Мартін Іден

РОЗДІЛ XXXI

Мартін випадково зустрів на Бродвеї свою сестру Гертруду. Це була і радість і прикрість. Чекаючи на розі трамвая, Гертруда перша побачила Мартіна і завважила його схудле від голоду обличчя та стомлені, розпачливі очі. Мартін і справді був у розпачі. Він повертався від лихваря, у якого даремно намагався вирвати додаткову позичку під заставлений велосипед: починалися осінні дощі, і замість костюма довелося заставити велосипеда.

— У вас є ще чорний костюм, — сказав лихвар, який знав усе Мартінове майно. — І краще не кажіть мені, що ви заставили його у того єврея Ліпке, бо коли ви...

Лихвар так грізно зиркнув на Мартіна, що той поспішився вигукнути:

— Ні, ні, костюм у мене! Але мені він потрібен для деяких серйозних справ.

— Ну, що ж, — відказав лихвар, трохи одійшовши, — мені він теж потрібний для серйозної справи. Без нього я не можу дати вам грошей. Не думаєте ж ви, що я беру в заставу задля розваги.

— Але ж велосипед коштує сорок доларів і цілком справний, — доводив Мартін. — А ви дали мені за нього лише сім доларів. Та навіть і не сім, а шість із чвертю, бо ж відсотки ви берете наперед.

— Якщо вам потрібно ще грошей, приносьте костюм. Після цієї відповіді Мартін кинувся геть з тісної, душної крамниці, і такий одчай відбився на його обличчі, що аж його сестра засмутилася.

Не встигли вони привітатись, як до зупинки на Телеграф-авеню підійшов трамвай. Коли Мартін, допомагаючи сестрі сісти у вагон, потиснув їй руку, вона зрозуміла, що він не поїде з нею. Стоячи на приступці, Гертруда глянула на змучене братове лице, і знов їй стислося серце.

— Ти не їдеш? — спитала вона. І ту ж мить зійшла з приступки.

— Я ходжу пішки... знаєш, для розривки, — пояснив він.

— Ну, то й я трохи пройдуся з тобою, — мовила Гертруда. — Може, мені теж це піде на користь. Я останнім часом щось погано себе почуваю.

Мартін глянув на сестру, і йому стало ясно, що вона справді почуває себе зле. Про це свідчив її неохайний вигляд, нездорова огрядність, похилі плечі, стомлене обличчя й важка незграбна хода — чиста карикатура на легкі рухи колись здорової і веселої дівчини.

— Ти краще далі не йди, — сказав Мартін сестрі, коли на першому ж розі вони спинилися перепочити. — Почекай трамвая.

— О боже, як то я сьогодні натомилася! — віддихувалась вона. — Але в таких легких черевиках, як у тебе, я б теж не відстала. Тільки до північного Окленда ти в них не дійдеш — розваляться.

— У мене є ще одні, кращі, — відповів Мартін.

— Може, прийдеш завтра обідати? — сказала Гертруда якось не до речі. — Містера Хігінботема не буде вдома. Поїде в справах до Сан-Леандро.

Мартін похитав головою, але не зумів приховати голодного вогника, що блиснув йому в очах, коли Гертруда згадала про їжу.

— У тебе, Марте, немає ні цента. Тому й ходиш пішки. Для розривки! Аякже! — Вона хотіла презирливо пирснути, але це в неї не вийшло. — Стривай лишень...

І, порившись у сумці, Гертруда сунула Мартінові в руку п'ять доларів.

— Я, здається, пропустила твій день народження, — пробурмотіла вона.

Мартін інстинктивно затиснув у жмені золоту монету. Він відчував, що брати її не слід, і мучився вагаючись. Цей золотий кружечок означав харчі, життя, бадьорість тіла й ясність духу, енергію для дальшої творчості. І хтозна! Може, пощастить написати щось таке, що принесе йому багато золотих монет. Перед очима йому промайнули рукописи двох останніх статей. Вони лежали під столом на купі повернутих редакціями творів, а послати їх далі Мартін не мав марок, і він ясно побачив заголовки, віддруковані на машинці: «Жерці тайни» і «Колиска краси». Мартін нікуди ще не посилав їх. Проте це "найкращі з його статей. Аби тільки дістати марки. Раптом його пойняла віра в успіх, і Мартін швидким рухом сунув монету в кишеню.

