Моральні листи до Луцілія

ЛИСТ LХХІ

Сенека вітає свого Луцілія!

Часто радишся зі мною то про те, то про се, забуваючи, що між нами - обшир моря. А що ціна поради значною мірою в її своєчасності, то неминуче стається ось що: моя думка щодо тієї чи іншої справи доходить у твій край тоді, коли доцільніше б керуватись уже протилежною. Поради даються відповідно до справ, а наші справи - мов у потоці, навіть у самій бистрині. Новий день вимагає нової поради, але й вона буває запізнілою, значить, мусимо мати її, як кажуть, під рукою. А як її знайти, я навчу тебе. Тільки-но захочеш знати, чого тобі слід уникати, а чого домагатися, тут же оглянься на найвище благо, мету всього твого життя, бо саме з ним мусимо погоджувати все, що робимо. Хіба можна впорядкувати щось окреме, дрібне у своєму житті, не підпорядкувавши єдиному задуму цілість життя? Ніхто ж бо, навіть наготувавши всі барви, не почне відтворювати якусь подібність, поки не з'ясує для себе, що він хоче малювати. Отут-то й наша помилка: розмірковуємо над частинками життя, над цілим - ніхто не задумується. Хто намірився пустити стрілу, повинен знати, куди мітить, інакше який глузд цілитися, вирівнювати зброю? Не маючи окресленої мети, наші думки йдуть манівцями. Для мореплавця, який не знає, до якої гавані йому прямувати, жоден вітер не буде ходовим. Живемо випадком, а ще й нарікаємо, що таку владу над нами має випадок. А дехто примудряється не знати й того, що він усе-таки дещо знає. Як ми шукаємо часто тих, хто поряд, так іще частіше не помічаємо, що до найвищого блага, мети нашого життя,- недалеко ходити.

А щоб ти зрозумів, чим є найвище благо, не треба вдаватися ні до велемовності, ані кружними шляхами ходити: варто лині пальцем на нього вказати; не треба й ділити на хтозна-скільки частин. Та й навіщо дробити на окремі питання те, про що скажемо в двох словах: «Найвище благо - це те, що чесне» або, щоб тебе ще більше здивувати: «Нема блага, окрім того, що чесне; всі інші блага - оманливі, несправжні». Якщо ти сам себе в тому переконаєш, якщо запрагнеш доброчесності (любити її замало!), то щастям, успіхом для тебе,- що б там не думали інші,- буде все, до чого вона причетна: і тортури, якщо, простягнений на дибі, будеш спокійніший від твого ката, і хвороба, якщо не проклинатимеш фортуну і не піддаватимешся недузі, одне слово, все те, що інші сприймають як зло, зм'якшиться, обернеться благом - треба лишень, щоб ти, піднявшись над усім тим, став вище. Чітко з'ясуй для себе одне: благом є тільки те, що чесне; тоді й усі прикрощі, хай лише їх схвалить доброчесність, справедливо можеш назвати благом. На думку багатьох, ми обіцяємо більше, ніж це може охопити людська природа. І недаремно так думають: усі думки в них крутяться навколо плоті. А повернулися б до духу - тут-таки міряли б людину божою міркою.

