Майдан. Таємні файли

Плацдарм майбутньої революції. Файл № 4

Побиття студентів на Майдані зірвало всі запобіжники. Люди писали у Фейсбуці: «Мені страшно, тому йду на Майдан». Нам теж було страшно, адже наші троє синів та дочка, які були на Євромайдані з першого до останнього дня, просто дивом не потрапили під кийки «Беркута».

1 грудня на Майдан люди вийшли вже не за євроінтеграцію і навіть не з політичними вимогами. Вони вийшли проти покидьків, які підняли руку на дітей.

Згадаємо сюжет класичного українського різдвяного вертепу — цар Ірод велить бити дітей, і проти нього повстають усі: Пастушки, Козак, Жид, Циган. Тобто весь народ. І саме цей сюжет повторився на Майдані.

Намагаючись не допустити політичних протестів, влада своїми діями вивела на вулиці сотні тисяч людей, які ще вчора здавалися безнадійно пасивними і розчарованими. Тих самих, хто не вірив, що українці здатні піднятися на новий Майдан.

Ми були одними з таких людей — ми теж не вірили у можливість масових протестів. Ми розуміли, що на вулиці вийдуть лише ті, хто сприйняв звіряче побиття дітей як щось особисте. І ніяк не могли передбачити, що їх виявиться аж стільки. Цікаво, що, розмовляючи потім із багатьма учасниками подій, ми почули приблизно те саме: «Я думав, буду на Майдані один, але не піти не міг». Отак от «по одному» і набралося, за деякими оцінками, біля мільйона.

Ми стояли біля Будинку вчителя і бачили перед собою добре знайомі обличчя — друзів, товаришів, акторів, музикантів, поетів, читачів. Із кожним ми не раз зустрічалися на протестних акціях протягом останніх років. Іноді навіть виникало враження, що таких людей небагато і вони кочують з акції на акцію. Але 1 грудня ми побачили перед собою цілий Київ і зрозуміли: раніше він виходив на протести різними частинами, а тут зібрався весь і одночасно.

І ні в кого ані тоді, ані тепер не виникало сумнівів: це — стихія. Жодна політична сила, жодна громадська організація не здатна вивести на протест таку кількість людей.

А проте результатом цієї стихії став плацдарм майбутньої революції — наметове містечко на майдані Незалежності і захоплені протестувальниками будови КМДА, Будинку профспілок та Жовтневого палацу. Щиро кажучи, результат далеко не стихійний. Особливо — здобуті будинки.

Тож ми і вирішили розібратися, наскільки це було сплановано заздалегідь.

Заява ГУ МВС у Києві від 01.12.2013 р.: «Сьогодні під час мітингу в центральній частині міста агресивно налаштовані ВО „Свобода“ і окремі мітингувальники захопили адміністративні будівлі Київської міськдержадміністрації й Будинку профспілок України».

Тобто влада оголосила організатором захоплення будівель «Свободу». І ми вирішили звернутися за роз'ясненнями насамперед саме до цієї політичної сили.

Пилип Іллєнко: «Ми були одними з перших, хто зайшов до Київради. У дверях виникла штовханина з міліцією, це були звичайні міліціонери, а не „Беркут“. Штовхались у вестибюлі перед прохідною. Зовні людей було небагато, всередині міліції теж було небагато, ніхто нікого не міг виштовхнути. І в якийсь момент один із міліціонерів розпилив у цьому замкненому просторі балончик із газом, у результаті чого всі розбіглися. Я стояв одним з перших, тому газ пройшов над головою. Але коли газ у невеликому приміщенні— погано всім. Ми вискочили назовні, а міліціонери в глиб. До речі, далі за весь Майдан у мене жодного разу не було нежитю, мабуть, подіяла профілактика цього перцевого газу. А коли газ трохи розвіявся, ми знову ввійшли, і міліція відступила далі. Тоді вже люди стали заходити масово, і одразу почала формуватися комендатура».

До речі, ми знайшли ще одну, крім «Свободи», силу, яка штурмувала КМДА.

