Майдан. Таємні файли

Майдан «без політиків». Файл № 2

Отже, ми з вами переконалися, що восени 2013-го тиск в українському суспільстві зашкалив усі можливі позначки. Вибух був невідворотним. Але, як це завжди буває, рвонуло у несподіваному місці — 21 листопада уряд Азарова призупинив євроінтеграцію.

А проте, спробуймо розібратись, а чи й справді це було аж такою несподіванкою.

Олександр Данилюк: «1 січня 2013-го ми створили ініціативу „Геть від Кремлівського ярма“, її підтримали близько 100 підписантів — Лук'яненко, Василенко, Павличко, генерали, адмірали, десяток Героїв України, 1-й командувач Військово-морськими силами та ін. Москалі збудилися, бо вже стартував „Український вибір“ Медведчука, і нам присвятили цілі 2 випуски газети „2000“.

Ми оголосили ультиматум: у разі, не дай Боже, курсу на зміну Конституції чи відміну євроінтеграції підписанти беруть на себе відповідальність за новий Майдан».

Щоправда, єдина офіційна версія історії Майдану стверджує, що все почалося із запису Мустафи Найєма у Фейсбуку: «Зустрічаємось о 22:30 під монументом Незалежності. Вдягайтеся тепло, беріть парасольки, чай, каву, добрий настрій та друзів». Нагадаємо, що на той час Мустафа не тільки не був народним депутатом, а й не представляв інтереси жодної громадсько-політичної організації. А от як зреагували опозиціонери на такий різкий віраж у зовнішній політиці.

Андрій Мохник: «До 21 листопада влада давала сигнали, що все буде добре. Янукович та Азаров показували, що будуть підписувати. Але Кабмін 21-го ухвалив рішення про призупинення процесу. Ми зібрались у Кошулинського і проговорили, що в неділю 24-го проводимо велику акцію. Сконтактували з „Батьківщиною“ та УДАРом, вони погодили, дали вказівки, щоб підтягували людей. Увечері були в готелі „Україна“, де жили депутати „Свободи“ — некияни. Тоді ми й прочитали допис Найєма, з якого буцімто почалася Революція. І тоді ж практично вся фракція „Свободи“ прийшла на Майдан».

Із цих свідчень виходить, що політичні сили хотіли забезпечити максимальний масштаб протесту, а тому призначили відповідну дату для акції — неділю, до якої лишалося ще два дні на підготовку. Але їх випередила спонтанно самоорганізована громадськість, яка миттєво відгукнулася на пост журналіста у Фейсбуку. Спробуємо розглядати цю версію як основну.

До того ж у першу ніч на Майдані були не лише кияни. Надамо слово місту Дніпро, яке тоді ще мало закінчення «-петровськ», і його мешканцю Кирилові Дороленку, який згодом очолив Самооборону у своєму місті.

Кирило Дороленко: «Для мене Майдан почався 21 листопада, коли Найєм написав на Фейсбуку свій пост, я як був, із портфелем і в пальто, вийшов з офісу, сів на потяг та приїхав до Києва. Десь о 5-й ранку був на Майдані, сцени ще не було, стояла машина з колонками. Загалом було людей із 50, і я був першим, хто приїхав з іншого міста, з Дніпра. Мені дали можливість виступити з броньовичка, бо треба було, щоб постійно хтось виступав, щоб люди не розійшлись. Я відчував, що це буде не черговий мітинг, а Революція, тому й вирушив просто як був — без речей. Зірвався дощ, і коли мені сказали, щоб я пішов попити чай, я відповів, що мені треба стояти, щоб ніхто не побачив, що нас стало менше. Тоді якийсь бізнесмен привіз свисточки — символ протестів у Таїланді, де теж була тоді революція. Він роздавав їх усім присутнім, у мене він і досі є. Хто такий свисточок має — значить, точно був першої ночі на Майдані».

