Мартін Іден

ПОЕТ ЛЮДСЬКОЇ МУЖНОСТІ

«Перше ніж писати, треба жити». Ці слова Сент-Екзюпері стосовні не тільки до окремої людини, а й до цілих народів, цілих літератур, і то більше, ніж у банально-хронологічному розумінні. Американському народові треба було вже мати за плечима кількасот років нелегких історичних змагань — боротися з дикою природою, скидати владу метрополій, з мішанини вихідців із десятків країн утворювати етнічну й духовну цілість, — перше ніж він спромігся на власне слово у царині культури. Ця специфіка розвитку американської цивілізації, звісно, не могла не накласти певного відбитку на формування американців як нації, зокрема затримуючи вихід американського письменства з-поза європейського (а властиво англійського) духовного впливу. Довгий час — до середини і навіть до кінця XIX століття — те, що називалось американською літературою, становило переважно провінційну копію заокеанського (по-нашому б сказати: передокеанського) пожиточного читва, про яке не дозволено було забувати, що воно саме повчальне, красиве і цнотливе. Показовою є доля тих окремих яскравих талантів, що випереджували свій час і свою країну: Фенімора Купера літературна Європа сприймала куди серйозніше, ніж батьківщина, Едгара По та Уолта Уїтмена також уперше оцінили в Європі, а Германа Мелвіла, може, найамериканськішого письменника XIX століття, відкрито щойно у двадцятому.

Показовими є і шляхи, якими йшло визрівання великої літератури в цій країні. Америка не мала тієї вирафінованої спадкової аристократії, що була в Європі, і здебільшого з-посеред найкращих, найшляхетніших представників якої аж до XIX століття включно вербувалися речники й творці справжньої реалістичної літератури, що ставали над упередженнями свого стану і голосили мистецькі істини прийдешнього. Для Америки натомість дуже конкретного значення набувала часова послідовність життя і писання. Ті американські письменники, що не сахалися правди дійсності у своїх творах, добре її знали із свого власного життя. Мелвіл, Уїтмен, Марк Твен, О'Генрі — кожен з них добряче скуштував життєвої терпкості, перше ніж прийшов до голосу в письменстві. Не винятком був і Джек Лондон.

Молодість Америки, країни, що формувалася десь лишень протягом кількох поколінь, породила специфічні ідеали — коли людина, здається, геть усього може досягти власними зусиллями, але досягти для того, щоб присвоїти собі, саме собі, і цим задовольнитись. Уже тут починалась та трагічна американська колізія між великою романтичною мрією і заземленим її здійсненням, коли матеріальний успіх завершувався заспокоєнням або гірким розчаруванням, коли рух змінювала зупинка і наставав кінець. На цю неминучу розбіжність солодкої правди ілюзій і солоної правди дійсності не раз указували найкращі американські письменники, попередники й сучасники Джека Лондона. І цією ж таки розбіжністю пояснюється чимало вершин та низин у житті і творчості самого Лондона.

Народився Джек Лондон 1876 року у Сан-Франціско в незаможній родині. Хлопець змалку почав самотужки здобувати шматок хліба. Школу він знав тільки початкову — дитинство його скінчилось у 10 років, коли в час, вільний від школи, вранці й увечері, він бігав продавати газети. Підрісши, Джек кілька місяців працював на консервній фабриці (по кільканадцять годин на добу). Не витерпівши тієї каторги, п'ятнадцятирічний хлопчина перекинувся до «романтичнішої» справи — це ж Сан-Франціско, бухта і неосяжний океан удалині! — пристав до гурту «устричних піратів», що потайки ловили устриць на чужих обмілинах та й контрабандою не гребували. Джек одразу зажив собі слави неабиякого зуха, — доброго товариша, як до бійки, так і до чарки. Потім — служба в рибальському патрулі, який охороняв устричні обмілини від тих самих «піратів», а тоді плавба матросом на шхуні «Софі Сатерленд», що вирушила в Берінгове море по котики. Семимісячне плавання було суворим іспитом для хлопця: раз, що праця матроська не з легких, а друге, що він мусив кулаками завойовувати собі права та повагу між команди. Вперше юнак запізнався і з широким світом, побував у Японії.

