Мартін Іден

РОЗДІЛ XXI

Надійшов розкішний осінній день, теплий і м'який день бабиного літа в Каліфорнії, коли сонце світить ніби окутане імлою і вітерець не в силах сколихнути дрімотне повітря. Прозорий багряний туман барвистим мереживом залягав у міжгір'ях. Сан-Франціско розкинулось на пагорбах, наче велике пасмо диму. Тьмяно вилискувала розтопленим металом морська затока, подекуди видніли судна; одні стояли нерухомо, інші повільно пливли за течією. Над Золотими Воротами [10] блідо-золотавою стежкою під промінням призахідного сонця велично майорів крізь сріблясту імлу далекий Тамалпайс [11]. А далі, над темним обширом Великого океану, клубочились на обрії густі хмари, які, пливучи до суходолу, провіщали недалекі вже буремні подихи зими.

Літу пора вже було на спочинок. Але воно ще барилося, в'янучи й пригасаючи між горами, згущало багрянець долин і ткало собі саван з вичерпаних сил та випитих до дна втіх, умираючи спокійно й тихо3 з радісною думкою, що не марно жило. А посеред гір, на своєму улюбленому горбку сиділи поруч Мартін і Рут, схиливши голови над усе тими самими сторінками, і він читав їй уголос любовні сонети, присвячені жінці, що покохала Браунінга так гаряче, як рідко кохають чоловіка.

Але цього разу їм щось не читалося. Надто міцні були чари краси, що згасали в них на очах. Золота пора року вмирала, як і жила, прекрасною і нерозкаяною грішницею, сповнюючи осіннє повітря солодкою знемогою спогадів про минулі втіхи. Ця знемога передавалася їм, — млосна й дрімотна, вона послаблювала волю, повивала багряним туманом розум і моральні принципи. У серці Мартіновім бриніла ніжність, раз у раз заливаючи його гарячими хвилями. Голови їхні близько схилились одна до одної, і, коли від подуву вітру її волосся торкалося його щоки, рядки розпливалися у нього перед очима.

— Здається, ви ні слова не зрозуміли з того, що читали, — сказала Рут, коли він затнувся.

Він палко глянув на неї і знов мало не зрадив себе, коли раптом у нього вихопилось:

— Та й ви, здається, нічого не зрозуміли. Про що мова в останньому сонеті?

— Не знаю, — щиро засміялася вона. — Я вже забула. Годі читати. Надто гарний день сьогодні.

— Це наш останній день у горах, — серйозно мовив Мартін. — На обрії збирається буря.

Книжка вислизнула йому з рук. Вони сиділи мовчки й непорушно, дивлячись на дрімотну затоку замріяними, невидющими очима. Рут крадькома глянула на його шию. Якась сила, владніша, ніж закон тяжіння, могутня, мов сама доля, раптом оволоділа нею. Вони сиділи дуже близько, і дівчина сама не знала, як це сталося. Вона торкнулася його плеча так легенько, як метелик торкається квітки, і такий же легенький був тоді його дотик. Рут відчула, як Мартін притиснувся до неї плечем і весь затремтів. Тут їй слід було відсунутись. Але вона вже не була владна над собою. Та й як могла вона коритися своїй волі в радісному безумі, що раптом огорнув її?

Рука Мартінова несміливо потяглася до неї і оповила її стан. Вона чекала в солодкій знемозі й сама не знала, чого чекає, їй забивало дух, пересохлі губи горіли, серце калатало. Рука Мартінова підіймалася вище, пригортаючи її повільно й ніжно. Далі чекати вона вже не могла. Втомко зітхнувши, вона рвучким несвідомим рухом несподівано поклала голову йому на груди. Він швидко нахилився, і коли його уста були близько, вона поспішила зустріти їх своїми устами.

