Майдан. Таємні файли

Українські Ґанді. Файл № 13

Думка про те, що владу можна змінити у мирний спосіб, зміцніла в наших головах після перемоги Помаранчевої революції. Ми тоді увірували у ненасильство кшталту Махатми Ґанді та споконвічну українську миролюбність.

Щоправда, Олег Рибачук відкриває нам дещо інші механізми, які призвели тоді до безкровної перемоги.

Олег Рибачук: «У 2004-му кровопролиття не було, тому що Кучмі дуже чітко дали зрозуміти, що не варто. Коли пішла тоді команда, вже внутрішні війська отримали по два магазини з бойовими патронами, їх тисяч 18 на Окружній зібралося, Кучма припинив брати трубку. Йому держсекретар США Пауелл телефонував — а він не відповідав. Я цю історію довідався від американській послів та високих дипломатів уже років за 5-6 у Вашингтоні у приватній розмові. Відбулася цікава річ. Пауелл дзвонить — Кучма трубку не бере. І тут однокласниця Людмили Миколаївни, яка мешкає у Лондоні, дуже близька подруга, подзвонила їй, щось там поцвірінькала, а потім каже: ти не можеш зробити Льоні сюрприз? Запиши оці цифри та літери, покажи — йому буде приємно. І Кучма за півгодини вийшов на зв'язок. Це були номери його закордонних рахунків. Це дуже просто було зроблено, з усмішкою я цю історію і почув. Якби подібні речі зробили із Клюєвим, влада поводилася б інакше. У 2005 році це їм показали: якщо перейдете межу, майте на увазі. Механізми були на Аль-Каїді відпрацьовані. Є директива Євросоюзу про боротьбу з брудними грошима. Там усе виписано».

Звісно, телефонний дзвінок дружині Кучми навряд чи може вважатися «немирним» засобом, та й блокування закордонних рахунків — теж. Утім, якщо до подібних мирних засобів вдається світовий лідер із потужною армією — це одне, а коли народ України самотужки протистоїть антинародному державному апарату — це вже зовсім інше.

Інформаційна компанія Євромайдану почалася буквально з перших хвилин і від соціальних мереж швидко перейшла до друкованої продукції — листівок, газет, наліпок.

Олександр Данилюк: «Я приїхав на Майдан — а під стелою навколо сцени вже охорона. Тому ми не стали лізти на сцену, щоб не почали кричати, що ми хочемо захопити їхній протест. Ми вирішили піти шляхом м'якої сили — почали друкувати наліпки, щоб формулювати вимоги часу. Провладні провокатори раділи, що ми, як їм здавалося, не ліземо у їхні брудні справи».

Листівки та інші агітаційні матеріали розробляли всі без винятку партії та організації, які брали участь у київському та регіональних Майданах. Але, крім того, ініціативу на себе брали і пересічні люди — зокрема, ми у своїх архівах знайшли два макети листівок, які розробили тоді для того, щоб кожен зміг удома надрукувати на принтері кілька штук та кинути сусідам у поштові скриньки. І таких ініціатив було безліч.

Окрім агітації, Майдан проводив протести біля державних установ, які були розташовані далеко від лінії барикад, із метою тиску на чиновників та рядових виконавців.

«Під Генпрокуратурою мітингувальники з „ДемАльянсу“ почали лежачий протест.

Станом на 8:20 до ГПУ підтягнули три автобуси „Беркуту“, повідомляє сторінка Євромайдану у соцмережах. Протест проводиться на підтримку вимоги звільнити дев'ятьох хлопців, затриманих на Банковій 1 грудня, шляхом зняття підозр із них. „Переступили через закон — переступайте через українських громадян“, — такий меседж у „Демократичного Альянсу“».

(УП, 06.12.2013)

Іван Філіпович: «Коли вже почалася Грушевського і міліціонери роздягли козака Гаврилюка на морозі, ми із „Відсіччю“ та „ДемАльянсом“ поїхали до Калинівки, де розташована база спецпідрозділу „Ягуар“. Приїхали, до нас вийшов якийсь прапорщик, каже: командування немає, але це не ми робили, наших людей узагалі на Майдані немає. Вони, бідолахи, заметушились, оголосили тривогу, довкола паркана стояли солдати, а нас було машин 8-10, три десятки людей, серед них багато дівчат. А наші грізні спецпризначенці: далі не можна, у частині тривога, всі озброєні. Це було смішно — немов наші дівчата зараз кинуться, порвуть усіх разом із бронежилетами».