— Я тобі віддам, у сто разів більше віддам, Гертрудо, — насилу вимовив він, бо щось йому стисло горло, а на очі набігли сльози. Але враз опанував себе й вигукнув: — Запам'ятай мої слова! Не мине й року, як я покладу тобі в жменю сотню таких золотих кружечків. Я не прошу тебе вірити мені. Почекай і побачиш.

Але Гертруда не вірила. І тим почувала себе ніяково і, не знаючи, що відповісти, промовила:

— Слухай, Марте, я знаю, що ти голодуєш. Це видно по тобі. Приходь частіше обідати. Я присилатиму до тебе кого з хлопців, коли Бернарда не буде вдома. І ще одно, Марте...

Мартін чекав, хоч наперед знав, що скаже сестра, бо він ніби читав її думки.

— Чи не пора вже тобі стати десь на роботу?

— Ти не віриш, що я доб'юся свого? — запитав він. Гертруда покрутила головою.

— Ніхто в мене не вірить, тільки я сам, — промовив Мартін з якимсь визивним запалом. — Я написав уже багато гарних речей і рано чи пізно матиму за них гроші.

— Відки ж ти знаєш, що вони гарні?

— Бо... — Він затнувся, подумавши про весь безмір літератури та її історії і збагнувши, що неможливо пояснити сестрі підстави своєї віри. — Бо мої твори кращі, ніж дев'яносто дев'ять відсотків того, що друкується по журналах.

— Я хотіла б, щоб ти взявся до розуму, — промовила Гертруда якось мляво, хоч була непохитно певна слушності своєї поради. — Я хотіла б, щоб ти взявся до розуму, — повторила вона, — і... приходь завтра обідати.

Посадивши сестру в трамвай, Мартін побіг по марки і витратив на них три долари. А коли пізніше, по дорозі до Морзів, зайшов на пошту і зважив грубу купу пакунків, то всі куплені марки, крім трьох по два центи, довелося наліпити на пакети.

Це був пам'ятний вечір для Мартіна, бо у Морзів він познайомився з Ресом Брісенденом. Як той туди потрапив, хто його привів, Мартін не знав. Він навіть не поцікавився запитати про це Рут, бо Брісенден видався Мартінові людиною нецікавою і обмеженою, не вартою ніякої уваги. Через годину Мартін вирішив, що Брісенден до того ще й нечема, бо тинявся з однієї кімнати до іншої, розглядав картини й стромляв носа в книжки та журнали, беручи їх зі столу чи з полиць.

Хоч у домі Морзів Брісенден був чужий, проте він згодом відокремився від усіх і, вмостившись у просторому кріслі, почав читати маленьку книжку, яку витяг з кишені. Читаючи, він раз у раз машинально пригладжував собі волосся. Після того Мартін уже й не помічав Брісендена і згадав про нього тільки в кінці вечора, коли побачив, як той жваво розмовляє з молодими жінками.

Ідучи додому, Мартін випадково нагнав на вулиці Брісендена.

— А, це ви? — сказав Іден.

Брісенден щось сердито буркнув у відповідь, але пішов поруч. Мартін, однак, більше не пробував зав'язати розмову, і кілька кварталів вони йшли мовчки.

— Пихатий старий осел!

Несподіваність і завзяття цього вигуку здивували Мартіна. Він засміявся подумки, але заразом почув ще більшу нехіть до свого супутника.

— Чого ви туди ходите? — нараз буркнув Брісенден, коли вони поминули ще один квартал.

— А ви чого? — спитав і собі Мартін.

— А хто його зна! — відповів Брісенден. — Але я принаймні вперше зробив таку дурницю. Доба має двадцять чотири години, треба ж їх якось згаяти. Ходім вип'ємо.

— Згода, — відказав Мартін.

Але одразу ж пожалкував, що так швидко погодився. Вдома його чекала «чорна робота» на кілька годин, потім уже в ліжку він мав читати Вейсмана [18], не кажучи вже про автобіографію Герберта Спенсера, що була для нього романтичніша за який роман. Навіщо марнувати час з людиною, яка тобі не подобається, — подумав Мартін. Одначе його вабила не ця людина і не питво, а яскраве світло дзеркала й миготіння келихів, збуджені жваві обличчя та дзвінкий людський гомін. Мартінові хотілося чути людські голоси, голоси людей життєрадісних, які знають успіх і можуть з легким серцем пити на власні гроші, як то й личить чоловікові. Він же був самотній, і це гнітило його; тим-то Мартін вхопився так охоче за те запрошення, як пожадлива риба хапає, бува, за гачок. Відколи Мартін пив з Джо у «Гарячих джерелах» та ще раз ото з крамарем-португальцем, він більше не заходив до бару. Від розумового виснаження не тягне так до алкоголю, як від фізичного, і Мартін не відчував потреби пити. Але тепер йому закортіло випити, а радше — опинитися в атмосфері, де п'ють, галасують і регочуть. Саме таким місцем виявився бар «Печера». Мартін і Брісенден, умостившись у широких шкіряних кріслах, замовили шотландське віскі з содовою.