Це, певно, кохання, подумала Рут, коли на мить у неї ще прояснів розум. А коли не кохання, то це ж сором! Ні, це не інакше як кохання. Вона кохала цього чоловіка, що обіймав її і притискався губами до її губ. Вона ближче прихилилась до Мартіна, горнучись до нього всім тілом. Потім, трохи вислизнувши з його обіймів, раптом підвелась і в радісному пориві оповила руками засмаглу Мартінову шию. Розкішний біль кохання і сповнених жадань пройняв так гостро, що вона з тихим стогоном послабила руки і напівзомліла в його обіймах.

Вони довго не промовили жодного слова, сиділи мовчки. Двічі він нахилявся й цілував її, і щоразу її губи соромливо зустрічали його поцілунок, а тіло щасливо горнулося до нього. Вона притулялась до Мартіна, не маючи сили відірватися, а він, майже держачи її на руках, дивився невидющими очима на велике оповите імлою місто по той бік затоки. Цього разу він ні про що не марив. Бачив тільки барви й яскраве проміння, гаряче, як цей день, як його кохання. Він схилився над нею. Рут заговорила.

— Коли ти полюбив мене? — запитала вона пошепки.

— З першого дня, з найпершої хвилини, як побачив. Я тоді збожеволів від любові до тебе, і щодалі, то любив усе більше. А тепер, люба, я й зовсім божевільний. Просто голова йде обертом від щастя!

— Яке це щастя, що я жінка, Мартіне... любий, — промовила вона, глибоко зітхнувши.

Він знов і знов стискував її в обіймах, а тоді запитав:

— А ти... коли вперше відчула?

— О, я відчувала це весь час, майже від самого початку!

— А я був сліпий, як кріт! — вигукнув він з жалем у голосі. — Я й не здогадувався, аж поки... аж поки не поцілував тебе.

— Ні, ти не так мене зрозумів. — Вона трохи відсунулась і глянула на нього. — Я майже від самого початку відчула, що ти мене любиш.

— А ти сама? — спитав він.

— У мене це вийшло якось несподівано. — Вона говорила дуже повільно, погляд її був теплий і схвильований, а з лиця не сходив ніжний рум'янець. — Я не розуміла, аж поки ти не обняв мене. І я ніколи не думала, що можу вийти за тебе заміж. Чим ти причарував мене?

— Не знаю, — усміхнувся він. — Хіба тільки своїм коханням, бо я кохав тебе так палко, що й камінь розтопився б, не те що серце живої жінки.

— А я зовсім не так уявляла собі кохання, — задумливо промовила Рут.

— А як же?

— Я не думала, що воно таке. — Рут подивилась на нього, потім опустила очі і докінчила: — Я просто нічого про це не знала.

Мартін ще раз хотів пригорнути її до себе, та тільки зробив ледь помітний порух, боячись бути нав'язливим. Але вмить відчув у її тілі покору, і вона знов опинилась у кільці його рук, і їхні губи знову злилися в довгому поцілунку.

— Але що скажуть мої батьки? — мовила вона, раптом занепокоївшись.

— Не знаю. Та про це ми завжди можемо дізнатися.

— Що як мама не згодиться? Я навіть не зважуся сказати їй про це.

— То я сам скажу, — сміливо запропонував він. — Я знаю, що твоя мати не дуже мене любить, проте якось уже здобуду її прихильність. Той, кому пощастило здобути твою любов, усе здобуде. А коли ні...

— То що?

— Ми все одно не розлучимося. Тільки не може бути, щоб твоя мати не згодилась. Занадто вже сильно вона тебе любить.

— Я боюся розбити їй серце, — сумно сказала Рут. Він хотів її запевнити, що материнські серця розбиваються не так уже й легко, але натомість промовив:

— Вище за кохання нема нічого в світі!

— Знаєш, Мартіне, я часом боюся тебе. Навіть зараз мені стало страшно, коли я подумала, хто ти і ким був раніш. Ти повинен бути добрим, дуже добрим до мене. Я ж мов дитина. Я ще ніколи не кохала!

— Я теж. Ми обоє діти. І нам випало велике щастя віддати одне одному своє перше кохання.

— Цього не може бути! — вигукнула вона й швидким пристрасним рухом вирвалася з його обіймів. — Не може бути, щоб ти... Ти ж був матросом, а матроси, я знаю...

