РОЗДІЛ VII

Минув уже цілий тиждень, відколи Мартін познайомився з Рут Морз, а він і досі не зважився завітати до неї вдруге. Кілька разів, набравшись духу, він уже збирався піти, а потім його знову брав сумнів, і рішучість зникала. Він не знав, коли саме найзручніше відвідати її, а спитати було нікого, і він боявся зробити непоправну помилку. Зрікшись колишніх звичок і колишніх товаришів, він не мав нових, і йому нічого не лишалось, як тільки читати й читати. Читав він стільки, що звичайні людські очі давно вже не витримали б такого напруження. Але в цьому напрочуд міцному тілі очі теж були міцні. Та й мозок у нього був, наче незаймана земля, раніше він ще ніколи не знав абстрактних думок. Тепер же ця незаймана земля була готова до посіву. Не стомлений науками, він схоплював книжну премудрість, немовби гострими зубами, які не звикли випускати здобич.

Під кінець тижня Мартінові здавалося, що він пережив цілі століття, — так далеко лишилися позаду старе його життя та світогляд. Але Мартінові дуже бракувало певної підготовки. Він брався за книжки, для розуміння яких потрібні роки спеціального навчання. Сьогодні він читав якогось античного філософа, завтра — найсучаснішого, і від плутанини суперечливих ідей голова йшла обертом. Так само було й з економістами. На одній і тій самій бібліотечній полиці він знайшов Карла Маркса, Рікардо, Адама Сміта і Мілля [1], але незрозумілі формули одного ніяк не могли довести йому хибності поглядів іншого. Він розгубився, а проте тим більш хотів усе знати. Хапався вивчати водночас і економіку, і промисловість, і політику. Якось проходячи Сіті-Гол-парком, він побачив юрбу, посеред якої кілька розчервонілих чоловіків голосно й палко про щось сперечалися. Мартін підійшов ближче і почув не знану доти мову народних філософів. Один з них був просто волоцюга, другий — профспілковий агітатор, третій — студент-правник, решта — охочі до дискусій робітники. Тут Мартін уперше почув про соціалізм, анархізм, єдиний податок і довідався, що в суспільній філософії є протилежні течії. Він почув сотні нових для нього термінів з тих галузей знання, про які ще не встиг прочитати. Тим-то йому важко було стежити за послідовністю доказів, і він міг тільки здогадуватися, що крилося за тими дивними виразами. Поміж інших були тут чорноокий лакей з ресторану, що виступав, як теософ, член профспілки пекарів — агностик, якийсь стариган, котрий усіх вразив чудною філософією, нібито «все, що існує, — справедливе», і ще один дід, який безперестанку говорив про космос, про атом-батька й про атом-матір.

Через кілька годин Мартін Іден запаморочений вийшов з парку і негайно побіг до бібліотеки — довідатися значення тих незнайомих слів, що врізались йому в пам'ять. Звідти він вийшов, несучи під пахвою чотири книжки: «Таємна доктрина» пані Блаватської, «Поступ і бідність», «Квінтесенція соціалізму», «Боротьба між релігією та наукою». На своє нещастя, Мартін почав з «Таємної доктрини». Кожен рядок ряснів багатоскладовими словами, яких він не розумів. Сидів на ліжку і частіше заглядав у словник, аніж у книжку. Доводилось шукати так багато нових слів, що, коли вони повторювалися, він уже не пам'ятав їх значення і мусив заглядати у словник знов. Тоді він вирішив записувати незнайомі слова до окремого зшитка і заповнював таким чином сторінку за сторінкою. І все ж нічого не розумів. Він читав «Таємну доктрину» аж до третьої ранку, напружуючи мозок, але так і не збагнув до кінця жодної посутньої думки. Він одірвав очі від тексту, і раптом йому здалося, що кімната піднеслася вгору, заколихалась і поринула вниз, наче судно в хитавицю. Тоді Мартін вилаявся всмак, шпурнув «Таємну доктрину» в куток, погасив світло й ліг спати.

