Майдан. Таємні файли

Сила проти сили. Файл № 14

Ще влітку 2013-го на запит «коктейль» український Гугл одразу пропонував: «коктейль Молотова рецепт». Ми й самі грішні — шукали та розповсюджували інформацію про «мирну» зброю — пращі, коктейлі і таке інше. У глибині душі ми розуміли, що без насильства не обійдеться, бо надто добре уявляли собі звички кримінального середовища, яке прийшло до влади. Але кожне вино повинно перешумувати, а шумування — процес природній і тому повільний.

Народна творчість у пошуку «мирних» засобів захисту і нападу під час Революції дійшла, мабуть, до унікального рівня у світовій історії. Хто й коли міг би передбачити, що автомобільні покришки стануть такою ефективною зброєю? А будівельні каски? Ми намагалися придбати їх вже у грудні, але продавці будівельних супермаркетів тільки руками розводили — все вже куплено. Щоправда, окуляри та респіратори ми таки купили. Салюти, які так настогидали киянам під час Нових років та Днів Києва, також перетворилися на ефективну зброю, нам випало навіть бачити пускову установку для наведення пакетних феєрверків, зроблену зі звичайної лопати для снігу. Саморобні вогнемети з балонів теж були — щоправда, у дії їх ми не побачили. Захисні обладунки на руки та ноги із глянцевих журналів — навіть гламур знайшов своє застосування. Ну а розмаїття кийків та ціпків, булав гідне експозиції не одного історичного музею — щоправда, з важливою особливістю: усе це була зброя ударна, ані шаблі, ані списи, ані сокири практично не використовувалися.

Пилип Іллєнко: «Весь Майдан відбувався хвилями — загострення, потім затишшя. І кожне загострення відсувало далі червону лінію, яку під час усіх протестних рухів протягом Незалежності не переходили. А закінчилося втратою усіх моральних обмежень з боку влади, коли почали стріляти в людей. Це була спіраль, де кожен виток піднімав градус і вів до такої трагічної розв'язки. Після кожного витка цієї спіралі, кожного загострення, мене не полишало відчуття, що це не кінець, що буде щось іще, я був переконаний у цьому з якихось дивних міркувань драматургії. Я розумів, що це ще не розв'язка, з обох боків ситуація дійшла до такого протистояння, що напівмірами жодна зі сторін уже не могла задовольнитися. Тобто, з одного боку, ішла ця спіраль, а з другого — інша спіраль: велика кількість людей, які прийшли на Майдан, усе більше починали жити внутрішніми законами великої кількості людей, які не залежать від впливу політичних лідерів цього руху, ані від тих людей, які намагалися знищити цей рух. Думаю, це — унікальне явище, яке можна порівняти хіба із взяттям Бастилїї у Франції чи Бостонським чаюванням в Америці. Такі явища не завжди перебувають у площині раціональній, бо все це надзвичайно емоційно, і колективна емоція стає непередбачуваною, некерованою, але вона має надзвичайну потугу, її не можна зупинити чи спрямувати в інше річище. Тому я не вірю у теорії змови, що, мовляв, це все хтось організував, хтось проплатив, бо я був свідком того, як це починало жити власним життям, і ніхто до кінця не розумів процесів, які йшли всередині натовпу. Натовп — погане слово, бо це був радше організм. І люди в ньому були надзвичайно різні — і за віком, і за місцем проживання, і за мовою спілкування, і за соціальним статусом, і за освітнім рівнем. Це досі мене надзвичайно цікавить. Це, мабуть, ефект великої маси людей, охоплених однією метою, і ця маса починає формувати всередині себе якісь нові соціальні закони, які дуже швидко діють — один поштовх, миттєво щось обертається в іншому напрямку, і його неможливо ані контролювати, ані зупинити».

Українці — мирні люди, і ми в цьому ще раз переконались. Але насильство на Майдані і справді розвивалося циклічно. У який же момент було зірвано отой запобіжник, який перетворив мирний Майдан на озброєну, оточену барикадами фортецю, а каміння і коктейлі Молотова стали основним аргументом у розмові із владою?

Руслан Кошулинський: «Вони не могли зрозуміти — перший раз ще біля Укрдому під час Мовного майдану. Вони знали, що всі політики набирають масовку. Але тоді вперше виник спротив. Вони самі вірили, що на Майдані куплені люди, треба лише тупнути ногою».

Гортаючи стрічку новин того часу, переконуєшся, що перші спалахи насильства з боку мітингарів були все-таки раніше, ніж побиття студентів і зачистка Євромайдану.

«Під будинком уряду представники „Свободи“ пішли штурмом на Кабмін, побилися з „Беркутом“, під час штурму зламали шлагбаум. У результаті сутичок постраждав один із спецпризначенців, якому розбили ніс, повідомляє на своїй сторінці у Twitter Влад Содель. Пораненому беркутівцю викликали „швидку“. За даними столичного управління МВС, мітингарі зі „Свободи“ кидають у правоохоронців якусь арматуру, запалені фаєри та каміння. За даними очевидців, які перебувають під Кабміном, у правоохоронців кілька вибухових пакетів кидали не мітингувальники, а „тітушки“».

(УП, 24.11.2013)

Є у нас і прямі свідчення учасників подій.

Кирило Дороленко: «Пам'ятаю, під Кабміном 24 листопада: махаються двадцятеро людей, а сто у цей час на телефон знімають».

Із чого можна зробити висновок, що у бійку кинулися кілька десятків ентузіастів, у той час як більшість мітингарів була налаштована мирно. Так само, як і керівництво мітингу.

Кирило Дороленко: «Пам'ятаю слова Шкіряка, який сказав, що якщо в неділю нас буде 50 тисяч, ми сраною мітлою виженемо владу. І коли 24-го нас прийшло 100 тисяч, виникло запитання: а де ж ваша срана мітла? Вони були розгублені, не знали, що робити. Тоді радикальна частина пішла під Кабмін, там уже „тітушки“ стояли перед „Беркутом“, тоді зайшли за спину, почалися перші серйозні протистояння, хлопців потім арештовували за статтею „масові заворушення“. Шлагбаум зламали».

Преса згадує і про інший випадок застосування сили.

«Біля сцени на Європейській площі натовп затримав машину з озброєними людьми, повну апаратури прослушки. Про це на своїй Facebook-сторінці повідомив депутат від „Батьківщини“ Леонід Ємець. „Біля сцени затримали машину з озброєними людьми і повну апаратури прослушки. Викликали міліцію“, — написав він. Пізніше, за повідомленням прес-служби УДАРу, одного з тих, хто здійснював прослуховування, затримали. Станом на 20:20 люди штовхають автобус з апаратурою для прослушки, відбулися сутички, над головами мітингувальників вибухала піротехніка, хтось розпилив сльозогінний газ».

(УП, 25.11.2013)

Пилип Іллєнко: «Мене хвилею натовпу винесло наперед, коли машину відкрили та почали діставати звідти якусь апаратуру і славнозвісний ноутбук. У перших лавах стояли свободівці і безпосередньо Тягнибок. Була штовханина, коли важко зрозуміти, що відбувається, це вже потім із розповідей у мене склалася загальна картина. Люди кричали, що це тихушники, есбеушники, вони за кимось стежать. Було зрозуміло, що це не просто так, подібних випадковостей не буває, справді автобус був пов'язаний зі зняттям інформації з мобільних телефонів та інших пристроїв зв'язку. Я опинився біля Тягнибока, намагався запитати, що відбувається, він розвернувся, дав мені якийсь предмет і сказав винести його. Бо зверху вже збиралася колона „Беркуту“, і частина наших хлопців побігла ставати у лаву навпроти них. А я сховав цей предмет під куртку та пішов у інший бік. Потім, коли витягав, побачив, що це ноутбук. Я заніс його за сцену Андрію Мохнику, який потім передав до штабу опозиції».

Тобто люди голіруч затримали машину з агентами СБУ, а чи то спецпризначенцями міліції. Певно, саме тоді влада відчула реальний фізичний спротив і вирішила розігнати Майдан за першої нагоди, бо якщо штурханина з міліцією не була тоді чимось надзвичайним, то захоплення автомобіля зі спеціальним обладнанням та його екіпажу примушувало згадувати події 2004-го, коли охорона Ющенка виявила і затримала пущений за ним сбушний «хвіст». Тоді, як і тепер, це був гучний ляпас спецслужбам.

Нагоду зробити хід у відповідь силовики отримали 30 листопада, коли Євромайдан згорнувся, а політичний Майдан ще не прийняв простір біля стели Незалежності. Напад «Беркута» на сонний табір за жорстокістю перевершив усі «норми протистояння», які на той момент склалися на вулицях. Причина такої звірячої жорстокості силовиків досі не відома. Складається враження, що вони довго рвалися з ланцюга і, коли отримали довгоочікувану команду «фас», втратили самоконтроль.

Саме це насильство викликало вибух 1 грудня. Саме тоді закінчився Євромайдан і почалася Революція.