Пробували організовувати страйки. Щоправда, у недержавній сфері страйкувати проти влади — безглуздо, але навіть комунальні підприємства можна було спробувати підняти.

Олександр Данилюк: «Люди питали — що далі, бо поки що просто стоїмо. Ми розуміли, що розв'язка може бути кривавою і намагалися її уникнути. За 2 тижні до Нового року запустили всеукраїнський страйковий комітет. Ми знали, що існує заборгованість перед держпідприємствами із зарплатні, і хотіли підняти Південний Схід. Працювали з УДАРом, по-діловому, без піару. Була велика кампанія по радіо, працювали гарячі лінії, нібито за правовою допомогою, а там людям казали, що правова допомога тут не зарадить, зате можемо зв'язати зі страйкомом. Це була система виявлення підприємств, які мають борги із зарплатні. Декілька страйків відбулось — у Луцьку, у Дніпрі, на Кримтролейбусі, аеропорти Луганська та Чернівців зробили заяви. Київські тролейбуси виїхали на попереджувальний страйк із плакатами, і їм заплатили зарплатню. Усе нормально йшло. Але Кличко почав натягувати все на себе — всеукраїнський комітет і бла-бла-бла, а паралельно вони вийшли з процесу організаційно. Для нас це було неочікувано, бо існували домовленості. Почалися псевдострайки, які дискредитували процес, — на півгодини в обідню перерву тощо».

На окрему увагу заслуговує економічний тиск на бізнесменів, що працювали у владі. Насправді ідея бойкоту товарів та магазинів виникла ще до Революції — влітку 2013-го. Її ініціатором став громадянський рух «Відсіч».

«Активісти провели на Банковій акцію, у ході якої передали Президенту звернення з вимогами відмовитись від євразійського вектору розвитку. Про це йдеться у повідомленні руху „Відсіч“. Також активісти закликали українців розпочати кампанію бойкоту російських товарів і роздавали їхні українські та закордонні аналоги, які, на думку активістів, є кращими за російські за ціною та якістю».

(УП, 22.08.2013)

Улітку ж відбувся скандал із російською мережею «Кофе хауз», у якому брав участь один із наших свідків Іван Філіпович.

«22 серпня цього року киянин Іван Філіпович завітав до однієї з кав'ярень мережі „Кофе хауз“, де гостя обслуговували винятково російською мовою, а прохання перейти на українську офіціант проігнорував. Іван поскаржився на заклад, скориставшись сервісом client-ua.org, і поділився історією через Facebook. В одну мить випадок у столичній кав'ярні став хітом не лише соцмереж, національні медіа включно із телеканалами розповіли про неналежне обслуговування „вибагливих“ клієнтів...

Мережа надала офіційний документ із переліком запланованих змін, а саме:

1) провести адаптацію „стандартів обслуговування“ гостей „Кофе хауз“ для України та виправити формулювання пунктів, пов'язаних із мовою обслуговування (до 01.11.2013 року);

2) створити скорочений посібник нових стандартів українською мовою (до 01.11.2013 року);

3) поступово перевести внутрішнє навчання персоналу на українську мову (до кінця 2013 року);

4) здійснювати просвітницькі заходи серед працівників „Кофе хауз“ щодо культури обслуговування клієнтів залежно від мови клієнта».

(Друг Читача, 23.10.2013)

Це показало ефективність бойкоту як засобу впливу, тому одразу після початку Революції цей засіб розповсюдився на підприємства, які належали провідним бізнесменам Партії регіонів.