Вони пили й розмовляли. Говорили про різні речі, замовляючи по черзі нові порції. Мартін, і сам міцний, дивувався, як багато міг пити Брісенден, а ще більше дивувався з його ерудиції. Незабаром Мартін упевнився, що той знав чи не все на світі і що це йому вдруге довелося спіткати людину високого інтелекту. Але він помітив, що Брісенден мав те, чого бракувало Колдуеллові: у нього був внутрішній запал, гостра проникливість, невтримний лет думки. Мова його просто потоком бурхала. З його тонких губ злітали, наче машиною карбовані, гострі ущипливі фрази. А тоді їх змінювали ніжні й лагідні слова, соковиті і яскраві образи, повні чар і краси, що ніби крили в собі таємничу незбагненність буття. І знов його тонкі губи ставали, наче бойовий ріг, з якого линув грізний гуркіт космічної боротьби, —у висловах, дзвінких, як срібло, осяйних, немов зоряні простори, — і провіщали вони останні досягнення науки. А водночас це була й мова поета, надприродна істина, невловна, якої словами не віддаси, але яку, проте, можна відчути в легких, майже невловимих відтінках. Якимсь чудом Брісенден сягав за найдальші межі нашого досвіду, туди, де людська мова зовсім безпорадна. Він умів завдяки своєму магічному мистецтву звичайні слова начиняти невідомими значеннями і відкривав тим самим Мартінові істини, неприступні пересічним людям.

Мартін позбувся неприємного враження, яке спершу справив на нього Брісенден. Він побачив те, про що досі тільки читав у книжках. Це був великий розум, справжня людина, гідна глибокої пошани. «Перед вами я падаю ниць», —думав про себе Мартін.

— Ви вивчали біологію! — з притиском промовив він.

На його подив, Брісенден заперечливо похитав головою.

— Але ж ви проголошуєте істини, що їх може підтвердити тільки біологія, — наполягав Мартін, не звертаючи уваги на здивований погляд співрозмовника. — Ваші висновки збігаються з висловлюванням великих учених, які ви, певне, читали!

— Дуже радий, — відповів Брісенден, — що мої поверхові знання дали мені змогу найкоротшим шляхом підійти до істини. А взагалі я ніколи не сушу собі голови над тим, маю я слушність чи ні. Кінець кінцем, це байдуже. Остаточної істини людині не дано збагнути.

— Таж ви послідовник Спенсера! — радісно вигукнув Мартін.

— З ранньої юності не брав у руки його книжок. Та й тоді читав тільки «Виховання».

— От якби я міг набувати знання так легко, — казав Мартін через півгодини, коли ближче познайомився з духовним багажем Брісендена. — Ви чистий догматик, і це вражає мене найбільше. Ви догматично проголошуєте останні здобутки науки, до яких вона доходила лише по тривалому аналізі. Ви в одну мить робите правильні висновки. Ви справді підходите до істини найкоротшим шляхом. В якийсь надрозумовий спосіб і з швидкістю світла вам розкривається суть.

— Колись саме це збивало з пантелику моїх учителів, отця Джозефа й брата Деттона, — відказав Брісенден. — Ні, ні, я тут ні до чого, — поспішив він додати. — Просто щаслива доля закинула мене в католицький коледж. А ви де здобували знання?

Розповідаючи про себе, Мартін заразом вивчав Брісендена, перебігаючи поглядом з його довгообразого аристократичного обличчя на похилі плечі. Він навіть розглядав кинуте ним на сусідній стілець пальто, в якому кишені повіддималися від напханих книжок. Обличчя й довгі тонкі руки Брісендена були засмаглі, навіть надмірно. Мартінові це видалося загадкою. Адже ясно, що Брісенден не дуже часто буває просто неба. Де ж його так опалило сонце? Ні, тут щось непевне й хворобливе, подумав Мартін, пильно вивчаючи запале й вузьке обличчя Брісендена. Його орлиний ніс був такий витончений і гарний, якого Мартін ще ніколи не бачив. На перший погляд очі нічим не виділялись: середнього розміру, немовби карі на колір. Але в них жеврів огонь, і вираз був мінливий, чудний і суперечливий. Суворі й невблаганні, вони в той же час чомусь викликали жаль. Мартінові стало шкода Брісендена. Він і сам не розумів чому, але невдовзі дізнався.

