Майдан. Таємні файли

Автомайдан — зброя буржуазії. Файл № 5

Українці — неймовірно творчі люди. Тому й революції у нас безпрецедентні. Взяти хоч би Автомайдан — нам не відомо жодного аналогічного явища у світі. Коріння цього суто українського феномена, безперечно, лежить ще у тачанках повстанців 1920-х років — Махна, Григор'єва, Тютюнника. А може, й у козацьких загонах Залізняка, чи ще давніше — у половецьких кошах, які налітали на монголів і потім розчинялись у степах, чи навіть у скіфських летючих загонах, які свого часу обскубли непереможну перську армію, як курку. Але головне, що об'єднує усі ці явища, — не чотири колеса у воза, тачанки чи автомобіля. Головне — це ініціатива людей, які в один день стають під одні знамена і починають діяти, довго не змовляючись.

Перша згадка про Автомайдан з'явилася ще до подій 1 грудня.

«У Києві стартував автомобільний Євромайдан. Близько 50 автомобілів курсують по вул. Богомольця в Києві, що неподалік Банкової. Вони проїхали на автомобілях із включеними аварійними сигналами з прапорами України і ЄС вулицею Інститутською в районі майдану Незалежності в знак протесту проти розгону мітингу в підтримку євроінтеграції. Вони сигналять».

(УП, 30.11.2013)

А вже наступного дня автомайданівці застосували свою головну зброю — доставку Майдану просто під поріг можновладцям.

«Близько 300 автомобілів намагаються проїхати до президентської резиденції Межигір'я у с. Нові Петрівці Вишгородського району Київської області».

(УП, 01.12.2013)

Автомайдан виник не лише у Києві, а й у Донецьку, Луцьку, Львові, Одесі, Ужгороді, Харкові, Херсоні, Хмельницькому, Черкасах. Хто ж був організатором цієї яскравої і зовсім не дешевої форми протесту?

Звернемося з цим питанням до одного з лідерів і, мабуть, найяскравішого учасника — художника Сергія Пояркова.

Сергій Поярков: «Для мене, як завжди, почалося все й одразу. Як побили дітей, ми зустрілися з Хаджиновим, Дзиндзею, Гриценком і всі сказали, що треба щось робити, бо нічого не робити — це неправильно. Ніхто ніякого Автомайдану не організовував. В Автомайдан тебе приймали Янукович, Азаров, Захарченко. Тобі виписували статтю Кримінального кодексу або дві, або й три. Якщо ти був позбавлений прав і на тобі було кілька кримінальних статей, це й було посвідченням Автомайдану. Коли на допиті мене запитали: хто є лідерами Автомайдану? Я відповів: Марк Цукерберг та Віктор Янукович. Слідчий зблід і сказав: „Можна я не буду цього заносити до протоколу?“. Адже за законом він має допитати всіх згаданих».

Але нам вдалося з'ясувати, хто і як почав реалізовувати ідею автомобільного протесту тоді, коли він ще не називався Автомайданом.

Іван Філіпович: «Із Сашком Кравцовим ми познайомилися під час скандалу з антиукраїнським обслуговуванням у „Кофе-хауз“, а коли почався Майдан, він сказав: є кілька водіїв, давай машинами будемо їздити мобілізувати людей. Я погодився. 24 листопада зібралися на Інститутській, там було машин 10, і Сашко був першим, хто зібрав машини на протест. Ми тоді поїхали Печерськом, потім на Хрещатик, на Поділ, із прапорами, щоб агітувати людей. Потім нас ставало більше, і стало забагато машин, щоб вміститися на Інститутській, тому вирішили збиратися біля пам'ятника засновникам Києва, щоб було більше місця. Саме туди вже приїхали Гриценко, Хаджинов, Поярков, Булатов, вони потроху почали брати на себе управління цим. Ніхто не заперечував, тим більше, що Гриценко мав доступ до політичного керівництва Майдану».

Дії десятків і навіть сотень машин треба координувати, тому цілком логічно, що в Автомайдану виникла своя структура управління.

