, їй-богу. В Англії з критикою куди краще. Біда в тому, що наші критики говорять зрозумілою мовою і говорять прегарно, добропристойно і благородно. Їхні статті нагадують мені недільні проповіді. Це популярні оратори. Вони підтримують ваших професорів філології, а професори підтримують їх. І ні в тих, ні в тих немає бодай однієї оригінальної думки. Вони знають тільки загальновизнане, до того ж і самі вони загальновизнані. Це люди недалекого розуму, і все загальновизнане приліплюється до них так само легко, як етикетки до пляшок. Основний їхній обов'язок — дурманити голови університетській молоді, вимітати з неї всякий проблиск оригінальності і накладати тавро загальновизнаного.

— І все ж, пристаючи на загальновизнане, я ближча до істини, аніж ти, що лютуєш, немов якийсь дикун, що ламає фігури святих, — зауважила Рут.

— Та то ж самі місіонери й потрощили божі образи, — засміявся Мартін. — От шкода, що всі вони подалися до дикунів, і нікому поскидати ці старі образи — добродіїв Вендервотера й Препса.

— А заразом і всіх професорів, — додала Рут. Мартін похитав головою.

— Ні, професори-природники повинні жити. Це справді великі люди. Але порозбивати голови дев'ятьом із десяти професорів філології, цим вузьколобим папугам, — не завадило б.

Присуд над професорами був суворий, а Рут він і зовсім видався блюзнірством. Вона мимоволі порівняла тих солідних, освічених, елегантно вдягнених професорів, що говорять плавно й спокійно, приємно вражаючи блиском культури, з цим парубком, якого вона чомусь покохала і на якому не сидів пристойно жоден костюм, з чудним хлопцем, який мав випнуті м'язи, що посвідчували про тяжку фізичну працю, а під час розмови гарячкував і, втрачаючи самовладання, замість коректних зворотів вживав образливі слова. Ті хоч одержували добру платню і — ніде правди діти — були справжні джентльмени, а цей не міг заробити ні цента, та й взагалі далеко йому до них.

Рут не вважала ні на Мартінові слова, ані на його аргументи. Що його докази хибні, для неї було ясно, — правда, з суто зовнішніх ознак. Професори мали рацію, бо вони в своїх літературних судженнях досягли успіху, а Мартін — ні, бо не міг продати жодного свого твору. Кажучи його ж словами, вони «добулися всього», а він нічого. Та й як міг мати рацію він, що так недавно стояв у цій самій кімнаті, незграбний і червоний од збентеження, злякано озираючись, щоб не збити плечем якої статуетки, і питав, чи давно помер «Свайнберн», та хвалився, що читав «Ексцельсіор» та «Псалом життя».

Несвідомо Рут сама підтверджувала Мартінові слова, що вона схиляється перед загальновизнаним. Він чудово розумів перебіг її думки, але не хотів над цим замислюватись. Він кохав її незалежно від того, як вона дивиться на Препса й Вендервотера та професорів англійської філології, і чимраз більше переконувався, що деякі опановані ним галузі мислення й знання вона не те що не може осягнути, а просто не знає їх, не знає про їх існування.

Рут була певна, що Мартін зовсім не розуміється на музиці, а його погляди на оперу були ще й зумисне викривлені.

— То як тобі сподобалося? — запитала вона якось, коли вони поверталися з опери.

Того вечора він дозволив собі нарешті піти з нею в театр, цілий місяць суворо заощаджуючи на їжі. Марно прождавши, поки він сам поділиться з нею враженням, Рут, схвильована й зворушена тим, що бачила й чула, заговорила перша.

— Мені дуже сподобалась увертюра, — відповів він. — Чудова.

— А сама опера?

— Теж чудова, тобто оркестр. Але було б далеко краще, якби ті ляльки не стрибали, а сиділи тихо, а то й зовсім пішли б зі сцени.

Рут жахнулася.

— Ти, звісно, не маєш на думці Тетралані чи Барілло?

— Чом ні? І їх, і всю ту братію.

— Але це ж великі артисти! — протестувала вона.

— І все ж своїм безглуздим кривлянням вони тільки псували музику.

— Невже тобі не подобається голос Барілло? — запитала Рут. — Його ставлять на друге місце після Карузо.

— Чом ні — подобається, а голос Тетралані ще дужче. Голос у неї незрівнянний, — принаймні так мені видається.

— Але... але... — затнулася Рут. — Я тебе не розумію, ти зачарований їхніми голосами, а кажеш, що вони псують музику.