«Штурм» Банкової за допомогою бульдозера, на наш погляд, показав передусім інертність українського характеру — і справді, щоб ми почали всерйоз битися, нас треба добряче розсердити. Адміністрація Президента не є неприступною фортецею, вона має багато входів, і, маючи на вулицях сотні тисяч людей, узяти її під контроль не було аж так складно — попри лави бійців внутрішніх військ та агресію «Беркута». Але тих, хто йшов уперед, на Майдані називали тоді провокаторами — зокрема, ми теж вважали, що штурм Адміністрації буде перебором.

Зрозуміло, що якби 1 грудня мітингарі взяли Банкову, історія пішла б іншим шляхом, не факт, що кращим, — адже і настрій міжнародної спільноти, і психологічна обробка міліції, і влада регіоналів на місцях могли привести до сирійського сценарію — із Харковом у ролі столиці, біглим Президентом, втручанням Росії та розколом країни. Але все це — не більше, як припущення, бо історія, як відомо, не знає умовного способу.

«1 грудня після жорстокого побоїща на Банковій були затримані 9 людей. Як свідчать беззаперечні відеодокази, цих людей катували і били ще кілька годин під Адміністрацією Президента. Семеро з них зараз на лікарняних ліжках із тяжкими травмами, двоє — у СІЗО. З грудня Шевченківський райсуд арештував цих 9 людей на 2 місяці — за підозрою в організації масових безпорядків, що передбачає від 5 до 8 років позбавлення волі. Це судове засідання вразило все суспільство: на лаві підсудних — сині від побоїв люди в бинтах, суду не було надано жодних доказів, які б доводили винуватість затриманих або ж їхню небезпечність для суспільства».

(УП, 10.12.2013)

Тоді у мережі виплила відеозйомка, на який беркутівці катували полонених, захоплених із мирного у своїй більшості натовпу. Влада явно вела перед у застосуванні насильства. І почувалася у цьому все впевненіше.

Мітингувальники відповіли будівництвом барикад. Дві з них звели просто біля владного лігва — на Банковій та поруч із Кабміном.

Дмитро Ярош: «Тепер із погляду військового я б сказав, що виносити барикади туди, де їх важко контролювати, можливо, було недоцільно, хоча тут є психологічний чинник».

І цей психологічний чинник спрацював. Влада роздратувалась і пішла на штурм.

«На розі вулиці Грушевського і Кріпосного провулку близько 1-ї години ночі почалася зачистка барикади силами міліції. Про це повідомив депутат Андрій Шевченко. „Міліція зачищала жорстко, били людей, це все знімали камери“, — сказав він. „Депутата Пашинського зажали в самій середині бійні, його ледь не задавили. Уникнути розгону не допомогла присутність ні Яценюка, ні Мартиненка“, — додав депутат. „Спецназ розрізав табір на два і крок за кроком просувався вперед“, — додав Шевченко».

(УП, 10.12.2013)

«Силовики зачистили останні барикади, що знаходилися поблизу Адміністрації Президента. Як повідомили кореспонденти „Української правди“, близько 3:40 правоохоронці відтіснили мітингувальників до Хрещатика вниз по Лютеранській».

(УП, 10.12.2013)

Дмитро Ярош: «11 грудня мені подзвонили десь о 2-й годині ночі, що обкладають, ідуть вперед, щось готується. Я взяв частину хлопців, нас не пропускали, але ми через хрещатицьку барикаду обійшли, все одно перелізли. Підійшли до Профспілок, беркутня стояла у десятках метрів. Мої хлопці були з палицями, щитами, а на той час лише ПС їх мав, повитягували брандспойти, напалм підготували — якби пішли вони далі, ми б чинили опір. Але надійшов наказ їм відійти, до серйозної сутички не дійшло. Проте ми зрозуміли, що все може змінитись, і тоді вже всім штабом переїхали на 5-й поверх Профспілок. 11 грудня було більш-менш лагідно, штовхались, але сильно не били, видно було, що озлоблення немає, усі думали, що вгорі домовляться. Мені запам'яталось, як зранку, коли кияни почали підтягуватись, стало зрозуміло, що вистояли. Бачимо, що нас все більше і більше. Стоїмо на вході до Профспілок, говорю із хлопцями. Кличко підходить: „Хлопці, ви що? Які палки?“. А ми з ним ще не були знайомі. Кажу: іди звідси, це „Правий сектор“, не кажи нічого, йди звідси. От після того вже почали будувати справжні барикади».

Є у мережі і хроніка нічних подій.

«1:02 „Беркут“ почав ламати барикади на вулиці Інститутській.

1:35 Біля ЦУМу вантажний автомобіль, у який завантажують частини барикад. Техніка відгороджена щільним рядом внутрішніх військ. Сама барикада оточена з усіх боків.

1:54 Зі сцени Руслана закликає мітингувальників, що знаходяться з боку Інститутської, віддати „Беркуту“ їхні щити. „Якщо „Беркут“ має робити перший крок, хай вони роблять“, — сказала співачка. Вона закликає мітингувальників зберігати спокій, просить „Беркут“ не виконувати злочинний наказ.

1:57 Силовики прорвали барикади з боку Українського дому і рухаються Хрещатиком, відтісняючи людей у напрямку майдану.

2:02 „Беркут“ заблокував Майдан з боку Інститутської. Таким чином, люди не можуть піти від сцени до Будинку профспілок. Священник зі сцени читає молитву.

2:16 Почали дзвонити дзвони Михайлівського собору, як під час небезпеки у Середньовіччі».

(УП, 11.12.2013)

Попри порівняно невелику агресію силовиків, під час штовханини постраждали люди, зокрема травми голови отримав депутат «Свободи» Андрій Іллєнко. Особисто ми приїхали на Майдан зранку і стали свідками дещо дивного штурму силовиками Київської міськдержадміністрації.

«Близько 9-ї ранку три автобуси з „Беркутом“ заблокували вхід до КМДА. Правоохоронці пішли на штурм. З другого поверху ллють воду на правоохоронців. З будівлі також летять пляшки з водою. За інформацією „5 каналу“, в приміщенні КМДА знаходиться близько 100 людей».

(УП, 11.12.2013)

Автобуси з «Беркутом» стояли під дверима, а згори їх поливали водою із брандспойту. Місце подій оточив натовп, який шумів та кидав в автобуси дровами, що їх використовували для опалення наметів. Чому ми називаємо цей штурм дивним — передусім тому, що КМДА має багато входів і, якби його і справді штурмувати, можна було знайти значно краще місце, ніж парадні двері просто серед натовпу. Ну а по-друге, через те, що революціонери контролювали лише два нижні поверхи будівлі, а у верхніх продовжувала працювати міська влада. В таких умовах задача ще більше спрощувалася. Штурм Профспілок, який відбувся за два з половиною місяці, переконливо підтверджує таку думку. Але під КМДА автобуси просто постояли перед входом і зрештою поїхали ні з чим. Міліцейське начальство, вочевидь, хотіло провести парадну, яскраву акцію зі звільнення адмінбудівель і навіть гадки не мало про те, що мітингарі можуть боронитися. Здається, ані люди, ані більшість силовиків ще не готові були тоді до масштабного насильства. Майданівський лікар свідчить:

Всеволод Стеблюк: «10-го ввечері я був на Майдані, сидів в афганській сотні, чекав на товариша з Макіївки, який разом з іншими ходив на перемовини до київської міліції. Повертаються, кажуть: „Ну що, хлопці, сьогодні нас будуть розганяти. Але ми домовилися зброю не застосовувати. Штовхаємося, хто кого, як мужики — а там уже як вийде, так і вийде. Будемо по-чоловічому з'ясовувати відносини“. Це хлопці вели перемовини у київському главку міліції».

У передноворічний період влада дещо розслабилася, зробивши ставку на «Антимайдан». Але виявилося, що владна верхівка не має монополії на корупцію та казнокрадство — на ці хвороби слабували й дрібні організатори провладних акцій.

«У центрі Києва біля одного з офісів Партії регіонів учасники провладного мітингу в Маріїнському парку влаштували акцію протесту: активістам не виплатили обіцяну винагороду. Мітингувальники заявили, що після завершення акції вони не отримали грошей від посередників. Заплатити їм нібито обіцяли, але розрахунок затягнувся на кілька годин, передає „Радіо Свобода“. „Нас більше 80 чоловік. Кожному платити обіцяли по 100-200 гривень за день... Більше 1 000 доларів в цілому. Якщо порахувати, там божевільна сума виходить. Нам усе заплатили, але не нам, а людям, які повинні були гроші нам віддати. А вони в останній день поїхали, десь „загубилися““, — кажуть активісти. „Ми за Президента на площі (у Маріїнському парку) об'єднувалися, за Росію, за батьківщину, прийшли туди з усією душею і серцем, а тут так некрасиво з людьми чинять, таке свинство“, — кажуть обурені мітингувальники. За словами активістів, вони приїхали на мітинг із Сум, Донецька, деякі — з Києва».

(УП, 22.12.2014)

Через ці причини, а чи через принципову неможливість організувати масштабну і тривалу проплачену акцію, «Антимайдан» тоді виглядав зовсім сумно. Проте влада цього вперто не бачила, а натомість була переконана, що люди на Майдані стоять за гроші. Тож можновладці вирішили «ляканути» цих людей.