До речі, сам Мустафа Найєм, наскільки нам відомо, іронічно ставиться до своєї слави «буревісника Революції». Офіційний літопис Євромайдану твердить, що цей протест сформувався цілком спонтанно. Від самих початків він був суто громадським і сторонився політики. Однак ми з'ясували, що далеко не всі згодні з такою оцінкою «Майдану без політиків».

Наш наступний герой — Ігор Кривецький, заступник голови ВО «Свобода», на той час народний депутат. Він — підприємець, який відкрито зізнається у тому, що є одним із головних спонсорів «Свободи», і вже самим цим зізнанням викликає страшне обурення політичних конкурентів, які звикли приховувати справжні джерела свого фінансування.

Ігор Кривецький: «Коли ми домовилися про те, що збираємося на Майдані 24-го, там одразу з'явилися ті, що кричали про „Майдан без політиків“. Було зрозуміло, що Банкова почала гру „захопити Майдан“ щоб не дати розпочати справжню Революцію».

Крім того, ще й сама дата — 22 листопада, річниця початку Помаранчевої революції і в інших викликала бажання приурочити до неї акції протесту.

Олександр Данилюк: «„Спільна справа“ подала заявку за 10 днів до початку революції до КМДА на проведення акції з примусу до євроінтеграції та реконструкції подій Майдану-2004. На „Українській правді“ розмістили верхній банер — „22-го всі на Майдан“».

До того ж, наші співрозмовники твердять, що технологія витискування політиків була ретельно відпрацьована владою заздалегідь.

Андрій Мохник: «Тема „без політики“ почалася 2010 року з приходом Януковича до влади. До того це не спостерігалося настільки яскраво. Приводом стало вбивство міліцією студента Індила, і з'ясування політика — неполітика почалося саме тоді. Мета проста — діли й пануй».

Ну що тут можна заперечити?

Але так чи інак, більшість тих, хто вийшов тієї ночі на Майдан, не мали у голові політичних інтриг і були цілком щирими. Тож ми запросили до розмови і першого коменданта Євромайдану — Вадима Васильчука — людину авторитетну двічі: як викладач Києво-Могилянської академії та як майстер і тренер національного виду двобоїв «Спас».

Вадим Васильчук: «На Майдан я їхав із переконанням, що у першу ж ніч усе рознесуть, усіх затримають, це була спокійна певність, що все відбудеться саме так. Але нічого такого не сталось. У людей була певна розгубленість, і коли час наблизився до опівночі, до закриття метро, почалися заклики, щоб усі розходилися, бо і політики, і громадські діячі планували акції на вихідні. Всі лідери були проти того, щоб Майдан відбувся саме 21-го, окрім, власне, громади, яка вже зібралась і проявила себе. Оскільки я мав досвід Помаранчевого майдану, на якому був комендантом Профспілок, то почав розподіляти обов'язки. Хтось приніс столи, хтось — прозору скриню, щоб збирати гроші. Підрахунок грошей Дзиндзя знімав на камеру, щоб не виникало ніяких розмов. Перша ніч була важкенька. Найважчий час на Майдані — ранок, бо всі, хто стояв, біжать додому перевдягтися та йти на роботу, і дванадцята ночі, коли зачиняється метро і всі їдуть додому, та ще якщо дощ. До того ж, нам не давали ставити намети. Тільки щось натягували, щоб сховатися від дощу, це зносилося міліцією.

Чомусь Євромайдан називають студентським, а я б назвав його стоячим, бо студенти були не завжди, вони не були основою. Сьогодні іноді кажуть — якби не студенти, нічого б не було, а у нас навіть жарт був — а де студенти?».

Ми з вами добре пам'ятаємо, що Євромайдан — не тільки сцена, але й звичайні мітингарі — щиро дистанціювалися від політиків. І розуміємо, що якби тема «без політики» не резонувала у громадській думці, то під стелою Майдану з перших днів звучали б політичні вимоги — щонайменше відставки уряду. Але громадськість політикам не довіряла, навіть опозиційним, і корінь цього явища ми побачимо, якщо згадаємо події попередньої революції — Помаранчевої.