— Отож-бо й є. Я багато дав би, щоб послухати їх у концерті, і дав би ще більше, щоб не чути їх, коли грає оркестр. Я, здається, безнадійний реаліст. Великі співаки не завжди великі актори. Слухати, як Барілло співає янгольським голосом якусь любовну арію, а Тетралані, теж наче янгол, відповідає йому під яскраву, барвисту музику, — це насолода. Я, безперечно, визнаю це. Але все враження пропадає, коли я бачу, як довжелезна п'ятипудова Тетралані й куций, жирний, широкогрудий, мов коваль, Барілло прибирають неприродних поз, б'ють себе в груди і, наче божевільні, вимахують руками. І вже зовсім не вкладається в голові, що це любовна сцена між стрункою, чарівною принцесою і прегарним, романтичним принцом. Це ж нісенітниця, маячня, абсурд! Хіба хтось так висловлює своє кохання? Та коли б я задумав отак тобі освідчитися, ти б мені вуха нам'яла.

— Ти просто не розумієш, — заперечувала Рут. — Кожна галузь мистецтва по-своєму обмежена. — Вона пригадала лекцію про умовність у мистецтві, яку чула в університеті. — Малярство має на полотні тільки два виміри, але завдяки майстерності художника ми сприймаємо картину в трьох вимірах. Письменник теж має бути всемогутнім. Ми ж віримо йому, коли він оповідає про потаємні думки героїні, хоч нам ясно, що ні сам автор, ані будь-хто інший їх знати не міг. Те саме можна сказати й про театр, скульптуру, оперу, про будь-яку галузь мистецтва. З деякими суперечностями хоч-не-хоч доводиться миритись.

— Так, я розумію це, —відказав Мартін. —Усяке мистецтво має свої умовності.

Рут була вражена, як влучно він висловився. Хтось подумав би, що він не нахапався випадкових знань з бібліотечних книжок, а теж закінчив університет.

— Але й умовності мають бути правдоподібні, — вів далі Мартін. — Ми визнаємо, що дерева, намальовані на картоні з обох боків сцени, — це ліс. Це умовність, але досить природна. А от коли намальовано море, то хіба ми повіримо, що це ліс? Ніколи. Бо це означало б насилувати свої почуття. Так само й усі ті шалені стрибки, кривляння й вихиляси, що ми оце бачили, не можна вважати за правдоподібну сцену кохання.

— Ти гадаєш, що на музиці знаєшся краще за фахівців? — обурено спитала Рут.

— Ні, зовсім ні. Я просто дозволяю собі мати власну думку. І тільки хотів тобі пояснити, чому слоняча грація мадам Тетралані зіпсувала мені всю принадність оркестру. Може, ті фахівці з музики й мають слушність. Але я волію лишатися самим собою і не хочу підпорядковувати свій смак хоч би й одностайній думці людства. Коли вже мені що не подобається, то не подобається — й край, і нема ніякісінької потреби вдавати, ніби я цим захоплююсь, бо так подобається більшості моїх ближніх. Я не хочу погоджувати свої смаки з модою.

— Але, щоб розуміти музику, потрібна певна підготовка, — заперечувала Рут. — І особливо це стосується опери. Може...

— Може, я не досить підготований, 'щоб слухати оперу? — докінчив за неї Мартін.

Вона кивнула головою.

— Це правда, — погодився він. — Але я навіть радий, що мене не привчали до опери змалку. А то б я сьогодні проливав сентиментальні сльози, і блазенське кривляння високошанованої пари тільки додавало б чарівності їхнім голосам та супровідному оркестрові. Ти маєш слушність. Це дається вихованням. А я вже занадто старий. Мені потрібно або щось реальне, правдоподібне, або зовсім нічого. Непереконлива ілюзія — це очевидний обман, — і саме так я дивлюсь на велику оперу, коли коротун Барілло конвульсивно хапає в обійми цю здоровенну Тетралані, що б'ється в конвульсії, і каже їй про своє палке кохання.

І знову Рут оцінювала Мартінові погляди, виходячи з зовнішніх ознак, спираючись на свою віру у загальновизнане. Бо хто він, власне, такий, щоб мав слушність, а весь культурний світ помилявся? Його слова й погляди не справляли на неї ніякого враження. Рут занадто глибоко вросла у світ загальновизнаного, щоб співчувати бунтарським думкам. Вона з дитинства любила оперу, як і всі люди її кола. То з якого це права Мартін Іден, що донедавна знав тільки простенькі робітничі пісні, береться судити про музику всесвітньо уславлену? Вона сердилась на нього й почувала себе ображеною. У кращому разі, все, що він казав, — просто примха, безглуздий жарт. Але, коли, провівши Рут до дверей дому, він обняв її і ніжно поцілував на прощання, вона забула про все, знов охоплена любов'ю. І, лежачи без сну в постелі, дивувалася — як часто тепер бувало, — чому так мало статися, що вона покохала цього чудного чоловіка і покохала наперекір бажанню своєї родини.

Другого дня Мартін Іден, відклавши «чорну роботу», під свіжим враженням опери і розмови з Рут написав статтю «Філософія ілюзії». Прикрашений маркою конверт з рукописом пустився подорожувати, але йому судилося згодом ще не раз обростати новими марками і вирушати в нові й нові мандри.