Мартін Іден

РОЗДІЛ XXXIV

Артур лишився коло хвіртки, а Рут ступила на сходинки до дверей Марії Сільви. Вона почула швидке цокотіння друкарської машинки, і, ввійшовши в кімнату Мартіна, побачила, що він друкує останню сторінку рукопису. Рут завітала, щоб довідатися, чи прийде він до них на святковий обід, але не встигла й слова вимовити, як Мартін заговорив про своє.

— Ось послухай-но, — вигукнув він, відбираючи копії. — Це моє останнє оповідання, і воно зовсім не схоже на все, що я писав досі. Настільки несхоже, що мені аж самому страшно. І все-таки воно гарне. Ти й сама побачиш. Це гавайська історія. Я назвав її «Вікі-Вікі».

Обличчя Мартінові пашіло творчим запалом, хоч у кімнаті було так холодно, що Рут аж тремтіла, та й у нього самого руки були як лід. Вона уважно слухала, і хоч на обличчі в неї Мартін час від часу зауважував тільки осуд, скінчивши, він таки спитав:

— Ну, що ти скажеш? Тільки щиро.

— Я... я не знаю, — відповіла вона. — Воно... по-твоєму, його можна буде продати?

— Мабуть, ні, — признався Мартін. — Це занадто сильно для журналів. Проте все це правда, слово честі, правда!

— Але навіщо ж уперто писати такі речі, яких ніхто не купує? — безжально дорікнула Рут. — Ти ж пишеш для того, щоб заробляти на життя?

— Авжеж. Тільки ця невесела історія так захопила мене, що я не міг не написати її. Вона просто просилася на папір.

— Але чому твій герой Вікі-Вікі розмовляє такою грубою мовою? Певно, це було б образливо для читачів, і редактори цілком слушно забракують оповідання.

— А проте справжній Вікі-Вікі саме так і говорив би.

— Це поганий тон.

— Але це життя, — твердо сказав Мартін. — Це реально й правдиво. Я повинен малювати життя тільки таким, яким бачу його.

Рут нічого не відповіла, і з хвилину вони ніяково мовчали. Мартін занадто любив її і через те не розумів, а вона не могла правильно оцінити його, бо він занадто вже переріс межі її обрію.

— А я таки стягнув гроші з «Трансконтинентального місячника», — промовив він, пробуючи перевести розмову на менш дражливу тему. Пригадавши, як редакційне тріо змушене було віддати йому гроші і поромний квиток, він мимоволі розсміявся.

— Отже, ти прийдеш? — радісно вигукнула Рут. — Я тільки того й завітала, щоб упевнитись.

— Прийду? — пробурмотів він неуважно. — Куди?

— До нас на обід завтра. Ти ж обіцяв викупити костюм, як тільки одержиш гроші.

— А я й забув, — винувато озвався Мартін. — Бачиш, сьогодні вранці полісмен захопив обох Маріїних корів і теля... ну, а в неї якраз не було грошей на викуп, то я й заплатив за неї. І гонорар за «Передзвін» пішов полісменові в кишеню.

— Отже, ти не прийдеш? Він глянув на свій костюм.

— Не можу.

У блакитних очах Рут блиснули сльози розчарування й докору, але вона промовчала.

— На той рік у День подяки ми обідатимемо у Дельмоніко, або в Лондоні, або в Парижі, де ти захочеш, — весело сказав Мартін. — Я певен.

— Кілька днів тому я читала в газеті, — раптом мовила Рут, — що на залізничній пошті відкривається кілька вакансій. Ти ж пройшов був першим кандидатом!

Він мусив признатися, що одержав повістку, але не пішов.

— Я так вірю в себе, — закінчив Мартін. — Через рік я зароблятиму більше, ніж десятеро поштових урядовців укупі. Ось побачиш.

У відповідь Рут тільки зітхнула. Потім підвелась і почала натягати рукавички.

— Мені вже пора йти. Артур чекає.

Він обняв її і поцілував, але вона лишилась байдужою. Тіло її не затремтіло, як завжди, руки не оповили йому шию, а губи холодно сприйняли його цілунок.