16 січня Верховна Рада в ручному режимі проголосувала пакет законів, які встановлювали кримінальну відповідальність за будь-який рух чи навіть його відсутність — за каску на голові, за балаклаву. Але люди не злякалися.

«Більше сотні громадських організацій оголосили повну мобілізацію на майдані Незалежності у Києві. Поштовхом для цього стала ситуація у країні та ухвалення 16 січня антигромадських законів, що „запроваджують диктатуру“».

(УП, 17.01.2014)

Саме це спустило гачок насильства — адже за новими законами покарання за каску на голові було більшим, ніж за носіння холодної зброї. Влада не змогла прорахувати реакції на залякування. Оголошення усіх майданівців поголовно кримінальними злочинцями не злякало, а розлютило їх. Вони ніби сказали собі: «Нас вважають злочинцями. Добре. Тоді хай подивляться, що таке справжні злочинці».

Ігор Кривецький: «На Йордана зі сцени виступили лідери, потім Коба закликав іти на Грушевського — і це був експромт. Ми формально заявили, що ми тут ні до чого, але на Грушевського було багато наших, ми розуміли, що потрібен вихід енергії».

Той, кому довелося побувати на Грушевського, або ж «Груші», як її тоді називали, ніколи не забуде цієї картини — люди, які голіруч розбирають бруківку, наливають бензин у пляшки, тут-таки б'ють у діжки, згорілий автобус, барикада, дерев'яні, а подекуди й трофейні міліцейські щити. Це була народна ініціатива, хоча згодом вона стала досить організованою — наприклад, було встановлено варту, яка не пускала на передову людей без захисних масок.

Дмитро Ярош: «Багато було народних умільців, робили різні коктейлі. Здебільшого був процес стихійний. Коли оголосили перше перемир'я, я відвів людей. Бо штурмовики не повинні пасивно стояти в обороні. За необхідності вони спускалися з 5-го поверху і діяли адекватно».

Щодо коктейлів Молотова маємо власну історію — за два роки після Революції презентували свій роман «Забудь-річка» у Бережанах, і місцеві вчителі хімії розповіли нам, як розробляли і передавали на Майдан технології виготовлення різних за якостями сумішей — одні, щоб швидко вибухали, інші — щоб максимально липли до одягу тощо.

Зима тих революційних років була сніжною, і сніг одразу став будівельним матеріалом для барикад — його складали у мішки для будівельного сміття, за наявні декілька лопат відбувалася нежартівлива конкуренція — усі хотіли взяти участь у Революції. На тиловій барикаді біля Філармонії поставили портрет Бетховена — навіть важко припустити, чому обрали саме цього композитора.

Одним словом, Грушевського — це було справжнє революційне натхнення.

Костянтин Василець: «Найпочеснішим вважалося вибігти за барикаду і кинути в ментів коктейль чи камінь. Одного разу біжу і бачу, як з барикади вибігає якась людина з коктейлем у руках і кидає його в ментів із криком „Молдаванка не здається!“. Одесит! Земляк!».

Кирило Дороленко: «Коли почалася Вогнехреща, коли запалала Груша, більшість свободівців із Дніпра були там. Першою людиною, яку заарештували на Грушевського, теж, до речі, був свободівець. Нам заборонили бути там, Тягнибок сказав, що партію заборонять як екстремістську, але в нас було вже дві сотні заарештованих, потім дійшло до трьох сотень. Це вже так: або ми, або нас. Пам'ятаю, хлопці телефонують: Кириле, ми склали партійні прапори, знімаємо нашивки, йдемо на Грушу. Хлопці ризикували, отримували перші поранення — від гранат, від кийків, від каміння».

А потім заговорила вогнепальна зброя. Лікар з Одеси Віталій Лісничий опинився тоді у найгарячішій точці.

Віталій Лісничий: «Почувши від знайомого, що „на Грушевського — війна“, я похапцем скупився у магазині спорттоварів, придбавши добрий лижний шолом і футбольні щитки, і махнув на Майдан. Я гадав, що був відмінно екіпірований: на ногах під утепленими джинсами — щитки, на голові — червоний гірськолижний шолом (що його гарно видно чи не за кілометр), а у центрі композиції — світло-сіра, майже біла тепла куртка-пуховик. Словом, я був ідеальною мішенню, але збагнув це тільки в середині ночі, коли в мене почали регулярно влучати. Спочатку я крутився на сходах стадіону „Динамо“, кидався камінням, намагався зрозуміти, що відбувається. Ближче до опівночі бій почав трохи затихати. Казали, буцімто у них закінчилися гранати, а підвіз нових наші зірвали якимось відчайдушним маневром. Я змерз, як пес, тому побіг до нашого одеського намету, погрівся там десь із півгодини чи трохи більше, і знову пішов на Грушевського більш-менш зігрітий, принаймні руки вже щось відчували. Невдовзі ситуація загострилася — ворогу саме привезли свіжі гранати, почалась інтенсивна стрілянина. Якісь попи, що намагалися стояти між сторонами, забрались, і, як на мене, правильно зробили. Я зрозумів, що може бути штурм барикади, і став вигадувати розумну версію своїх подальших дій. Поставив собі бойову задачу — розвідка, а в разі наближення ворога — спроба втримати першу лінію барикад, бо друга радше була пародією на перешкоду для ворога — серед вулиці стояв спалений автобус і лежали поодинокі купи якогось мотлоху. Наші намагалися кидати пляшки з коктейлем Молотова, але більшість із них навіть близько не долітала до лав ВВ-шників. Пляшки кидали і за допомогою катапульти, з неї таки влучили кілька разів по ворогу, але назагал ефективність наших бойових дій дорівнювала майже нулю. Оборонці барикади демонстрували численні приклади епічної мужності; один, пам'ятаю, стояв напівголий на барикаді просто у центрі і лаявся так, що було чутно навіть крізь галас і постріли — й отак пару годин поспіль майже безупинно матюкав ворога. Хлопець наражався на неприємності, його було чудово видно, як його не застрелили, я й досі дивуюся. Бо тоді вже почали стріляти не по-дитячому. Але той стояв просто, як пам'ятник, як символ незламності нашої барикади. Першого беркутівця з рушницею я побачив крізь каркас згорілого 182 автобуса, що був „наріжним каменем“ барикади, за деревом парку зовсім недалеко від нас. Він вів прицільний вогонь, а з двох боків його дбайливо прикривали щитами два інших беркутівці (при тому, що стрільцеві в повному захисному обладунку і так нічого особливо не загрожувало). Намагався звернути увагу хлопців на посилення небезпеки, але у грюкоті і шумі бою мало що було чути, і здійняти належний алярм я не спромігся. Ближче до З-4-ї години ранку люди почали розсмоктуватися з першої лінії, бо, певно, просто втомилися. Велике напруження, галас, крім того, на другій барикаді безупинно грюкали металевими прутами об автобуси — це не давало можливості розмовляти між собою у першій лаві. Ворог почав підтягуватися ближче, але на штурм не наважувався. Раніше, ще з вечора, з боку беркутівців уже була спроба активного штурму наших позицій — через паркан стадіону. Але нечисленні добре організовані звитяжці, відчайдушно контратакуючи малими силами, відігнали ворога, не давши йому перелізти через паркан. Із початком нового загострення бою я заховався за згорілим автобусом, що стояв біля пам'ятника Лобановському, і стежив за діями ворога, намагаючись діяти розумно. Там мене цокнуло кулею об руку, дуже боляче, але ушкоджень не було, і я зрозумів, що це гума. Про себе подумав — стріляють гумовими кулями; якщо влучать в око, це, звісно, вірна смерть, але якщо не в око — то, в принципі, це майже безневинна травма, забій. Тому поводився я трохи нахабно — і це мало не коштувало мені життя. Коли за кілька кроків від мене побачив, що хлопець завалився навзнак, я зрозумів, що він зазнав ушкодження більш, ніж серйозного. Я допоміг товаришам тяжко пораненого хлопця віднести його назад, до медиків, і вирушив на місце, де його поранили. Якусь хвилину крутився там, роззираючи навсібіч, намагався зрозуміти, звідки прилетіла куля — дивився на темні вікна будинку на вул. Грушевського по той бік, але всі були зачинені. Мені було ясно, що хлопець важко поранений, і що це не жарти. Аж раптом я помітив, що з-поза рекламного щита, що стояв тоді за пам'ятником Лобановському, на мить виринув силует беркутівця з рушницею, і зрозумів, що це, напевно, і є той стрілець, якого я видивляюся. Він сховався за рекламним щитом, а з іншого боку цього щита, у кількох метрах від озброєного рушницею беркутівця, на постаменті пам'ятника вже були захисники барикади, які навіть не здогадувалися про страшну небезпеку, яка чигала зовсім близько. Хлопці кидали каміння і пляшки у бік ворога з правого боку від щита, а він підійшов з лівого, тобто майже зайшов до нас у тил. Я розумів, що звідти можна просто класти людей одного за одним, це був би навіть не тир, а радше розстріл упритул. Його треба було вигнати звідти. Я спробував вказати хлопцям на нього, але через галас мене не було чутно, на мої застереження не реагували належно. Я взявся кидати у ворожого стрільця каміння, намагаючись помститися за тяжко пораненого товариша і вигнати злодія із небезпечної для наших бійців позиції. Переконання у тому, що ворог стріляє гумовими кулями, зробило мене у цьому двобої з ним дещо самовпевненим — ну, гума, то і є гума, навіть якщо і влучить, то не вб'є, найгірше, що загрожує — біль, ну, якщо вже трапиться, то поваляюсь трохи та й піду далі. Приміряючись камінням, я невпинно ходив зігзагами, щоб ворогові було важче у мене влучити. Але якби знав, що він стріляє такими штуками, якими можна слона завалити незалежно від того, куди потрапиш, то, можливо, не керувався б гаслом Дейла „слабоумство і відвага“. З'ясувалося, що шкільні уроки фізкультури з киданням гранати (було в нас таке) геть забулися і в реальному бою кидач камінням із мене ніякий: перший камінь полетів навіть не близько, другий теж. Справа виглядала безперспективною; вирішив, що кину ще пару разів, а потім піду гукати хлопців, щоб якось допомагали, бо ворожого стрільця таки конче треба було викурити з його небезпечної засідки. Напевно, це був той самий, що раніше стріляв із-поза дерев, а тепер перебіг ще ближче, впритул до наших. Я не бачив, як він перебігав, але жодного іншого беркутівця там поблизу не було, так що, швидше за все, це був той самий стрілець.

