Майдан. Таємні файли

Хто і як готував Майдан. Файл № 1

Щойно написали цю фразу, одразу уявили, як радісно потиратимуть руки опоненти Майдану: «Значить, усе-таки готували?! Ми ж говорили!».

Справді. Говорили.

А опоненти цих опонентів, у свою чергу, говорили, що Майдан — це цілком спонтанна річ.

Водночас усі ми погоджуємося, що вибух 1 грудня став повною несподіванкою як для влади, так і для самих його учасників.

Отож ми і вирішили розібратись у цьому парадоксі, а першим із тих, кому поставили питання, став, звісно, Дмитро Ярош, очільник легендарного «Правого сектору», а до Революції — парамілітарної націоналістичної організації «Тризуб імені Степана Бандери».

Дмитро Ярош: «Усе, що ми робили, — робили дуже свідомо, і коли не визнали Януковича Президентом, а така заява була у лютому 2010 року, ми розуміли, що Янукович — це головна загроза незалежності, чудово усвідомлювали, що він є маніпульованою Росією фігурою. Попри загравання з євроінтеграцією, прихильниками якої ми ніколи не були (у тому сенсі, в якому нам її представляють), ми свідомо йшли на протидію режиму внутрішньої окупації як ми його трактували. Ми хотіли об'єднати всі революційні національні сили в один кулак, щоб дати їм по зубах».

Отже, Майдану ще не було, але його мету — повалення режиму Януковича — було публічно озвучено, щойно новий Президент із ситою посмішкою заховав отримане у Верховній Раді посвідчення до кишені.

До речі, Майдан відбувся одразу після цього, восени 2010 року. Тільки це був дещо інший Майдан — податковий. Утім, він мав усі необхідні атрибути — сцену на майдані Незалежності, звукову апаратуру, намети, а також зовсім не мало — кілька тисяч — протестувальників, здебільшого родом із малого бізнесу. Публіка на майдані була цілком мирною, але вирізнялася впертістю, вихованою багаторічним досвідом стояння біля прилавків, і тому Податковий майдан протягом двох тижнів стояв цілодобово, ми й самі брали в ньому участь і навіть встигли виступити з його сцени.

Там-таки, на сцені Податкового майдану, ми вперше побачили Олександра Данилюка та почули назву його організації — «Спільна справа», яка й народилася саме тоді, під час протестного руху підприємців проти податкового тиску режиму Януковича.

Олександр Данилюк: «Концептуально задача „Спільної справи“ з весни 2010 року полягала в усуненні режиму Януковича ще до 2015 року у революційний спосіб, оскільки президентські вибори 2015 року ми розглядали як інструмент російських спецслужб для розколу України. Тому було здійснено декілька спроб, першою з яких, досить успішною, був Податковий майдан. Потім у 2012-му відбулися парламентські вибори, і ми спробували використати обурення людей у зв'язку з фальсифікаціями для загальнонаціонального виступу, однак через пасивність парламентської опозиції усе звелося до п'яти проблемних округів».

Складається враження, що Майдан готували з двох боків — і влада, і громадськість. Але погляньмо, що ж було далі. Де? В Інтернеті, звісно, бо він знає все.

«Пам'ятник Сталіну... було встановлено 5 травня 2010 року... на території Запорізького обкому Компартії України. 28 грудня 2010 року невідомі пошкодили скульптуру, відрізавши їй голову. Згодом відповідальність за цей вчинок взяло на себе ВО „Тризуб“. У ніч на 1 січня на території Запорізького обкому КПУ стався вибух, що повністю зруйнував пам'ятник Сталіну і пошкодив саму будівлю обкому, в зв'язку з чим було порушено кримінальну справу за фактом вчинення терористичного акту. За звинуваченням у спилюванні голови пам'ятника Сталіну правоохоронці затримали дев'ять членів ВО „Тризуб“».

(bigmir.net, 01.04.2011)

Отже, наступний крок зробили націоналісти.

Дмитро Ярош: «Ми готувалися до Революції, проводили постійні вишколи, проводили акції, які будитимуть український народ, одна з найвідоміших акцій — відрізання голови Сталіну, після якого нашими членами стали Брати Капранови. Репресії радикалізували нашу свідомість та діяльність».

