Майдан. Таємні файли

Європа нам поможе? Файл № 8

Міф про те, що Європа й Америка нам допоможуть, витав на Майдані з першого дня. Але, читаючи тодішні інформаційні повідомлення, на жаль, бачиш зовсім іншу картину.

«Посли ЄС та США засуджують напад на адміністративні будівлі під час демонстрацій у Києві в неділю і закликають до проведення мирних акцій протесту. Про це сказано у спільній заяві посла ЄС в Україні Яна Томбінського і посла США Джеффрі Пайєтта. „Ми засуджуємо сьогодні насильство на вулиці Банковій і напад на громадські будівлі, а також закликаємо всі сторони уникати конфронтації“, — сказано в повідомленні».

(УП, 01.12.2013)

І це, зверніть увагу, 1 грудня, самий початок, другий день після побиття студентів на Майдані.

Руслан Кошулинський: «Під час Майдану взаємини з амбасадорами були для нас гальмом. Нас постійно стримували. Навіть коли Янукович летів до Китаю після Вільнюса, вони криком кричали: не робіть нічого, він може сісти в Росії і щось там підписати!».

Однак міжнародні стосунки радикальної опозиції та західних послів мають значно глибшу історію.

Олег Тягнибок: «До „Свободи“ вони були обережними завжди, з нами почали говорити, коли ми зайшли у парламент. Під час кожної зустрічі з послами обговорювалися питання: чи ми антисеміти, як ставимося до ЛГБТ і таке інше. Наша оцінка політичної ситуації нікого не цікавила. Потім уже ми сприймали це іронічно. Але посол Ізраїлю сказав мені фразу, яку я ніколи не забуду. Якось він запросив і почав „вантажити“, а я кажу: про який антисемітизм ви говорите? Хіба є погроми? У чому ви нас звинувачуєте? Якщо у тому, що я на горі Яворині нібито щось сказав, то маю 9 рішень судів, які спростовують безпідставні звинувачення щодо мене. Якщо ви кажете про демократичні цінності, то рішення суду має щось для вас означати? У чому ви нас звинувачуєте? У Львові 20 років була демократична ліберальна влада, яка не могла вирішити питання із музеєм на вулиці Менделєєва. Єврейська громада Львова билася, щоб їм дали квартиру, де жила мистецтвознавець Фаїна Петрякова, під музей. А прийшли „фашисти“, „антисеміти“ зі „Свободи“ і вирішили це питання. Коли прийшов наш міський голова у Тернополі, то вперше за 20 років дали приміщення під культурне єврейське товариство за 1 гривню. Чому ви не згадуєте, що в Івано-Франківську відкрили меморіальну таблицю лікарю УПА єврею? Це ж „Свобода“ зробила. Чому ви не дякуєте? І він сказав: „Оказанная услуга уже не являєтся услугой!“».

Проте, крім ідеології, послів не в останню чергу цікавили й економічні питання.

Андрій Мохник: «Американців дуже цікавив сланцевий газ. Позиція „Свободи“ у цьому питанні: ми за диверсифікацію, але не за рахунок мешканців тих територій. Ми ставили питання екологічних наслідків та участі громади у розподілі прибутків. „Свободі“ тоді вдалося в угоді про розподіл продукції з компанією „Шеврон“ домогтися участі місцевих громад та екологічного моніторингу, чого не було в угоді з „Шеллом“ на території Харківщини, Донеччини. Зрозуміло, що західні компанії спочатку домовилися з Кабміном, Кабмін почав тиснути, але говорити з місцевими радами все одно доводилось, а у нас там депутати.

Після виборів 2012 року Пайєтт, посол США, зустрічався з головою нашої фракції, розповідав, що йому „Шеврон“ не чужий, поряд із традиційною темою антисемітизму та радикальних дій він багато говорив про сланцевий газ. Коли вже був міністром, я приїхав до Америки — першим, хто зі мною привітався, був представник „Шеврона“».

Руслан Кошулинський, за посадою другого віце-спікера, відповідав за міжнародні зв'язки Верховної Ради.