Не дуже пощастило йому і з іншими трьома книжками. І не тому, що розум його був безсилий: він міг опанувати всі ті думки, але йому бракувало практики та словесного запасу. Мартін зрозумів це й поклав нічого не читати, крім словника, аж поки вивчить напам'ять усі незнайомі слова.

Зате поезія давала йому правдиву втіху, і він зачитувався нею, найбільшу насолоду дістаючи від тих поетів, у яких кожен рядок був йому зрозумілий. Він любив красу і знаходив її тут. Поезія, як і музика, глибоко хвилювала його і непомітно готувала його мозок для майбутньої важкої роботи. Сторінки його пам'яті були порожні, і він легко, без будь-якого зусилля запам'ятовував строфу за строфою, так що, на превелику свою радість, незабаром міг уже декламувати вголос чи подумки цілі вірші, сповнені музики й краси. Одного дня він натрапив на «Класичні міфи» Гейлі та «Вік казки» Булфінча. Немов сніп яскравого світла врізався раптом у темряву його неуцтва, і він ще пожадливіше кинувся на поезію.

Бібліотекар так часто бачив Мартіна, що, коли той входив, уже вітав його усмішкою і приязно кивав головою. Тим-то Мартін і зважився одного разу на сміливий вчинок. Він подав бібліотекареві кілька вибраних книжок і, поки той штемпелював його картки, пробурмотів:

— Слухайте, я б хотів у вас запитати дещо. Бібліотекар усміхнувся і уважно глянув на юнака.

— Коли ви познайомитеся з дівчиною і вона запросить вас до себе, то за скільки днів можна прийти?

У Мартіна від хвилювання аж сорочка прилипла до спини.

— По-моєму, коли завгодно, —відповів бібліотекар.

— Ні, бачите, це не так просто, — заперечив Мартін. — Вона... я... ну, розумієте, її може не бути вдома. Вона вчиться в університеті.

— Ну, тоді зайдете ще раз.

— Ні, бачте, я не зовсім так сказав, — засоромлено признався Мартін, вирішивши цілковито здатися на ласку співрозмовника. — Я простий собі хлопець і ніколи не бував у товаристві. Ця дівчина зовсім не така, як я, а я зовсім не такий, як вона. Може, ви думаєте, що я клею дурня? — раптом запитав він.

— Ні, ні, що ви! — заперечив бібліотекар. — Правда, ваше запитання не в компетенції моєї роботи в довідковому відділі, але я охоче допоможу вам.

Мартін захоплено глянув на нього.

— От якби я вмів так шкварити, все було б гаразд, — мовив він.

— Прошу?..

— Я кажу, що хотів би говорити отак, як ви — і до ладу, і ввічливо, і взагалі...

— А! — порозуміло мовив бібліотекар.

— То коли ж найкраще зайти? Удень... тільки, щоб не перед самим обідом? Чи ввечері? А може, в неділю?

— Знаєте. що, — мовив бібліотекар, посміхнувшись. — Поговоріть з нею по телефону і з'ясуйте це.

— Так я й зроблю, — згодився Мартін і, забравши книжки, рушив до виходу. На порозі, однак, він обернувся й спитав ще: — Коли ви розмовляєте з молодою леді, ну, скажімо, з міс Лізі Сміт, — як треба казати: «міс Лізі» чи «міс Сміт»?

— «Міс Сміт», — авторитетно заявив бібліотекар. — Називайте її «міс Сміт», поки не познайомитесь ближче.

Так Мартін Іден розв'язав свою пекучу проблему.

— Приходьте коли хочете. Я завжди дома надвечір, — відповіла по телефону Рут на його несміливе запитання, коли можна принести взяті книжки.

Вона сама відчинила двері, і її жіноче око одразу помітило випрасувану складку на штанях і якусь невловну загальну зміну в ньому на краще. Особливо її вразило його обличчя. Від Мартіна просто пашіло здоров'ям, і сила ця, перехлюпуючи через вінця, сягала аж до неї. Рут знову відчула бажання пригорнутись до цього юнака і знову здивувалась, що він так на неї впливає. А в нього аж замлоїлось у голові, коли вона, вітаючись, тисла йому руку. Різниця була лиш та, що дівчина не виявила збентеження, а він почервонів по самі вуха. Пішов за нею тою самою незграбною ходою, що й перше, так само перевальцем.