І справді, у січні 2011 року ми оприлюднили заяву про вступ до лав «Тризубу». Це був символічний акт на підтримку організації, членів якої звинуватили у підготовці вибухів і тероризмі. Звісно, не тільки ми підтримали тоді «Тризуб», тому зрештою влада вимушено ввімкнула задню передачу — хлопцям дали вироки з відстрочкою та умовні.

Але знову в очі кидаються паралелі. Головосіча Сталіна стала очевидним провісником ленінопаду. А арешти за тероризм із підкиданням вибухівки — коронним трюком влади у боротьбі з громадськими активістами.

Наступний, 2012-й, рік ознаменувався новим Майданом — мовним. Його ми теж не могли оминути. На другий же день після завершення феєричного футбольного Євро-2012 вулицю Грушевського перекрила сіра лава спецпризначенців зі щитами — за Кабміном, трохи вище перехрестя, на якому згодом горіли автобуси. До Ради намагалася прорватись українська інтелігенція — захисники державної мови. Сценою протестувальникам слугував дах мікроавтобуса мистецького об'єднання «Остання барикада». Зазирнувши з цієї висоти за спини міліцейської лави, ми побачили зграї молодиків у цивільному, озброєних палицями і наповненими водою пляшками, які б'ють не гірше за кийки — саме цих персонажів згодом назвали «тітушками». Біля будинку Ради було видно й сцену, з якої чулися радянські пісні.

Тож кордон майбутньої владної фортеці — Антимайдану було визначено заздалегідь, так само, як і склад її захисників.

Але під час Майдану, що б там хто не казав, важливу роль відіграли політики. А як готувалися вони до майбутньої Революції?

Тут уже не варто лізти до Інтернету за інформацією. Бо ми прекрасно пам'ятаємо, як восени 2012-го голосували на виборах до Верховної Ради. Вони завершилися тоді сенсаційно — націоналістична партія ВО «Свобода» отримала більше десяти відсотків голосів, а до того ще й перемогла у тринадцяти одномандатних округах. Результатом стала фракція у тридцять вісім депутатів, очолена Олегом Тягнибоком, і навіть крісло віце-спікера отримав представник «Свободи» Руслан Кошулинський.

Олег Тягнибок: «Ніхто — ані регіонали, ні наші тодішні партнери — не вірили, що ми — люди ідеї. Їхнє бачення „Свободи“: „грамотні пацани“, які знайшли свою політичну нішу, свої голоси, і так само, як ті експлуатують питання Сходу, російської мови, так і „Свобода“ знайшла свою тему, отримала дивіденди у вигляді мандатів. А тепер із ними можна „рєшать вопроси“. Вони вважали нас за подібних собі».

Рекомендувати читачам Олега Тягнибока навряд чи треба. Його політична біографія почалася ще під час Революції на граніті, а на Майдан він прийшов уже не тільки провідником націоналістичної партії ВО «Свобода», а й головою відповідної фракції українського парламенту.

З Олегом ми познайомилися на початку 2000-х під час одного з політичних телешоу. Пам'ятаємо, що вразили тоді його габарити — чесно кажучи, нам не занадто часто доводиться під час спілкування задирати голову догори.

А після виборів ми помітили, що чоловіча частина фракції «Свободи» підібралася під кшталт лідера. Ні, не всі вони були високими на зріст, але разом нагадували регбійну команду. Як результат — у Раді припинилися нарешті побиття меншості і почалося справжнє чоловіче протистояння.