Руслан Кошулинський: «Зовнішні стосунки у Раді — це переважно церемоніал. Але я міг комунікувати з багатьма, я навчався, а з іншого боку, я жодного разу не перетнувся з Януковичем на церемоніалах, вони нас навмисне розводили. За два роки жодного разу. У міжнародних аспектах я намагався нівелювати сформований негативний образ „Свободи“. Я максимально спілкувався з послами. Якщо робив якийсь законопроект — наприклад, щодо нацменшин — вивчав досвід зарубіжжя, законопроект перекладав і давав амбасадорам. Посол Словаччини якось сказав: якби не те, що знаю, що це ви писали, я би подумав, що тут присутня рука угорців. Законопроект про захист тварин — це щось надзвичайне. Як „фашисти“, „нацисти“, „ксенофоби“ роблять закон про захист тварин? Навіть швейцарці його у себе публікували. Після цього у мене з багатьма дипломатами добрі стосунки».

Банкова теж не сиділа склавши руки і ще задовго до Революції намагалася «розвести» міжнародну спільноту так само, як і українських громадян.

Руслан Кошулинський: «Було звернення депутатів ВР до Сейму щодо подій на Волині. Регіонали та комуністи закликали їх засудити Волинь. Тоді я зрозумів, яким буде механізм. Річ у тім, що поляки отримували багато допомоги, щоб навернути Україну до Європи, вони були найбільшим двигуном, іще за Ющенка отримали через це назву „адвокат“. І ось тут через „фашистів“ у парламенті зривається євроінтеграція. Коли щось станеться — одразу показуємо, хто винен. Вони розробили політтехнологічний прийом: оголосити нас страшним витвором націоналізму, що страшнішого немає, і скрізь це затягували. Близьким до них середовищам навіть було замовлено тезу: Україна не може йти до Європи з Бандерою, її Грицак озвучував. І у цій ситуації вони дають звернення до Польщі про Волинь. Якою буде наша реакція? Така точно схема працювала на Майдані — один в один».

Зрозуміло, що це — маніпуляція. Але її треба враховувати у нашій з вами оцінці тодішньої ситуації.

Андрій Мохник: «Тема Волині піднімалася влітку 2013-го, ми висловили свій протест, але не в тих формах, що вони сподівалися. Ми реагували стримано, без бійок, бо попереду маячив Вільнюс, і ми не хотіли, щоб Польща зреагувала, а нас зробили винними у непідписанні угоди про асоціацію».

Складається враження, що клан Януковича дуже успішно маніпулював думкою європейської спільноти. Однак не всієї. Існували й тверезі політики.

«Розкритикував політику Брюсселя стосовно України посередник Євросоюзу Олександр Квасьнєвський. Він звинуватив ЄС у наївності і недооцінці рішучості Путіна протистояти угоді про асоціацію між ЄС і Україною».

(DW, 08.12.2013)

Проте офіційна позиція ЄС та США залишалась абсолютно нейтральною до українських подій. І для цього були реальні підстави.

Руслан Кошулинський: «Американці вичікували. Вони активно моніторили, бо мали власні наміри — передусім сланцевий газ. На території України два великих родовища — на Сході: Харків — Донецьк — Луганськ та на Заході: Львів — Тернопіль — Франківськ. Плюс поруч Румунія та Польща зі своїми запасами. Це був великий американський проект. Вони дивилися на все прагматично. У той час Україна була сферою впливу Росії, й американці розуміли: якщо, наприклад, у Мексиці з'явиться Росія, як вони мають реагувати? Тому й до антиянуковичівського Майдану ставилися скептично. При владі там були демократи. Їхня дипломатія стосовно України традиційно є слабшою за республіканців. Наприклад, останні кілограми збагаченого урану Янукович віддав американцям через Хілларі Клінтон тільки за одне — за фотографію з Обамою. І цей уран фізично поїхав до Росії. Його віддали просто так. Останній матеріал, з якого можна було зробити ядерну зброю. Янукович тоді отримав індульгенцію, бо виконував антиядерну програму. Він передав державну власність безкоштовно — за фото з Обамою, за потиск руки. Отже, у них ці взаємини були. Наскільки Янукович використовував це, не знаю, але взаємини були».

Таку важливу інформацію варто перевірити. І ми досить легко знайшли підтвердження.