Напевне, так воно і було: той, що стріляв із-поза дерева, потім перебіг за цей щит, і вже з-поза рекламного щита вразив Сергія Нігояна з близької відстані. Під час слідчого експерименту прокуратури рулеткою виміряли цю відстань — вийшло менше 30 метрів. На тому експерименті був присутній і експерт-патологоанатом, що робив розтин тіла Сергія Нігояна і у своєму експертному висновку написав, що постріл у нього зроблено з відстані 2-3 метри, тобто виходило, наче у нього стріляли свої і майже впритул. Я був упевнений, що з тим висновком він не помилявся, а свідомо брехав — не виключено, що взяв у ворогів добрячі гроші за те, що пустив цю брудну плітку про Майдан, тому, споглядаючи те, як я своїми свідченнями, по суті, спростовую висновки його „експертизи“, він почувався напружено і поводився відповідно; здається, молоді прокурорські співробітники, що проводили слідчий експеримент, були зосереджені на слідчих діях і цього не зауважили, а може, просто намагалися бути гранично коректними. Вони питали його:

— Ви бачили порох у рані?

— Ні, не бачив.

— То чому ж ви написали „відстань 3 метри“?

Він почав щось таке молоти про „характер ушкоджень“. Коли я пальцем показував, звідки стріляв убивця, де був і як упав убитий, то помічав, як цей експерт з лиця мінявся, форкав, крутився, наче вуж на вилах. Цим каламутним типом ще б зайнятися... Але тієї ночі я підійшов іще ближче до ворожої засідки, будь-що намагаючись вразити беркутівця з рушницею. Там барикада була благенька, ненадійна — дощечки, столи, але перелізти її було важко, відтак — ворог міг стріляти у нас, а нам нав'язати з ним рукопашний бій було зась. Із третім кинутим каменем мені страшенно пощастило. Це була найбільша вдача мого життя. Я робив цей кидок, не бачивши ворога, що саме був сховався за щитом, „навздогад буряків“, просто щоб пристрілятися. Це був доволі великий камінь, він полетів упритул до рекламного щита, і саме у цей час беркутівець висунув звідти голову. Просто в неї і влучив камінь. Звук від удару у пластиковий шолом був дуже характерним. Позаду саме припинили стукати палицями по автобусах. У цій тиші камінь і гепнув у пластик шолома. Беркутівець не міг отримати від мого каменя серйозного ушкодження, але після цього, скільки я не дивися, його більше за щитом не бачив. Я ще хвилин із 15 провів на чатах, зазирав збоку за щит — може, він там зачаївся. Але марне: він чкурнув. Хоч я й не бачив, як саме це сталося (щит закривав від мене великий сегмент простору), але, певно, він утік. Може, від удару йому бовтануло шию і вона по-справжньому заболіла, а може, він виявився боягузом, що годен був убивати інших, але не годен сам тримати навіть такі майже символічні удари опонентів. Так чи інак, подальший розстріл наших із-поза рекламного щита було припинено, і так, завдяки моєму незнанню, чим він стріляє, внаслідок неймовірної випадковості вдалося на якийсь час відтермінувати подальші вбивства наших героїв. Повторюсь: якби я знав, якими набоями стріляє ворог, то не впевнений, чи поводився б так зухвало. Але — пощастило. Ще й він виявився людиною полохливою: отримавши буквально один удар по захищеній голові, волів утекти з поля бою. Подальші події були не такими бурхливими: ворог надто близько не підходив, натомість здаля стріляв і кидав гранати; дві з них мені чвакнули просто під ноги, доволі неприємно вдарило по ногах, але я був у щитках і ніякої шкоди, окрім невеликого сліду на штанях, не зазнав. З однієї гранати мені просто у праве око вдарив вузький струмінь якогось газу. Я побіг до купи снігу, почав промивати ним око, боявся, що пошкодження серйозне, але невдовзі зір майже відновився. Під ранок із того боку почали пускати якусь гидоту, якийсь газ. Я бачив одного хлопця, який стояв на колінах і блював. За весь час бою Боженька нам дуже допомагав: вітер дув просто на ворога, але ближче до ранку було кілька поривів вітру й у наш бік. Гадаю, цим скористалися вороги, пустивши на нас якогось отруйного газу. Оскільки я крутився у перших лавах, то напевне теж трохи його нюхнув. Я вирішив простояти до ранку, коли відкриється метро, це вже традиційна майданівська звичка — тримати позицію, поки народ підтягнеться. Близько 6:30 ранку люди справді стали підходити і я залишив бойовий пост. Поблукав ще трошки майданом, потім узяв сумку, поїхав до тітки, в якої квартирував. Дорогою стало погано, напевне, від того газу — слабкість, запаморочення, навіть проблювався. Дістався квартири, заліз в Інтернет, побачив, що на Грушевського таки загинув хлопець, і тоді все зрозумів — що то був той самий, що я його кілька годин тому відносив із першої лінії. А потім сказали, що нашу барикаду таки захопили, побили багато людей... Отут мене вже геть розвезло. Я завалився на ліжко і ридав, як дитина. Ближче до вечора прийшла дочка тієї тітки і почала лаяти Майдан і волати, що „Кієв — русскій город“, голосно, так, щоб я чув у своїй кімнатці. Терпіти це було несила, і я, попри те, що був фізично ніякий, зібрав речі та пішов геть із негостинного дому. Тільки за кілька днів оклигав і знову вийшов на Майдан, тепер уже не сам, а з сином та його друзями (він, кинувши всі справи, одразу рвонув із трьома своїми товаришами на Київ, щойно дізнався про мої пригоди тієї ночі). Грушевського виглядала вже зовсім інакше: дві повноцінні лінії величезних неприступних крижаних барикад, сила-силенна народу. Ситуація виглядала безпечною: інтенсивно горіли шини, дим був дуже густий, ворог не міг прицільно стріляти, не міг атакувати. Вітер дув щосили, чорний дим пер в очі ворога майже горизонтально. Гадаю, у них там настрій тоді був ще гірший, ніж у мене після того отруєння, напевне, вони там теж блювали, стоячи рачки, як ми тоді. Чорний дим ішов на Художній музей і я із жахом думав, що буде з творами мистецтва. Наше життя ефемерне, а мистецтво вічне. Мені, знавцеві і фанатикові образотворчого мистецтва, було боляче дивитись, як найкраща у світі збірка українського мистецтва потопає у їдючому диму. Я сподівався, що, незважаючи на бої, музейники не кинули музей напризволяще і зроблять щось для порятунку колекції — наприклад, щільно зачинять і заклеять вікна. А за кілька днів із задоволенням довідався, що вони не тільки надійно зачинили вікна, а й примудрилися заховати всі експонати з обидвох поверхів до сховища у підвалі. Усе збереглося! Справжній подвиг здійснили працівники Національного художнього музею, за що я їм дуже вдячний».

Перші смерті на Майдані перекреслили всі надії на мирне завершення Революції — для тих, хто їх мав, а українці до останнього сподіваються на краще.

«Лідер фракції „Батьківщина“ Арсеній Яценюк заявив, що у Президента Віктора Януковича є доба для того, щоб зупинити кровопролиття в Україні. Про це він заявив на віче на майдані Незалежності. „Це, мабуть, найбільш драматичний і найтрагічніший день в історії нашої країни. П'ятеро людей, які мали сім'ї, які мали родини, деякі з них мали велике майбутнє, були просто застрілені“, — сказав він. „У нас є два шляхи: перший — зупинити кровопролиття. На цей шлях у нас залишилось 24 години. Якщо цього не буде, то я скажу за себе: я із соромом жити не буду. Завтра підемо вперед: якщо куля в лоб, то куля в лоб. Але чесно, справедливо і сміливо“, — заявив опозиціонер».

