Моральні листи до Луцілія

ЛИСТ ХСVІІ

Сенека вітає свого Луцілія!

Ти помиляєшся, мій Луцілію, якщо думаєш, що то хиба тільки нашого віку - схильність до розкоші, зневага добрих звичаїв та усе інше, чим кожен дорікає часам, у яких живе(1). Причиною тут не часи, а люди: немає такого століття, яке було б вільним від провини. А коли почнеш оцінювати розпущеність кожного століття зокрема, то - соромно й казати! - люди ніколи не сходили на манівці так відверто, як при Катонові. Чи хтось повірив би, що гроші пішли в хід і на тому суді, де Публія Клодія(2) було звинувачено в перелюбі, якого він потай допускався з дружиною Цезаря? До того ж перелюбник осквернив ще й таїнства жертвоприношення, що його, як прийнято казати, звершують для добра римського народу; жертвоприношення, під час якого настільки дбають, аби за межі храму відійшов будь-який чоловік, що й малюнки тварин-самців прикривають якимсь полотнищем. Але навіть тут, кажу, суддям дали гроші, а крім того (що ганебніше від самого підкупу!),- змогу таки в самому приміщенні по-розпусницьки втішатися із заміжніми жінками та знатними хлопцями. Отож менше провини було в самому вчинку, ніж у його виправданні. Звинувачений у перелюбі, поділившись перелюбом, доти не був спокійний щодо щасливого закінчення справи, поки не зробив подібними до себе самих суддів. А це відбулося якраз у тому суді, де, якщо навіть не засідав, то давав свідчення сам Катон! Оскільки це справді поза межами ймовірного, то я наведу слова Ціцерона: «Він запросив їх до себе, пообіцяв, поручився, обдарував. А далі - що за мерзенність, о добрі боги! - доплатою для деяких суддів були ночі в товаристві певних жінок та зустрічі з підлітками із знатних родин»(3). Що тут нарікати на плату, коли головне - доплата! - «Хочеш мати жону он того поважного мужа? Дам її тобі! А може, бажаєш іншої, що за тим багатієм? Влаштую тобі й з нею спання. Не захочеш поласувати перелюбом - засуджуй мене. Й та краля, якої прагнеш, прийде до тебе, й ніч з он тією обіцяю тобі, не відкладаючи. Ті обіцянки будуть виконані ще перед визначеним для судового вироку строком». Але ж торгувати блудом - це щось гірше, ніж блудити самому: не самі ж на те йшли матері сімейств. І ті Клодієві судді домагались від сенату охорони, необхідної хіба тоді, коли б засудили винуватця,- і отримали її. Дотепно посміявся над ними Кагул(4), тільки-но виправдали оскарженого. «Навіщо вам,- запитав,- охорона? Щоб не відібрали у вас грошей?» Та серед усіх тих жартів пішов собі безкарно той, хто перед судом був блудником, а на суді - звідником, хто кари уникнув ще злочинніше, ніж заслужив її. То які ще звичаї, по-твоєму, бувають прогнилішими, ніж ті, за яких ні священні таїнства, ні суд не можуть загнуздати розпусної пристрасті, за яких на самому таки позачерговому, рішенням сенату встановленому розслідуванні допущено злочин, тяжчий від того, який винесено на розгляд суду? Йшлося про те, чи той, хто допустився перелюбу, може почуватись у безпеці. З'ясувалося, що власне без перелюбу не може залишатись у безпеці. І все це відбувалося за часів Помпея і Цезаря, Ціцерона й Катона; того Катона, в чиїй присутності народ не зважився навіть просити, аби дозволена була звична для свята флоралій(5) потіха - оголені повії на підмостках. Чи гадаєш, що люди суворіше ставились тоді до видовищ, ніж до судочинства? Таке-то діялось, таке й далі діятиметься. А якщо й уляжеться колись розпуста по містах, то тільки завдяки покарі й страху, але ніколи - сама по собі. Тому не маєш підстави думати, що нині ми надто багато дозволили розпусній пристрасті, а законам - надто мало. Адже теперішня молодь значно скромніша, ніж тодішня,- коли оскаржений заперечував перед суддями свій перелюб, а судді зізнавались у ньому перед оскарженим, коли віддавалися блуду з причини самої судової справи, коли Клодій, шукаючи для себе ласки саме тим, чим провинився, займався звідництвом таки під час судових засідань. Хто б у те повірив, що звинувачений в одному лиш перелюбі відкупився багатьма?

