Майдан. Таємні файли

Звідки взявся «Правий сектор». Файл № 9

«Правий сектор» з'явився раптово і нізвідки. До початку Євромайдану і навіть у його перший день ніхто не чув про таку організацію, а вже за тиждень ця назва не сходила з перших рядків повідомлень ЗМІ. Однак справжній зоряний час почався для ПС від Водохреща, або ж Вогнехреща, коли повстанці вперше пішли на штурм міліцейських шерег на Грушевського, і тривав аж до травневих виборів Президента, які створена на базі «Правого сектору» партія та її лідер програли.

Коли незадовго до згаданих виборів ми приїхали до рідного Очакова на Гробки, чи, як їх звуть у нас, Проводи, сусіда по рідній вулиці Хетагурова авторитетно роз'яснив нам, що Революцію зробив «Правий сектор», який пройшов підготовку у Польщі та Литві. Переконувати містечкових експертів у протилежному — дарма праця, але ще тоді ми вирішили дослідити історію легендарної організації, а також з'ясувати, що з міфів про «правосеків» правда, а що — ні.

Ну й звісно, насамперед звернули свої запитання до керівника й одного із засновників організації — Дмитра Яроша.

Дмитро Ярош: «Ми, умовно кажучи, створили майданчик для радикальних людей, перший банер намалювали на простирадлі і повісили на пам'ятник Кию, Щеку та Хориву. Біля нього і розташувалися — вели пропагандивну роботу, намагалися друкувати листівки, роз'яснювали людям, вели усну агітацію, щоб усе це не перетворилося на танцюльки, як цього хотів дехто. Перше — ставили на пропаганду, як учив Бандера, а друге — на готовність до силового опору, бо розуміли, що без того не обійдеться. Це з Кучмою можна було маневрувати, а донецькі — пацани серйозні. Наші хлопці пройшли і тюрми, і таке інше, тому ми розуміли, з ким маємо справу».

Нібито зрозуміло, але залишається питання: ким насправді є оці згадані «ми», які стали називати себе «Правим сектором».

Кирило Дороленко: «28 листопада я був у Києві. Ми, тобто „Тризуб“, „Січ“, члени „Свободи“, ультраси, праві організації, зібрались о 18-00 біля пам'ятника Кию, Щеку та Хориву, де й було ухвалено рішення про створення „Правого сектору“. У нас ще не було прапора, ми взяли біле простирадло, на якому червоно-чорною фарбою написали „Правий сектор“, натягнули біля пам'ятника, наші хлопці поставили табличку „Якщо не ти, то хто?“ і сказали, що це буде зона „Правого сектору“, тому що ліберали з ліхтариками нас уже втомили. Годі співати, давайте робити щось радикальніше. Це не була політична чи громадська організація, це був сектор правих напрямів руху — консерваторів, ультрасів, націоналістів, свободівців, оунівців, кунівців — усіх, хто мав націоналістичний чи правий напрям ідеології. Це була спільна формація. Ми сказали: досить сперечатися, хто мельниківець, хто бандерівець, у нас є спільний ворог — Янукович. Тут будуть гуртуватись усі праві, щоб ми не мали стосунку до всієї цієї ліберальної тусовки. Ми тоді разом створили цей сектор, але потім розділились, і 1 січня марші на честь Бандери відбувалися нарізно — окремо „Свободи“, окремо — ПС».

Дмитро Ярош: «Ми створили на печатках координаційну раду, але реальне лідерство було за „Тризубом“, це визнавали й інші середовища. Це були організації по 100-200 людей, були й більші. Багато людей, так би мовити, перетікало — підійшли, потім відкотилися, потім інші підійшли, або ж ті самі. До „Правого сектору“ ввійшли „Тризуб“, УНСО, „Патріот України“, це з відомих організацій, підтягнулися хлопці з так званого „Білого молоту“ (але там були особливості спілкування, були нормальні діти, але були й люди з кримінальною свідомістю, адже революція виносить багато піни)».

Парламентська «Свобода» досить швидко відкликала своїх членів, які приєдналися до ПС, а ті організації, що залишилися, не представляли серйозної політичної сили — ані разом, ані поодинці. Точно так, як і їхні союзники — вболівальники, яких часто замість іноземного слова «ультрас» називали просто хуліганами.

Дивним виглядає альянс політичних націоналістичних організацій та футбольних уболівальників. Однак цей союз виявився настільки усвідомленим і міцним, що знайшов свій відбиток навіть у назві організації.