Піднімися ж духом, Луцілію, найкращий з-між людей! Облиш словесні забави тих філософів, які наважуються таку величну науку зводити до тлумачення складів і, навчаючи душу всілякого дріб'язку, принижують її, здрібнюють! Облиш усе те - і станеш подібним до тих, хто винайшов ту науку, а не до тих, хто її тлумачить, хто тільки зайнятий тим, щоб філософія видавалася радше заплутаною, ніж величною. Сократ, відкликавши всю філософію до людських звичаїв, сказав, що найвища мудрість - це розрізняти, де зло, а де - благо. «Тримайся,- закликає він,- якщо маю в тебе якусь повагу,- тримайся тієї засади - і будеш щасливий. Хай і видаватимешся комусь дурнем - не виправдовуйся. Хай ображає, хай кривдить тебе, хто хоче,- від того не буде тобі жодної шкоди, аби лиш доброчесність була з тобою. Якщо хочеш бути щасливим, якщо справді хочеш прислужитися добру,- дозволь іншим зневажати тебе». А цього осягнути можна тільки тоді, коли зрівняєш між собою всі блага, адже благо невіддільне від чесності, а чесність не може бути то більшою, то меншою. «То як! - здивуєшся,- нема різниці в тому, чи Катона вибрали претором, чи відкинули(1)? Нема різниці, чи переміг він у Фарсальській битві, чи зазнав поразки(2)? Хіба назвеш рівними ті блага: одне, коли Катон, тоді як переможеною була його справа, сам не був переможений, друге - коли б переможцем повернувся на батьківщину і запровадив мир?» - А чому б я не мав назвати їх рівними? Одна і та ж сама доброчесність бере гору над лихою долею і втишує прихильну. Доброчесність не може бути нижчою або вищою: у неї завжди однакова постава.- «Але ж Помпей втратить військо, але ж найкращий цвіт республіки, оптимати, як і передовий загін помпеянців, озброєний сенат, зазнають поразки в одній лише битві й падінням велетенської влади будуть розкидані по всьому світу: частина опиниться в Єгипті, частина в Африці, а ще частина - в Іспанії, тож навіть такої ласки фортуна не вділить республіці - струснути землю одним обвалом!» - «Хай там буде, що буде! Хай Юбі в його ж володіннях не допоможе ні знання місцевості, ані несхитна мужність вірних своєму володарю підлеглих; нехай жителі Утіки, зламані бідами, відмовляться від своєї незрадливості, нехай Сціпіона в Африці зрадить прихильне до його імені щастя, хай, кажу, трапиться будь-що, але давно вже передбачено, щоб Катон не зазнав ніякої шкоди(3).- «Але ж він таки переможений!» - Що ж, можеш і ту поразку зарахувати до того, в чому фортуна йому відмовила,- він так само стійко переніс те, що стало йому на дорозі до перемоги, як і те, що завадило йому домогтися претури: в день, коли його не допустили до претури, він грав у м'яча, а в ніч, коли вирішив загинути, читав книжку. Для нього не існувало різниці - позбутися претури чи життя, адже був переконаний: хоч би що трапилося, все треба переносити з гідністю. То чому б і ті зміни, яким улягла республіка, він не мав сприйняти мужньо, незворушливо? Хіба є щось таке, що не було б наражене на зміну? Ні земля, ні небо, ані те плетиво всіх речей, дарма що сам бог спрямовує його своїми діями. Не постійно ж воно перебуватиме в тому, що тепер, порядку: якийсь день неодмінно зіб'є його з уторованої путі. Все йде в межах свого часу: мусить народитися, зрости, згаснути. Та навіть усе те, що бачиш над головою, все, що ковзає своїми коловими шляхами, як і те, серед чого перебуваємо й ми, начебто на найтвердішій основі,- усе воно маліє, гине. Не знайдеш чогось такого, що не мало б своєї старості: хоч і різними проміжками, та до одного кінця веде природа геть усе, що існує. Що є, того не буде, але воно не пропаде - розпадеться. Для нас розпастися - все одно що померти. Бо ж ми дивимось, як-то кажуть, не далі від власного носа; що далі - того не бачить наш кволий, прив'язаний до плоті дух, інакше з належною мужністю сприймав би межу і свого життя, і життя своїх близьких,- коли б дійшов переконання, що все довкіл так і йде своєю чергою через життя і смерть: що зладнане, те розпадається, а що розпалося, те знову набуває ладу, бо ж у тому, власне, й полягає вічне мистецтво божества - керманича всесвіту. Тоді-то кожен, окинувши думкою віки, повторив би слова Катона: «Весь людський рід, що нині є, що буде завтра, приречений до смерті, про всі ті міста, що верховодять світом, як і про ті, що є оздобою великих країн, колись запитають, де вони були, бо їх зітруть з лиця землі різні напасті: одні сплюндрує війна, інші підточать супокій та дозвілля, що обертаються оспалістю, а також розкіш - згубна навіть для могутніх держав річ. Усі ті врожайні поля опиняться або під несподіваним розливом моря, або їх поглине раптовою западиною осіла земля. То чи маю обурюватись або впадати в розпач через те, що на якусь мить швидше сягну межі, до якої прямує все суще?» Великий дух повинен уміти коритись божеству і без зволікання піддатися тому, що повеліває всесвітній закон. Адже, згідно з тим законом, перед ним розкривається вихід або в краще життя - для світлішого, спокійнішого перебування серед усього божественного, або в лоно природи, аби там, уже напевно не відчуваючи нічого неприємного, він повернувся до цілості, змішався з нею докупи.