Сергій Поярков: «Автомайдан, звісно, не любили на Банковій, але на самому початку не любили й у штабі Революції. Це була дика кіннота, яка сама вирішувала, що робити. Ніхто не міг вплинути на Автомайдан і сказати, куди їхати. Найпростішим для мене був епізод, коли, ми із штабом у Профспілках домовилися-таки на спільну акцію. Тоді ми сиділи у „Кофе-хауз“: Юра Луценко, якого щойно випустили із в'язниці, Булатов, Гриценко, Хаджинов — усі разом вирішили блокувати Кабмін. Ми розбилися на три частини, відповідно, було три польових командира. Гриценко керував підрозділом, який блокував на Європейській площі, Булатов перекривав на розі Грушевського — Садової, я командував перехрестям Садова — Інститутська. Оце ж ми втрьох одразу пішли за cm. 279 частина 2 („Блокування транспортних комунікацій шляхом влаштування перешкод“). Тоді це ще були жарти, все відбувалося швидше у форматі фестивалю, а не війни. І це була найпростіша, найзрозуміліша акція. Я мав 20 машин, ще 50 піших людей дали зі штабу. Тобто разом трохи менше сотні осіб. Я відповідав за своє перехрестя. Хлопці хотіли поприносити шини, я сказав: ні, не треба, бо хтось іще запалить, а поруч житлові будинки, на той момент жодного приводу палити шини не було, протест був виключно мирним. Треба було, щоб могли проїхати швидкі допомоги, машини Нацбанку та місцеві жителі, які возять дітей у гуртки, школи тощо. Підходили журналісти, питали, що далі, я казав: це не до мене, це до штабу, а я маю чітку ділянку, чітку роботу, яку розумію. До речі, нашу діяльність Азаров двічі згадав у Верховній Раді, бо ми зробили роботу добре — вони до Кабміну не потрапили. І працівники Кабміну, такі собі бальзаківського віку тітоньки, підказували нам, які ще є входи-виходи, щоб ми їх теж перекрили».

Треба зауважити, що блокування згодом поступилося не менш ефективній зброї майданівців на колесах — візитам до маєтків можновладців.

Сергій Поярков: «Чому Автомайдан їх так лякав? Бо МИ можемо скільки завгодно стояти на Майдані, але ВОНИ перебувають у зоні комфорту, їдуть додому з Кабміну чи ВР, їм нічого не загрожує. А тут у тебе під воротами стоять невідомі люди і твоя зона комфорту закінчилася. Це був справжній переляк. Вони жили-жили і раптом побачили, що в країні є народ, вони про це не здогадувались, а тут побачили, що він є і чогось хоче, і часто у формі ультиматуму, він сидить у тебе під парканом і навіть відламує від цього паркану шмат. Григорій Суркіс тоді скаржився Кличку: „Я ж не можу сказати цьому Автомайдану, що Медведчук живе на 200 метрів лівіше, і вони мене штормлять, а не його“. Вийшло так, що під роздачу потрапив не стільки Медведчук, скільки Суркіс, хоча дружина Медведчука Оксана Марченко казала, що їм некомфортно чай пити, гості скаржаться, — а те, що людей повбивали, це якось не зіставляється із чаєм».

Звісно, автомайданівці не завжди помилялись адресами, зрештою довідались і справжню адресу Медведчука.

«Учасники Автомайдану дісталися до будинку Віктора Медведчука. Учасники акції вишикувалися вздовж паркану і просто в нього стукали, частина пікетувальників насідала на ворота. „Стукати можете скільки завгодно“, — заявив нардеп від „Батьківщини“ Володимир Яворівський. Незважаючи на те, що організатори закликали активістів заспокоїтися, ворота все ж зламали. Окрім того, мітингувальники написали фарбою на воротах і паркані гасла, зокрема, „Палаци дітям!“».

(УП, 29.12.2013)

Цікаво, до речі, що автомайданівцям вдавалося прориватися навіть на території дорогих котеджних містечок, які зазвичай мають охорону на в'їзді.