Повернувшись до Сан-Франціско, Джек іде працювати на джутову фабрику, а у вільний час гарячково береться до самоосвіти. Тоді ж, 1893 p., вперше з'являється його ім'я в друкові (газетний нарис «Тайфун біля японських берегів»). Але це ще зовсім не було народженням письменника. Отже, Лондон працює за кочегара на електростанції, далі він і чорнороб, і безробітний, а 1894 р. пристає на який місяць до «війська генерала Келлі». То було ніяке не військо і ніякий не генерал, а просто кількатисячний загін безробітних, що через усю країну простував до столиці, Вашінгтона, в надії спонукати уряд до якихось радикальних заходів проти струсу економічної кризи. Надія та, звісно, й не могла справдитись, але для Лондона повчальним було безпосереднє прилучення до великої робітничої армії, об'єднаної спільною метою, хоч його чи не більше тут приваблювала пригодницька романтика: Пригода все життя була великою Джековою мрією. Напівдороги Лондон відстав од «війська Келлі» і перекинувся у «гобо»-блукача — тисячі таких волоцюг снували тоді країною, підживлюючись де випадковим заробітком, а де й жебрами.

Після цих блукань (пізніше змальованих у книжці «Дорога», 1907) Лондон гостро відчув своє письменницьке покликання і з неймовірною наполегливістю заходився осягати таємниці художнього слова, разом з тим прискорено опановуючи курс середньошкільної освіти. І весь час його мучила неможливість повністю віддатися творчості — безгрошів'я раз по раз засновувало юнака в ярмо надсильної фізичної праці. Певно, і через це теж, коли рознеслася звістка про багатющий золотодайний пісок Клондайку на далекій Алясці, Джек і собі спокусився. З несповна річного побуту на Великому Юконі (1897—1898) золота Джек Лондон, однак, не виніс. Але свій золотий Клондайк він знайшов таки на Алясці: багатющий запас вражень, доповнюваних дедалі більше фантазією та розповідями очевидців, стався йому за невичерпне творче джерело. Він пише одне по одному північні оповідання, об'єднані згодом у збірки: «Вовчий син» (1900), «Бог його батьків» (1901), «Діти морозу» (1902) та інші. Ці твори врешті видобуваються на сторінки преси, приносять авторові гонорари і впоюють його славою. До життя Аляски Лондон ще не раз вдаватиметься у своїй творчості, зокрема в знаменитих анімалістичних повістях «Поклик предків» та «Білозуб», і часто в безпосередності людських стосунків там, під злудним сонцем півночі, віднаходитиме він віру в людину.

З Аляски, де точилася немилосердна боротьба за золото, де життям перевірялася щирість людських взаємин, — з цієї Аляски виніс Лондон пізнання душі людини. Правда, щось безпосереднє, сказати б — дитинне було в цьому пізнанні: добро й зло розпадалося на взаємозаперечні полюси, а боротьбу між цими протилежними засадами сприймалося як щось чисто зовнішнє. А проте

Лондонів світ півночі аж до терпкості реальний, його герої, попри деяку умовність їх індивідуалізації, переконливо живі. Бо в боротьбі з суворою природою — те, що ця боротьба точилася саме за золото, часто-густо відступало на другий план — людина шукала якогось іншого, реального, але не такого опрозеного, як у Штатах, здійснення своїх ідеалів. І часто їй здавалося, що цього вона досягає — насамперед своєю чесною мужністю, фізичною та моральною своєю повноцінністю. Але чи ж такий екзотичний вихід можливий для людини взагалі?

Пильні студії соціально-філософської літератури, — в тому числі й Маркса, — очевидно, посилювали в Лондоні цей здоровий сумнів і допомогли молодому письменникові побачити в робітничому класі Америки, що саме тоді активізується організаційно та ідейно, ту суспільну силу, яка прагне до універсального вселюдського виходу, виходу, при якому ідеали людини не обтинатиме дух приватної власності. Джек Лондон стає членом щойно виниклої Соціалістичної партії і найупливовішим її оратором у Каліфорнії. Відданість власній творчості й громадська активність дають Лондонові жадану повноту життя, перекидають місток між Мрією, що часто для Лондона ототожнювалася з Пригодою, та реальним Ділом.

Новим успіхом Лондона — оповідача й психолога — був роман «Морський Вовк» (1904). Пригодницька морська романтика забезпечила цьому творові тривалу популярність між читачів, тоді як критика, визнавши роман за вияв «рідкісного й оригінального таланту», далеко не зразу виловила його філософський підтекст. Трагедія власника й капітана шхуни Вовка Ларсена, дужої тілом і розумом людини, що протистоїть іншим людям, ставши самодержавним диктатором на своєму судні і відтак внутрішньо розклавшись, — переконливий доказ того, що базувати свої ідеали на невірі в людину — ніякий для людини не вихід.