(УП, 22.01.2014)

Ігор Кривецький: «Це була дивна ситуація. Бо реально на Майдані народ кричав, що треба йти вперед. Партнери та посли нас гальмували: не можна цього робити. Але тут перші смерті, вир емоцій. На нараді відзиваю Олега Тягнибока до шафи і кажу: у мене чуйка, треба виступати, і хай буде як буде, бо інакше народ сам піде. Олег спитав: „Ти впевнений?“. — „Так, бо відчуваю, що мене вже самого рве і треба щось робити“.

Першим на сцені мав виступати Кличко, потім Олег, за ним Яценюк — вони кожного разу мінялися чергою. Але тут Яценюк сказав, що хоче виступати першим. І отак одразу сказав зі сцени: завтра йдемо! Ми обалділи, бо завжди попередньо обговорювали, що будемо проголошувати. Ну, гаразд, тепер у нас нарешті є лідер, то йдемо за ним. Але цього не відбулося».

Але паралельно влада розгорнула «другий фронт», терористичний.

«Від вибуху в Будинку профспілок, який стався у четвер, постраждало двоє людей. Про це повідомили в МВС. На Євромайдані цю інформацію підтвердили. „До лікарні доставлено ще одного постраждалого, який імовірно отримав тілесні ушкодження в результаті вибуху, що стався у Будинку профспілок. У потерпілого медики діагностували термічний опік очей 3-го ступеню. За попередньою інформацією, постраждалим є 15-річний житель Львівщини“, — йдеться в повідомленні МВС».

(Букінфо, 06.02.2014)

«Міліція почала затримувати українців за шини у багажниках авто».

(УП, 25.01.2014)

«У Києві вночі невідомі підпалили, за різними повідомленнями, від 17 до 23 автівок. Активісти стверджують, що спалено машини із львівськими номерами, однак МВС це заперечує».

(УП, 30.01.2014)

«Участь у підпалах у Києві автівок учасників Євромайдану та Автомайдану визнали учасники спільноти у Facebook „Красный сектор“. Про це йдеться у повідомленні, розміщеному на сторінці спільноти. „Красный сектор“ — це організація, що виступає проти екстремістів і фашистів, які загадили Київ... мерзотники, які кидають каміння у ментів — це не патріоти, це скоти... Ми будемо відповідати їм їх же монетою — карати. Проти сили — тільки сила», — заявляють організатори спільноти. У більш ранніх публікаціях згадується побиття нардепа від «Свободи» Андрія Іллєнка, екс-глави МВС Юрія Луценка та ще «пари особливо розумних», яких «приробили, і будемо продовжувати».

(УП, 01.02.2014)

Особистий терор проти активістів Майдану — арешти, побиття, підпал машин — мав місце не лише в Києві і супроводжувався імітацією провладного громадського руху.

«На Півдні та Сході країни влада барикадує обласні адмінбудівлі, організовує „народну самооборону“ та розповідає про „автобуси бандерівців“, які начебто їдуть в області. Так, у Луганську вже кілька днів розповсюджують чутки про автобуси з „бандерівцями“, які нібито їдуть захоплювати ОДА та робити погроми, пише „Радіо Свобода“. В будівлі обласної адміністрації розмістили „Беркут“ із запасом їжі та води. Зайві двері в будівлях забарикадували. У сквері, що поблизу, прибрали лавки та урни, щоб не стали знаряддям для штурму. Поряд у пункті для вербування продовжують набирати добровольців, які за першим дзвінком мають „захищати органи влади“. Вулиці Луганська патрулюють козаки, шахтарі, члени молодіжних організацій, які готові „дати відсіч“ бандерівцям і фашистам. Міліціонери, яким доводиться охороняти мітинги майданівців від деяких дружинників, не на мікрофон кажуть, що вони б і самі справилися з охороною правопорядку. Подібна ситуація і в Миколаєві, Херсоні, Одесі, Харкові, Донецьку. У всіх містах створюють „народні дружини“, які готові захищати об'єкти держвлади від „заїжджих погромників“».

(УП, 30.01.2014)

Це було відповіддю на захоплення облдержадміністрацій революціонерами на місцях. Влада намагалася переконати себе, що все це — справа рук західноукраїнських націоналістів. І готувала розкол держави.

«Україна повинна стати федерацією, щоб зняти напруженість між різними своїми частинами. Про це заявив депутат-регіонал Вадим Колесніченко у Верховній Раді. За його словами, не він є ініціатором розмови про федеральний устрій. Він розповів, що у Криму, на Південному Сході та у Центрі „сформовані загони самооборони“. „Люди бачать, що влада не готова відповідати за те, що відбувається у країні, і готові самі вже, спочатку з палицями, а потім зі зброєю, відстоювати свою точку зору“, — заявив Колесніченко».

(УП, 29.01.2014)

«Комуністична партія України пропонує скасувати в Україні інститут президентства і закріпити в Конституції її федеративний устрій. Про це йдеться у відповідних пропозиціях КПУ, опублікованих у парламентській газеті „Голос України“».

(УП, 01.02.2014)

Паралельно влада почала розробляти тему надзвичайного стану. Тепер, коли в Україні вже кілька років триває війна без будь-якого оголошення будь-яких станів, це здається смішним, але тоді й справді словосполучення «надзвичайний стан» звучало загрозливо.

«Кабмін прийняв протокольне рішення збільшити чисельність „Грифона“ і „Беркута“ в шість разів і розширити повноваження силовиків. Про це повідомляє ZN.UA, посилаючись на джерела в уряді».

(УП, 27.01.2014)

У лютому юнаки 18 років, навіть студенти, отримали повістки на призов до внутрішніх військ — це ми свідчимо самі, бо серед тих, хто отримав повістки, був син нашої колеги.

«Міністерство внутрішніх справ отримало з Росії на озброєння ручні бойові гранати, які найближчим часом можуть бути використані під час сутичок на вул. Грушевського. Про це заявив нардеп від „Батьківщини“ Віталій Ярема. У Штабі національного спротиву нардеп продемонстрував ручні бойові гранати, доставлені з Росії Міністерству внутрішніх справ України. „За нашою інформацією, ці гранати — „Факел-С“, „Заря-2“, „Пламя-М“ та інші — доставлені з РФ декілька днів тому і знаходяться на озброєнні МВС України“, — сказав Ярема».

(УП, 25.01.2014)

«Депутат від „Батьківщини“ Геннадій Москаль повідомив, що, за інформацією з МВС, влада готує для зачистки місцевості від мітингуючих спецоперацію „Хвиля“ із залученням близько 10 тисяч силовиків».

(УП, 27.01.2014)

А паралельно уряд намагався вдарити по комунікації — головній зброї Майдану.

«Кабмін розробив проект постанови, що регулює процес розгляду питання про обмеження доступу до інтернет-ресурсів. Згідно з документом ініціювати питання про блокування сайтів зможе будь-яка фізична або юридична особа, направивши експертам письмову заяву».

(УП, 27.01.2014)

Однак схоже на те, що рішення щодо України ухвалювалися вже не у Кабміні і навіть не на Банковій. Бо Янукович поїхав до Путіна на відкриття Олімпіади.

«Президент РФ Володимир Путін поговорив із главою української держави Віктором Януковичем. Президенти зустрілися в Сочі. Як повідомив прес-секретар російського президента Дмитро Пєсков, зустріч відбулася в п'ятницю пізно ввечері на полях церемонії відкриття Зимових Олімпійських ігор».

(Високий Замок, 08.02.2014)

«У Росії вважають, що у Президента України Віктора Януковича немає іншого варіанту, як застосувати силу до протестувальників проти його влади. Про це заявив радник президента Російської Федерації Сергій Глазьєв в інтерв'ю газеті „Комерсант-Україна“. „Украінська влада сьогодні не застосовує силу, а тільки обороняється, коли йдуть напади на представників влади, на будівлі. Що стосується початку застосування сили, то в ситуації, коли влада стикається зі спробою державного перевороту, у неї просто немає іншого варіанта дій. Інакше країна порине в хаос“, — заявив він».

(УП, 06.02.2014)

Читаючи тодішні повідомлення сьогодні, ми розуміємо, що силового розв'язання було не уникнути. Але тоді емоції були зовсім інші — здавалося, що ми на Майдані знову зупинилися, що, попри Грушевського, у нас знову нічого не відбувається, що нас зливають і таке інше. Та й, судячи зі всього, подібні думки виникали не лише у нас. Саме тоді виникла ідея провести Мирний наступ.

Іван Філіпович: «Ініціатором мирної ходи був Василь Гацько, лідер ДемАльянсу. 15 лютого на раді Майдану він виступив і сказав: або ми щось робимо, або виходимо і кажемо людям, що ми імпотенти. Його підтримали».

Ігор Кривецький: «Рішення було ухвалене всіма. Громадськість підштовхувала. Наші втиху воювали на Грушевського, але теж били копитом. Мирний наступ вигадала Рада Майдану. Завданням було — створити тиск на парламент, бо він був найслабшою ланкою у владі».