Тактику проголошення усіх політиків «поганцями» влада почала застосовувати ще на виборах 2004 року. Ми не можемо довести, що ми добрі? Доведемо, що наші опоненти теж погані. Адже оголошення поганими всіх без винятку знищує рівень довіри до конкурентів влади, а тому вибілює її саму. Коли влада відверто чорна, це помітно, а коли починається гра у «50 відтінків сірого», прості люди швидко втомлюються.

До того ж, застосовуючи виборчі фальсифікації, зовсім не обов'язково мати підтримку більшості — досить того, щоб громадська думка була скептичною до опозиції, тоді люди, якщо навіть не повірять оголошеним результатам, особливо протестувати не будуть, бо обирали з двох зол.

Треба також враховувати, що опозиційні політики, які прийшли до влади після Помаранчевої революції, швидко почали взаємне поборювання за допомогою проплачених мітингів. Цим грішили, зокрема, й партії «Батьківщина» та УДАР. А «заробітчани» з партійними прапорами справляють настільки огидне враження на людей, що одне тільки слово «політика» одразу викликає відторгнення.

Отже під впливом тези про «поганих політиків» перебували не лише ми особисто, а й велика частина суспільства, розчарована результатами Помаранчевої революції. І політтехнологи Банкової були б зовсім дурнями, якби не спробували використати цю ситуацію. Так само, як і керівники Євромайдану не могли не помічати настрою мітингарів.

Тож ми звернулися до одного з найбільш послідовних прибічників протесту «без політиків», координатора руху «Чесно» Олега Рибачука. Після відставки з посади голови Секретаріату Президента Ющенка пан Олег зайняв щодо політиків тверду і послідовну викривальну позицію.

Олег Рибачук: «Для мене Майдан почався дуже символічно. Я прилетів із тижневого туру Кримом, де ми презентували фільм про Межигір'я, потім у Криму презентували угоду про асоціацію. Прилітаю — а у Фейсбуку починається: теплі речі й т. ін. Я на машину — додому, приїхав на Майдан годині о 23-й. Першим моїм викликом було звернення: якщо депутатів не прибрати з трибуни, вони розженуть Майдан. Не „Беркут“ розжене, а політики. Я домовився про квоту — один депутат, один не депутат, через раз. Мене депутати знають. Спрацювало».

Пригадаймо, що молодіжний громадський актив формувався після Помаранчевої революції, коли в інфопросторі масово розганяли тези на кшталт «нас кинули», «революцію роблять романтики, а результатами користаються негідники» тощо. Але опозиційні політики теж мали свою правду.

Олег Тягнибок: «Ми вийшли з Опери, де був захід із вшанування пам'яті жертв Голодомору, і прийшли на Майдан. Там було людей зо 20, і почалися перетягування: „без політики“ тощо. Ми наводили приклад Податкового майдану, Мовного. Казали, що галузеві майдани ні до чого не призведуть, бо вони без політики. Як було з Майданом транспортників? Вони заблокували Кабмін фурами. Ми одразу спрогнозували, як воно далі буде. Так і вийшло. Прийшов із Кабміну чоловік: дайте 5 делегатів. Сіли, Азаров почав із купи компліментів, потім: що кому треба? Перший: нам не доплачують ПДВ. — Як ви називаєтеся? — „Група А“, наприклад. — Він дзвонить до ДПА, при делегатах дає їм розгон, каже: завтра до податкової прийдете, вам повернуть. Звертається до наступного: ви так добре говорите, нам такі люди потрібні, виходьте до нас на роботу. В результаті делегати вийшли на вулицю і кажуть: давайте поки розійдемось. Отак буває без політики».