Кожен вік приводить на світ Клодіїв, але не кожен - Катонів. Ми легко схиляємося до зла, бо тут ні провідника не бракує, ані товариша. Втім, діло піде й саме, без провідника, без товариша. Адже дорога до пороку веде навіть не по схилу, а стрімко вниз. Багатьох робить невиправними те, що похибки в тому чи іншому мистецтві є соромом і завадою для тих, хто схибив, а от огріхи у житті - це вже насолода. Стерничий не радіє, коли судно перекинеться; лікар - коли ховають хворого, промовець - коли з вини захисника програє справу звинувачений; блудити, навпаки,- солодко. Той втішається перелюбом, на який підбила його сама трудність того заміру; цей - обманом і крадіжками і не раніше відвертається від пере-ступу, ніж від нього - фортуна. А це випливає з поганої звички. Ти й сам можеш пересвідчитись, що в душах, які погрузли навіть у найгіршому злі, ще залишилось якесь відчуття добра; вони знають, що таке ганебне, проте нехтують ним. Через те всяк намагається приховати свої переступи й навіть коли вийде сухим із води, втішається плодами свого вчинку, але про сам той вчинок - ні слова. Тільки чисте сумління хоче бути на видноті, в усіх на очах, а зловмисність навіть у темряві тремтить. Дотепно, на мою думку, сказав Епікур: «Лиходієві може пощастити: він сховається, але йому ніколи не пощастить бути певним у тому схові». Або, коли б ти вважав, що в такий спосіб краще прозвучить Епікурова думка: «Лиходієві не поможе ховатися, бо, якщо й пощастить йому у сховищі, то в упевненості - ніколи». Так воно вже є: злочини можуть комусь обійтися без кари, але без тривоги - ніколи. Гадаю, що в такому тлумаченні це твердження не перечить засадам нашої науки. Чому? Бо перша і найбільша кара для злочинця - чинити зло, і жоден переступ, хай фортуна й осипле його своїми дарами, хай охороняє і захищає злочинника, не буває безкарним, адже покара за злочин - у самому злочині. Вслід за тією першою карою товпляться інші: невідступна тривога, страх, зневіра у власній безпеці. Чому б я мав звільнити від тієї кари зловмисність? Чому б і зловмисника не залишити у стані постійної непевності? Отож не погоджуймося з Епікуром, коли він говорить, начебто нічого не буває справедливим із самої природи, а злочинів треба уникати тому, що, вчинивши їх, не можна уникнути страху. Але погоджуймося з ним у тому, що за лихі вчинки нас шмагає сумління, що найбільша мука для лиходія - постійний, гнітючий, хльосткий неспокій, який не дозволяє довірити поручителям своєї безпеки. Але ж якраз те, що ніхто, навіть будучи у безпеці, не може бути вільним від страху, якраз те, Епікуре, і є доказом того, що саме природа відстрашує нас од злочину. Багато хто волею випадку звільнюється від кари, але від страху - ніхто. То хіба так буває не тому, що в нас закладено огиду до речей, які засудила природа? Тому-то, навіть ховаючись, лиходій не вірить у можливість заховатися: його викриває, його ж і показує самому собі власне сумління. Тремтіти зі страху -- призначення злочинця. Кепські були б наші справи, якби стільки лиходійств, уникнувши закону, судді й приписаної кари, тут же не відчували важкого батога самої природи,- якби замість визначеного покарання лиху людину не шмагав страх.

Бувай здоров!