«Україна відмовиться від близько 90 кг збагаченого урану, якого цілком вистачає для створення ядерної зброї. Про таку ініціативу заявив Президент Віктор Янукович під час зустрічі з президентом США Бараком Обамою у Вашингтоні, повідомляє прес-служба Януковича. У спільній заяві глав держав, яку оприлюднили за результатами зустрічі, зазначено, що Обама позитивно оцінює рішення України позбавитись усіх запасів високозбагаченого урану в обмін на технічну і фінансову допомогу у цьому питанні».

(Економічна правда, 13.04.2010)

Постає питання: а чи могли США вплинути на Януковича? Якими могли бути ці механізми?

Руслан Кошулинський: «Дипломати зустрічалися з Януковичем і висловлювали йому свою позицію: чому не дотримуються демократичних прав громадян, і як він може таке робити, підписуючи Асоціацію з ЄС — а це кредитування МВФ, ЄБРР? Частина оточення Януковича перевела бізнес до Європи. Вони натякали: а як же з легалізацією, ви ж хочете, щоб діти ваші жили у нас? І оточення Януковича частково піддавалось. У Вільнюсі за годину до підписання вони були певні, що підпише. Бо до кінця ніхто не знав. Міністр МЗС за два дні до підписання зовсім не орієнтувався. Він боявся підійти до Януковича. Йому казали: підійди запитай. А він: ви дурні? Хай ближні запитують. Не хотів нарватися на удар у прямому сенсі. А Янукович вагався. Бо оточення вже свої кошти повивозило до Європи, а там антикорупційне законодавство. Вони мали негативні моменти співпраці — великий проект екологічних грошей, які забрали Клюєви, Крітська сонячна електростанція, усе це європейці запам'ятали. І це єдиний можливий чинник, який вони могли застосувати. І то, не напряму до Януковича, а до частини його оточення, яке не хотіло Росії, а бачило Європу-Америку, саме через них намагалися діяти європейці, бо напряму до Януковича ніхто не потрапляв».

Ба навіть ці механізми не спрацювали.

Олег Рибачук: «Яскравий спогад про зустріч у посольстві Польщі. Там були Сікорський, Карл Більд. Розмова була відверта. Я говорив про санкції. Зі мною важко сперечатися про санкції, я працював у міжнародній економіці. У 2004-му я зустрічався з Олбрайт і сказав їй про персоніфіковані заборони на в'їзд та закордонні рахунки, що є їхнім слабким місцем. Існує тисяча способів послати сигнал, що твої чесно вкрадені гроші починають нас цікавити. Олбрайт тоді моментально це зрозуміла. Європейці ж починають: у нас немає повноважень. Типовий приклад — Клюєв, одіозна постать. Щодо Клюєва у мене була зустріч із послом Австрії. Питаю: як ви можете тримати у своїх банках рахунки наших відверто корумпованих політиків? А Клюєв тоді в уряді займався євроінтеграцією і виник скандал, у європейських колах дуже відомий. Бо Клюєв практично перегнав європейські гроші на свою компанію в Австрії. Ті гроші, що нам давали як європейську допомогу. Клюєв був віце-прем'єром, очолював якийсь там інвестиційний комітет, оцей комітет і проголосував, що потрібна фірма „чесно“ виграла якийсь конкурс. І гроші одразу пішли на рахунок фірми в Австрії, якою керував зять Клюєва. А я ж знав, що у Європі є директива про боротьбу з відмиванням брудних коштів. І якщо ви маєте рахунок у банку, то раз на рік заповнюєте анкету, в якій вказуєте, чи не маєте родичів у владних структурах і таке інше. Отож я мав пряме запитання до посла Австрії: чи зять Клюєва, який керує фірмою, вказав, що в Україні його тесть — це політична персона, яка ухвалює рішення? Бо якщо він цього не зробив — згідно з директивою ЄС це кримінал. Якщо зробив — керівництво банку мало контролювати надходження грошей. Бо такий закон.