Ігор Кривецький: «Половина з тих, хто тоді був „без політики“, потім стали нардепами. Яке ж це „без політики“? І чому, коли „Беркут“ нещадно бив патріотів на Європейській, на майдан Незалежності Попов привозив їжу і поставив намет, щоб мітингувальникам було зручно? Це ще раз підтверджує, що Банкова брала участь у організації „Майдану без політиків“».

Бачте як! З точку зору професійних політиків, влада цинічно використовувала громадськість, виховану на антиполітичній риториці, а громадськість несвідомо йшла на співпрацю з Банковою.

Проте особисто ми теж перебували під впливом «аполітичної» аргументації, тому чудово розуміємо, що технологія «без політики» спиралася на настрої людей. А проте й у громадському середовищі все було зовсім не однорідно.

Вадим Васильчук: «Ми називали себе не комендантами, а координаторами. На початку це були Тарас Шумик, Віктор Андрусів, Єгор Соболєв, я, коло досить широке, одразу всіх не згадаєш. Це було управління Майданом. Завжди на Майдані був або хтось із нас, або заступник-помічник. Зрештою ми знайшли координаційну раду. Зайшли на засідання, почали слухати їхні пропозиції, і це було смішно, бо розмовляли теоретики, а ми — практики. Вони щось вигадують, а в нас воно вже працює».

Із цих слів можна зробити дуже важливий висновок: внутрішній порядок на Майдані став результатом самоорганізації, бо тертя і непорозуміння завжди виникають там, де зустрічається ініціатива багатьох людей. І центрами такої самоорганізації стали люди з досвідом Помаранчевої революції.

Олег Рибачук: «Виникли правила Майдану: не треба партійної символіки, цього вимагали студенти, кияни підходили, казали, що не хочуть, щоб хтось піарився. В результаті мене звинуватили у всіх гріхах».

До речі, Олега Рибачука активно ганили з обох боків. Прихильники Банкової вважали, що він організував Майдан на західні кошти, і навіть у прокуратурі була велика справа проти нього. Політики-опозиціонери поза очі, а іноді й відкрито заявляли, що Рибачук діє у змові з Банковою.

Олег Рибачук: «Десь о 2-й годині ночі приносять повісточку: ніяких наметів, є рішення суду — щоб ніяких наметів. Ніч. Народу далеко не тисячі. Починаються будні. Створити коордраду: Соболєв, я, кілька людей з ДемАльянсу. Не було Мустафи та решти, було інше коло дуже практичних людей. Зібралися: хто за що відповідає. Потрібні логістика, безпека, комунікація, їжа. З Могилянки викладач став комендантом. Я вибрав собі функцію: усе, що стосується студентів. Крім того, я чергував уночі, коли найнебезпечніше, від закриття до відкриття метро.

До Саміту, на якому вирішувалася доля Асоціації, лишався тиждень. Ми мали пояснити громадянам, чому ми тут і чому нас має бути з кожним днем більше. Була чітка вимога: підпиши! Чому нас має бути більше: бо якщо уряд Азарова ухвалив рішення, а ми мовчимо — значить, світ каже: їх це влаштовує. Кияни, прийдіть, висловіть свою позицію. І це спрацювало. Діти стояли з плакатами „Не йди з Майдану!“. І люди розуміли, чому треба тут бути стільки, скільки кожен може.

Організувалася студентська рада, більшість складали львів'яни — Путін не дарма казав, що вони бандерівці. Утворили координаційну раду. Треба було зробити так, щоб в один день приїхали студенти з усієї країни, і їх мало бути тисячі.

Перше, що почав робити уряд, — міністри поїхали по вишах і виступали, що так не можна. Студентів знімали з потягів, маршруток. Але все одно зібралося тисяч п'ятнадцять. Я зустрічався з міліцейськими генералами, казав, що коли йтимуть студенти, щоб не було провокацій, і щоб маршрут узгодили. Одну з колон, як виявилося, вів мій син, і я про це тоді навіть не знав.

Луценко мені сказав: „Ти ж розумієш, що Льовочкін платить Руслані (сподіваюся, не тобі)?“. Хоча особисто я у це не вірю».