«Розсердилась, — подумав Мартін, провівши Рут до хвіртки. — Але за що? Це ж просто нещасливий збіг обставин, що полісмен саме сьогодні захопив Маріїних корів. Тут ніхто не винен». Йому й на думку не спадало, що він міг повестись якось інакше. Авжеж, він трохи винен, промайнуло йому в голові, винен, що відмовився від посади на пошті, — оце й тільки. Та й «Вікі-Вікі» їй не сподобався».

На сходах ґанку Мартін обернувся і побачив листоношу. Як завжди, Мартіна охопила гарячкова нетерплячка, коли він одержував купу конвертів. Серед багатьох великих один був маленький, на якому стояв штамп «Нью-Йоркського огляду». Мартін не поспішав розкривати конверта. Там не могло бути повідомлення про прийняття рукопису, бо він до цього журналу нічого не посилав. А може... від неймовірної думки в нього завмерло серце — може, йому хочуть замовити статтю? Та він одразу відкинув таке припущення, як цілком безпідставне.

Це було коротке, підписане редактором офіційне повідомлення про те, що редакція одержала на нього анонімного листа, якого тут же долучено, але просить його не турбуватися, бо вона анонімній кореспонденції не надає ніякого значення.

Долученого листа було написано від руки незграбними друкованими літерами. Це був безграмотний і безглуздий донос, де говорилося, що «так званий Мартін Іден», котрий посилає в журнали свої оповідання й вірші, зовсім не письменник, що він просто краде оповідання із старих журналів, передруковує на машинці і видає за свої. На конверті стояв штамп Сан-Леандро. Мартінові не треба було довго думати, щоб здогадатися, хто автор листа. Граматичні помилки, лексикон, дотепи Хігінботема одразу впадали в око. В кожному рядку Мартін бачив його грубу руку крамаря, свого швагра.

За що? — марно запитував себе Мартін. Що він зробив поганого Бернардові Хігінботему? Це було так дико, так безглуздо, що годі його чим і пояснити. За тиждень від редакцій різних журналів на сході Штатів надійшло ще з десяток таких самих анонімок. Цього разу редактори повелися з ним благородно. Він їм був зовсім невідомий, проте деякі з них навіть висловлювали йому співчуття. Було ясно, що до анонімних доносів вони ставляться з презирством. Злостива спроба пошкодити йому не вдалася. Навпаки, це могло навіть піти йому на користь, бо привернуло до його імені увагу редакторів. Може, тепер, читаючи його рукописи, вони згадають, що автор їх той самий Мартін Іден, про якого вони якось одержали анонімного листа. І хтозна, може, це спонукає їх прихильнішим оком глянути і на його твір?

Десь у цей час Мартін помітно упав в очах Марії. Якось уранці, зайшовши на кухню, він побачив, що знеможена жінка, стогнучи і мало не плачучи, прасує білизну, якої лежала ціла купа. Мартін одразу ж зрозумів, що в неї грип, дав їй випити гарячого віскі (рештки того, що приніс Брісенден) і звелів лягти в ліжко. Але Марія й слухати не хотіла. Вона мусить усе випрасувати й сьогодні ж увечері здати, бо інакше її семеро дітлахів завтра не матимуть що їсти.

На її великий подив (вона не переставала розповідати про це аж до самої смерті), Мартін схопив з пічки прас і кинув на дошку тонку батистову блузку. Це була найкраща святкова блузка Кет Фленеген, найвибагливішої Маріїної клієнтки і найбільшої чепурунки в околиці. До того ж міс Фленеген попередила, щоб блузка була готова на вечір. Усі знали, що коло неї упадав коваль Джон Колінз, і Марії сказали по секрету, що вони завтра йдуть гуляти до парку Золотої Брами. Даремно силкувалася Марія врятувати блузку. Мартін посадив Марію на стілець, і жінка, з жахом витріщивши очі, дивилася, що діялось далі. За час, у чотири рази коротший, аніж це пішло б у неї, блузку було випрасувано, і то — визнала Марія — не згірш, якби це робила вона сама.

— Я б скінчив це значно швидше, якби праси були гарячіші, — сказав Мартін.

А тим часом у нього в руці був такий розпечений прас, що Марія ним нізащо б не зважилась торкнутися білизни.