Сергій Поярков: «Коли ми розробляли план по Медведчуку, то розуміли, що нас увесь час слухають, і жоден сюрприз неможливий, не можна розробити операцію, про яку люди не знають. Тому лише один-двоє знали, куди їдемо насправді. От наприклад, розробляємо план їхати до Азарова. Тактика партизанська: розробляється і всім озвучується теза, що їдемо до Азарова, а насправді їдемо прямо у протилежний бік, до Януковича. „Беркут“ збирають біля Азарова, адже ми у всіх перемовинах озвучуємо, що їдемо до Азарова, а насправді ми їдемо у бік Межигір'я. Там відпочиває „Беркут“ в автобусах, вони з переляку в трусах із кийками вискакують боронити Януковича, але ми проїздимо повз та їдемо до Медведчука, а там узагалі нікого немає, і штормимо його, а коли в Азарова знімають увесь „Беркут“, усі злітаються рятувати Медведчука — ми їдемо до Азарова. Ну а одного разу ми дорогою притисли кортеж Азарова. Уявляєте, повз нього проїхав Автомайдан! У дідуся змінилася картина світу: він пропустив не кортеж Януковича, а Автомайдан! Він — цілий Прем'єр, а його змусили пропустити когось. Для нас — це фігня, а для них — руйнація світу, в якому вони живуть».

Мабуть, і справді це — руйнація світу. Згадайте хоч би реакцію Медведчука на зламані ворота. «Їм хочеться воювати? Я воювати вмію!». Треба сказати, що у ті часи отримати особистого ворога в особі Медведчука було, м'яко кажучи, дуже небезпечно. Тим більше, що список ворогів Автомайдану одним цим прізвищем не вичерпувався.

Сергій Поярков: «Найбільше дратував Автомайдан Захарченка, він давав накази на знищення, для нього це був особистий ворог. Я питав декількох регіоналів: а чи не дурістю було воювати з Автомайданом? Люди, які максимум кинуть яйцем, нащо з ними було поводитися так, що їх заступив „Правий сектор“ із коктейлями? Вони сказали, що це персональний пунктик Захарченка, той пообіцяв, що ядро посадить усе, це його особисте, як вони казали, „лічняк“».

Але чи усвідомлювали самі автомайданівці рівень небезпеки, на яку наражаються, смикаючи тигра за вуса?

Сергій Поярков: «Треба розуміти — до нас одразу закорінили таку кількість інформаторів, що я казав хлопцям: більше, ніж на хуліганку, боронь Боже, нічого не робіть. Бо ми постійно під мікроскопом. Хлопці якось повідомили, що знайшли гвинтівку Мосіна, до неї підходять набої від браунінга чи чогось такого, і що вони хочуть десь засісти, я сказав: киньте гвинтівку в Дніпро. Там же кожен сектор обстрілу відомий, там феесбешна охорона, вас упіймають і навішають на нас. Ніякого криміналу, бо на нас і без цього навішають! Тому все, що робив Автомайдан, було стовідсотково законним. Нас постійно прослуховували, тому все мало бути чітко у межах закону. Що я тоді казав публічно? Дайте мені 15 діб, але Захарченку — 15 років за вкрадений палац. Перші два тижні посидимо разом, а потім ми вийдемо, а він хай досидить ще 14 років та 50 тижнів. Це буде справедливо. Ми — не білі і пухнасті, ми — порушники закону, ми порушуємо його вимушено, бо позбавлені законних методів впливу на владу, але давайте покараємо всіх порушників закону виключно за законом».

Окремо треба зауважити, що більшість учасників звичайного Майдану для влади лишались анонімними. А от імена й адреси власників автівок міліція знала дуже добре.

Євромайдан SOS: «Учасники автопробігів отримують не лише повістки на допити як свідки у рамках кримінального провадження, а й сповіщення від органів ДАІ про необхідність з'явитись у відомство з автомобілем та документами. Про це „Євромайдан SOS“ повідомив адвокат учасників Автомайдану Дмитро Йовдій».

До речі, учасник Автомайдану, активіст «Дорожного контролю» Андрій Дзиндзя у той час уже сидів за ґратами за звинуваченням в угоні того самого знаменитого бульдозера. Його приклад повинен був якщо не налякати автомайданівців, то принаймні пригасити їхній запал.