В наступні роки як революційний критицизм Лондонової публіцистики, так і цькування вже відомого, а надто в робітничих колах, письменника з боку буржуазної преси сягають вершини. Лондон чимало роз'їжджає по країні, провадить активну пропагандистську діяльність. Відомий американський письменник Е. Сінклер згадував про Лондона того часу: «Він здавався нам молодим богом, білявим північним богом із сяйвом круг голови. Голос, що він підносив в обороні пригноблених, лунав як сурма». Виступаючи здебільшого перед буржуазною аудиторією, Лондон не встидається просто в очі владарям світу кидати слова їдучої правди: лицемірна поміркованість була йому не менш чужа, як і лицемірна бездіяльність, що за нею часто криється мовчазна співучасть у соціальних злочинах.

Могутнім закликом до суспільного пробудження демократичної Америки, закликом і пересторогою, став соціально-утопійний роман Джека Лондона «Залізна п'ята» (написаний 1906 p., виданий 1908). Цей твір, де йдеться про майбутнє робітниче повстання проти диктатури плутократії, має виразний політичний характер — він і стилем близький до тогочасної публіцистики Лондона, та й зовсім не претендує на психологічну пластичність героїв. Сила роману в іншому — в застереженні людства перед загрозою тоталітаризму, коли робітничий клас буде зведено до рівня модернізованих рабів, а людську особу знівельовано до стадної одиниці.

1907 р. Лондон вирушає в дворічну подорож по Тихому океану на власній яхті «Снарк». На борту цього судна він пише, поряд з іншими творами, «Мартіна Ідена» (1909). Віддаленість від американської дійсності, мавши свої негативні наслідки, — Пригода і Діло тепер уже розходяться для Лондона, — у певному розумінні, одначе, навіть загострює проникливість художникового зору, коли він свою власну приреченість втілює у постаті головного героя цього роману.

В останній період життя (1910 — 1916) глибшають суперечності і в житті, і в творчості Джека Лондона. Слава його облітає Америку й Європу, з ним тепер і преса носиться (це вже вигідніше, аніж цькувати); він особисто по-давньому щирий і товариський, у його домівці в Каліфорнії завжди гамірно і людно, але щось непевне діється в душі самого письменника, настигає якась криза.

Одну за одною осягав Лондон свої мрії: була слава, були гроші, була щира подруга життя, був свій райський куточок на землі — маєток у мальовничій долині Глен-Елен, була подорож на омріяні острови півдня — у кого в житті так казково здійснюються юнацькі мрії? — а проте всі ці осягнені мрії все більше застували якусь іншу Мрію, — життєво важливу, велику, яку завше досягаємо і яка завше лишається недосягненна. Слабшають зв'язки письменника з робітничим рухом, аж до того, що за кілька місяців перед смертю він пориває з Соціалістичною партією, боляче переживши втрату нею революційного духу. Та й сам Лондон, втягнений у грошоробну машину американської книговидавничої індустрії, втрачав цей дух, втрачав свої ідеали і реальні опори в житті й мистецтві. Творчість дедалі менше була для нього джерелом утіхи й дедалі більше ненависним ярмом, яке він тягнув заради амбіції та матеріального добробуту. Багато сторінок у його останніх творах позначено цією гангреною «мистецтва задля грошей» («Серця трьох» та інше). Щоправда, і в цей час він пише низку чудових творів. Це, зокрема, значна частина його тихоокеанських творів (збірки «Південноморські оповідання» — 1911, «Син сонця» — 1912 та ін., роман «Міжзоряний мандрівник» — 1915) і насамперед — оповідання «Мексіканець» (1911). Герой «Мексіканця», хлопчина Феліпе Рівера, перемагає на рингу сильніших противників, бо його порушує страшенна ненависть до загарбників батьківщини, до «благодійних старших братів» — американців; його революційні ідеали в гармонійній єдності з його життям. А тим часом сам Лондон — і як художник, і як людина — і далі губить великі життєві ідеали. І коли він зрозумів безповоротність цієї згуби, його дужа воля сказала йому вийти з життя. В 1916 році Джека Лондона не стало.