Олег Тягнибок: «У Рибака постійно були збори керівників фракцій. Позицію влади ретранслювали переважно через Єфремова або Симоненка. Єфремов казав: „Що ти собі дозволяєш? Ти хто такий? У нас 200 людей, ми вас знесемо“. Будь ласка, але треба врахувати, що біля трибуни маленький майданчик, там 200 людей не поміститься, максимум — 15 на 15 чи 20 на 20, Фермопільский прохід. Треба було показати, що регіонали, хоч і домінують кількісно, але не будуть домінувати фізично. Після перших сутичок питання було зняте — вони зрозуміли, що бійки закінчуються перемогою „Свободи“, а за нами вершки перемоги згрібали УДАР і „Батьківщина“. Плюс наша психологічна атака криками: „українська!“. Статистика: у нашому скликанні вчетверо зросло вживання української мови у ВР. Так, були вперті — Царьов, Колесніченко та інші. Фізично було непросто кричати. Коли шість хвилин виступає — кричати, та не просто кричати, а у ритм стукати кулаком по столу, хай хтось спробує, а часом траплялося й по два такі виступи поспіль — регіонали і комуністи. Було кумедно, коли Янукович роздав свій звіт — 700 — 800 сторінок, що з ним робити? Лупити по стільниці! Звук був ще той. До нас потім підходили, просили: ви можете не кричати, я хочу добру ініціативу для народу озвучити. Ми казали: ні, хай тобі напишуть промову українською, тоді виступай. „Батьківщина“ з УДАРом вимушені були підлаштовуватися до вимог „Свободи“. Частина „Батьківщини“ кричала з нами, навіть голосувала разом».

Що ж, досвід бійок депутатам придався на Майдані не раз. Але, крім бійок, ми ще добре пам'ятаємо постійні блокування трибуни. Однак для того, щоб згадати докладніше, доведеться усе-таки понишпорити в Інтернеті.

Зазираємо у новини тих часів і бачимо основну тему — перехід з опозиційних фракцій до більшості та депутати-перебіжчики, яких називали «тушками». Влада перекуповувала депутатів, навіть особливо не ховаючись. «Усе має свою ціну» — любили повторювати тоді політтехнологи. І найвідомішим випадком «тушкування» стала відмова батька і сина Табалових із «Батьківщини» писати заяви про вступ до фракції.

«У певний момент, коли ці два депутати заходили до сесійної зали, представники опозиції із криками „Тушок геть!“ кинулися до дверей і виштовхали їх із приміщення. Табалових так і не пропустили до сесійної зали. Опозиціонери блокували усі двері, в які вони намагалися зайти».

(УП, 12.12.2012)

Олег Тягнибок: «Сесія почалася з Табалових, ми одразу дали реакцію. Ми, звісно, мали змогу цього не робити, бо це не наші „тушки“, але ми мали показати, як треба поводитися. Ми не хотіли бути парламентськими поліцейськими, але... Мені добрі люди дали інформацію, що з нашими депутатами теж працюють із питань „тушкування“, і що є двоє, які гарантовано погодяться. Не сказали, хто конкретно, проте інформація була надійною. Ми зібралися всією фракцією, подивилися одне одному в очі і сказали: якщо хтось зрадить, будемо руки-ноги ламати у прямому і переносному значенні. На цьому питання було закрите. І за весь час каденції „Свобода“ була єдиною фракцією без „тушок“».

Суспільство, якому на всі заставки цинічно розповідали, що «все має свою ціну», на власні очі побачило, що продається не все. Це стало своєрідним щепленням на майбутнє.

Другою хітовою темою парламентських репортажів було «кнопкодавство». Провладні депутати розділилися тоді на дві частини: одні робили власний бізнес, а тому до Ради не ходили, інші ж заробляли тим, що сиділи в Раді і голосували кількома картками та ще й не на свій вибір, а корячись команді диригента — депутата Чечетова. Таким чином, замість 450 кнопок у сесійній залі працювала одна — родом з Банкової. Саме там вирішували, які закони приймати, а які — ні.

Тут ми залучимо ще одного свідка від «Свободи» — Андрія Мохника, заступника Тягнибока з політичних питань і народного депутата.