Як пізніше з'ясувалось, у це «не вірили» також на Банковій:

«Міністерство внутрішніх справ проводить кримінальне провадження щодо громадської організації „Центр UA“ за статтею про відмивання коштів, одержаних злочинним шляхом. Про це стало відомо після того, як до співробітників організації та її партнерів масово почали приходити представники міліції із запрошенням надати свідчення або з'явитися до слідчого, повідомили у „Центр UA“. „Протягом п'ятниці міліція навідалася принаймні до 10 людей, при цьому відомо, що планується допитати загалом близько 200 осіб. Провадження було розпочате 11 грудня 2013 року, але перейшло в активну стадію лише зараз, усі особи викликаються поки що в якості свідків“, — зазначено у повідомленні. При цьому у „Центрі UA“ заявляють, що розцінюють зазначене кримінальне провадження як продовження системних репресій влади проти громадянського суспільства».

(УП, 08.02.2014)

Нагадаємо, що керівником згаданої організації «Центр UA» був Олег Рибачук, саме її він представляв у русі «Чесно».

Олег Рибачук: «Тисячі студентів зібрались у парку Шевченка. Стихія — некероване море. І це був момент істини. Студенти слухались і радились із тими, хто старший. Доходимо до пам'ятника Леніну, далі вони кажуть: давайте підемо Хрещатиком. Зі мною міліціонер-полковник, питає: розумієте, що ви створите колосальну пробку? Ви ж водіїв налаштуєте проти себе. Я кажу: яка проблема, пройдемо підземним переходом. Так і пішли, і коли голова колони була на Майдані, хвіст — ще у переході. Студенти все зрозуміли. Був концерт. До речі, Вакарчук не виступав перед студентами, він з'явився, коли вже були мільйони. На тому концерті співали інші».

Вадим Васильчук: «Я тоді працював у Могилянці, і студенти покликали піти з ними, щоб підказав, як це правильно зробити. У них у кожного всередині горіло, бо за віком вони на Помаранчевій революції не були, а хіба вони гірші? Перший раз колоною з Могилянки піднялися на Майдан без пригод. Хтось із студентів навіть виступив зі сцени. Другий раз об'єдналися з університетом Шевченка, зібрались у парку. Одразу намалювався Кличко, який хотів усіх вести, йому сказали: до побачення, потім прибігла Руслана, їй теж сказали: до побачення».

Зверніть увагу — студенти послали подалі і представника від опозиції Кличка, і модераторку Євромайдану, популярну співачку Руслану. От вам ступінь недовіри до будь-яких «вождів». От вам і дві правди одночасно — від політиків та від позаполітичної громадськості. І з обома не посперечаєшся. Бо ми теж зависли тоді між двома цими правдами. З одного боку — підсвідома недовіра щодо політиків, а з іншого...

Поведінка керівників Євромайдану, сказати чесно, справляла дивне враження. Намагання втулити мітинги у рамки фан-зони концерту співачки Руслани, яка практично цілодобово виступала на сцені як модераторка, з примітивними безсенсовними діями на кшталт запалювання ліхтариків у мобільних телефонах, могли б здатися звичайним результатом інтелектуальної обмеженості, якби не постійна рішуча боротьба з будь-якою політичною складовою. Згадати хоч би гасла, під якими відбувались акції Євромайдану, а точніше — відсутність гасел.

Гасла вигадував буквально кожен промовець, але вони не приживалися. Протест і справді був стихійним, а тому нав'язати молоді гасла на кшталт «Україна — це Європа!» не вдавалося. Натомість сама собою ожила формула: «Хто не скаче — той москаль», яку із захватом підхопили студенти. Усі із задоволенням скакали і скандували. Але проти цього чомусь одразу постали модератори сцени. Доходило до того, що вони закрикували і переривали промовців, щойно чули «Хто не скаче — той москаль», а коли і це не допомагало, намагалися вигадати на заміну якийсь ідіотизм: «Хто не скаче — той не хоче у ЄС».