Олександр Данилюк: «Якщо стоїш під стелою Незалежності, справа бачиш газон, ми звідти скинули ментів, і в нас там стояли столи реєстрації і таке інше, а нижче розмістилися „Тризуб“ і компанія. Андрій Козюбчик прийшов до мене і сказав: скажи, хай усі націоналісти збираються у нас біля фонтану. Оскільки це від стели був правий сектор, я так зі сцени і сказав, щоб збирались у правому секторі. Прийшов Козюбчик, каже: ми вирішили так і назвати. Це класно. Правий сектор».

Андрій Козюбчик, позивний «Орест» — член «Тризубу», загинув у серпні 2014 р. біля Пісків під Донецьком. За свідченням Андрія Пастушенка (позивний «Сивий»), яке цитує Вікіпедія, словосполучення «Правий сектор» уперше зі сцени вжив Володимир Стретович 25 листопада, коли міліція боролась із спробами встановити намети: «Хлопці-націоналісти, тримайте правий сектор!» — тобто захищайте праву сторону! Щоправда, тут треба зауважити, що сам «Правий сектор» утворився лише наступного дня.

Дмитро Ярош: «Це було колективне рішення Козюбчика, Луцака та інших, вони вирішили назвати „Правий сектор“. Приходять до мене і кажуть: „Правий сектор“. Питаю: по-перше, чому сектор? Бо я ж не фанат. Мені: це футбольне, бо ультраси — одна з наших провідних сил. Зрозуміло, що для мене це зовсім не підходить, але я іду назустріч молоді. От і вийшло, що „Правий“ — це права орієнтація у політиці, „сектор“ — щоб задовольнити фанатів».

Що ж було спільного у вболівальників та радикальних націоналістів? Чому цей альянс виявився настільки міцним, що ми не чули про жодні суперечки чи конкуренцію у лавах ПС, поки справа не дійшла до формування партії та участі у виборах?

Дмитро Ярош: «ПС за великим рахунком — це втілення самоорганізації українського народу. Завжди існує центр, який дає імпульс для розвитку тієї чи іншої події, як це було в історії України, починаючи з яких-небудь ще скіфських часів. Зрозуміло, що з нічого не буває нічого. Коли Янукович прийшов до влади, „Тризуб імені Степана Бандери“, націоналістична, військово-патріотична організація, його влади не визнала, і для того були передумови. Ми брали участь у Помаранчевій революції — я командував „Народною вартою“, забезпечували периметр, робили заходи контррозвідки».

Цікаво. Виявляється, що ми особисто у 2004-му були підлеглими Яроша, але довідалися про це лише тепер. Річ у тім, що під час Помаранчевої революції ми пристали до загону, який займався охороною периметра Майдану, зокрема викривав оперативні засідки ментів. Однак там ми були звичайними рядовими, тому з командиром і не зустрілися.

Проте з того часу всі ми подорослішали та порозумнішали.

Дмитро Ярош: «Ми бачили, що народ, як кролик перед удавом, стоїть перед режимом Януковича. Це була потужна машина, вибудована за допомогою Путіна. Репресії радикалізували нашу свідомість та діяльність. „Тризуб“ — це не та організація, яка просто б'є морди. Ми видавали книжки через видавництво „Відродження“, були присутні у публіцистиці, журналістиці, ми не ставили за мету досягнення партійного результату, але діяли заради об'єднання суспільства, щоб спробувати у нашій неоколоніальній системі зробити революційні зміни, щоб здобути Українську Самостійну Соборну Державу, державу української нації на українській землі, в якій кожному її громадянину буде забезпечено свободу, справедливість і добробут. Усе за Бандерою. Ми вибудували систему. Але коли у вересні 2013-го я звертався до знайомих підприємців, які допомагають нам і нині, із планом революційних дій, які ми збиралися проводити, і прохав дати трохи грошей, щоб ми могли об'їхати Україну, піднімати людей, вони сказали: ви з глузду з'їхали, яка революція?

На початку революції „Тризуб“ нараховував десь 500-600 осіб особового складу різного віку, різної підготовки, люди були і в обласних центрах, і у райцентрах. Це була парамілітарна структура — штаб, ройові, чотові, сотенні, дисципліна. Був і резерв — наприклад, лише через кам'янський „Тризуб“ із 1994-го по 2013-й пройшло шість сотень людей. Ми не стягували всіх до Києва, бо не виключали й партизанської війни — готували бази і таке інше, ми не відкидали можливості такого розвитку подій».