Андрій Мохник: «На початку, у січні 13-го, ми заблокували трибуну з вимогою персонального голосування, і вже спливав термін у 30 днів, протягом яких Верховна Рада не може розпочати роботу, а значить, має бути розпущена. Ініціатором блокування був Кличко, він сказав, що йдемо до кінця. Ми підтримали. Регіонали шукали можливості розблокувати, вели перемовини з іншими фракціями опозиції, врешті під якимось приводом ударівці трибуну розблокували. Але після того Партія регіонів почала зганяти людей, щоб голосували. Єфремов просився-молився, казав, що не може забезпечити двісті депутатів — хтось вийшов, хтось поїхав. А ми відповідали: ваші проблеми. В результаті у квітні регіонали з комуністами сховалися на Банковій. Це кричуще порушення регламенту, однак вони забарикадувалися, щоб не допустити опозицію».

Верховна Рада пізніше, у часи Майдану, відзначилась ідіотичними диктаторськими законами, проголосованими провладними депутатами врукопашну. Саме після цього протестанти взялися до шин і коктейлів Молотова. Але згодом Рада зробила значно важливішу справу — забезпечила легітимний перехід президентської влади і цим самим гарантувала міжнародне визнання законності Революції. І якби не загартованість та людський авторитет опозиційних депутатів, навряд чи їм вдалося б після втечі Януковича зібрати у Раді більшість.

Нас часто підводить звичка зосереджуватися на Києві. Тому дим від покришок на київському Майдані частенько, образно кажучи, застеляє події попередніх років, але якщо поговорити з їхніми безпосередніми учасниками, на поверхню спливають цікавезні речі. Взяти хоч би Одесу, якій зрештою випало зіграти ключову роль у провалі проекту «Новоросія» 2014-го. Попри те, що Одеса — наша мала батьківщина, для себе ми її заново відкрили ще за 5 років до Майдану, коли приїхали на виступ і побачили перед собою кількасот глядачів — погодьтеся, що це виглядало приємним сюрпризом. Але зазвичай подібні сюрпризи бувають результатом великої роботи конкретних людей. Тому надамо слово керівнику одеської «Свободи» Павлові Кириленку.

Павло Кириленко: «В Одесі 21 грудня 2012 року був штурм мерії. Тоді міський голова Костусєв вирішив наступити українцям на горло, на цінності та принципи і перейменувати вулицю Івана та Юрія Лип. І саме через це відбувся штурм. Крім „Свободи“, прийшли підприємці з різних ринків, незадоволені рішеннями ради. Мерія оточила себе парканом, поставила „тітушок“, охоронців, які не пускали навіть мене, депутата Верховної Ради. Ми пішли напролом, зламали двері, кримінальна справа й досі тягнеться. А 2013-й увесь пройшов під символом Революції. І в Києві намагалися зайти у міськраду, і в інших містах. Україна жила напередодні революційних подій. КМДА штурмували кожну сесію».

Тож виходить, що українці тренувалися навіть у захопленні адміністративних будівель.

А Костянтин Василець, який під час Революції керував «Студентською Свободою», нагадує нам, що у ті роки на Півдні та Сході Україні влада раптом почала активно боротись... із фашизмом.

Костянтин Василець: «Весь 2013 рік в Одесі пройшов у протистоянні з так званими антифашистами. Тоді розпочалась антифашистська істерія. По всій Україні проводили антифашистські марші. В Одесі почали організовувати бойовиків на противагу нам. Це було так зване Молодьожноє єдінство. На всіх наших акціях відбувалося протистояння, навіть бійки. Потім це „Молодьожноє єдінство“ стало кістяком „Одеської дружини“, бойового підрозділу Антимайдану, з яким ми зіштовхнулися 2 травня 2014 року».

Цікаво, правда ж? Це ж зовсім не зараз вигадали називати українців фашистами, це сталося задовго до Революції.

Читаєш хроніки того часу і не втомлюєшся дивуватися. Виявляється, під час «добробуту» і «долару по вісім» напруга у суспільстві зростала несамовито. Силовики і «тітушки» набиралися люті у локальних протистояннях на Податковому та Мовному майданах. Громадські активісти гартувалися на виборчих дільницях, акціях протесту, вчилися визволяти товаришів із-за ґрат. А звичайні громадяни, яких вважали розчарованими у політиці і соціально байдужими, раптом повставали зі, здавалося б, зовсім не політичних приводів — насильства над жінками. Точніше навіть не самого насильства, а спроб влади відмазати ґвалтівників і вбивць.