— Ви не так збризкуєте, — сказав він їй далі. — Ось я вам зараз покажу. Тут потрібен певний тиск. Коли хочете швидко прасувати, білизну треба сприскувати й класти під гніт.

Мартін приніс із льоху ящик, приладнав до нього кришку, приволік старе заліззя, яке назбирала Маріїна дітвора. Тоді поскладав побрискану білизну в ящик, накрив кришкою і приважив заліззям, закінчивши таким чином підготовчі роботи.

— А тепер дивіться, — сказав він і, скинувши піджак, схопив прас, розпечений мало не до червоного.

— Він випрасував білизна, — розповідала згодом Марія сусідкам, — і взявся до шерстяна одежа. «Ви дурна, Маріє, — каже він, — я покажу вам, як прати шерстяне». І таки показав. Узяв бочка, дві жердини, ступиця з колеса і за десять хвилин зробив машина.

Мартін навчився цієї премудрості у Джо в «Гарячих джерелах» у Шеллі. Стара ступиця, насаджена внизу на сторчову палицю, правила за поршень. З другого кінця він прикріпив її до другої палиці, підв'язаної до бантини, так що за допомогою цього приладу можна було, орудуючи однією рукою, чудово вибивати шерстяні речі.

— І тепер я вже ніколи не перу шерстяний одяг, — кінчала вона незмінно своє оповідання, — а лишаю коло бочки з жердини дітлахів. Розумна людина цей Мартін Іден.

А проте, показавши своє мистецтво і вдосконаливши Маріїну кухонну пральню, сам він багато втратив у її очах. Весь романтичний ореол, що оточував його, розвіявся як дим, коли Марія дізналася, що він колись працював у пральні. Ні його книжки, ні поважні друзі, що приїздили до нього в екіпажах і приносили з собою віскі, тепер уже нічого не важили. Мартін був такий самий робітник, як і вона, і обоє вони належали до одного класу. Він став їй ближчий і зрозуміліший, але загадковість його зникла.

Рідня Мартінова цуралась його дедалі більше. Після невдалого виступу містера Хігінботема показав себе й містер Герман Шмідт. Мартінові пощастило продати кілька газетних оповідань, гумористичних віршів та жартів, і на деякий час його добробут трохи поліпшився. Він не тільки розплатився з боргами, а й викупив свого чорного костюма та велосипеда. Велосипед треба було відремонтувати, і на знак прихильного ставлення до майбутнього родича Мартін одіслав машину до майстерні Германа Шмідта.

Того ж самого дня Мартін побачив, що якийсь хлопчина тягне йому велосипед додому, і зрадів. Очевидно, Шмідт цією несподіваною люб'язністю теж хотів показати свою прихильність, подумав Мартін, бо полагоджені велосипеди замовці звичайно самі забирають з майстерні. Але, оглянувши велосипед, він побачив, що ніякого ремонту не зроблено. Подзвонив по телефону до нареченого сестри і дізнався, що той не хоче мати з ним нічого спільного.

— Пане Германе фон Шмідте, — весело відказав Мартін, — я маю охоту зайти до тебе і смикнути за твій швабський ніс.

— Тільки-но спробуй! Я одразу пошлю по поліцію! — гукнув Шмідт. — Я тобі покажу, як скандалити. Зі мною такі штучки не вийдуть. Я не хочу мати нічого спільного з такими, як ти. Дармоїд, ось ти хто, і мене ти не ошукаєш. Як я беру твою сестру, то ти можеш оббирати мене? Дзуськи! Чого ти не берешся до праці, щоб чесно заробляти собі на життя? Ану, відповідай!

Мартінова філософія взяла гору, приглушивши гнів. Він повісив трубку і весело присвиснув. Але скоро його охопив сум і почуття самотності. Ніхто не розумів його, нікому він не потрібен, хіба що Брісенденові, але той не знати куди завіявся.

Уже сутеніло, коли Мартін з покупками вийшов з овочевої крамниці. На розі спинився трамвай, і на приступках з'явилася знайома худорлява постать. У Мартіна радісно закалатало серце. Це був Брісенден. При світлі трамвайних огнів Мартін розглядів відстовбурчені кишені його пальта — в одній книжки, а в другій пляшка віскі.