Читачеві, котрий бодай у загальних рисах ознайомився з Лондоновим життєписом, ясно, що в «Мартіні Ідені» чимало від Джека Лондона в реальному його житті. А проте це не просто автобіографічний роман. Мистецький і філософський діапазон цього роману далеко ширший за рамки конкретного життєпису (Лондона чи Ідена) і навіть за часові та національні рамки (капіталістичної Америки з межі століть). Конкретні зовнішні обставини зробили постать Мартіна Ідена реально вкоріненою в життя, а внутрішня колізійність роману (людина та її ідеали; художник і суспільство) надала цьому образові довготривкої соціально-психологічної типовості. Проблема таланту тільки набуває особливої гостроти й переконливості, коли талант цей пробує виіснувати, вибитись і перемогти в буржуазно-міщанському суспільстві, лицемірна моральність якого геть усе виважує міркою чужої думки, втіленої в грошах, і де незрозуміла щира краса, коли вона не підсолоджена, а нова думка неприйнятна, бо вона, як завжди, небезпечна.

Мартін Іден, незграбний хлопець з обвітреним обличчям, що перевальцем уступає до вітальні Морзів, одразу привертає наші симпатії; спершу ми тільки співпереживаємо його вайлуватість і недорікуватість, а далі — починаючи відчувати фізичну його снагу, щирість його душі, його добрість і залюбленість у красу, його первозданну сприйнятливість, його працьовитість і завзяття в простуванні до мети — ми вже й захоплюємось ним. І нічого дивного, що котрийсь із нас може взяти собі за приклад наполегливість Мартінову, його самодисципліну й витримку. Навіть його гарячкові обстоювання індивідуалізму дужої людини, що має упокорити навколишнє буржуазне стадо, — тепер уже сприймається з певною дозою недовіри, як хлоп'яче перебільшення. Ми ж пам'ятаємо, що Мартінові, коли він у лице містерові Морзу та судді Блаунтові виголошує свою «ніцшеанську єресь», лише 23 роки. Перед ним усе ще могло б бути попереду — і творчі злети, і світоглядне дозрівання. Біологізм Спенсера, котрий Дарвінову теорію природного добору переносив на людське суспільство, індивідуалізм Ніцше і його зневага до людської громади — адже для справжньої душі Мартіна це тільки перехідне. Об'єктивно і Спенсер, і Ніцше допомогли Іденові: перший тим, що дав ключ до систематизації знань, хаотично й рвучко набутих, а другий тим, що скріплював у Мартіна віру в самого себе, ту віру, яку силкувалося підірвати в Мартіні міщанське оточення, ненавидне і йому, і Ніцше. Але все-таки для Мартіна це тільки етапи зростання. Коли в свято Мартін не може піти в гості до коханої дівчини, бо за всі свої гроші він викупив у полісмена корів бідної Марії Сільви, то це вчинок аж ніяк не ніцшеанський, хоч для Мартіна саме характерний. Недурно ж він зауважує, що «легко говорити про якусь абстрактну категорію рабів, але не так легко прикладати ці теорії до своїх близьких».

Дорога Мартіна Ідена починається з гострого пориву до освіти, вперше відчутого в домі Морзів, де так багато книжок і картин, де всі розмовляють незвичайно вишуканою мовою, де панує витонченість у думках і стосунках. Стати впорівень із цим світом — ось мрія Мартінова. Але поступово шори ілюзії спадають, і виявляється, що можна й при знаннях та званнях бути обмеженим, нечесним, а то й нещасливим. Це останнє відкриття боляче вдарило Мартіна: людина цільної натури, він занадто багато вимагав від книжок, хоч сам не мав і дрібки тверезого скепсису, що допоміг би йому сприймати світ більш відпружно.

Від кохання до Рут у Мартіні розпукується брунька творчості — потяг до краси, притаманний йому, жадає втілення в слові. Мартін поривається творити заради Рут, прагне завоювати її своєю творчістю. Але крок за кроком ця «звійна» істота маліє в Мартінових очах, появляючи свою справжню марність людини, скутої «кайданами гнилої моралі». Певна «випадковість» їхніх взаємних почуттів — адже і Мартін для Рут перший юнак, що її вразив, і Рут для Мартіна перша жінка з великого світу — ще й прискорює наростання кризи. Отже, і кохання теж не стало провідником до щастя.