— Та я сухотник, — недбало кинув Брісенден трохи згодом, розповівши Мартінові про своє життя в Арізоні. — Я прожив там майже два роки, лікуючись повітрям.

— А ви не боїтесь нашого клімату?

— Боюся?

Брісенден перепитав цілком спокійно. Але Мартін, глянувши на його аскетичне лице, зрозумів, що ця людина нічого не боїться. Очі у Брісендена звузились, як у орла, ніздрі роздулися, Мартінові аж дух забило, коли він дивився на це горде обличчя, визивне, рішуче й грізне. Мартін затремтів від хвилювання. «Яка велич!» — подумав він і вголос продекламував:

— То ви любите Генлі? — мовив Брісенден, і враз погляд його став теплий й ласкавий. — А певно, чом ви можете не любити його. Ох, Генлі! Смілива душа! Серед сучасних журнальних віршомазів він як гладіатор серед гурту євнухів.

— Ви не любите журналів? — обережно запитав Мартін.

— А ви любите? — гаркнув Брісенден так люто, що Мартін аж здригнувся.

— Я... я пишу, тобто пробую писати для журналів, — пробурмотів Мартін.

— Ну, це ще нічого, — полагіднішав Брісенден. — Ви пробуєте писати, але не маєте успіху. Я ціню і шаную ваші невдачі. Уявляю собі, що ви пишете. Для цього мені не треба навіть читати ваші твори. В них є одна хиба, що відстрашує журнали. В них є глибина, а журналам це не потрібно. Вони збирають усякий мотлох і дістають усього цього вдосталь, тільки не від вас, певна річ.

— Я не цураюся й чорної журнальної роботи, — вів далі Мартін.

— Скоріше навпаки... — Брісенден замовк на хвилину і, безцеремонно оглянувши вбогий Мартінів одяг, його стару краватку, обтріпаний комірець, лискучі рукава й потерті манжети, спинив погляд на запалих щоках. — Навпаки, чорна журнальна робота цурається вас, вона така далека від вас, що ви ніколи не матимете в ній успіху. Слухайте, друже, ви, певно, образитесь, якщо я запропоную вам чогось поїсти?

Мартінові кров ударила в обличчя, а Брісенден задоволено розсміявся.

— Сита людина ніколи б не образилась на таку пропозицію, — сказав він.

— Ви диявол! — обурено скрикнув Мартін.

— Я ж вам ще нічого не пропонував.

— І не посмієте!

— Це ще невідомо. Ну от, я запрошую вас повечеряти зі мною.

Брісенден підвівся, немов збираючись одразу рушати до ресторану,

Мартін стиснув кулаки, кров стукотіла йому в скронях.

— «Увага, панове! Він їсть їх живцем! Він їсть їх живцем!» — вигукнув Брісенден, імітуючи заклинача, що рекламує на ярмарку пожирача змій.

— Я й справді міг би вас з'їсти живцем, — сказав Мартін, теж безцеремонно розглядаючи виснажену постать Брісендена.

— Тільки я того не вартий.

— Навпаки, наша сварка нічого не варта, — відповів Мартін і щиро засміявся: — Признаюся, ви пошили мене в дурні. Те, що я голодний і що ви це помітили — не дивина, і тут немає нічого для мене ганебного. Бачите, я сміюся з забобонної стадної моралі, от ви «кагали правдиве слово, назвали речі їх іменами, і я вмить став рабом цієї забобонної моралі.

— Так, ви образились, — підтвердив Брісенден.

— Хвилину тому я справді відчув себе ображеним. Знаєте, це забобони ще з дитинства. Хоч я багато чого встиг навчитись, а все-таки іноді зриваюсь. У кожного, як то кажуть, свій скелет у шафі.

— Але тепер ви добре його зачинили?

— Звісно.

— Напевно?

— Напевно.

— Ну, тоді ходім повечеряємо.

— Ходім, — сказав Мартін і рештою, що лишилась у нього від двох доларів, хотів розплатитися за віскі. Але

Брісенден так грізно глянув на офіціанта, що той поклав гроші назад на стіл.

Мартін, скривившись, сунув їх у кишеню і ту ж мить відчув на своєму плечі ласкаву руку Брісендена.