І чим, скажіть, будь ласка, така організація може привабити вболівальників? Тим, що має досвід бійок із міліцією? Коли ж і як сталося, що українські націоналісти і футбольні ультрас настільки зблизилися?

Костянтин Василець: «У нас завжди були контакти з фанами, молодь приходила до одеської „Свободи“ через футбольні кола, бо це — субкультура, яка потребує дій, вони шукають організацію, яка буде відповідати їхнім запитам. Фанати — люди з характером, із послідовними діями, і саме з такими організаціями вони й хочуть мати справу. В Одесі була й проросійська фанатська організація. Але тут є великий внесок Максима Чайки, який почав пропагувати серед фанатів українську ідею і тягнув людей на наш бік. У 2008-2009 роках це протистояння досягло загострення. У Чайки була своя група, у них постійно відбувалися сутички з проросійськими силами, під час однієї такої бійки він і загинув у квітні 2009-го. Сам Чайка не був у жодній партії, мав громадський рух „Січ“, працював із фанатами. Коли він загинув, мені було 15 років, я ще навчався у школі, і це вбивство змусило мене розбиратись у тому, що відбувається навколо. Тоді я почав цікавитись історією, політикою, потім звернув увагу на націоналізм. Смерть Максима справила на мене неймовірне враження — чому в незалежній Україні вбивають українця? А потім приходить міліція, нас зганяють у зали і пояснюють, як погано бути націоналістом, як погано виходити на вуличні акції».

А от і пресове повідомлення тих часів.

«В Одесі скоєно напад на двох активістів патріотичної громадської організації „Січ“. У результаті нападу групи проросійських бойовиків від ножових поранень загинув студент одного з навчальних закладів, активіст „Січі“ Максим Чайка».

(УП, 18.04.2009)

Дмитро Ярош: «Зв'язки налагоджувалися роками, хлопці-вболівальники спілкувалися з ультрасами, хлопці, які займалися вишколами, були у різних таборах різних організацій, а їх проходило десятки різних ґатунків, і там увесь час ішло перемішування особового складу і вимальовувалися люди, які налаштовані найреволюційніше, — я не люблю слова „радикал“. Бо йдеться про революційні зміни в державі, а не просто про бажання радикальних дій. Так і вимальовувався кістяк, який потім став „Правим сектором“ — це була робота не одного року».

І справді. Якщо замислитися, то вболівальники є переконаними патріотами своєї команди, міста і країни. І доводять це не тільки кулаками, а й тим, що пропагують національну символіку, особливо коли йдеться про збірну країни. Ну і ще у такий спосіб:

«Ультрас київського „Динамо“ заявляють про формування загонів самооборони для захисту Києва від „тітушок“. „Ми виходимо за киян, за наше місто, за нашу країну, за нашу честь“, — повідомляє соціальна сторінка руху київських ультрас».

(Champion.com.ua, 21.01.2014)

До речі, попри таку свою бойову біографію, «Правий сектор» на початках Євромайдану був переважно агітаційним і дискусійним майданчиком, далеким від сцени як територіально, так і ідеологічно. Однак досвід силових протистоянь дуже швидко визначив його подальшу роль.

Дмитро Ярош: «Атмосфера Майдану була дволика — з одного боку, революційне піднесення, з іншого — намагання деяких політиків спустити все у каналізацію. Ми намагалися не допустити цього, але без протиборства, щоб не роз'єднати майданівський рух, бо люди були різні — і ліберали, і радикали, і демократи, їх треба було об'єднувати, а не кричати, як Пилип з конопель, контраверсійні гасла. Після побиття студентів ми на Михайлівській почали запис добровольців, вишкіл людей. До мене прибігали: ви не провокуйте! Комбат Чорний хлопців тоді тренував — трубки пластикові, ті, що для опалення, у руках, вони ними махали. Нас багато знімали телеканали, але мало хто показував — інформаційне поле було заблоковане».

Пізніше такі тренування відбувалися на Майдані, зокрема побіля будинку Укоопспілки, і кожен охочий міг побачити їх на власні очі.