Творчість? Але тут було ще складніше. Мартін вірить у себе, в своє письменницьке покликання і вперто змагається із зовнішнім світом, проте якраз у найкритичніший момент випробування, коли з крахом кохання збіглося в часі «зовнішнє» визнання Мартіна, визнання його як письменника, — ця віра скрихла: занадто-бо великою мірою перетворив Мартін свою «мистецькість» на засіб. А мистецтво безкарно не дозволяє так собою гордити. Слова Брісендена «радість поета в самій творчості, а не в досягненні успіху» не стали вповні Мартіновим кредо, хоч і зрадити себе, стати ремісницьки холодним постачальником ринкового краму Мартін теж не міг. Він був забагато і водночас замало художником: у цьому, може, найглибша причина трагедії Мартіна Ідена. І заразом — повчальний урок для кожного.

Бо в житті кожен зазнає аналогічних духовних криз — розпаду по-юнацькому простолінійних ілюзій, на зміну яким має прийти твереза зрілість, згармонійована із складною діалектикою дійсності. Тільки що не кожному ця гармонійність легко дається, якщо взагалі дається. І ще рідше спромогаємось ми на Іденову твердість та безкомпромісність у разі невдачі.

Спрощенням було б бачити трагізм Іденової постаті лише в тому, що, мовляв, він одірвався від робочого люду, з якого вийшов, а тоді, розчарувавшись у буржуазних чеснотах і культурі, наклав на себе руки. Це все правда, але у тім-бо й річ, що повернутись до колишнього рівня спілкування з простолюдом він уже не може, і навіть не тому, що уліг якимось нездоровим поглядам, а тому, що незрівнянно піднісся духовно, і давнішої товариськості та людяності вже було б йому замало. Мартін відчував, що різниця між усякими адвокатами й фінансистами та робітниками, з якими він знався раніше, тільки в їжі, одягу, житлі і що й одним, і другим «бракувало того важливішого, що він знаходив у книжках і відчував у собі». Він знав, що «й сестра, і Морзи були тільки верстовими стовпами на його шляху». Отож Мартін мусив бути самітний («Я веду свою битву самотою», —в 1898 році писав Джек Лондон у листі до Мейбл Еплегарт, прототипу Рут Морз), — хіба що він знайшов би собі дорогу до правдиво мистецької чи радикальної інтелігенції, до соціалістів, куди його марно підштовхував Брісенден. Але як не стали тривким ідеалом у Мартіновім житті ні освіта, ні кохання, ані творчість, так само забракло йому й опори в інших людях, у народі. Індивідуалізм допоміг йому вистояти, індивідуалізм його і занапастив.

Трагедія Мартіна Ідена ще й у тому, що стадне «царство гендлярів і крамарів» узагалі не має місця для поета, носія нового, незвіданого, а тим самим і крамольного, і ворожого... Мистецтво з природи своєї протипоказане такому світові, а митець не терпимий у ньому. І він там — одинак, за винятком моментів, коли його закидають камінням або спалюють на вогнищі. Щоправда, новіші часи винайшли «гуманніші» (чи то пак «гумовіші») способи його вбивати — славою, грішми, жінками, посиленим попитом на його продукцію, — але суть від того не змінилася. Зрештою, і сам Лондон підтверджує слушність цієї глибинної ідеї, коли в невеликій п'єсці «Перший поет» (1910) змальовує ситуацію з первісного світу: під'юджуване кровожерним своїм ватагом, дике плем'я радісним виттям вітає вбивство першого поета, такої ж примітивної людини, як і вони всі, тільки що та людина піднесла голос проти владаревої волі.

Образ Мартіна Ідена, центральний у романі, не зводить, однак, до рівня простого тла інші образи з різних шарів суспільства. Рут Морз, — ця «нікчемна самичка» (як назвав її Брісенден, поет і цинік), не здатна ані до самостійної думки, ані до самостійного вчинку, — батько й мати Морзи, містер Бетлер, суддя Блаунт і все їхнє великоміщанське коло, а багато нижче — Бернард Хігінботем І Герман фен Шмідт, які від Морзів різняться тільки тим, що не дуже вміють маскувати поволокою «культурності» свою тупість і хамство, —все це світ, де панує фальш та лицемірство. І якщо Й живе ще десь чистота людських почуттів і стосунків — так це в лоні матеріально упосліджених, як-от Марія Сільва із своїми дітлахами, Лізі Конолі, щиро й до кінця віддана Мартінові, пральник Джо, що став волоцюгою і в тому був знайшов свою волю... А між першими та другими —соціальна й духовна прірва, і така ж прірва між ними обома та Мартіном.