Дмитро Ярош: «1 грудня ми йшли у перших лавах. Наші штурманули КМДА без наказу, це мене напружило, бо „Правий сектор“ — це ж парамілітарна структура. Має бути дисципліна. Тоді ПС ще не був оформлений, діяли переважно тризубівці. Я відчув, що стихію треба більше контролювати. Коли підійшли на Майдан, одразу строковикам-вевешникам кажемо: „Хлопці, краще тікайте“. Вони послухалися».

І ще одну...

Олександр Данилюк: «Було зрозуміло, що на вихідні варто очікувати на мільйонний Майдан. Треба було не дати перетворити протест на європейську дискотеку. Ми бачили своєю задачею: коли збереться народ, починати робити конкретні дії, направлені на досягнення конкретних незручних наслідків для режиму. Головною стратегією мала стати зупинка роботи держустанов. У цій стратегії ми керувалися не цитатами Леніна, як багато хто вважає, а тезами відомого американського стратега Едварда Лутака, викладеними у його книзі „Настанови з державного заколоту“. Існували проблеми як психологічного, так і організаційного характеру, бо захоплення держустанови — насправді це не так просто. Ми з групою активістів під приводом необхідності перемовин із керівництвом ментів щодо здачі будівлі пробилися всередину. В ефірі одного з телеканалів телефоном я повідомив, що ми вимагаємо приїзду Попова як одного з відповідальних за розгін студентів. У вестибюлі стояли звичайні менти, а за ними „Сокіл“, спецназ. Ми розуміли, що власними силами їх не виб'ємо, вони нас — теж. Патова ситуація. Хтось на Майдані зробив заяву, що захоплюють КМДА, одразу набігла купа народу, тисяч із п'ять. Тоді ми почали вичавлювати ментів — невелика група зсередини відчинила центральні двері, і ми затисли ментів між натовпом на вулиці та нашими всередині. Зліва біля ліфтів був спецназ, з яким ми проводили психологічну роботу, казали, що там тисячі людей, вони вас порвуть, бо ви схожі на „Беркут“. Вони нам: ми не „Беркут“, ми „Сокіл“. Але ж люди на вулиці — не орнітологи, розбиратися з видами птахів не будуть. Цей аргумент вони зрозуміли і звалили. Залишилися звичайні менти, яких просто змели. Ми стояли на сходах, які ведуть на другий поверх, і казали ментам, що були за нашими спинами: ми візьмемося за руки, стримаємо натовп, а ви тікайте. Вони й утекли».

Тобто три політичні організації незалежно одна від одної штурмували КМДА — нічого дивного, будова досить велика. Та й досвід її штурмів у громадських активістів накопичився чималий, коли вони вельми регулярно вимушені були силою прориватися на цілком утаємнені засідання Київради, де дерибанилася столична земля чи нерухомість.

До того ж майданна традиція в Україні ще з 2004 року велить захоплювати будинок міської влади. Можливо, саме ця традиція привела протестантів також до Будинку профспілок, який міліція не охороняла.

«Група людей у куртках партій „Всеукраїнське об'єднання „Свобода““ і „Всеукраїнське об'єднання „Батьківщина““ захопили Будинок профспілок у Києві. Олег Тягнибок також закликав мітингувальників ставити намети та створити у захопленому Будинку профспілок штаб».

(УП, 01.12.2013)

Ігор Кривецький: «Було ухвалено рішення, і я дав команду нашим захопити Профспілки та КМДА, розуміючи, що потрібно відсікти дорогу назад. Союзники кричали: для чого ви це зробили, нас за це можуть посадити! Хоч пізніше усі погодилися, що це було правильне рішення!».

Можливо, саме ця традиція 2004-го року і повела демонстрантів до Українського дому.

Олександр Данилюк: «Після КМДА я сказав: давайте захопимо Укрдім. Ядро залишилось у КМДА. Ми прийшли до Укрдому, народу було багато. Однак активних людей не вистачало — а всередині там сидів „Титан“. Ми виламали двері з двох боків. Але нам почали протидіяти нардепи та учасники інших організацій, вони вишикувались ланцюгом перед входом. Усе гойдалося. Ми готові були зайти через схил Володимирської гірки, але мені подзвонив хтось із „вєлікіх“, здається, Кличко, і сказав, що створюємо комітет національного порятунку, чи щось таке, і що відтепер усе треба з ними узгоджувати. Я сказав: не буду, а вони сказали, що отаманщина поховала Україну, що в понеділок парламент призначить вибори президента, і щоб ми припинили, бо злякаємо регіоналів».