Коли вони вже сиділи у вітальні, Мартін відчув себе певніше, далеко певніше, ніж сподівався. Це Рут підбадьорила його і зробила це так делікатно, що стала йому ще в сто разів милішою. Спочатку вони розмовляли про повернуті книжки, про Свінберна, яким він був зачарований, і про Браунінга, якого він не розумів. Вона переводила розмову з однієї теми на іншу, заразом обмірковуючи, як би стати йому в пригоді. Рут часто думала про це після першої їх зустрічі. Вона щиро хотіла йому допомогти. Це був єдиний чоловік, що збудив у ній жаль і ніжність, але той жаль не мав у собі нічого образливого, а радше — щось материнське. Та й хіба міг то бути звичайний жаль, коли від цього чоловіка віяло такою мужністю, що вона відчувала перед ним якийсь дівочий острах, а її серце й розум повнилися чудними думками й почуваннями? Знов, як зачарована, дивилась вона на його шию і прислухалась до солодкого бажання оповити її руками. Це бажання й тепер здавалося їй непристойним, але вона вже потроху звикла до нього. Рут і гадки не мала, що так може народжуватись кохання. Не знала вона й того, що почуття, яке цей юнак збудив у ній, і є кохання. Їй здавалося, що вона просто зацікавилась ним, як незвичайною людською постаттю, різнорідно й незмірно обдарованою, — і вважала, що це просто собі людяність.

Рут не розуміла, що прагне його, але з ним було інакше. Він знав, що кохає її, і за все життя нічого не прагнув так, як тепер її. Мартін любив поезію за красу, але тільки після знайомства з Рут перед ним навстіж розчинилися двері в безкраїй світ любовної лірики. Рут дала йому більше, ніж Булфінч і Гейлі. Тиждень тому він не звернув би ніякої уваги на такі, наприклад, слова: «Сумний юнак, коханням одержимий, за поцілунок він життя віддасть», а тепер вони не виходили йому з голови. Зачарований неймовірною правдивістю цих слів, він дивився на Рут і відчував, що й сам був ладен вмерти за поцілунок. Іденові здавалося, що це він «сумний юнак, коханням одержимий», і що навіть посвята в рицарі не сповнила б його більшою гордістю. Нарешті він пізнав, що таке життя і навіщо він народився!

Коли він дивився на Рут і слухав її, думки його смілішали. Він пригадував гостру насолоду від потиску її руки і прагнув знов зазнати цього відчуття. Його погляд не раз спинявся на її устах, і йому жагуче кортіло поцілувати їх. Але в його бажанні не було нічого низького чи брутального. З несказанною втіхою ловив він кожен порух її губ, коли вона вимовляла слова, — бо ж то не були звичайні губи, як у інших чоловіків та жінок. То не було просто людське тіло, то були уста чистого духу, і він жадав їх зовсім не так, як уст інших жінок. Він міг би поцілувати її в уста, притуливши до них свої тілесні губи, але зробив би це з побожним трепетом, як цілують край божих шат. Мартін не розумів, що це в ньому самому відбувалась переоцінка цінностей, і не знав, що, коли він дивився на неї, очі його палали тим самим огнем, яким вони палають у кожного закоханого чоловіка. Він і гадки не мав, скільки мужності й жаги було в його погляді і як глибоко він бентежить її. Цнотлива дівочість Рут підносила його почування, поривала його мислі на височінь зоряно-холодної чистоти, і він здивувався б, дізнавшися, що полум'я його очей, немов гаряча хвиля, проймало її і теж запалювало вогонь. Рут непокоїв його погляд, і вона кілька разів губила нитку думок під напливом бентежно-солодких почуттів. Їй завжди легко було говорити, і якби вона не пояснювала свій стан незвичайністю особи гостя, цей хаос у думках не в жарт би її стривожив. Але ж вона дуже вразлива, тож і не диво, що ця людина в ореолі мандрівника з іншого світу так захопила її.