Олександр Данилюк: «Ми знали, що основною проблемою насправді буде не Янукович, а попутники Революції, які почнуть усіх водити колами. Так воно і почалося — два окремі Майдани, потім вони на випередження почали організовувати студентську хвилю, з уряду нав'язували гасла, у яких жодного слова про відставки. У незалежних студентських профкомах ми мали досить людей, і вони розповідали, що у разі використання гасел „Підписуй або іди до біса“ приходили викладачі та інші організатори з претензіями, що має ітися лише про євроінтеграцію, а не про відставку. Вони хотіли перетворити це на Податковий майдан, створили купу рад — координаційну та інші, потім виникла класична тема озвучки, охорони тощо. Провладні провокатори хотіли використати проти Революції таку ж технологію, яку застосовували на Податковому майдані. Вони захопили сцену і почали виводити туди людей, які їм потрібні. Була повністю знята тема відставки Президента».

Тут варто згадати, що особисто ми маємо певний досвід щодо озвучки, тобто апаратури для підсилення звуку. Колись давно, ще взимку 2004-го позичали у «Батьківщини» звуковий автобус для мітингу під Кабміном. Пам'ятаємо, що вони поставили тоді умову, щоб виступила людина від них. І ми зрозуміли, що звукова апаратура є одним із важелів впливу на організаторів мітингів.

Тема озвучки на Євромайдані завжди впирається у постать такого собі Дениса Шевчука, який узяв на себе це питання.

Олег Рибачук: «Ми створили у Фейсбуку сторінку „Євромайдан“, 2 мільйони підписників. Спочатку звук був УДАРівців, але вони його забрали. Був момент, коли в нас був мікрофон із магнітофоном. І от виникає ситуація: завтра концерт, треба звук. Ми кинули оголошення на сторінку „Євромайдан“. Які наші ризики щодо звуку? Кажуть, що через звук вони потім заберуть сцену. Як? Якщо ризик є, ми їх попереджаємо, а по-друге, сцену захищаємо. Зрештою, інший звук у нас є? Немає.

Сидимо у кав'ярні, коли повідомляють: там зупинили машину з апаратурою біля метро Хрещатик. Прибігаю — 30 беркутівців не пускають машину. Пішов до полковника: чому? Врешті машину з апаратурою вигнали до цирку. Водія пресингують, він виїхав аж за місто, на заправку. Ідемо туди з Олексієм Гриценком, перекладаємо звук до джипів. Якісь хлопці щось із ментами порішали. Ми повезли звук городами, і його встановили. Одним із супроводжувачів був Денис Шевчук, це окрема історія. Він якось підсів до нас за кавою і почав говорити: це ж діти, їх треба підтримати, треба партію робити, може, лям доларів дати Гацьку, може, тобі треба гроші? Одним словом, попалився. Шевчук усім пропонував бабки, і його всі послали — і Соболєв, і Гацько, і я. Він каже: хочу у коордраду. Та будь ласка. Швидше за все, він і справді був агентом — але реальних можливостей щось зробити у нього не було. Господарі звуку поставили умову, щоб не було політиків, інакше апаратуру заберуть. Це були терті дядьки, хтось в Афгані був, хтось із Податкового майдану. Я розумію ризики».

Стосовно самого Дениса Шевчука, як не дивно, ми можемо дати власні свідчення. Незадовго до Революції ми випадково потрапили на розмову Шевчука з партнерами та консультантами з приводу виборів Президента у 2015-му. Під час спілкування Денис заявив, що отримав добро з Банкової на участь у виборах і що задача полягає у тому, щоб отримати голоси проукраїнської інтелігенції у невеликих містах та містечках. Присутність на розмові Костя Бондаренка, відомого провладного політолога, додавала цій заяві серйозного статусу. Тоді ми зрозуміли, що Шевчук працює за планом Банкової з метою розпорошити опозиційний електорат. Ну а коли ця постать спливла на Євромайдані, у нас особисто не виникало жодних сумнівів щодо її походження та мети.

