РОЗДІЛ XXVIII

Тим часом щастя загубило Мартінову адресу і більше не посилало своїх вісників до його дверей. За двадцять п'ять днів, працюючи в будень і в свято, він написав статтю майже на тридцять тисяч слів, яку назвав «Ганьба сонця». Це був гострий напад на містицизм метерлінківської школи — напад з цитаделі позитивної науки на фантазерів, які мріють про чудеса, хоч у самому житті є багато гарного й чудового, що не суперечить дійсності. Трохи згодом він підсилив свій напад ще двома невеличкими нарисами — «Туга за чудесним» та «Міра людського «я». І знову почав оплачувати подорожі цих статей від однієї редакції до іншої.

За двадцять п'ять днів, витрачених на «Ганьбу сонця», йому пощастило продати на шість з половиною доларів дещо з «чорних робіт». За один анекдот Мартін одержав п'ятдесят центів, а за другий, посланий до першорядного гумористичного тижневика, — цілий долар. Крім того, він ще одержав п'ять доларів за два жартівливі вірші. Та зрештою, вичерпавши свій кредит у крамарів (хоч бакалійник збільшив його до п'яти доларів), ще раз заставив велосипед і костюм. Прокатний пункт вимагав виплати боргу за машинку, безперестанно нагадуючи йому, що за угодою він мусить акуратно платити наперед.

Підбадьорений тим, що збув кілька дрібних речей, Мартін знов узявся до «чорної роботи». Може, зрештою вона дасть йому змогу сяк-так перебитися. Під столом у нього лежало двадцять коротких оповідань, які забракував газетний синдикат. Мартін перечитав їх ще раз, щоб зрозуміти, як не слід писати газетних оповідань, і, кінець кінцем, виробив собі ідеальну схему: в газетному оповіданні не допускається трагізм, нещасливий кінець, краса мови, гострота думки й тонкість почуття. Власне, почуття має бути, ще й багато, тільки чистого й шляхетного, як у мелодрамах — скажімо, «За бога, вітчизну й царя» або ж «Хоч бідний, та чесний», що ними захоплювався Іден у дні ранньої юності.

Опанувавши ці застереження, Мартін узяв за зразок «Герцогиню» і заходився писати за такою схемою: 1) двоє закоханих розлучаються; 2) завдяки якійсь події вони з'єднуються; 3) весільні дзвони. Третя частина була величиною незмінною, а перша й друга могли мати безліч варіацій. Розлучити закоханих могло непорозуміння, примха долі, ревниві суперники, жорстокі батьки, хитрі опікуни, лихі родичі тощо. З'єднати їх міг який-небудь геройський вчинок закоханого або закоханої, розквіт почуття в одного з них, вимушене чи й доброхітне визнання хитрого опікуна, лихого родича або ревнивого суперника, розгадка глибокої таємниці, перемога закоханого над дівочим серцем, його благородна самопожертва, і так без кінця-краю. Часом цікаво було дати дівчині ініціативу на шляху до зближення. Поступово багато ще всяких пікантних і цікавих прийомів намислив Мартін. Тільки в одному не смів він давати собі волю — усе неодмінно мало кінчатися весільними дзвонами; хоч би небо завалилося й попадали зорі, а весільні дзвони мали грати. Розмір оповідання теж був наперед визначений: максимум півтори тисячі слів і мінімум тисяча двісті.

Перш ніж остаточно опанувати мистецтво такого писання, Мартінові довелося скласти собі штук шість схем, якими він завжди керувався. Ці схеми нагадували хитромудрі математичні таблиці в кілька десятків шпальт, які можна читати зверху і знизу, з правого боку і з лівого, без розумової напруги робити тисячі різних обчислень, кожне правильне й точне. Послуговуючись такими схемами, Мартін за півгодини накреслював з десяток сюжетів, що їх відкладав і закінчував згодом на дозвіллі. Після цілого дня серйозної праці він міг ще за годину до сну опрацювати одне таке оповідання. Згодом Мартін признався Рут, що міг ліпити їх мало не вві сні. Головне — це скласти схему, а далі робота була механічна.