Зізнаємося чесно — ми тоді не розуміли, що таке Мирний наступ і для чого він потрібен. На Грушевського бої, міліція уже застосовує вогнепальну зброю — який тут Мирний наступ? Але найбільшим сюрпризом для нас стало те, що у цей наступ пішов наш старший брат Сергій, сходознавець і філософ, людина зовсім не войовнича.

Ігор Кривецький: «18-го ми вивели свої сотні з Жовтневого і вся „Свобода“ пішла у Мирний наступ. Через Кріпосний пройшли на Грушевського. І за два дні Революція перемогла. 18-го була мобілізація всіх. Не можна казати, що ми були самі, просто нас було найбільше. „Свобода“ була основним кістяком».

Що саме повинно було відбутися за результатами Мирного наступу? Які плани мали у штабі Майдану?

Дмитро Ярош: «Ми тісно співпрацювали з Афганською сотнею, це досвідчені старші дядьки — ми завжди намагалися з ними радитися. Ми спілкувались і розуміли, що влада готується до контрмайданівських заходів, щось мало початися, тягнути не було куди ні нам, ні їм. Бідні вевешники стоять у памперсах — треба було розв'язувати. І коли штаб запропонував Мирний наступ, мали багатогодинну розмову зі штабом, казали, що треба подумати, бо виводимо людей з Майдану, розтягуємо комунікації. Мені сказали: ми влаштуємо їм „льодове побоїще“. Але ми залишилися на Грушевського і тримали його, поки відійшли на барикаду до Профспілок».

Ігор Кривецький: «У нас плану не було, а в них був — операція називалася „Бумеранг“. Їм потрібна була доказова база, що опозиція у військовий спосіб захоплює владу. Не виключено, що сама ідея Мирного наступу була навіяна з Банкової».

Руслам Кошулинський: «18-го, коли був Мирний наступ, апарат Верховної Ради не хотів щось наше реєструвати, вони просто зачинили двері. До мене підбігли депутати, йдемо на прес-пойнт, телефон вимкнений півгодини. Після цього мене запрошують до Рибака. Там сидить уся їхня еліта: у нас є інформація, що ви керуєте бойовиками на вулиці. Я останні півгодини стояв на прес-пойнті, і всі журналісти мене бачили. Бачу по очах — щось у них не складається. Потім підходить до мене людина з безпеки: „Ви говорили телефоном? А казали людей не стримувати?“ Хтозна, що я там говорив, на вулиці гаряче. А ввечері виходить заява Януковича, що опозиція у телефонному режимі керує бойовиками.

Якби 18-го у мене не було алібі, вірогідність нашого арешту просто у ВР була великою. Інформація про це вже циркулювала. Ми знали, що нас мають заарештувати. Їм бракувало фактажу і тут не зійшлося. Мій експромт на прес-пойнті все врятував. Бо всі журналісти бачили мене».

Заарештувати депутатів не вдалося. Але в результаті Мирного наступу більшість майданного війська опинилася в оточенні на ворожій території. Цей наступ не мав плану, організації, центру керування чи головнокомандувача, не був забезпечений шляхами відходу та іншими елементарними заходами безпеки. А от влада свої плани мала і почала їх реалізовувати.

Костянтин Василець: «До початку протистояння у Марийському вже були бої на Інститутській та Шовковичній. Динаміка подій була неймовірною. Один з одеських свободівців повів людей на штаб ПР, щоб його спалити. Потім бої зосередилися на Кріпосному провулку. Через брак дисципліни, коли „Беркут“ почав контратакувати, почалася паніка. Біля метро Хрещатик була барикада, а у ній прохід у декілька метрів. Коли люди тікали, там створилася давка. Я опинився у ній. І нас оточив „Беркут“, перелізши через барикаду. Ми не могли поворухнутися, навіть рукою повести. Я був навіть без шолому, бо приїхав з Одеси на наступ мирний, але, на моє щастя, коли йшов на Майдан, дорогою зупинилася машина, у ній сиділа жінка (потім казали, що це Ірена Карпа), яка дала мені лижний шолом, він мене і врятував. Бо „Беркут“ почав забавлятися — кидати в натовп камені та гранати».

Пилип Іллєнко: «Напередодні ми займалися звільненням Київради, тому я пізно ліг спати і вийшов із дому, коли Мирний наступ уже рушив. На 15-ту годину того дня я мав бути на засіданні експертної комісії Держкіно, це поблизу Арсенальної, тому пішов пішки з площі Лесі Українки. Від Арсенальної назустріч почали траплятися люди у стані хвилювання, потім — з ознаками участі у бійках, проїздили машини з розбитими вікнами, біля Марийського демонстранти блокували автозак. На розі Кріпосного стояла машина, з якої виступала Ірина Фаріон, навкруги стояв натовп. А за ними був дим, вибухи. Я не зустрів знайомих, намагався когось знайти, але зрозумів, що йде бій і я не пройду. Пішов у Марийський парк, де стояла лава вевешників, а навпроти них — самооборона Майдану, вони розділили навпіл увесь парк. Я дійшов до краю, зрозумів, що обійти не можна, і перед тим, як продовжувати пошуки, вирішив зайти в громадський туалет за Мінохорониздоров'я. А коли почав виходити звідти, всередину побігли люди, які кричали, що там „Беркут“, і вживали промовисті сленгові вирази щодо того, що з нами буде. Я вирішив, що якщо це і справді має статися, то туалет — не найкраще місце. Тому вийшов нагору, почав роззиратися навкруги й одразу побачив ствол пістолета Макарова, наставлений мені на лоба, та почув крики: „На колені, сука!“. Одразу пригадав, що мені розповідали стосовно самозбереження у таких ситуаціях, тому притиснувся правим боком до стінки будівлі і далі кілька хвилин тільки рахував удари по різних частинах тіла. Пару разів мене вдарили чобітьми в обличчя, причому дивом не розбилися окуляри, бо вони просто впали. Потім обшукали, заламали руки і повели до оглядового майданчика. Далі були вевешники, „Беркут“ мене відпустив, я навіть подумав тікати через огорожу, але не встиг, як мене вже схопили вевешники та повели далі. Дорогою постійно били. „Беркут“ бив тільки під час затримання, а ці — просто для розваги. Тих, хто щось говорив, — бо зі мною затримали ще кількох дядьок, судячи з вимови із Західної, — били сильніше. Дядьки казали, що просто зайшли в парк, але чим більше це казали, тим більше чулося ударів. Я сказав дядькам: краще мовчіть, вас усе одно не відпустять, але за цю пораду отримав уже я. Нас привели до автозаків, не звичайних, а модних, що їх закупили за пару років до Майдану, там усередині індивідуальні пенали. Усіх пофоткали. Я мав посвідчення помічника нардепа і казав, що працюю у ВР, але це не діяло. Проте в автозаку були звичайні київські менти, і зустріти їх після озвірілих вевешників та беркутів було навіть радісно, бо принаймні припинилося побиття. Нас завели в автозак, я сидів у другому пеналі зліва, а у першому були вогнегасники, які не вселяли оптимізму, бо було зрозуміло — менти боялися, що майданівці все спалять. Вогнегасників було багато, мені підсвідомо хотілося бути на вільному просторі, коли почнуть палити автозаки. Дивувало те, що в мене нічого не забрали, тому я одразу написав есемески дружині та братові Андрію: повідомив про затримання й описав де приблизно знаходжуся. Потім подзвонив дружині, вона зреагувала на диво по-діловому, мене здивувало, бо від жінок зазвичай чекають істерики, а у нас вийшло просто-таки бізнес-спілкування. Але вона насправді підняла на ноги всіх. Отут уже мою розмову почули і забрали телефон, гаманець та все, що було в кишенях. Потім почали ще приводити людей і я зрозумів, що, в принципі, мені пощастило у житті. Тобто до цього моменту я вважав, що не пощастило, але тут побачив, що цих людей побито значно сильніше, ніж перших двох-трьох, яких затримали зі мною. Ці вже не йшли самі, їх затягували, закидали у клітки. Пенали в автозаку дуже маленькі, так що навіть сидіти можна лише боком. Люди були закривавлені, стогнали, комусь покликали лікаря, але він тільки поміряв пульс та пішов. Усе це тривало кілька годин, зрештою ми почали перемовлятися між пеналами і перше питання було: ти свій? Усім було зрозуміло, що таке „свій“. Ну звісно, всі там були свої. Люди різні, бо потім міліціонери питали, записували, треба було назватися, сказати, де працюєш. Там були студенти, були приїжджі, були кияни. Потім я зрозумів, що похід у туалет урятував мене від атаки „Беркута“, поки я був усередині, атака пройшла наді мною, я опинився у глибокому тилу, мене затримали вже ті, хто йшов позаду».