Та погляньмо, що було далі.

«Тисячі проєвропейськи налаштованих українців вийшли на акцію протесту в Києві в неділю, 24 листопада, протестуючи проти рішення українського уряду призупинити євроінтеграцію України та не підписувати угоду про асоціацію з Європейським Союзом. Після завершення віча „За європейську Україну!“ на Європейській площі лідери опозиції виступили також і на майдані Незалежності».

(iPress.ua, 24.11.2013)

Це — про акцію, що її політичні сили організували, як і планували, 24 листопада. Організатори та учасники вважають, що вона зібрала 100 тисяч українців. Ми там були, і хочемо підтвердити — людей і справді було багато.

Андрій Мохник: «24-го ми пройшли Майдан та зупинилися на Європейській площі, щоб не виникало конфронтації».

Вимоги цього мітингу, на відміну від Євромайдану, були цілком політичними.

«Учасники Народного віче ухвалили низку вимог до української влади:

— відставка уряду Миколи Азарова за зраду національних інтересів та ухвалення рішення про відмову від курсу на європейську інтеграцію;

— вимагати від Президента негайно скасувати рішення уряду припинити політичні репресії, звільнити Юлію Тимошенко;

— відновити курс на європейську інтеграцію та підписати угоду про асоціацію на саміті у Вільнюсі.

Інакше учасники протестів постановили:

— домагатися імпічменту Президента;

— домагатися ухвалення Верховною Радою євроінтеграційних законів та розпустити парламент;

— створити умови для підписання угоди про асоціацію після зміни влади в країні».

(УП, 24.11.2013)

На Європейській площі з'явилися намети. Частина мітингувальників навіть пішла далі — атакували Кабмін.

Ігор Кривецький: «Перша велика сутичка була під Кабміном 24-го, коли зламали шлагбаум — його й досі немає. За це було заарештовано троє, двоє 24-го, один 29-го, і всі троє — свободівці».

Тут ми із великим задоволенням надамо слово одному з учасників подій свободівцю Пилипу Іллєнку.

Пилип Іллєнко: «Першими затриманими біля Кабміну були свободівці, їх повезли у Печерський райвідділом і ми разом з кількома депутатами поїхали до начальника райвідділку та дві години спілкувалися з ним у кабінеті. Тим часом із відділку затриманих хлопців фактично викрав „Беркут“, бо боявся штурму. Коли ми вийшли, відділок був забарикадований автобусами, між ними не можна було пройти, співробітників одягли у бронежилети, це виглядало дико, бо на вулиці не було жодного протестувальника».

Євромайдан тим часом уперто наполягав на аполітичності протесту і навіть твердив, що політична символіка заважає людям виходити на протести.

Координаційний комітет Європейського Майдану: «Нас було б ще більше, якби політики не намагалися використати нас, небайдужих українців, для піару власних політичних сил. Ми вийшли на Майдан не заради опозиційних партій, не заради підтримки їхніх очільників, а заради майбутнього 45-мільйонної нації. Тому закликаємо всі партії утриматись від використання партійної символіки! Це лише зовнішні ознаки, які не асоціюються у громадян з європейською ідеєю та відвертають чимало прихильників євроінтеграції. Над нами в ці дні мають бути лише державні прапори та прапори Євросоюзу!».

Олег Рибачук: «На нас постійно чинили тиск, щоб знімалися з майдану Незалежності та приєднувалися до старшого політичного брата. Яценюк переконував: ми два Майдани не втримаємо. Треба переходити. Сюмар була на контактах з опозицією і казала: якщо ми не переходимо на Європейську, я виходжу з ради. Проголосували. Сюмар виявилась єдиною за, решта — проти. Це було в „Кофе-хауз“. Переходити чи ні? Я сказав: що б ми тут не сказали, студенти не підуть. Вони навіть грітися туди відмовляються іти, бо тут їхня територія».