Увесь час Рут думала про те, як допомогти йому, і все хотіла звернути на це розмову. Але Мартін перший порушив цю тему.

— Чи не можете ви мені дати пораду в одній справі? — почав він, і, коли вона охоче згодилась, серце йому мало не вискочило з грудей. — Пам'ятаєте, минулого разу я казав, що не можу говорити про книжки, бо нічого в них не розумію. Ну, то я багато думав про це. Часто ходив до бібліотеки, але більшість книжок, що я там брав, мені не під силу. Може, краще було б узятися за науку з самого початку. Я ніколи не мав змоги вчитися. Змалку довелося тяжко працювати, а от тепер пішов до бібліотеки і зовсім іншими очима став дивитися на книжки, побачив багато нових і зрозумів: досі читав не те, ідо треба. Бачте, книжки, які потрапляють на ферми чи на судно, зовсім не такі, як у вашому домі. А я ж тільки до тих і звик. І все-таки — тільки не подумайте, що я хвалюся, — я не такий, як ті, з ким мені доводилося жити. Не те, що я кращий за матросів чи там ковбоїв, — бо я був і ковбоєм один час, — але я завжди любив книжки, читав усе, що траплялось, і... ну... та й взагалі я, здається, думаю інакше, ніж більшість їх... А тепер я вже перейду до діла. Я ніколи не бував у таких домах, як ваш. Коли тиждень тому я побачив усе це — вас, вашу матір, ваших братів, геть усе, — мені воно дуже сподобалось. Я чув і часом читав про таке, а коли побував у вас, побачив, що книжки казали правду. Мені це якось припало до душі, — ось що я хочу сказати. І мені захотілося всього цього і тепер теж хочеться. Я хочу дихати таким повітрям, як у вашому домі, де повно книжок, картин, красивих речей, де люди розмовляють лагідно, де самі вони чисті, як і їхні думки. Повітря, яким я дихав досі, відгонило їжею, платнею за помешкання, лайкою та пияцтвом. Пам'ятаєте, як ви пішли назустріч своїй матері, аби поцілувати її? Це найкраще, що я бачив за ціле життя. А бачив я чимало — далеко більше за багатьох із тих, хто був зі мною. Я люблю спостерігати і хочу бачити більше і по-новому.

Але я щось ніяк не почну про головне. Так ось. Я хочу створити собі таке життя, яким живуть у цьому домі. Життя — то щось більше, аніж тільки надудлюватися, тяжко гарувати та блукати по світу. З чого починати? Я ладен власним горбом оплатити дорогу до цього нового світу — бо, знаєте, як до роботи, то я пережену хоч кого. Раз уже почну, то працюватиму вдень і вночі. Вам, мабуть, смішно, що я питаю вас про це? Я знаю, до вас мені не слід було б звертатись, але більше нема з ким порадитись... от хіба з Артуром. Може, його й треба було спитати. Якби я був...

Голос Мартінові зірвався. Від його твердого наміру не лишилось і сліду, коли раптом набігла страшна думка, що йому треба було про все це запитати Артура і що він показав себе дурником. Рут відповіла не одразу. Вона занадто поринула в міркування, як погодити його плутану мову й простоту думки з тим, що вона бачила в нього на обличчі. Ні в чиїх очах дівчина ніколи не бачила такої непохитної сили. Перед нею був чоловік, спроможний здійснити хтозна-що, хоч це якось не в'язалося з безпорадністю його думок. Її власний розум був такий жвавий і складний, що вона не вміла по-справжньому оцінити простоти. А проте відчувала силу навіть у сліпих зусиллях його мозку. Цей юнак видавався їй велетнем, що пружився, намагаючись зірвати з себе пута. Коли вона врешті заговорила, на обличчі в неї світилося співчуття.

— Ви самі знаєте, чого вам бракує, — сказала вона. —Вам потрібна освіта. Спершу — початкова школа, тоді середня, а далі університет.