Ігор Кривецький: «На Кріпосному депутатів пропустили, а люди спинилися, потім „тітушки“ почали в них кидатися усім, що бачили. Біля парку стояла машина, з якої виступали Фаріон та інші наші депутати. Потім менти пішли в наступ, людей затисли, „тітушки“ били їх палицями і заганяли за свої намети. Зв'язок був поганий. І тут Андрію Іллєнку приходить смс від брата Пилипа. А вони стоять на перетині Шовковичної та Інститутської. Розумію, що треба визволяти, але для цього треба йти через Антимайдан. А там бій. Реально жахливі картини — стогін людей, кров, пекло. Свободівські депутати: я, Тягнибок, Кайда, Сиротюк, Швайка, Гелевей, Мохник, Іллєнко йдемо через це пекло, а обличчя ж відомі, тому головне — не привертати до себе уваги. Чую — якась жінка кричить: „Мохнік! Ето же Мохнік!“. Ми ішли через весь Антимайдан і не реагували. Тягнибок попереду, „тітушки“ розступалися, бо не вірили власним очам хіба може бути таке нахабство? Тоді все висіло на волосині. У результаті витягли з Марийського багато поранених патріотів. Ми виривали їх з рук „тітушок“ і збирали на Грушевського біля будинку 9А».

Пилип Іллєнко: «Години за дві-три почало щось відбуватись, я почув своє прізвище по рації. У міліції працював якийсь загальний канал, по ньому командири обмінювались інформацією, і я зрозумів, що там, де вони знаходяться, відбувається щось страшне, бо до нас долинали вибухи, через маленьке віконце автозаку було видно, що все в диму. Вже не пам'ятаю, що вони говорили, але навіть якби я не розумів мови, за репліками з матюками вперемішку можна було зрозуміти, що там відбувається Армагеддон, і що вони теж уперше беруть участь у чомусь подібному. І тут у мене відбулося примирення з реальністю, я чомусь почав мріяти, щоб нас нарешті повезли до ITT і вивантажили на якісь нари, бо сидіти боком у цій клітці було просто неможливо, однак я розумів, що вивезти нас теж не могли, вони боялися. Потім навколо автозаку почались якісь розмови, крики, я почув своє прізвище, не розібрав контексту, але про всяк випадок подав голос. Відчинилися двері, я почув голос Олега Гелевея, який сказав: „Пилипко, братику, ти тут?“. Цю фразу я запам'ятав дуже точно. Я щось крикнув, але двері зачинили. Десь іще з півгодини сидів усередині, потім мене повели до виходу, дали великий кульок, у якому були всі речі затриманих, сказали: забирай, що твоє. Я забрав документи, гаманець, гроші були на місці — певно, міліції було не до того. Я стояв біля передніх дверей, але міліціонер сказав іти до задніх, я здивувався чому, але потім зрозумів, що це було останнім знущанням. Адже вони нікого не відпускали — тільки мене, і коли я проходив між пеналами, ледь не кожен через клітку казав: братику, ти ж скажи, щоб нас теж відпустили. Хтось просовував пальці через грати. Це було одне з найбільших моральних переживань, бо я розумів, що навіть якщо залишуся, нічим цим людям не допоможу, і коли відпускають, треба йти. Але вони залишаються, а я виходжу, і пройти через ряд цих страшенно побитих людей було дуже важко. Я вийшов через задні двері, обійшов автозак і побачив брата Андрія. Поруч стояв Андрій Мохник, у якого того дня народилася дитина, я його одразу привітав. Сказав: „Андрію, вітаю тебе“. Ігор Кривецький, Юрко Михальчишин, Руслан Марцинків, Олег Гелевей, Павло Кириленко, Михайло Головко, декілька хлопців помічників — усі вони прийшли мене визволяти. Але всі ми опинились у епіцентрі Антимайдану. Одразу відійшли від ментів, поки ті не передумали, і пішли поміж „тітушок“, причому дехто з них явно впізнав нас. Їх було значно більше, і тільки те, що ми йшли групою з 10-12 чоловіків, стримало від нападу. У Верховній Раді ми забрали дівчат зі свободівського секретаріату. Навколо все палало. На Садовій був дим, тому ми пішли парком, намагаючись обійти очеплення. Нас не пропустили, навіть народних депутатів, бо силовики, як тепер зрозуміло, готували атаку на Грушевського, і ми дійшли аж до містка закоханих, де спустилися вниз. Там теж був кордон, але там були київські менти, вони нас пропустили. Ми вийшли аж біля Філармонії і розділилися — мене як травмованого, бо мене добряче побили, відправили разом із товаришем на Поштову площу. Із цього пекла ми почали спускатися вниз, і з кожним кроком я повертався у мирне місто. Коли ми пройшли пару кварталів по Сагайдачного, там навіть ознак не було, що за півкілометра вбивають людей. Там усе було спокійно — просто невеликий заторчик. Мене відвезли додому, наступні два дні я пролежав, відходячи від травм».

Однак плани влади не обмежувалися розгромом Мирного наступу. Головним об'єктом операції був Майдан.

«Київський метрополітен повністю припинив роботу. Усі станції метро працюють тільки на вихід».

(Nbnews, 18.02.2014)

Київський метрополітен уперше за історію припинив працювати і це викликало транспортний колапс у місті, яке і без того перебувало у стані облоги. Таким чином, майданівці втратили можливість швидкої мобілізації людей.

Напередодні нам телефонував один добрий знайомий і вмовляв не ходити на Майдан саме 18-го, радив відпочити і натякав, що нічого доброго там не буде. І сину нашому телефонував приятель, який працював у СБУ, та казав, що на Майдан завтра ходити не можна. Але зрозуміло, що ми пішли, проте, на щастя, мали розум не приєднатися до Мирного наступу. Силовики пішли в атаку на Майдан, бо знали, що там залишилося зовсім мало сил.

«О 20-й годині силовики розпочали штурм майдану Незалежності з боку Європейської площі та вулиці Інституцької. З боку Європейської площі ближче до 20:00 беркутівці та бійці ВВ вишикувались у бойовий стрій. З-за їхніх спин під'їхали три водомети, які поливають барикаду на Хрещатику та активістів на ній. Вони почали ламати барикаду, не дивлячись на те, що на ній стояли люди. Силовики застосовують світло-шумові гранати. Водночас від Жовтневого палацу сходами спускаються загони силовиків, які йдуть у бік барикад на Інституцькій. Зі сцени закликають жінок та старших людей зайти за сцену. До Майдану прямували два БТР, але один із них, за словами журналіста Святослава Цеголка, підпалили».

(УП, 18.02.2014)

Дмитро Ярош: «Ми вийшли із Профспілок десь за півгодини до пожежі. Плюс „Правого сектору“ був у тому, що ми постійно проводили вишколи на Майдані. Ми були структуризовані — це не просто хлопці зі щитами — був інформаційний відділ, гренадерський відділ, який спалив БТР, були контррозвідувальні підрозділи, бо всередині Профспілок ходило багато агентури — адже це був громадський рух. Ми навіть прізвищ своїх не записували — тільки псевдоніми, позивні, адже невідомо, як воно повернеться.

А 18 лютого я думав, нам хана. Табельну зброю при собі мав і здаватися не збирався. Ми вже готувалися до партизанської війни. Мене дивує, що вони не закрили нам Хрещатик, через який підвозили шини і таке інше, тоді б нам було набагато важче. Я переніс штаб із Профспілок до Поштамту під арку. Підбігають хлопці — все розбито, дезорганізовано, частину людей у мене забрали охороняти поранених у Михайлівському, пацани зранку махалися з ментами, вони займали барикаду на Софіївській та Михайлівській. А потім як рвонуло на 5-му поверсі Профспілок — мабуть, якісь нереалізовані запаси напалму та інших вибухових речовин».

Ту ніч не описати словами — хто був, той знає. Ми провели її на Майдані всією чоловічою частиною родини — ми, троє синів та старший брат Сергій, який вцілів у Мирному наступі і повернувся на Майдан. А під ранок почали приїздити автобуси з підкріпленням із Львівщини, і ми зрозуміли, що вистояли. Якимось дивом.

Але відповіддю революціонерів на штурм Майдану були не лише автобуси з підмогою, що їхали на Київ.

«У Рівному штурмують базу „Беркуту“. Як повідомляє сайт „ВСЕ“, протестувальники підійшли до бази „Беркуту“, барабанять у щось металеве, кричать „Ганьба“. Окрім того, рівняни розбивають вікна будівлі, двері та закидають феєрверками і петардами».

(УП, 18.02.2014)

«У Львові захопили ОДА та штурмують управління міліції».

(УП, 18.02.2014)

Влада, у свою чергу, намагалася демонструвати впевненість і агресію.

«Міністерство оборони заявляє про те, що військовослужбовці Збройних сил можуть взяти участь у здійсненні антитерористичних операцій у країні».

(УП, 19.02.2014)

І, як не дивно, саме це, найбільш загрозливе, повідомлення справило на нас зовсім протилежне враження. Тоді ми зрозуміли, що владі залишилися лічені дні. Якщо планують застосувати армію, значить, владні силові ресурси вичерпано. Бо Україна — це не та країна, в якій армія може воювати з народом. Ми навіть встигли просто біля барикад, що палали, поділилися такими своїми думками з журналістами «Українського тижня» і опублікували у ФБ — тож ці слова не вигадки і не перебільшення.