Тож з Українським домом тоді не вийшло. Зате намалювався новий напрям розвитку плацдарму революції.

Павло Кириленко: «2 грудня Олег Тягнибок покликав мене і запитав, скільки у нас людей. Одеситів було людей із 20. Він наказав нам узяти Жовтневий палац. Ми зайшли туди, сказали, що треба погрітися. Я завітав до директора і запропонував домовитися, де краще розміщатися, щоб не було анархії. Директорові це не сподобалося, він викликав міліцію, але поки ті приїхали, всередині набралося вже кількасот людей, і міліція поїхала ні з чим. Потім Жовтневий ми перейменували на Палац Свободи».

Коли на вулицю вийшов мільйон українців, здається, можна було штурмувати все, що схочеш.

«У Києві провокатори штурмують адміністрацію Януковича. Активісти пішли штурмувати очеплення на Банковій. „Невідомі люди пішли на штурм. Хто саме незрозуміло — чи це провокатори, чи активісти Євромайдану“, — уточнив журналіст Дмитро Гнап. Очеплення із автобусів „Беркуту“ розштовхують бульдозером. Як повідомляє кореспондент „Української правди“, від Адміністрації Президента до перетину з вулицею Інститутською все заповнено людьми».

(УП, 01.12.2013)

І це насправді найсуперечливіший епізод подій 1 грудня — початку Революції. Особливо історія з бульдозером, який невідь-звідки взявся на Банковій. Але нам вдалося знайти людину, яка точно знає, звідки взявся бульдозер. Цією людиною виявився Іван Філіпович, який представляв на Майдані наймиролюбнішу, здавалося б, партію — Демократичний альянс.

Іван Філіпович: «Наступного дня після розгону Майдану, коли люди зібралися на Михайлівській, оформився Автомайдан, і ми домовилися, що у неділю на сьому ранку дня збираємося біля пам'ятника засновникам Києва. Туди зібралося машин із 40, ми вирішили розбитися на десятки, і я потрапив у десятку із художником Сергієм Поярковим. Нашою задачею було заблокувати Інститутську вище Банкової. Але спочатку ми стали біля готелю „Хрещатик“. Тоді на Майдані ще стояв „Беркут“. До нас підійшов полковник Кусюк: „Що ви тут стали? Їдьте звідси!“, але всі вже розуміли, що збирається критична маса протесту, тому це було не страшно — ніхто нікуди не поїхав. Ми дивились, як від Бессарабки йде море людей. Менти, вевешники теж дивились. І раптом побігли. Отак от просто стояли-стояли і тут уже без команди стали тікати. Ми їм сигналили вслід. Поярков каже: „їдемо наверх і блокуємо“. Ми поїхали і заблокували Інститутську, моя машина опинилася у центрі вулиці, і народ, який прийшов на Майдан, потроху почав підніматися до нас. У якийсь момент із Майдану поїхала будівельна техніка, яку там розмістили, щоб будувати каток. Техніка вперлася в нас. Що робити? Одні кажуть: нехай стоїть. Поярков почав пояснювати, що є вірогідність тисняви, техніка буде заважати людям іти, це небезпечно. Я від'їхав, бо стояв посередині, і через моє місце техніка почала виїздити. Потроху всі виїхали, а жовтий бульдозер стоїть. Водія немає. Чекали — немає. Я поставив свою машину на місце. І тільки став — водій іде. Усі до нього: де ти ходиш? А він попісяти відійшов. Я до нього кажу: давай ключі. Він: мене посадять. Я: давай швидко, скажеш, що ключі забрали силою, тебе побили. Він: та ні, хлопці, мене посадять. Я: ніхто не посадить, ніхто навіть знати не буде, давай ключі та йди додому. Врешті він плюнув і кинув ключі. Я поклав їх до кишені. Поярков питає: нащо воно? Думаю, хай буде, придасться, потім побачимо, один бульдозер нам не завадить. Так бульдозер лишився біля нас. Я сиджу у машині, коли приходять якісь пацани, починають лазити по бульдозеру, але не шпана, хлопці адекватні. Я підійшов: а що вам? Вони кажуть: треба завести, треба їхати, починають шукати, які дроти замикати. Я кажу: є ключі, нічого не ламайте. Вони: а де ключі? Я: у мене. Вони: тоді давай, сідай за кермо, поїхали. Я кажу: по-перше, у мене тут машина, і коли що, треба нею від'їздити. А якщо ви хочете, то їдьте, але акуратно, щоб людей не давити. Бо якщо ви збираєтеся навіть ментів крушити, то так не піде. Та хлопці сказали, що нічого такого не буде. Вони взагалі справляли враження нормальних людей, українською говорили. Я віддав ключі, вони завели та й поїхали. А зараз говорять, що з бульдозером усе не просто так, усе було навмисне підлаштовано...».