Сергій Поярков: «Коли я блокував своїм джипом заїзд у суд, де судили Дзіндзю, вийшли депутати Мохник, Доній та адвокат Смалій і сказали, що бачили матеріали — є орієнтування на мене. Тобто мене можуть закрити. Ну, і я одразу поїхав додому, щоб виспатися. На ранок треба було їхати на Межигір'я, і я вирішив: якщо мають закрити, все одно закриють, а якщо я не поїду, тоді замість 60 машин буде 20, бо люди побачать, що не поїхав той, хто був на чолі, той, хто ходить під статтею. Спочатку тобі страшно. Потім звикаєш. Потім закушуєш губу і кажеш: ну що, хай тепер вони, суки, бояться».

«Печерський районний суд Києва позбавив активіста Автомайдану Сергія Пояркова прав на керування автомобілем строком на 6 місяців... Поярков заявив, що він має намір подавати апеляцію. Як відомо, за останні дні суди покарали багатьох учасників Автомайдану, у тому числі в одного з організаторів Коби заарештували все рухоме майно».

(УП, 16.01.2014)

Однак у читача виникне цілком логічне запитання: звідки Автомайдан брав гроші? Бензин, штрафи, ремонт машин — усе це коштує не одну копійку. А якщо помножити хоч би на сто автомобілів...

Сергій Поярков: «Є багато людей, які займаються своїми справами, але в критичний момент готові витратити 3 — 4 місяці життя, щоб змінити щось у країні. Але іронія долі — перед революцією в мене кілька робіт купили депутати Партії Регіонів. Так що я мав на що майданити. Ще до Революції збирався купувати машину дружині, проте не встиг, і таким чином зберіг фінансовий запас — я розумів, що коли посадять, буде на що жити родині. Я часто бував у ВР, тому міг тихенько роздобути адресу, куди наступного разу нам їхати. За декілька місяців Революції у переважної більшості революціонерів особисті заощадження добігали кінця, а заправляти машини було гостро необхідно. Тому доводилося займатися фандрайзингом у Верховній Раді. До речі, завгоспом Автомайдану був Олег Сенцов, кінорежисер, я йому здавав добуті гроші, талони на бензин, дизпаливо. Були такі, як Єремеєв, формальні регіонали, які підходили в Раді, потайки давали талони на пальне і казали: перемагайте вже нарешті, бо далі так не можна. Мене якийсь дідусь знайшов, каже — ми всім селом зібрали 2 000 гривень, то я роздав по 100 гривень хлопцям».

Іван Філіпович: «Гроші почали давати на Автомайдан ще у грудні. Сам їздив забирав від знайомих 4 000 гривень, передав їх координаторам — не маленькі гроші на той час. Тобто гроші давали ще з самого початку. Вони ішли на бензин тим, хто не може сам заправитися, проте в Автомайдані переважно були люди, які мали гроші на заправку».

До речі, особисто нам теж перепала тоді сотня літрів талонами однієї з мереж АЗС, яку, між іншим, революціонери закликали бойкотувати як власність згаданого вже депутата Єремеева.

Чому ж тоді наприкінці січня київський Автомайдан згорнув свою діяльність? На те було багато причин — як зовнішніх, так і внутрішніх.

Іван Філіпович: «Спочатку Автомайдан — це був ентузіазм і піднесення, а потім лідери почали між собою перетягуватися. Ходили різні розмови, чутки. Були провокатори, які пускали ці чутки».

«Автомайданівці потрапили в пастку до „тітушок“ та „Беркуту“. Є затримані. Приблизно о 4 ранку працівники „Беркуту“ затримали активістів Автомайдану, які патрулювали 17 лікарню».

(УП, 23.01.2014)

Іван Філіпович: «У ніч, коли біля лікарні на Кріпосному провулку побили автомайданівців, я їздив містом, патрулював. Коли по зв'язку починають кричати, щоб усі їхали на Кріпосний, там щось незрозуміле. І головне, одні кричать: усі на Кріпосний, а інші: нікому не їхати на Кріпосний. Дивлюся, хто кричить, а там люди, які в Автомайдані з першого місяця. Врешті хтось із тих, кому я особисто довіряв, почав говорити: у жодному разі не їхати, це засідка, всім, хто приїздить, одразу б'ють машини, водіїв забирає „Беркут“, це провокація. У нас сиділи провокатори. Вони були скрізь — у ДемАльянсі були люди, які насипали в електричні генератори цукру, і ті припиняли працювати. ДемАльянс попереджали, що у нас працює двоє провокаторів».