Я у розмовах із міністрами закордонних справ вимагав санкцій. Бо це ж усе мої товариші — Сікорський, Томбінський. А вони казали, що неможливо. Я тоді всім пояснював, практично мантру склав: що Янукович ідеально підходить як приклад, щоб показати злодюжкам на колишньому радянському терені, що буває, якщо крадеш гроші і поводишся занадто нахабно. Бо Бацька занадто дрібний, крім того, він не вкладав гроші за кордоном. Путін — завеликий. Янукович — якраз. У відповідь: цього не можна робити, це його зажене в лоно Москви. Казали, що немає механізмів — я знав, що це неправда, що механізми є. Позиція у закордонних міністрів, які виступали переговорщиками, була такою: треба домовитися, піти на перевибори. Але слова „санкції“ вони не хотіли чути категорично, фінансисти активно намагалися довести мені, що це неможливо. Пам'ятаю дуже добре, що сказав у відповідь: це призведе до крові, і санкції будуть тоді, коли вже будуть жертви. Так воно і сталося».

Підтвердження цим словам можна також легко знайти в інформаційних повідомленнях.

«Вимога відставки Президента України — це політична помилка, тому що Президент є тією людиною, яка приймає рішення про створення коаліційного уряду або про підписання угоди про асоціацію». (09.12.2013, голова МЗС Польщі Радослав Сікорський).

І ця позиція не була абстрактною. Вона визначала реакцію європейських дипломатів на події в Україні від 2010 року.

Олег Тягнибок: «Коли у квітні 2013-го більшість Верховної Ради забарикадувалася на Банковій, Томбінський зібрав усіх послів, і представники опозиції почали їм аргументувати, що це кінець парламентаризму. Посли відповідали: йдіть у парламент. Ви погані парламентарі, якщо не вмієте переконати. Парламент — це переконання. Візьміть слово, знайдіть аргументи, переконайте, і все буде нормально. Але як можна переконати шахраїв? Якщо центр ухвалення рішень знаходиться в іншому місці??? А вони знову: парламент — це демократія, вчіться переконувати. Я ще тоді зрозумів, що Європа нам не допоможе».

Руслан Кошулинський: «Під час перших наших спроб блокування ВР була зустріч з одним із представників ЄС, який переконував нас, щоб ми розблокували ВР і дали можливість проголосувати заяву про підтримку єврочогось. Був обід, по два представники від опозиційних фракцій. Обговорювали питання. Кличко видав велику тираду про демократію та персональне голосування. Представник до Кличка: ви розблокуєте? Кличко: ми не можемо. Представник: дякую, до побачення. І все. Вся відповідь. Це класичне ставлення Європи до опозиції. У них була активна співпраця з Януковичем і несприйняття опозиції».

Коли ж почало пахнути смаженим, представники європейських країн з'явилися на Майдані буквально у перші дні.

Олег Рибачук: «Майдан притягує до себе політиків. Томбінського я декілька разів зустрічав самого без охорони на Майдані, так само, як і американського посла. Якщо не знаєш, що це посли — ніколи не здогадаєшся. Це стало частиною протоколу, приходити на Майдан».

Олег Тягнибок: «На Майдані вони було постійно. Томбінський організовував зустрічі у посольстві Польщі, Американському посольстві і навіть у Будинку профспілок. Яценюк мав свої взаємини з ними, Кличко — свої. Ми ж були ізгоями. Арсен мені розповідав: я зустрічався годину, з неї 40 хвилин говорили про „Свободу“. Нам представляли так, що це само по собі велика честь, коли з нами взагалі спілкуються. А зрештою закінчилось оприлюдненням підслуханої розмови Нуланд і Пайєтта, де вони чітко висловилися, що в них із нами будуть проблеми. Пізніше під час зустрічі вони навіть намагалися вибачатися за ту розмову. Але я розумів, що „Свободу“ просто терплять, оскільки без неї нікуди».

Звісно, мало хто пам'ятає про цю підслухану розмову, але ми знайшли її текст. Його й наводимо. До вашої уваги фрагмент розмови між головою Державного департаменту США Вікторією Нуланд та послом США в Україні Джеффрі Пайєттом, яка була оприлюднена у лютому 2014 р.:

«Пайєтт: ...Я просто думаю: якщо йдеться про просування процесу вперед, ми хочемо зберегти поміркованих демократів разом. Проблема буде з Тягнибоком і його хлопцями. Я впевнений, що це частково те, на що розраховує Янукович у цій ситуації.