Дмитро Ярош: «Коли 1 грудня організовували Самооборону Майдану, стояли умовні на той час барикади, на кожній з барикад на прохання Парубія, Левуса та інших керівників стояли наші хлопці, і саме ПС організовував перші сотні Самооборони, яка потім стала тим, чим вона стала. Ми офіційно входили до її складу, це була 23-тя сотня, але ми мали самостійність. Від центрального штабу нам якийсь період розподіляли продукти, медикаменти, але потім відпала необхідність, бо люди завдяки нашій пропаганді почали носити нам усе безпосередньо на 5-й поверх Профспілок, до нашого штабу, вони вже орієнтувалися на нас. Тоді ж понесли гроші, що було дуже важливо. У нас був цілий центр, який усе рахував, звітував, забезпечував прозорість та колегіальність, і досі до ПС немає жодних претензій по грошах. У період до 19 січня ми розповсюдили тисячі й тисячі листівок на Майдані, в інших містах, підготували об'єднані структури в регіонах. Ми готували мобілізаційний ресурс, розуміючи, що або треба йти ва-банк, або ми втратимо державу».

Отут і настав переламний момент усього Майдану — штурм міліцейських кордонів на вулиці Грушевського у Києві. Барикада з палаючих автобусів, коктейлі Молотова і перші запалені шини. А приводом для цього стало прийняття Верховною Радою так званих законів про диктатуру, які різко загострили ситуацію у країні.

Дмитро Ярош: «Я думаю, Банкова — просто дурні. Не думаю, що це була якась гра, щось свідоме. Вони переконали себе, що всесильні, думали, що з українцями можна зіграти у піддавки, що можна все вирішити, купивши частину еліти. Коли проголосували закони, ми зрозуміли, що це шанс революціонізувати ситуацію, почали готуватися до революціонізації на Майдані. Я говорив з усіма можливими політиками: Кличком, Парубієм та іншими, і говорили ми про революційні дії. Врешті 18-го ми зустрілись увечері з Парубієм та іншими керівниками Самооборони. Я сказав, що на завтра плануються великі акції, будемо робити заходи дуже революційного характеру. Бо за настроєм Самооборони бачив, що все у глухому куті і що відступати нема куди. Кажу Парубію: Андрію, дай мені сотню Самооборони додатково, і ми зможемо пободатися, можна зробити прорив, далеко, звісно, не пройдемо, але ситуацію можна змінити. Я дякую, що він дав не одну, а дві сотні, вони закрили нам фланги, а наші штурмові групи запалили автобуси і пройшли вперед. Хоча насправді першим на Грушу пішов Автомайдан, це треба визнати. Ми все робили легітимно та законно — ми реалізовували право на повстання, закріплене у Статуті ООН. Усе відповідає міжнародному законодавству, і це стало центром кристалізації революційних сил. Груша стала символічною, а символізм у революції має особливе значення.

ПС став детонатором, а далі люди підходили, тягали бруківку, всі ми ж там були, всі бачили, це були славні часи, і вони підтвердили все, що писали ідеологи українського націоналізму, починаючи від Шевченка. Усе підтвердилось і почало розгортатися. Якби не реальні революційні процеси, що розпочалися на Грушевського, я певен, що Україну як незалежну державу ми на певний час втратили б, бо той уряд, що був, реально здавав усе — і всі ми це побачили потім. Я переконаний, що наші дії 19 січня були правильними. Якби ми не повстали, були б бидлом».

Провідник «Правого сектору» твердить, що першими в атаку на Грушевського пішли автомайданівці. І підтвердження його словам знайти зовсім не складно.

«19 січня на майдані Незалежності на Народне віче зібралися до 500 тисяч мітингувальників, обурених „диктаторськими законами“, прийнятими Верховною Радою 16 січня. Активісти чекали конкретних кроків від опозиції. Однак на вимогу Майдану назвати єдиного лідера Арсеній Яценюк заявив, що „Тут є лідер. Це український народ“. Потім один із лідерів Автомайдану Сергій Коба зі сцени закликав блокувати парламент».

(УП, 19.01.2014)

Або така цитата.

«Мітингувальники вже близько години намагаються пройти до Маріїнського парку та під Верховну Раду, як планували організатори Автомайдану. Не отримавши дозволу пройти, вони почали розгойдувати техніку, якою перекрито проїзд, та відтягнули автобус внутрішніх військ. Народ скандує „Банду геть! Ганьба, ганьба!“».

(УП, 19.01.2014)

Інакше кажучи, стихійна ініціатива Автомайдану просто випередила заплановану акцію «Правого сектору». А сцена і штаб Майдану, яким тоді постійно закидали пасивність, насправді погодили і підтримали організований правосеками штурм.