Ігор Кривецький: «Із бульдозером було так: до штабу прийшов Порошенко, який сказав: я піду подивлюся, що там відбувається. Ми сказали: окей. Він заліз на трактор і зробився героєм. На тлі радикалів він став тим, хто примирює».

Сергій Поярков: «Відразу була Банкова, цей трактор, на якому ми всі засвітилися здебільшого здуру, — по трактору стрибали Дзиндзя, Кадура, яких потім за це посадили. Я був у тій купі, яку не посадили, але деякі після поїздки на цьому агрегаті стали мерами, міністрами, один навіть президентом. Складається навіть враження, що коли тебе не занесло на той сакральний трактор, ти якось майже проспав революцію».

Сьогодні з відстані років стає очевидним, що провокувати силовий конфлікт владі було невигідно, адже на вулицях знаходилися сотні тисяч людей, проти яких не встояли б наявні сили київської міліції, бо спецпідрозділи з регіонів ще не звезли до столиці. Адміністрація Президента на Банковій зовсім не схожа на фортецю, а її захисники, як ми бачимо з поведінки міліції у КМДА та на Майдані, були добряче деморалізовані. А отже, штурм міліцейського заслону видається цілком спонтанним — так само, як і будь-які дії того дня. На відео з Банкової можна побачити людей у куртках та мотоциклетних шоломах, які з-поза спин «Беркута» спокійно проходять до лав революціонерів і беруть участь у штурмі. Саме це і є головним аргументом на користь версії спровокованого владою насильства. Але, уважно подивившись відео, ми відзначили, що «заслані» люди лише створюють видимість протесту, перебуваючи у перших лавах, і таким чином фактично стабілізують ситуацію. Сама присутність цих людей є цілком зрозумілою: і міліція, і СБУ мали багато агентів у лавах протестувальників — це визнають і лідери Євромайдану, і звичайні революціонери. У перших лавах, у тилу, біля трибуни та на самій трибуні агентів ніколи не бракувало.

І все це справді може здатися провокацією, якби не атака «Беркута», яка за своєю жорстокістю ледь не перевершила розгін Євромайдану.

«На людей на Банковій у Києві напав „Беркут“. Як повідомляє фотограф „Української правди“, їх декілька тисяч. „Б'ють усіх без розбору — активістів, журналістів... Люди у формі „Беркута““, — сказав він. Спецпризначенці відігнали мітингувальників на ріг із вулицею Інститутською після численних провокацій, коли „штурмовики“ розхитували огорожі, за якими стояв „Беркут“, били по огорожах кийками, кидали світло-шумові гранати та розпилювали газ, кидали камінням по „Беркуту“. Після розгону „беркутівці“ повернулися на своє місце, hromadske.tv передає, що станом на 16:55 люди зробили живий ланцюг, щоб убезпечити від нових сутичок».

(УП, 01.12.2013)

Можна безкінечно сперечатися, що було б, якби революціонери взяли тоді Адміністрацію. Чи визнали б таку зміну влади у світі? Чи Янукович не перетворився б на Асада, а Україна — на Сирію? Чи не ввела б війська Росія? Проте умовний спосіб — не найкращий метод аналізу. Згадуючи власні емоції того дня, мусимо сказати, що більшість людей усе-таки не були готовими до реальних бойових дій. Ми тримали в голові досвід Помаранчевої революції, плекали сакральну «миролюбність» українців, боялися, «що про нас подумає Захід» тощо. У результаті дозволили владі підтягнути сили, перегрупуватись і розпочати довге протистояння, у якому все коливалось, як на гойдалці.