Нуланд: Я думаю, що Яценюк — це підходяща людина. У нього є досвід в економічних питаннях і питаннях управління. Що йому потрібно, то це те, щоб Кличко і Тягнибок залишилися зовні. Йому треба говорити з ними чотири рази на тиждень».

Олег Тягнибок: «Вони ставили питання так: для нас Янукович і ви — одне й те саме. Він — легітимно обраний, ви — опозиція, ви ображені, тому ви на нього і скаржитеся. Нам давали зрозуміти, що наш імідж у Європі — фашисти, ксенофоби, антисеміти, і будь-який наш крок, який хоч трохи може це підтвердити, буде для нас проблемою. Жодного силового протистояння! Коли починались якісь сутички, мені одразу дзвонили: заберіть ваших людей! Незалежно від того, були вони там чи ні. Й адмінбудівлі треба звільняти. А раптом щось — ми будемо звинувачені у тому, що є агентами Кремля, негідниками та злочинцями. Позиція Заходу полягала у тому, що боротьба має відбуватися політичними методами, а коли щось піде не так. Захід не визнає того».

Руслан Кошулинський: «Спочатку ми розмовляли з ними, потім з ними розмовляла Адміністрація Президента, і ракурс змінювався. Захоплення адмінбудівель — мусите звільнити, це виходить за межі мирної демонстрації, це елемент захоплення влади. Якщо не звільните — лишаєтеся сам на сам із Януковичем та Росією. Якщо ви цього не зробите — Янукович оголошує воєнний стан, запросить російські війська. Зрозуміло, що все це у дипломатичній формі — „нас немає“, „ви самостійно“ тощо, але насправді дуже прямо. Ми намагалися пояснити ситуацію, але від них було постійне стримування. Однак настрій суспільства був інший. Банкова навіювала європейцям, що Майдан організувала невелика кількість людей, яка рветься до влади, що це ще відгукнеться Європі й світу. Якщо у такий спосіб почнуть скидати законно обрану владу, завтра це буде і у вас. Тому посли пригальмовували всі наші кроки. Прямо говорили: ви провокатори. Це не мирний протест. Це політсила, яка має представництво у ВР і хоче в силовий спосіб захопити владу. Приклад — Греція, де в результаті розпустили та посадили цілу партію. А далі можлива аплікація на інші країни, і це неприйнятно. Ми проти силових способів зміни влади, а ви даєте приклад і старт. Це ваші внутрішні проблеми, так само, як у нас відбуваються страйки, але якщо хтось буде втручатись у них ззовні, це виходить за межі. На цьому власне й грали Янукович із Росією. Якщо ви щось даєте нашим опозиціонерам — ми маємо право втручатись у ваші внутрішні справи».

Олег Рибачук: «Янукович — Президент. Ви його обрали. Ви знали, що він двічі судимий, — обрали? Обрали. Він виграв вибори. Є парламент. Так не буває, щоб люди вийшли і сказали: геть. Бойові дії на Грушевського їх лякали. Вони одразу уявляли, що замість виборів відбувається силовий захват у них. Це неприпустимо! Складно було пояснювати. І Захід часто піднімав цю тему: так не може бути».

У потоці інформаційних повідомлень з Майдану можна знайти багато новин про підтримку Революції з боку західних політиків. І це — теж не вигадка. Вікторія Нуланд навіть пригощала печивом українців. Але ці рішення визріли далеко не одразу і не у всіх одночасно.

Руслан Кошулинський: «Перше рішення про підтримку було від поляків. Приїхали декілька представників із різних фракцій, зокрема й ПІС, їм було дуже некомфортно — у моєму кабінеті висіли портрети Баядери з Шухевичем. Але вони принесли заяву Сейму. Вони пішли швидше, я пізніше, провулок менти перегородили автобусами. Поляки пішли в обхід, а я не встигав наздогнати, бо треба було провести їх на Майдан. Кажу міліції: осьо посвідчення, я пройду. Вони: ні. Ну то я й переліз через автобус. Є фото, як я у костюмі перелажу через ПАЗики. Одним словом, поляки виступили тоді зі сцени, оголосили підтримку від імені Сейму».