Доводилося чути думку, що події на Грушевського були спровоковані владою для того, щоб мотивувати правоохоронців, — адже у мирному стоянні вони так чи інак потрапляли під вплив людей, тоді як локальні бойові дії були чудовою страшилкою. Відлуння цієї думки знаходимо у свідченнях із Херсона від тогочасного координатора прес-центру місцевого Майдану.

Настя Войнаровська: «До нас прийшов слідчий, каже: ваші наших на Майдані палили. Питаю: а хто „ваші“, хто „наші“? Міліція має захищати народ. Він знову: це ваші наших палили. Більшість людей, які це кричали, на Майдані не були, навіть у Києві не були, але на рівні підсвідомості вклалось у голову: ваші наших палили на Майдані».

Утім, судячи зі свідчень учасників, Вогнехреще стало результатом незалежних дій кількох сил, а це вже ніяк не схоже на провокацію. Утім, Банкова на всі виклики мала свою відповідь.

Дмитро Ярош: «Гроші пропонували весь час — усім структурам, які діяли на майданчику ПС. Бо це ж була не організація, а коаліція, координаційне поле, створене з метою побити якомога більше покидьків і щось зробити для України. І до мене теж підходили посередники, казали: я від Клюєва, я від Януковича, відведіть людей із барикад, звільніть обладміністрації та отримаєте 5 мільйонів доларів. Я до цього ставився дуже скептично, розумів, що подібна розмова з будь-ким із наших може бути одразу задокументована і показана ЗМІ та людям на Майдані».

«Побити якомога більше покидьків». Нам подобається таке формулювання. Добро має бути з кулаками.

Але за десять днів відбувся штурм адміністрації у Черкасах. Організатором нібито був «Правий сектор», однак штурм виявився провокацією і призвів до розгрому Автомайдану. До того ж, на прес-конференції з приводу штурму двоє учасників ледь не побилися, вигукуючи: «Це я — „Правий сектор“, а ти — ні!»

А от вам постреволюційні повідомлення:

«Відомий волонтер та майданівець... розповів усю правду про закарпатський „Правий сектор“. За його словами, представники ПС займалися кришуванням нечесних правоохоронців, яких ловили на автомобілях у п'яному вигляді».

«...на дверях деяких казино красувалася наліпка „Правий сектор. Об'єкт під охороною“. Утім, лідер ПС Сергій Чумак будь-яку причетність до розважальних закладів спростовує. Каже, що всі наклейки — це підробка та провокація».

І ми запитали про це в Яроша.

Дмитро Ярош: «Тисячі людей приходили у Профспілки. Ми намагалися зібрати хоч би поверхневу інформацію, когось відправляли, комусь давали добро на розбудову. Але, приїхавши на місце, вони могли говорити і робити, що захочуть, наприклад, віджимати підприємства незалежно від того, чи говорили зі мною взагалі, чи ні — хто ж їх перевірить. Ми посилали бригади безпеки, але вони теж були неоднорідні. За 3 місяці збудувати структуру неможливо, диво, що ми взагалі втрималися. Доводилося гасити „пеесівців“ як з одного боку, так і з іншого, багато було таких, які реально не мали до нас стосунку».

Саме з наведених вище причин бренд «Правий сектор» після Революції вже виглядав, м'яко кажучи, контраверсійно.

Дмитро Ярош: «Тут ми вирішили бавитись у політику. Ми розуміли, що інакше нас просто знищать, бо вже розпочиналася інформаційна кампанія у всіх ЗМІ. Координаційна рада „Правого сектору“ вирішила створити партію, почистили лави, викинули „Білий молот“ і взяли участь у президентських виборах. Ми не розраховували на перемогу, а просто хотіли залишитися на політичному плаву і кудись рухатися. Почали грати в ту гру. Але вибори для нас не склалися — сидів я якось у штабі і відзначав шпильками різних кольорів населені пункти, захоплені на Донбасі. Один, другий, третій... Потім кажу: та йдіть ви на хер із вашими президентськими виборами. Беру 400 людей і ми їдемо у Дніпро».

І сьогодні Дмитро Ярош уже не є лідером, ба навіть членом «Правого сектору». Він створив власну армію — Українську добровольчу — і повернувся до того, що вміє найкраще.

Дмитро Ярош: «Сьогодні з погляду міжнародного права ми, Українська добровольча армія, є іррегулярним підрозділом, який веде національно-визвольну війну і перебуває у контакті з армією та СБУ. Конституція України у статті 65 говорить: захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України».