Одразу після Революції депутат і генерал міліції Геннадій Москаль оприлюднив план влади із дискредитації Майдану за допомогою СБУ. За його словами, список задач передбачав використання агентів, які мали провокувати бійки та конфлікти між організаціями та лідерами на Майдані. «До опозиційних партій та громадських організацій вкорінили працівників СБУ. Крім того, агентуру вербували з-поміж активістів Батьківщини, УДАРу, Свободи та громадських організацій», — відзначив Москаль. У плані зазначалася необхідність проникнення людей із СБУ до структур Майдану з метою «своєчасного отримання інформації на упередження про плани та наміри активістів Євромайдану».

Зрозуміло, що агенти робили свою справу: сіяли розбрат, пускали провокаційні чутки, організовували провокації, підставляли людей під удари силовиків.

«Щойно в Черкасах „тітушки“ підставили київський Автомайдан. Лише гості зі столиці почали виходити з автомобілів, як десяток „місцевих“, які їх чекали, кинулись громити Черкаську ОДА... Машини автомайданівців „беркутівці“ побили. Як повідомляє „Радіо Свобода“, силовики дуже сильно били кийками людей та трощили машини. „Люди почали тікати, а бійці їх затримувати. Людей дуже сильно били кийками. Били сильно і по машинах, у які сідали люди“, — каже очевидець штурму, на якого посилається видання. Він також повідомляє, що у місті тітушки б'ють машини на очах у міліції».

(УП, 27.01.2014)

Тільки коли протистояння перейшло у силову фазу, влада спромоглася віднайти зброю проти Автомайдану — масове трощення машин. Адже мирні методи протесту припиняють бути дієвими у разі застосування насильства. І хоча в Українському домі тоді збирали гроші на покриття збитків власникам авто, ми сумніваємося, що хтось отримав хоч би половину від суми завданої шкоди.

Сергій Поярков: «Автомайдан був яскравою, майже театральною частиною. Дискомфорт для владців виявився мегаефективним засобом, доведення до карикатури було найефективнішою операцією. Тетяна Чорновіл пише балончиком на паркані у Межигір'ї. Я хапаю майора міліції і питаю його: що ж це ви тут написали на паркані? Навкруги журналісти. Майор виправдовується, що не писав, сопе, червоніє. Було весело. Хоч насправді й не так вже й весело — я півтора місяці був на нелегальному становищі, не міг їздити жодною зі своїх машин, кожні кілька днів треба було міняти місце проживання. Така ж ситуація була у Руслани Лижичко і багатьох інших.

Ми були найкращі протягом двох місяців, потім прийшов „Правий сектор“ із коктейлями, але до того ми були кращими. Ми були причетні до історії. А отже, я не зганьблю себе приватизацією шматочка української історії. Ми мали три місяці досить дискомфортної слави, але Автомайдан такий, який він був по суті, після втечі Януковича розійшовся займатися своїми справами. Громадський активіст не повинен відразу після революції пхатись у владу. Місія активіста більша, ніж у влади. Журналіст не може йти у владу, а депутат не може залишатися журналістом. Політик — ураженець у правах, і все, що він робить, має розглядатися критично. Бо Межигір'я Януковича і квартира Лещенка зліплені з одного лайна. Ну а останню акцію Автомайдану здійснив сам Янукович — символічно, що тікав він машиною автошляхами країни. Громадськість не знає правди про Майдан, тому що правда буває або повна, або це — неправда. Однак правду ми колись довідаємося. Багато людей має ілюзію, що ми були позбавлені вибору між добрим і поганим. Але насправді ми обирали між смертю нашої країни, втратою державності і величезними проблемами на шляху до Європи. Ми фактично обирали між швидкою смертю та довгими муками заради життя. Вибір ми зробили правильно, і жодна огидна пашинська морда не зможе дискредитувати цей вибір».