Крім того, шальки терезів позиції європейської дипломатії хиталися від найменшого, на погляд майданівців, дотику.

«У ніч на суботу, 11 січня, бійці спецпідрозділу „Беркут“, які перебували в автобусах, заблокованих активістами Автомайдану на проспекті Правди в Києві, зайшли в приміщення Святошинського районного управління міліції, виконавши вимогу зняти маски. Протестувальники організували вузький „коридор ганьби“, яким проходили „беркутівці“ в шоломах і без щитів».

(Zaxid.net, 11.01.2014)

«У Євросоюзі занепокоєні застосуванням сили в ніч на суботу біля Києво-Святошинського райсуду та Святошинського райвідділу міліції. Про це повідомила заступник посла ЄС в Києві Марія Юрікова, коментуючи події в ніч на суботу в Святошинському районі Києва. „Я занепокоєна інформацією з приводу застосування сили останньої ночі. В дусі заяви представництва ЄС від 25 грудня я закликаю всі сторони утриматися від насильства“, — заявила вона».

(УП, 11.01.2014)

Цікаво, а хто з вас, шановні читачі, пам'ятає цю «вікопомну» подію — коли «беркутів» примусили (жах який!) зняти балаклави?

Руслан Кошулинський: «Після подій під Святошинським судом була зустріч із послами, і ми були здивовані їхньою реакцією — була навіть медійна заява, що це неприпустимо. Думаю, тут спрацював активний захист адміністрації Януковича, вони казали, що силові органи виконували свій юридичний обов'язок, і ніхто не має права їх принижувати. Мабуть, у тому ж дусі адміністрація попрацювала з послами. Ми активно працювали з силовиками, і адміністрація теж — тому вони сказали послам: а уявіть, що це відбудеться у вас! Для нас це було дивно — ми не розуміли цього. Кожен день нас б'ють, і раптом таке. Така позиція дипломатів була шоком для нас».

Олег Тягнибок: «Перший сигнал проти Януковича був 30 листопада. Це було, так би мовити, 1-0 на нашу користь. Але 11 січня майданівці зробили коридор ганьби біля Святошинського суду. Нам сказали: це не по-демократичному, ви не мали права такого робити з правоохоронцями. Була відповідна заява Заходу. Нам закидали, що ми захопили адмінбудівлі, казали, що маємо їх звільнити, погрожували санкціями проти лідерів Майдану. 2-1 стало лише після голосування 16 січня за диктаторські закони. Ми тоді дали можливість владі показати себе на весь світ. Чесно кажучи, ми сумнівалися: заважати їм чи ні, і я знаю, що якби ми тоді заблокували голосування, картинка була б не на нашу користь. А так ми їм дали можливість показатись у всій красі, і Захід став на нашу сторону».

Здавалося б, усе стає зрозумілим. Захід — із нами. Але потім сталися перші вбивства на Грушевського, і це, як не дивно, аж ніяк не вплинуло на позицію Заходу. Хіба що традиційно дружня до України Канада, замість обмежитися загальними словами, зреагувала досить конкретно.

«Канада застосувала візові санкції до українських чиновників, що причетні до придушення законних протестів в Україні та залякування опозиційних лідерів».

(УП, 28.01.2014)

Решта — нічичирк. І аргументи щодо цього прецікаві.

Олег Тягнибок: «Я питав: у нас четверо жертву чому немає реакції? — Цього замало. Ми зможемо реагувати коли жертв буде 100».

Руслан Кошулинський: «Говорили про перші смерті — ну у 5 у 20... 100? Коли вже влада буде винна? Зрештою таки дійшли до цифри сто. Тиску не було. Санкцій не було. Вичікували аж до масового вбивства. А якщо в країні масове вбивство — винна влада, бо перейшли межу, влада не може допустити масових убивств. Згадайте, перша заява держдепу була — у смертях на Грушевського винна влада і... „Правий сектор“. Я казав Тягнибоку: „Мовчи. Жодних закликів!“. Бо тоді сюжет зрозумілий. Вони до останнього очікували — скаже він щось чи ні. Як ні — він втрачає іміджево як лідер. Якщо скаже — тут усіх і пакуємо. Для Олега це була велика дилема — наших арештовують, убивають, а ми мовчимо. Ми знали — наші партнери здадуть нас одразу, Захід теж, бо схема вже розроблена, вона всім вигідна. Бо в Україні праві прийшли до парламенту, це маяк для Європи, яка тоді боролася з правими».