— Так на це треба мати гроші, — зауважив він.

— Ай правда — я про це не подумала, — відказала вона. — Але, може, у вас є родичі, що допомогли б вам?

Мартін похитав головою.

— Батько і мати померли. Є дві сестри, — одна одружена, а друга, певно, незабаром теж одружиться. Є кілька братів — я молодший, — та вони ніколи один одному не допомагали. Просто розбрелися по світу, дбаючи кожен про себе. Старший помер в Індії. Двоє тепер у Південній Африці, ще один плаває на китобійному судні, а останній, акробат, — мандрує з цирком. І я такий самий, як вони. Сам заробляю на себе з одинадцяти років, відколи мати померла. Вчитись мені, либонь, доведеться самотужки. Аби тільки я знав, з чого починати.

— Гадаю, що насамперед вам треба взятися до граматики. Ви говорите... — вона хотіла сказати «жахливо», але стрималася, — не зовсім правильно!

Обличчя йому спалахнуло і вкрилося потом.

— Я знаю, що часто пускаю такі слівця, яких ви не розумієте. Але я тільки їх і вмію... казати. У мене є чимало й інших слів, з книжок, та я не знаю, як їх вимовляти, тож і не вживаю.

— Важливо не те, які слова ви кажете, а те, як ви їх кажете. Можу я з вами бути одверта? Я б не хотіла вас образити.

— Авжеж ні, ні! — вигукнув він, благословляючи в душі її добрість. — Кажіть прямо. Треба ж мені знати! І краще вже почути це від вас, ніж від кого іншого.

— Ну, так от — ваша мова занадто бідна й проста. Вам треба розвивати її і збагачувати. А починати треба з граматики. Я вам зараз принесу й покажу, як нею користуватись.

Коли Рут підвелася, Мартінові пригадалась одна порада з книжок про пристойне поводження в товаристві, і він теж незграбно підвівся з свого місця, але одразу занепокоївся, щоб Рут не подумала, що він збирається вже йти.

— До речі, містере Ідене, — спитала вона вже від дверей, — що таке «надудлюватись»? Я це слово почула від вас.

— Надудлюватись? — засміявся він. — Це значить напиватися віскі або пива, словом, такого, від чого ви п'янієте.

— І ще одне, — засміялася вона й собі. — Не кажіть «ви» там, де має бути безособова форма. «Ви» стосується певної особи і в даному разі не точно відбиває вашу думку.

— Я не зовсім розумію...

— Ну, от ви щойно сказали мені «такого, від чого ви п'янієте». Хіба ж то я маю п'яніти, саме я?

— Та кожен може сп'яніти.

— Атож, звісно, — посміхнулась вона. — Але краще було б не вплутувати мене в такі справи. «Можна сп'яніти» — оце було б сказано нормально.

Рут принесла граматику, підсунула свого стільця ближче до Мартіна, — тут він подумав, що йому, певно, треба було б допомогти їй, — і сіла поруч. Вона розгорнула книжку, і їхні голови зблизились. Збентежений близькістю дівчини, він насилу міг стежити за її порадами. Та коли вона заходилася пояснювати відміни дієслів, Мартін забув про неї. Він ніколи не чув про відмінювання, і ці таємні закони мови захопили його.

Ще нижче схилився він над сторінкою, і раптом її волосся торкнулося його щоки. За все своє життя юнак тільки раз утратив свідомість і тепер відчув, що от-от це може з ним повторитися. Дух перехопило йому в грудях, неначе вся кров бухнула з серця під саме горло і душила його. Ніколи не здавалась вона йому такою досяжною. На мить через величезну прірву, що розділяла їх, було перекинуто міст. Але нічим це не порушило піднесеності його почуттів. Вона не зійшла до нього. Це він знявся в хмари й наблизився до неї. Його любов до неї була, як і раніш, мало не побожна. Він відчув, що наче закрадається в святую святих, і повільно й обережно відхилив голову, намагаючись уникнути дотику, що проймав його, мовби електричним струмом. Рут нічого цього не помітила.

Загрузка...