Пізніше народний депутат Геннадій Москаль оприлюднив план МВС «Хвиля» та план СБУ «Бумеранг» із зачистки Майдану. Вони передбачали застосування бронетехніки і тисяч бійців. Залишається тільки зрозуміти — їх передумали вводити у дію, а чи просто не вистачило сил? Бо з боку міліції діяло лиш два БТРи та два водомети, що зовсім не відповідає масштабу запланованої операції.

Дмитро Ярош: «Уночі 19-го все виглядало значно краще — шин було стільки, що після Революції не могли вивезти, пляшки, люди. Як дійшло до вбивства такої кількості людей?

Є багато версій. Наш штаб переїхав у магазин „АТБ“ на Хрещатику, „Київстар“... Самі власники магазинів нам давали приміщення, дуже по-людськи все було. Я був у контакті з керівництвом, яке залишилося. Виглядало на те, що почнуться переговори, і раптом чуємо постріли. Вони не перемогли, а значить, програли. Коли почалася стрільба, я бігав до Філармонії і назад. Хтось із наших хлопців вийшов на ту сторону і сказав, що ми готові дати коридор „альфі“, щоб вони подивилися, хто стріляє. Ми пальбу не відкривали. Філармонія була сірою зоною і з неї стріляли у наш бік. Коли почалася стрільба на Інститутській... беркутня бігала по дахах, ми висилали контргрупи, щоб не давати їм пройти... коли почалася стрільба, почали стаскувати зброю, яка є, давати людям, готувати плани з виходу з Києва, переходу в партизани. Штаб Майдану на той час уже не діяв, координації не було. Ми були присутні на Майдані, але я не пустив хлопців на Інститутську, бо коли стріляють озброєні в неозброєних — це неправильно, до мене прибігали: дайте людей, я кажу: щоб їх поклали? Ми узгодили це з афганцями. Так не можна, там стоять бійці з автоматами, тому навіть із дубельтівками я б людей не послав. Ми готували „АТБ“ до оборони, готували людей до виведення».

Та й бійці силових підрозділів зрештою не витримали і відступили — а дехто каже, що у паніці втекли. І якби не снайпери, що стріляли в людей, наче в тирі, все закінчилося б значно швидше.

«СБУ виявила фрагменти 23 одиниць зброї, з якої стріляли в активістів у лютому 2014 року під час подій на Майдані, з них ідентифіковано 12 одиниць. Про це 6 лютого повідомив представник СБУ Григорій Остафійчук під час прес-конференції, присвяченій переданню до ГПУ речових доказів у кримінальному провадженні з розслідування подій на Майдані у 2014 році. За його словами, схованку зі зброєю, з якої стріляли на Майдані, було виявлено у Голосіївському районі Києва влітку 2015 року. Як нагадав начальник управління спеціальних розслідувань Генпрокуратури Сергій Горбатюк, до розстрілів 48 мітингувальників та завдання вогнепальних поранень 80 особам 20 лютого на вул. Інститутській встановлено причетність спецроти київського „Беркуту“. Встановлено також, що зброю було закріплено за співробітниками цієї спецроти».

(УП, 06.02.2016)

Щодо снайперів нині циркулюють різні версії. Зокрема той факт, що на Майдані не знайшли куль від снайперських гвинтівок, а лише від АКМ, породив версію про те, що масове вбивство — справа рук самих революціонерів. Проте у цьому питанні несподівано простежується аналогія з подіями у Вільнюсі 1991-го року. Там теж було вбито людей, слідство теж виявило лише автоматні кулі, і теж запустили чутки, що революціонери стріляли самі в себе. І тут уже напрошується висновок про однаковий «почерк» обох злочинів і спільне джерело, а саме — радянські-російські спецслужби. Бо як у Вільнюсі, так і у Києві, вогонь вели з досить-таки невеликих відстаней, де зовсім не потрібна далекобійність та всепробивність СВД. А зробити на основі АКМ зброю, яка забезпечує влучність на відносно невеликих відстанях — справа не захмарної складності.

Особисто ми вперше побачили вогнепальну зброю на Майдані зранку 11 грудня, коли мало не наступили на пістолет, що лежав просто під ногами в снігу. Зрозуміло, що ми його чіпати не стали, а просто здійняли алярм.

«За інформацією „Громадського“ ТБ, провокатор викинув біля будівлі КМДА пістолет, люди оточили це місце і викликали слідчих».

(УП, 11.12.2013)

Примітно, що того ж ранку ми мали розмову з підполковником міліції на Прорізній, де він тримав очеплення. Ми запитали підполковника: «Ви розумієте, що у вас почнуть стріляти? Ви ж самі за хабарі реєструєте людям АКМи як карабіни. Ви розумієте, що на руках повно автоматів, і вони будуть стріляти у вас?». Він тільки очі опустив, бо чудово знав, що ми говоримо правду і що під виглядом карабінів міліція запросто реєструє автоматичну зброю.

«Коменданти Майдану та Будинку профспілок Андрій Парубій і Степан Кубів продемонстрували послам іноземних держав відсутність зброї на Майдані. Про це іформує прес-служба „Батьківщини“. Як повідомив Парубій, посли європейських держав, США, Канади сьогодні пройшлись Майданом та проінспектували Будинок профспілок у зв'язку з дезінформацією влади та російських телеканалів про нібито склади зброї на Майдані».

(УП, 26.01.2014)

Звісно, ідея «продемонструвати відсутність» виглядає дещо карикатурною. Як можна продемонструвати відсутність, тобто показати те, чого немає? Але ми з вами вже знаємо, що політичне керівництво Майдану мусило весь час робити реверанси в бік європейських дипломатів, тому подібна акція тоді виглядала цілком серйозною.

«Анатолій Гриценко пропонує посилити присутність депутатів на Майдані, а всім, хто має зброю, — ставати на захист людей зі зброєю, але не застосовувати її першими».

(УП, 23.01.2014)

Якщо депутат, колишній міністр оборони закликає виходити зі зброєю на Майдан — у вас залишаються сумніви у тому, що зброя там була?

«Центральний штаб „Правого сектору“ закликав власників зброї сформувати загони для захисту людей. Про це йдеться у повідомленні на сторінці „Правого сектору“ у мережі „ВКонтакте“. „З'явилася підтверджена інформація про високу ймовірність розгону Майдану за допомогою бронетехніки та вогнепальної зброї“, — стверджують представники організації. Вони закликають громадян дати симетричну відповідь. „У зв'язку з цим закликаємо всіх власників вогнепальної зброї зібратися на Майдані і сформувати загони для захисту людей від прислужників злочинної влади“, — йдеться у зверненні».

(УП, 18.02.2014)

Та існувало ще принаймні одне джерело постачання зброї:

«У ході проведеної низки захоплень відділків та управлінь міліції та СБУ мітингувальники по Україні отримали доступ до значної кількості зброї».

(УП, 19.02.2014)

Ну а крім того, саме МВС роздавало зброю цивільним.

«„Якщо раніше у нас були лише припущення з приводу того, що зі складів МВС у момент найбільших зіткнень начальником служби з матеріального забезпечення МВС Зіновим видавалась зброя „тітушкам“, то тепер ми маємо неспростовні докази. Це не лише свідчення, а й уже перша вилучена зброя у затриманих“, — розповів Аваков. Він продемонстрував фото автомата Калашнікова, вилученого в одного із затриманих, який за маркуванням числиться на складі МВС».

(УП, 02.02.2015)

Влада сподівалася, що «тітушки» будуть стріляти у революціонерів, але не врахувала, що має справу з банальними баригами, які продають за гроші свою совість, а значить, готові продати й усе інше. Саме тому в останні дні Революції у Києві можна було купити АКМ із боєкомплектом за демпінговою ціною — 400 доларів США, і це інформація із перевірених джерел.

Дмитро Ярош: «На Майдані були люди з легальною зброєю, яких ми закликали, коли оголосили контртерористичну операцію. Проте безпосередньо зброю використати нам не довелося. Хоча ми мали моральне право це робити, бо реалізовували право на повстання, закріплене у Загальній декларації прав людини».

Після Помаранчевої революції, яка пройшла без крові і закінчилася пшиком, Революцію 2014-го намагаються представити мало не як тріумф ненасилля на зразок ґандизму. Ми продовжуємо вірити у миролюбний образ українця, попри те, що війна на Донбасі показала: козацька традиція — зовсім не міф, вкритий історичним пилом. От тільки скажіть: ви вірите, що люди, які на Майдані були адептами ненасилля, за місяць почали штурмувати військкомати та записуватись у добровольчі батальйони? Ми — ні. Майдан завжди огризався на агресію з боку влади — огризнувся і 20-го. Саме тому й почали втікати вевешники та спецпризначенці, що їм дали зрозуміти — Майдан має сили для відповіді на вбивства.

Вікіпедія твердить, що на Майдані у ті дні загинуло 12 правоохоронців, п'ятеро — 18 лютого, троє — 19-го, і ще четверо — 20-го. Крім того 83 отримали вогнепальні поранення. Зрозуміло, що після цього не знайшлося більш охочих гинути за Януковича, і міліціонери відступили.