Пошукаймо повідомлення про цю заяву... Виявлється, що це теж не складно.

«Сполучені Штати рішуче засуджують зростання насильства на вулицях Києва, яке призвело до людських жертв і смерті двох демонстрантів. „Ми закликаємо всі сторони негайно зняти напругу ситуації та утриматися від насильства“, — йдеться в заяві. „Проте агресивні дії членів крайнє правої групи „Правий сектор“ є неприйнятними. Ми також засуджуємо насильство з боку неофіційних груп, відомих як „тітушки““».

(УП, 22.01.2014)

Отакі у нас союзники — поборники демократії. Вони, до речі, стримали слово — почали діяти лише тоді, коли кількість убитих на Майдані досягла сотні.

Руслан Кошулинський: «Після 18-го американці включилися. Бо це гра геополітична, вони захищали свої інвестиції, їм обіцяв Янукович усі преференції — казав, що все збережемо, це наші внутрішні проблеми. Але після 18-го — 20-го вони вже не могли мовчати, інакше б почались іміджеві втрати для демократів».

Європа теж відреагувала.

«Європейський Союз вирішив запровадити візові та фінансові санкції проти винних у застосуванні неймовірного насильства в Україні. Про це заявили керівники Євросоюзу під час зустрічі у Брюсселі».

(УП, 20.02.2014)

Але причини такої раптової рішучості ховаються за лаштунками дипломатії.

Олег Рибачук: «Американці виявились єдиною стороною, з якою можна було швидко діяти. Бо вони найбільше вираховують неформальні групи впливу. Ми з Нуланд зустрілись, я взяв її під лікоть і сказав: після вашої фрази „fuck the EU“ український антиамериканізм одразу впав, ми зрозуміли, що є люди, які за нас переживають, ця фраза реально перевернула сприйняття, бо ми розуміємо, що матюкаються тільки коли по-справжньому переживають. Нуланд була приємно вражена, зашарілася. Байден казав, що такими самими словами говорив з усіма європейськими країнами. Насправді американці зупинили Путіна. Мені Бжезинський казав, що НАТО два роки до того не могло зібрати навчання навіть із 4 000 учасників».

Але європейські дипломати, окрім іншого, відзначились у дипломатичному тиску під час просування чергового мертвонародженого проекту — угоди між Януковичем та політичними лідерами Майдану про «врегулювання кризи» шляхом виборів у 2015 році.

«Під час засідання Ради Майдану міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський заявив, що угоду потрібно підтримати, інакше всі помруть».

(УП, 21.02.2014)

Звісно, за такої аргументації угоду було підписано, але вона розбилась об людей на Майдані — бо яка угода може бути на крові? Хоча політичні лідери, сказати чесно, готові були піддатися тиску євродипломатії. Однак виявилося, що після завершення Майдану все тільки починається. Російська агресія, яка стартувала пострілами на Інститутській, розкручувала свій маховик. Тут допомога Заходу могла вирішити багато питань і зберегти нашу територіальну цілісність. Але...

Олег Рибачук: «Я мав дивну монополію на представництво на самітах із безпеки та оборони від України. Туди запрошують тих, кого знають. Це відбулося десь за два тижні до виборів Президента. Україною ідуть групи „туристів“ і зривають державні прапори. Тим часом збирається тусовка у Вільнюсі. Зал — людей 300. Україна палає. Кажуть, що у Латвії теж починається „движуха“. Тому вечірня сесія відбувається з 23-ї і до упору. Тоді закінчилась о 4-й ранку, ніхто не розходився. У мене була панель, де сиділо 5 діючих міністрів закордонних справ, діючих. Росію представляв хтось для галочки. Модератор — журналіст БіБіСі. Окремий гість — француз, русофіл, крутий, радник усіх прем'єрів, кращого просто немає. Головна фішка — він до того 2 тижні провів у Росії, усе вивчив, і натякав, що навіть зустрічався з Путіним. Удень виступив із промовою про свої враження. Почав з того, що побутують різні думки, а я скажу, що найближче оточення Путіна дізналося про план щодо Криму за дві години до початку. Тобто Путін сам ухвалює рішення і ставить усіх перед фактом. Путін може робити все, що хоче, бо консолідував владу, пережив усіх і все, і він готовий іти на дії безрозсудні, він це може зробити і зробить.