Отож чесне життя Катона є не більше благо, ніж чесна смерть, бо доброчесність не збільшується. Сократ твердить, що правда і доброчесність - одне й те ж саме, адже доброчесність, як і правда, не може зростати: у неї свої виміри, вона завжди повна. Тож нема підстав дивуватися, що всі блага рівні між собою: ті, що їх свідомо треба домагатися, і ті, що трапились нам мимо нашої волі. Бо коли допустиш між ними нерівність і стійкість на тортурах віднесеш до менших благ, то незабаром ти назвеш її злом; нещасним, на твій погляд, буде і Сократ у в'язниці, й Катон, що розриває свою рану з більшим завзяттям, ніж завдавав її собі, а вже найнещаснішим - Регул, що розплачується за вірність присязі, яку склав ворогам. А таке сказати не наважиться навіть найрозніженіша людина: заперечить, що він був щасливий, але заперечить і те, що він був нещасний. У давнину послідовники Академії(4) визнавали, що навіть під тортурами можна бути блаженним, але не цілком, не в повній мірі, з чим ніяк не можна погодитися. Бо хто не блаженний, той і найвищого блага не досягнув. Найвище благо не може мати ще якогось вищого ступеня,- якщо воно супроводжується доброчесністю, якої не применшили жодні біди, якщо вона залишається неушкодженою навіть у скаліченому тілі. А вона таки залишається, адже доброчесність, як я її розумію, несхитна, піднесена духом; усе, що йде супроти неї, лиш додає їй снаги. Оту завзятість, якою часто сповнюються благородної вдачі юнаки, настільки захоплені чиїмсь прекрасним вчинком, що здатні знехтувати всім випадковим, ту завзятість передасть нам і вдихне в наші груди мудрість. Вона переконає нас, що є лишень одне благо - те, що чесне, і що те благо не може ні применшитись, ані примножитись, як не можна зігнути мірило, яким звичайно випробовуємо прямизну. Зміни в ньому щось хоч на волосинку - і завдаси шкоди прямизні. Те ж саме скажемо про доброчесність: вона так само пряма, її не можна зігнути. Вона може стати твердішою, але стати більшою - ні. Вона судить про все; про неї - ніхто й ніщо. Як сама вона не може стати прямішою, так і все те, що походить від неї, не може бути прямішим одне від одного, бо ж мусить відповідати їй, отже,- й між собою бути рівним.

«То як це? - запитаєш.- Прилягти собі до обіду і мучитися на дибі - одне й те ж саме?» - А що ж тут дивного? Скажу більше: прилягти до обіду - зло, мучитися на дибі - благо, якщо перше пов'язане з ганьбою, друге - з честю. Тож не від самих речей залежить, з чим маємо справу - з благом чи зі злом, а від доброчесності: де вона з'являється, усе там - однакової міри й ціни. А тепер той, хто звик судити про мужність усіх інших, виходячи із власної мужності, грозить мені кулаком перед очима - рівняє, мовляв, непорівнянне: достойно розпоряджатись успіхами - й стійко переносити невдачі; справляти тріумф - і волоктись, хоч із незламним духом, перед колісницею переможця(5). Ось такі й припустити не можуть, що комусь під силу те, на що самим їм не спромогтися. Своє судження про доброчесність вони висновують із власної немочі. Що ж, кажу, дивного, коли інколи приємно, ба навіть мило піддатись вогневі, ранам, смерті, кайданам? Для того, хто звик до розкоші, поміркованість - кара; праця для ледачого - тортури; для розніженого будь-яка діяльність видається нещастям; для нероби наука стає стражданням. Так само й ми вважаємо нестерпно важким усе те, на що в нас не вистачає снаги, забуваючи, для скількох людей справжня мука - це залишатися без вина або прокидатися на світанку. Не таким важким є все це за своєю природою: це ми - мляві, розпещені. Щоб судити про щось величне, потрібна велич духу, інакше навіть те величне наділимо власними хибами. Так і бездоганно прямі предмети, коли їх зануриш у воду, видаються кривими, надламаними. Важливо не тільки те, що бачиш, але й те, як бачиш: наш дух прозирає істину мовби через млу. Дай мені незіпсованого, завзятої вдачі юнака - і він скаже, що щасливішим, на його думку, є той, хто не гнеться під тягарем бід, хто взяв гору над долею. Нічого дивного, коли ти не схитнешся під час затишшя,- подивляй того, хто не хилить голови серед пониклих, хто стоїть серед лежачих. Але що, власне, є злом у тортурах, у всьому, що називаємо бідами? Це, гадаю, занепасти духом, зігнутися, впасти під ними. Мудрецеві жодне з цих зол не грозить: він тримається рівно під будь-яким тягарем. Ніщо не може його принизити, ніщо з того, що необхідно перетерпіти, не викликає в нього спротиву. Він не скаржитиметься, що саме його спіткало те, що могло спіткати будь-яку іншу людину. Він певний своїх сил, він знає, що йому належить нести тягар. Ні, я не роблю з мудреця якогось винятку з-між усіх людей, не кажу, що всякий біль настільки чужий йому, як тій бездушній скелі. Не забуваю, що й він складений з двох частин: одна з них позбавлена розуміння - вона страждає від ран, від опіків, їй дошкуляє біль; друга - розумна, стійка у своїх поглядах; її ніщо не впровадить у трепет, не схилить під ярмо. Саме в ній закладене найвище благо людини, і поки те благо не набуде своєї повноти, дух ще мовби вагається, не знаходячи рівноваги, а коли воно стає досконалим, стійкість духу незрушна. Ось чому шанувальник доброчесності, той, хто тільки-но сягає її вершин, навіть якщо наблизиться до досконалого блага, але ще не оволодіє ним цілковито, інколи може й відступити, може розслабитись духом, бо ще не подолав нерішучості, все ще перебуває на слизькому. А хто блаженний, чия доброчесність довершена, той найбільше задоволений з себе тоді, коли витримає найсуворіші випробування, коли все те, чого інші жахаються, він не тільки переносить,- якщо такої ціни вимагає чесна справа,- а бере, так би мовити, в обійми і воліє почути про себе: «Який він порядний!» аніж «Який він щасливий!»