Вона затнулась і замовкла.

— Звикли мати жінку в кожному порту, — підказав він. — Ти це хотіла сказати?

— Так, — тихо відповіла вона.

— Але ж це не кохання, — промовив він переконуюче. — Я бував у багатьох портах, та поки не зустрівся з тобою — не уявляв, що таке кохання. Ти знаєш, коли я першого разу повертався від вас, мене мало не забрали.

— Як забрали?

— Дуже просто. Полісмен подумав, що я п'яний. Я й справді був п'яний... від кохання до тебе!

— Чекай-но. Ти сказав, що ми обоє діти, а я сказала, що про тебе цього не можна сказати.

— Так я ж відповів, що, крім тебе, нікого не кохав. Ти моє перше, найперше кохання.

— Але ж ти був матросом, — знов заперечила вона,

— І все-таки покохав тебе першу.

— Але були жінки... інші жінки... О!

На превеликий подив Мартіна Ідена, вона залилася слізьми, і йому довго довелося заспокоювати її пестощами й поцілунками.

Мартінові мимохіть спали на думку слова Кіплінга: «Вельможная леді і Джуді О'Греді — рідні сестри по суті своїй». І це правда, вирішив він, хоч з прочитаних романів уявляв це інакше. Він думав, що у вищих колах заведені лише формальні освідчення. Йому здавалося цілком природним, що в тому колі, з якого вийшов він сам, хлопці й дівчата зближувалися через пестливі дотики, але щоб серед витончених представників вищих класів було так само — цього він ніяк не припускав. А тепер пересвідчився, що романи брехали. Ті самі безмовні обійми й пестощі, що впливали на дівчат-робітниць, так само діяли і на дівчат з вищого кола. Всі вони, кінець кінцем, однакові, «сестри по суті», і він сам міг би до цього додуматись, якби пам'ятав Герберта Спенсера. Отже, коли він заспокоював Рут у своїх обіймах, думка, що між вельможною леді і Джуді О'Греді є дуже багато спільного, додавала йому великої втіхи. Ця думка наближала до нього Рут, робила її доступнішою. Її розкішне тіло було таке саме, як і в усіх інших, хоч би й у нього. Нічого неможливого не було в їхньому шлюбі, їх розділяла тільки класова приналежність, але ж це перешкода суто зовнішня, її легко обминути. Він колись читав, як раб піднісся до пурпурної тоги цезарів. Тож і він може піднестися до Рут. Незважаючи на всю її чистоту, непорочність, культуру й духовну красу, це була, в основі своїй, звичайна жінка, така сама, як Лізі Конолі і всі її сестри. Все, що можливе для них, можливе й для неї. Вона могла любити й ненавидіти, часом теж, певно, впадала і в істерику, могла ревнувати, як ревнувала ось тепер, плачучи в його обіймах.

— Та я ж старша за тебе, — раптом зауважила вона, розплющивши очі, і глянула на нього. — Аж натри роки.

— Заспокойся. Ти ще дитина, а досвідом я старіший за тебе на сорок років! — відказав Мартін.

Насправді вони обоє були діти, закохані діти, і, як ті діти, наївно й невміло висловлювали свої почуття, — попри всю її університетську освіту і вчений ступінь, попри всі його філософські знання і суворий життєвий досвід.

Сяйво вже меркло, а вони сиділи й розмовляли, як розмовляють усі закохані, зачудовані чарами кохання і примхливою долею, що так дивно з'єднала їх, певні, що люблять одне одного так, як ніхто нікого не любив. І без кінця-краю згадували вони свою першу зустріч, марно силкуючись поновити в пам'яті все, що тоді думали й відчували.

Густі хмари на обрії заховали сонце, небо зайнялося рожевим світлом. Усе навколо потонуло в тому теплому одсвіті, і Рут заспівала «Прощай, щасливий день!». Вона співала зовсім тихенько, поклавши голову йому на плече, руками стиснувши йому руки, і кожен з них відчував на долоні серце другого.