«На засіданні координаційного штабу львівських протестів народний депутат від ВО „Свобода“ Ірина Сех 6 грудня озвучила план дій, який сформулювали у Києві для регіонів країни. За словами Ірини Сех, Київ поставив перед Львовом та іншими регіонами, де діють Євромайдани, три завдання. По-перше, депутати Львівської обласної ради повинні прийняти рішення про недовіру голові Львівської ОДА Олегу Салу. „Юристи зараз працюють над тим, щоб ці рішення були максимально законними“, — зазначила Ірина Сех. По-друге, львів'ян і мешканців інших регіонів закликали вимагати саморозпуску фракцій і місцевих партійних організацій Партії регіонів. А у разі, якщо вони відмовляться від такого кроку, — розпочати пікет їхніх бізнесів і домівок. Окрім того, пропонується також пікетувати бізнес олігархів, які фінансують Партію регіонів. Зокрема — Рината Ахметова чи Олександра Гереги».

(Zaxid.net, 06.12.2013)

«Бойкот набирає обертів! Список фірм, торгових марок і мереж магазинів, які пропонують бойкотувати українці, щодня поповнюється».

(Ye.ua, 29.12.2013)

«12 січня 2014 року Закарпатська обласна організація ВО „Свобода“ розпочинає низку акцій з інформування населення області про об'єкти бойкоту — торгові марки, підприємства тощо, які є у власності Партії регіонів».

(Закарпаття онлайн, 11.01.2014)

«Тернополян закликають бойкотувати товари „регіоналів“».

(За Збручем, 28.01.2014)

«У Луцьку бойкот бізнесу регіоналів. Розпочали з „Епіцентра“».

(Волинські новини, 31.01.2014)

Іван Філіпович: «Ми поїхали до Вінниці, там пікетували будівельний гіпермаркет „Епіцентр“ як бізнес регіоналів. Поставили перед входом плакати, хлопці й дівчата стали у пікет. А я скористався моментом, зайшов з іншого входу, пішов до секції, де продавався мій товар. Запитав у консультанта, як продається, а він у відповідь: „Яке там продається? Ви ж бачите, що робиться!“ Отак воно було — сам проти себе воював».

Цей момент, до речі, потребує окремого осмислення — на Майдані стояло багато бізнесменів, бізнес яких страждав від протестів як прямо, так і опосередковано — зниження купівельної активності, блокування торговельних мереж, барикади на вулицях не сприяють торгівлі. Але ці люди не тільки терпіли ці збитки, а й віддавали свої гроші, час, підприємницький досвід та зв'язки на підтримку та розвиток протестів. Зокрема, у кав'ярнях у центрі Києва люди могли зігрітись і попити безкоштовно гарячого чаю у цілодобовому режимі, а після спалення Профспілок у лютому 2014 року деякі магазини та кафе віддали свої приміщення під штаби і шпиталі Революції.

До речі, працівники того самого «Епіцентру» у критичні дні лютого 2014 року допомагали медичній службі — ми це знаємо з власного досвіду. Попри блокування, попри збитки, попри те, що власники мережі належали до провладної більшості. І це не єдиний приклад.

Цікавою видається спроба економічної боротьби безпосередньо з державою.

«Львівські підприємці на чолі з Комітетом підприємств Львівщини припиняють сплату деяких податків, доки не буде сформований „Уряд національної довіри“. Про це вони оголосили 3 лютого на акції непокори біля будівлі Головного управління Міндоходів у Львівській області, куди прийшло близько 100 людей, повідомляє Zaxid.net. Як наголосив голова Комітету підприємців Львівщини Роман Зафійовський, йдеться лише про сплату тих податків, з яких фінансують силовиків, зокрема „Беркут“».

(УП, 03.02.2014)

Ну і «вишенькою» на торті мирних протестів, звісно, можна вважати таке повідомлення:

«У зв'язку з подіями, які відбуваються у країні, колектив хокейної команди „Беркут-2“ вирішив змінити назву клубу. Про це повідомляє офіційний сайт АХЛ (Аматорська хокейна ліга), де і виступає київська команда. Надалі клуб братиме участь у чемпіонаті у дивізіоні „Лідер“ під назвою „Фенікс“».

(УП, 26.01.2014)

А проте влада затялася і не чула нікого й нічого. Вони не знали, що у держав існує політика «м'якої сили», і через своє бандитське минуле та кримінальну свідомість помічали тільки силу тверду.