Тепер перейду до того, куди мене кличе твоє очікування. Щоб не склалося враження, що наша доброчесність блукає собі десь поза межами природи, то знай; мудрець і затремтить, і перейметься болем, і зблідне, адже все це - тілесні відчуття. А де ж тоді біда? Де справжнє зло? Там, звісно, де всі ті прикрощі послаблюють нам дух, схиляють до рабства, призводять до нарікань на себе самого. Мудрець перемагає долю доброчесністю; але серед шанувальників мудрості є чимало таких, кого може скувати жах навіть од найменших погроз. Тут і наша помилка: від початківця вимагаємо того, на що здатний лише мудрець. Що так вихваляю, в тому й переконати себе хочу, бо ще я непереконаний. Та коли б і переконав себе, то все ж не був би достатньо готовим та досвідченим, щоб міг іти проти всіх випадковостей. Як буває з вовною: деяких барв вона набуває відразу, а деякі вбирає в себе лише тоді, коли її не раз у них намочиш та вивариш, так і з науками: одні з них, тільки-но осягнеш розумом, одразу й засвоюються, інші, якщо не западуть глибоко в душу, якщо не наситять її своєю барвою, а лише торкнуться до неї, то й не дадуть нічого з того, що обіцяли. А подати його можна швидко і в кількох словах: є одне благо - доброчесність; без неї, певна річ, не може бути жодного іншого блага; сама ж доброчесність перебуває в найкращій, тобто розумній частині нашого єства. В чому ж полягає та доброчесність? У правдивому, несхитному судженні. Від нього - душевні порухи; завдяки йому набувають ясності всі образи, що є джерелом тих порухів. Ти не відхилишся від того судження, коли все, що причетне до доброчесності, зараховуватимеш до благ, а всі блага вважатимеш рівними.

Що стосується тілесних благ, то вони - блага для тіла; в цілому ж їх не назвеш благами. Вони, зрозуміло, не позбавлені цінності, але в них нема благородства, та й між собою вони далеко не рівні: одні бувають більші, другі - менші. Так само й серед шанувальників мудрості - і це мусимо визнати - є значна різниця: один спромагається наразі на те, що може глянути фортуні в обличчя, але тільки глянути: вражений надмірним блиском, він тут же опускає очі; інший - вже на такій висоті, що може зійтися з нею віч-на-віч, але це тільки тоді, коли він справді сягнув вершини, коли в ньому не лишилося місця для сумнівів. А що недосконале, те неодмінно й хистке: воно то просунеться вперед, то знову, послизнувшись, відступить або таки впаде. Але послизнутися можна тоді, коли намагаєшся йти вперед; варто послабити напруження, зрадити хоч на мить свою мету - й тут же будеш змушений іти назад. А відступивши, до досягнутого вже не повернешся. Будьмо ж наполегливі, завзяті! Залишається, щоправда, більше незробленого, ніж зробленого, але ж велика запорука досягнення - саме бажання досягти його. Я добре це усвідомлюю, тому й бажаю всією душею. Бачу, що й тебе спонукає це ж саме бажання, бачу, що й ти, скільки снаги в тобі, поспішаєш до тієї прекрасної мети. Тож поспішаймо! Лише тоді життя буде добрим ділом, в іншому разі - просто тратою часу, та й то ганебною, бо серед ганебних речей! Робімо ж так, щоб увесь час був нашим. А це буде не раніше, ніж ми самі почнемо належати собі. Коли, врешті, матимемо мужність знехтувати як доброю, так і лихою фортуною? Коли ж то пощастить нам, узявши гору над усіма пристрастями, підкоривши їх своїй волі, сказати, дихнувши на повні груди: «Я переміг!» - Запитаєш, кого? - Не персів, не далеких мідійців, ані всіх тих войовників, що можуть бути десь там, за дагами(6),- переміг скупість, переміг марнославність, переміг страх перед смертю, який перемагав переможців народів.

Бувай здоров!