Мартін анітрохи не сумнівався в правильності своєї формули і добре вже вивчив редакторський смак, тож, посилаючи перші два оповідання, був певен, що вони принесуть йому гроші. І справді, через дванадцять днів він одержав два чеки, кожен на чотири долари.

Тим часом він зробив ще деякі тривожні відкриття щодо журналів. «Трансконтинентальний місячник» хоч і надрукував його «Передзвін», але чека не прислав. Мартінові дуже потрібні були гроші, і він написав до редакції. Замість чека він через два дні одержав ухильну відповідь з проханням надіслати ще яку-небудь свою роботу. Ті два дні Мартін голодував і мусив знов заставити велосипед. Тепер регулярно двічі на тиждень він нагадував редакції про свої п'ять доларів, однак відповіді надходили зрідка і якось ніби випадково. Мартін не знав, що «Трансконтинентальний місячник» уже кілька років ледь животіє, що то журнал четвертого, а то й десятого ряду, без будь-якого становища, з непевним тиражем, і що тримається цей журнал лише на дрібній рекламі, патріотичних відозвах та оголошеннях, вміщуваних у ньому трохи не з ласки. Не знав Мартін і того, що сам журнал був єдиним джерелом прибутків для редактора й секретаря і що існували вони тільки тим, що раз у раз переїжджали у нове приміщення і при найменшій змозі присвоювали авторський гонорар. Він і гадки не мав, що за його п'ять доларів секретар редакції пофарбував свій будинок в Аламеді і виконав цю роботу особисто, бо був неспроможний платити за ставками профспілки, а штрейкбрехер, якого він найняв, з чиєюсь допомогою упав з драбини і зламав собі ключицю.

Десять доларів за «Шукачів скарбів», проданих чікагській газеті, теж не пощастило одержати. Нарис надрукували — у цьому він переконався, переглядаючи газети в центральній читальні, — але на Мартінові запити редакція не відповідала. Вона ігнорувала його листи. Задля певності декотрі з них Мартін послав рекомендованими. «Це ж просто грабунок, — думав він, — безсоромна крадіжка». Він голодував, а в нього крали його добро, його товар, яким він тільки й міг заробити собі шматок хліба.

«Юність і зрілість» був тижневик; надрукувавши дві третини Мартінової повісті на двадцять одну тисячу слів, він раптом збанкрутував. А з тим зникла й надія на обіцяні шістнадцять доларів.

На довершення всього марно пропало Мартінове найкраще оповідання «Казан». У розпачі кидаючись від журналу до журналу, він послав його до редакції «Хвилі» — світського тижневика, що видавався в Сан-Франціско. Іден вибрав цей часопис головне тому, що містився він недалеко. Перепливши затоку, можна було дістати відповідь. Як же Мартін зрадів, коли через два тижні побачив своє оповідання повністю надрукованим в останньому номері, з малюнками, та ще й на почесному місці. Ідучи в піднесеному настрої додому, він думав про те, скільки йому заплатять за одну з найкращих його речей. Було дуже приємно, що твір надрукували так швидко, а що редактор не повідомив його завчасу — то тим приємніша була несподіванка. Мартін почекав тиждень, два і ще кілька днів, але, кінець кінцем, відчай переміг нерішучість, і він написав редакторові «Хвилі», висловивши в листі здогад, що, певно, через недогляд секретаря його невеличкий рахунок десь загубився.

Хай навіть і п'ять доларів, міркував собі Мартін, і то б можна було купити бобів та гороху та написати ще з півдесятка не згірших оповідань.

Нарешті від редактора прийшла відповідь, що вразила Мартіна своїм незрівнянним зухвальством.

«Ми вам дуже вдячні, — мовилося в листі, — за ваше чудове оповідання. Усій редакції воно дуже подобається, і, як бачите, ми надрукували його негайно і на почесному місці. Сподіваємося, що ілюстраціями ви задоволені.