«15 березня на мітинг проти беззаконня і на підтримку Оксани Макар у центрі Миколаєва (на площі Леніна) зібралося, за даними ЗМІ, від двох до десяти тисяч осіб. У ці ж дні аналогічні мітинги та протестні акції відбулися в Одесі (на Соборній площі), у Києві, Харкові, Донецьку, Львові, Луцьку, Сумах».

(uk.wikipedia.org)

«В понеділок мешканці Врадіївки пішли штурмом на місцевий райвідділок міліції з вимогою покарати ґвалтівників. Правоохоронці та чиновники, які були у той час в будівлі, забарикадувалися у підвалі».

(УП, 03.07.2013)

Повстання примушували владу вмикати задній хід, і від цього вона лютилася ще більше.

Здається, що саме у цей період українці зрозуміли, що далеко не все вирішується у столиці.

«„Вставай, Україно!“ — акція протесту проти режиму Президента України Віктора Януковича, організована опозиційними партіями ВО „Свобода“ та ВО „Батьківщина“. 15 березня до акції долучилась опозиційна партія УДАР. Протести в рамках „Вставай, Україно!“ відбулись у всіх обласних центрах України».

(uk.wikipedia.org)

І саме тоді, як це не дивно прозвучить, демонстранти вперше зіткнулися з бронетехнікою на вулицях столиці.

Андрій Мохник: «Банкова вважала, що ситуація підконтрольна, тому „Вставай, Україно!“ не сприймали всерйоз. Регіонали почали розігрувати карту євро-інтеграції, але весь час шукали приводів для непідписання. Щоразу провокували нас на радикальний хід, щоб це й оголосити причиною відмови. Ми розуміли, що вони шукають цапа-відбувайла, тому поводились обережно. „Вставай, Україно!“ вийшла спонтанною, ми побачили, що Янукович намагається переформатувати політикум під себе, і спротиву немає. Ідею оголосив Тягнибок 9 березня: є заповіт Шевченка, заповіти не обговорюються, а там чітко: вставайте, кайдани порвіте! Ми сприймали акцію як спосіб розкачати та мобілізувати суспільство. Перша спроба була у Вінниці, неочікувано для влади вона вийшла успішною, зібралося багато людей. Найбільше натхнення було у Харків'ян, у них потужних мітингів не було роками. А тут і союзники включилися, взаємини між трьома силами — „Свободою“, УДАРом та „Батьківщиною“ — дали результат. Харків'яни побачили, що можуть вийти і хоч би побачити одне одного. Влада це теж помітила, результатом стали події 18 травня, коли Тітушко „прославив“ свій рід. БРДМ тоді Києвом їздив. Влада не очікувала спротиву, коли люди голіруч зупинили цей БРДМ. „Тітушки“ отримали відсіч. Відзначу Кошулинського, який пішов на перемовини з вождями „тітушок“ і сказав: ми не відступимо, а от вам платять не за те, щоб ми вас винесли».

Цікаво, що навіть такий побіжний перерахунок подій 2010 — 2013 років яскраво демонструє рівень напруги у стосунках суспільства з владою і показує, що вибух був невідворотним. Залишається тільки дивуватися, що влада вперто гнула свою лінію, не помічаючи очевидних речей.

Ми завжди підозрювали, що наші можновладці живуть у вигаданому ними ж світі. Вони пишуть темники, замовляють, що саме треба показувати в телевізорі, щоб надурити народ. А потім самі тому-таки телевізору вірять. За скажені гроші наймають політтехнологів, які їм же самим замилюють очі. І Кучма, і Ющенко, і Янукович у цьому сенсі діяли однаково. Кожен з них отримував фіаско, але наступник продовжував робити те саме. Дії Банкової у 2013-му можна порівняти хіба з діями операторів на Чорнобильській АЕС у 1986-му — підвищуй потужність до кінця! Ти що, не пацан?

Як казали нам у радянському дитинстві: «Капіталізм іде до прірви з широко розплющеними очима». Здається, до прірви тільки так і йдуть — із широко розплющеними очима.