У «доброзвичайній» американській літературі поширений образ такого собі self made man'a, людини, що тільки коштом власних зусиль вибилась із суспільних низин. Власне, оскомний для Мартіна містер Бетлер у романі — один із цих добродіїв. Шкода й говорити, що такі виглянсовані постаті не можуть не бути неправдиві, несучи читачеві облудну віру в те, що кожен при належній роботящості та сумлінності може «доскочити успіху». Натомість Мартін Іден — це справді та людина, що сама себе піднесла на високий рівень духовного буття. Він має не тільки сміливість думати по-своєму, не згідно з оточенням і панівною більшістю, а й далеко важливішу письменницьку та громадянську сміливість — відкрито висловлювати свою думку — чи то в домі Морзів, чи то в клубі соціалістів. А це теж талант, і не менш рідкісний. Іденові чужий «темний і поплутаний Психологізм», він не вдається до марних сльозливих розважань над бідолашністю своєю, як зробив би не один з його європейських однодольців; вихід він бачить і неухильно до нього прямує — в активному діянні, в доланні перешкод, у боротьбі. (Тому навіть самогубство героя не сприймається як песимістичний фінал: Мартін виходить із гри без усякого скімлення, він свідомо так вирішив і свідомо так вчинив. Це високе завершення мужньої трагедії. ) Оцей лейтмотив дії, чину, в якому опосередковано відбилися і молодість народу (американського), і молодість класу (робітничого), — одна з найприкметніших і найпривабливіших тенденцій в усій творчості Джека Лондона. Така ідея руху і діяння цікава ще й тим, що допомагає сприймати в суто діалектичному висвітленні поняття мрії, ідеалу, мети — як поняття динамічне, що самоздійснюється в русі, в дії, і ніколи — поза рухом. І це велика ідея: неперервність людської мрії.

Джек Лондон був героїчною постаттю, що мужньо виборювала саму себе, свою цілісність з драговини притупних злиднів унизу й задушливого переситу вгорі. У своїх творах письменник також обстоював високу людяність активного чину й героїзму. Іноді, не в міру захоплюючись, він протиставляв дужу людську особистість іншим людям, як в оповіданнях «Північна Одіссея» або «Вовчий син»; часом він одразу піддавав осудові суперменство, коли вже воно було доведене до крайньої міри протилюдяності («Морський Вовк»). Але ж «білява бестія» в Лондона — це не тільки Вовк Ларсен: це також і Елам Гарніш з роману «Буйний День» (1910) — надзвичайно симпатичний образ клондайкського короля, що даремно потикається з приписами північної чесності до вовкулак великого бізнесу Америки; це також і Ернест Евергард («Залізна п'ята») — «з тією тільки поважною різницею, що він віддав своє серце демократії». Певними рисами індивідуалістичної винятковості наділено і Мартіна Ідена.

Це йому щось уймає, Мартінові Іденові, робить із нього деякою мірою «самітного вовка», але ж і додає також: кращими рисами небуденної своєї натури він войовничо обстоює право людини й художника на самобутність, не зведену до спільного знаменника безликості.

Якраз цей аспект творчості Джека Лондона дуже важливий. І якраз у цьому, в пошуку позитивного ідеалу, позитивної особистості, в пошуку героїчного і утвердного в житті, полягає новаторство письменника в американській літературі.

Не важко помітити певну «сировинність» стилю Лондонових творів, подекуди композиційну розпорошеність, прояви мелодрами, де-не-де відгомони наївних уявлень про цивілізаційну місію білої людини, сліди зле перетравлених суперечливих теорій. Самоуцтво, уривковість освіти, при всій глибині й проникливості його розуму, незрідка прикро разять у творах Лондона. А проте всі оці хиби й недотяги сприймаються як щось зовнішнє, навійне, прихідне і прохідне: Джек Лондон щоразу — це щось глибше й життєвіше. Бо в ньому знайшла вияв дужа людська воля до життя і до змагань, через нього промовляло одвічне прагнення людини бути цільною, чистою і безкомпромісно випростаною. Певно, саме цій обставині й завдячує Лондон свою популярність у широкому світі, і досі ще ніким з американських письменників не перейдену.

РОСТИСЛАВ ДОЦЕНКО.