Як видно з вашого листа, ви керувалися хибною думкою, ніби ми платимо за незамовлені рукописи. Цього ми ніколи не робимо, а ваше оповідання незамовлене. Одержавши його, ми, природно, вважали, що ви знаєте наші умови. Можемо тільки висловити свій глибокий жаль з приводу цього прикрого непорозуміння і запевняємо вас у нашій незмінній пошані. Ще раз дякуємо за ваш дарунок і сподіваємося на співпрацю в майбутньому. З повагою і т. д. ».

У постскриптумі було додано, що хоч «Хвиля» нікому безкоштовно не надсилається, але редакція на той рік з великою приємністю висилатиме йому журнал.

Після того Мартін почав на першій сторінці кожного свого рукопису зазначати: «Гонорар на звичайних ваших умовах».

«Колись, — утішав він себе, — мені платитимуть на моїх звичайних умовах».

Мартіна раптом охопила гарячка самоудосконалення, і він переробив і виправив «Людну вулицю», «Вино життя», «Радість», «Пісні моря» та інші свої ранні твори. Для роботи йому й тепер було мало дев'ятнадцяти годин робочого дня. Він надзвичайно багато писав і силу-силенну читав, заглушуючи працею муки, які терпів від бажання курити. Прикрашені яскравою наліпкою ліки проти куріння, що прислала Рут, він заховав у найдальший закапелок. Особливо важко було Мартінові без тютюну в дні голодування. Хоч як намагався він приглушити в собі бажання курити, воно не покидало його. Жертву цю він вважав за найбільший у світі подвиг, хоч, на думку Рут, він лише робив те що слід. Вона купила йому на свої кишенькові гроші ліки проти куріння і через кілька днів забула про них.

Хоч Мартін ненавидів і зневажав свої написані за схемою газетні оповідання, але вони мали успіх. Ці твори дали йому змогу викупити заставлені речі, сплатити більшість боргів і придбати нові шини до велосипеда. Завдяки цим оповіданням у нього в казанку щодня щось кипіло і ще лишався час для поважної роботи; підохочувала його згадка про сорок доларів, одержаних від «Білої миші». Він підтримував свою віру цим спогадом і був певен, що справжні першорядні журнали платять невідомим авторам стільки ж, а то й більше. От лишень як знайти шлях до тих першорядних журналів? Найкращі його оповідання, статті й поезії все ще марно до них добивалися, тоді як під різноманітними обкладинками цих журналів він щомісяця знаходив силу нудної, сірої і бездарної писанини.

«Якби хоч один редактор, — іноді думав Мартін, — зволив зійти із своїх недосяжних висот і написав мені хоч одне слівце заохоти! Хай мої роботи не такі, як їм треба, хай вони з якихось там міркувані непридатні для їхніх журналів, але ж світиться у них де-не-де хоч іскрина, варта уваги!.. » І знов витягав він з-під столу рукописа, перечитував безліч разів, даремно силкуючись зрозуміти причину мовчанки редакторів.

Коли прийшла чудова каліфорнійська весна, настав край Мартіновому добробутові. Кілька тижнів його непокоїло дивне мовчання газетного синдикату. А тоді одного дня листоноша приніс йому десять його

«штампованих» оповідань. При них був коротенький лист, де повідомлялося, що синдикат переповнений рукописами і що новий матеріал прийматиметься лише через кілька місяців. А Мартін, покладаючи надію на ці оповідання, останнім часом нещадно витрачав гроші, бо досі синдикат платив йому по п'ять доларів за кожне оповідання і жодного не забракував. Отже, цей останній десяток Мартін теж вважав за проданий і жив так, ніби мав у банку п'ятдесят доларів. Тим-то він нараз опинився в скруті, не перестаючи в той же час розсилати свої ранні твори до газет, які не хотіли платити, а пізніші твори пропонувати журналам, які не хотіли їх купувати. І знов йому довелося ходити до ломбарду в Окленді і заставляти речі.

Кілька жартів та гумористичних віршів, прийнятих нью-йоркськими тижневиками, дали йому змогу сяк-так перебитися. Тоді Мартін написав до деяких першорядних місячників та альманахів: чому не друкують його творів? З відповідей він дізнався, що вони рідко приймають випадкові рукописи, а майже весь матеріал замовляють відомим авторам, що мають авторитет кожен у своїй галузі.

Загрузка...