Насправді таким був настрій всієї дискусії. Француз сказав, що виборів в Україні не буде, а якщо будуть, то на умовах Путіна, він вирішить щось забрати — забере, все, крім Галіції, і ніхто не зупинить. Обама ніякий, Європа в розгубленості, НАТО немає. Ми серйозно дискутували про те, що робити, коли „зелені чоловічки“ з'являться на кордонах Балтії. П'ята стаття статуту НАТО — символічна. Поляки підняли тему, що немає планів розгортання військ — це були лише декларативні речі. Пішов мандраж. Усі міністри малювали різними фарбами одну й ту саму картину: маємо визнати, що не існує єдиної позиції щодо санкцій і що її не буде ніколи. ЄС не може виступати єдиним фронтом. Україна залишається розділеною. Єдиний вихід — запалили стерню, як вигорить, так і буде, ми нічого не можемо зробити. Ні Обама, ні Європа не буде нічого робити — ми не маємо спроможності, виявляється, ми не маємо колективної системи безпеки. П'ята стаття є, але якщо в Латвію увійдуть „зелені чоловічки“, ніхто не буде починати війну.

Модератор з БіБіСі питає у мене: ну що? Який із варіантів ти обираєш, як варіант убивства або знищення України? Я кажу: давайте чесно. Підніміть руки ті з вас, хто місяць тому міг передбачити, що події, які почалися студентами на Майдані, закінчаться вигнанням Януковича. Жодної руки. Тиша. Я кажу: ви живете у своєму правильному світі даних розвідки, аналізу інформації, і в такому ж світі живе Путін. Але у нас в Україні є річ, яка до аналізу не потрапляє, — це люди, суспільство. Ви бачили, що опозиції немає, СБУ немає. Але я виходжу з середовища, яке живе в іншому світі, і цей світ плутає карти ваші й Путіна. Україна — це суцільний край партизанської слави. Де не проїдеш — край партизанської слави. Що це означає? Українці традиційно запускали на свою територію. Але не випускали. У нас мільйон людей готові не просто йти боронити, але зубами боронити Батьківщину. Ми за це готові віддавати і будемо віддавати життя. Давайте за рік зустрінемось і перевіримо прогноз французького колеги. За рік я приїхав, і той француз буквально тікав від мене.

Вони не вірили у розмови, що українці щось можуть — як так? Крим же без жодного пострілу здали. Потім вони придумали фішку, що в Україні надзвичайне громадянське суспільство. Вчора зустрічався з делегацією на чолі з колишнім директором ЦРУ. Готують нову політику нової адміністрації щодо України, Росії тощо. Вони розуміють, що треба з кимось зустрічатись, але виявляється, що у громадянського суспільства немає головного, не можна передбачити, що буде завтра.

Я був наївним, думав, що є європейське громадянське суспільство. Але у них реформи роблять політики, бізнесмени. У нас партій практично нема, є симулякри. Тому цим займається переважно громадянське суспільство. І коли західні експерти аналізують, вони не знають, як це перекласти. У нас немає таких центрів, як Карнегі, немає практики, коли високопосадовці після відставки ідуть до таких центрів працювати. У нас безліч масонських лож, ми додовбуємо систему. Жодне рішення, яке не сприймається суспільством, не проходить. Їх це лякає. Наявність приватних армій до їхньої системи не вписується. Я кажу: громадянське суспільство озброєне не лише знаннями, вони цей прозорий натяк розуміють. Вони зустрічаються, але їм потрібен інституційний орган. Вони кажуть: ви двічі скинули президентів, чому не можете обрати нормальну владу? Об'єднатися в політичну силу? Це незрозуміло. Складне робите, але простіше не можете — об'єднатися, наприклад».

Утім, це вже питання, які стосуються історії та національного характеру, і вони виходять за межі дослідження Майдану.