Журналістка Вікторія Сюмар на той момент була однією з лідерок громадського руху, і її слово багато важило. Але, як бачимо, більшість перебувала у координатах міфології «без політики».

Добре пам'ятаємо обидва ці Майдани й атмосферу відчуження між ними — ми тоді були одними з тих, хто курсував між Європейською площею і майданом Незалежності та не чужався обох мітингів. Вища точка обох протестів була запланована на 29 листопада, коли на саміті у Вільнюсі мала остаточно вирішитися доля асоціації України з ЄС. Але кілька днів цілодобового стояння остаточно переконали всіх, що два Майдани порізно довго не протримаються.

Віталій Лісничий: «Мій Майдан розпочався 26 листопада, я саме повертався з Рима після насиченої поїздки і вже у Києві почув, що збирається новий Майдан. Хоча у кишені вже мав квиток на Одесу, вирішив, не заїжджаючи додому, залишитися на Революцію. Поїхав у центр, побачив два мітинги одночасно — один на майдані Незалежності під стелою, другий — на Європейській площі. Мітинги займалися переважно тим, що лаяли одне одного, особливо цим вирізнявся мітинг під стелою на Майдані. Я був страшенно розчарований, плюнув на цю пародію на Майдан і того ж вечора відбув до Одеси».

Зверніть увагу, що протягом першого тижня реалізовувався цілком прийнятний для влади сценарій протесту — два Майдани, розколоті взаємною недовірою, а до того ж, усередині цих двох Майданів є по кілька груп, які протистоять одна одній. Цей сценарій був чи не найбільш очікуваним скептиками різних мастей. Бо всі знали, що наша політична традиція велить перш за все назвати всіх своїх противників провокаторами й агентами ворога, чим зробити подальший діалог неможливим.

Чому українці так полюбляють називати одне одного провокаторами? А тому, що це дозволяє не дослухатися до аргументів, бо що там слухати провокаторів? Бо це якнайкраще переконує у власній правоті, адже якщо провокатори проти тебе, то ти — на правильній дорозі. А ще це додає значущості, бо якщо проти тебе виставили стільки провокаторів, то це означає, що твоя думка — найбільш небезпечна для влади, а значить — найбільш продуктивна.

Реалізації цього сценарію завадило лише те, що мітинг на Європейській раптом вирішив перейти на майдан Незалежності і виконати умови євромайданівців — спустити прапори політичних партій.

Ігор Кривецький: «Тягнибок сказав партнерам: треба об'єднуватися. Вони: ні! Але двох Майданів не може бути. Ми зібрали колону, і партнери мусили приєднатися. Вони зв'язалися з Тимошенко і ухвалили рішення, що треба об'єднувати Майдани. Прийшли на майдан Незалежності і сказали: ми з вами. Зняли прапори, стали поруч. У відповідь нам: не треба допомагати! Але тут уже стоїть купа людей».

«Мітингувальники з Європейської площі в Києві перейдуть на майдан Незалежності. Таким чином обидва євромайдани об'єднаються. Про це зі сцени на Європейській площі заявив лідер „Батьківщини“ Арсеній Яценюк, зачитавши лист Юлії Тимошенко, в якому вона, зокрема, просила зняти з євромайданів партійну символіку та об'єднатися.».

(УП, 26.11.2013)

Так завершилась історія двох Майданів, і ми можемо підбити проміжні підсумки.

По-перше, на цьому, попередньому, етапі перемогу отримала «аполітична» стратегія Євромайдану. Але закрадалися сумніви — чи не піррова це перемога, чи вистачить сил у євромайданівців очолити і розвинути об'єднаний протест.

І по-друге, українці показали, що можуть-таки об'єднатися, навіть якщо для цього доводиться іти на поступки. Лишалося тільки зрозуміти, чи це об'єднання не надто запізніле, чи не відбулося воно, як то кажуть, перед розстрілом.