Моральні листи до Луцілія

ЛИСТ СІ

Сенека вітає свого Луцілія!

Кожен день, кожна година показує нам, що ми - ніщо; що не день, не година - то якийсь новий доказ нагадує нам про нашу знищенність. Ось тоді від роздумів про вічне хоч-не-хоч звертаємо свій погляд до смерті. Питаєш, куди мітить такий невеселий початок? - Ти знав Корнелія Сенеціона, римського вершника, добродійну, прекрасну людину. Починав він, як-то кажуть, на порожньому місці, самотужки прокладав собі дорогу, а потім вона вже й сама вела його до всього іншого: повага легше зростає, ніж народжується. Так само й гроші: нескоро й неохоче вони горнуться до вбогості, та вже коли вирвешся з неї, то цупко тебе триматимуться. А Сенеціон стояв уже на порозі багатства, до якого його вели дві такі потрібні в тій справі властивості: вміння набувати і вміння берегти, а з них навіть одна будь-кого б могла зробити багачем. Так от того винятково господарного чоловіка, що дбав про тіло не менше, ніж про майно, після того, як він, за звичаєм, завітав до мене вранці, а потім упродовж дня дотемна просидів біля ложа безнадійно хворого приятеля, а далі й повечеряв безтурботно,- на того чоловіка настільки раптово напала якась болячка горла, що через затиснену гортань над ранок він таки видихнув душу. Так він і пішов зі світу за якихось кілька годин після того, як залагодив усе, що належить залагоджувати здоровій і дужій людині. Той, чиї гроші робили своє діло на морях та суходолах, хто перепробував усі способи збагачення і ось-ось мав побирати свою частку з відкупів, був вихоплений з самого потоку таких успішних для нього справ, коли гроші так і валили на нього, мов на ловця здобич.

Груші тепер, Мелібею, щепи та плекай свої лози!(1)

Як то по-дурному наперед укладати все своє життя, не будучи господарем навіть завтрашньої днини! В яке ж то безглуздя впали ті, хто снує далекі задуми: я, мовляв, куплю, побудую, позичу, поверну позичене, а вже потім скерую свою втомлену, насичену життям старість у спокійну гавань! Навіть у щасливців, повір мені, нема чогось певного. Ніхто й ні в чому не повинен покладатися на майбутнє. Бо й те, що тримаємо, тікає нам з рук, і навіть ось цю годину, яку начебто посідаємо, може обірвати випадок. Час біжить, хоч окресленою законом колією, для нас, одначе, темною. Чи мені легше від того, що природа зрить грядуще, якщо я тут - незрячий?

Ми задумуємо далекі подорожі морем, а побувавши на чужих берегах, сподіваємося за довгий час повернутись на вітчизну, розраховуємо на пізню винагороду за військову службу, за труднощі табірного життя, на управительські посади, на здобуття все нових почестей, а смерть - побіч; та ми думаємо про неї лише в стосунку до когось іншого, от і виходить, що докази нашої смертності, які раз по раз постають перед очима, тримаємо в пам'яті лише доти, поки дивуємось наглій кончині тієї чи іншої людини. Але хіба то не верх глупоти - дивуватися, що саме нині стався якийсь випадок, якщо він може статися будь-коли? Перед кожним - межа, що її накреслило невблаганне у своїй неминучості приречення, але ніхто з нас не знає, як близько та межа. Тож укладаймо свої думки так, мовби ми вже сягнули тієї межі. Нічого не відкладаймо на потім. Щодня розраховуймося з життям, аби нічого йому не бути винним. Найбільшою нашою помилкою щодо життя є те, що ми завжди залишаємо його незавершеним, завжди відкладаємо щось на завтра. Хто щодня викінчує своє життя, як митець - малюнок, тому час не потрібен. А з постійної потреби часу народжується страх і жага майбутнього, і та жага роз'їдає нам душу. Нема нічого жалюгіднішого, ніж постійний сумнів щодо прийдешнього: як то воно все випаде? Скільки ще в нас попереду, яке воно,- ось що турбує нас, мучить незбагненною тривогою.

Як же позбутися того сум'яття? Тут лиш один спосіб: якщо наше життя не простиратиметься в невизначеність, а згортатиметься, мовби замикаючись у собі. Адже найзалежнішим від майбутнього є той, хто не користається з теперішнього. І навпаки: коли я розрахувався сам із собою, коли розум, набувши стійкості, знає, що нема жодної різниці між днем і століттям, тоді він наче з висоти споглядає на дні й події, хоч би скільки їх настало, і, безжурно всміхаючись, думає про низку віків. Хіба здатна тебе стривожити мінливість, непостійність випадку, якщо ти певний супроти непевного? Отож, мій Луцілію, поспішай жити і вважай, що кожен окремий день - це окреме твоє життя. Хто пристосувався жити саме так, для кого життя щоденно було цілісним, той не знає журби. Інакше у людини кожна найближча мить марнується на сподівання; ось тоді й підступає той найжалюгід-ніший, який і все довкруги робить найжалюгідні-піим,- страх перед смертю. Звідси й те найганеб-ніше бажання Мецената, в якому він не відмовляється ні від немочі, ні від потворності, ані навіть від гострої палі, аби лишень серед тих мук ще хоч трохи подихати:

Хай безруким, безногим я

Стану, хай величезний

Горб мене до землі пригне

Й зуби повипадають,-

Тільки б жити, й усе гаразд!

Хай на палю посадять,-

Тільки дихати ще дозволь!

Він зичить собі того, що найгірше може трапитися з людиною, і випрошує продовження мук, мовби то було життя. Я вважав би найнікчемнішим кожного, хто захотів би жити аж до самої палі. А він що? Зроби з мене, каже, хоч каліку, аби лиш у немічному, непотрібному тілі залишилось дихання; зроби хоч потвору, але додай тому огидному дивоглядові бодай дрібку часу; прив'яжи мене до хрестовини, настроми на палю.- Але чи варто зранювати себе гостряком, чи варто висіти розіп'ятим, аби лиш на якусь хвилину відволікти те, що є найкращим серед нещасть - кінець муки? Чи варто зберігати душу лишень для того, щоб довше її видихати? То що б ти побажав такому, якщо не прихильності богів? Що ж бо іншого означає цей до огидності розніжений вірш? А ця змова з божевільним страхом? Це гидке випрошування життя? Чи можеш припустити, що такій людині читав колись Вергілій:

То чи аж так уже страшно вмирать?

Він бажає собі найбільших нещасть, та ще й прагне, щоб якомога довше тяглося те, що переносити вкрай важко. А задля чого? Щоб хоча трішки продовжити життя. Та хіба довго вмирати - це означає жити? Чи знайдеться такий, хто волів би танути серед вогненних мук, гинути, позбуваючись то однієї, то іншої частини тіла, й по краплині втрачати душу, замість того, щоб видихнути її за одним разом? Чи знайдеться такий, хто, приведений до того ганебного дерева, вже знесилений і покалічений, чиї плечі і груди перемінилися в один гидкий набряк і в кого ще до хреста було тисячу причин, аби сконати,- чи знайдеться, кажу, такий, хто в подібному стані захотів би ціною ще стількох мук продовжити собі життя? Запереч мені тепер, що необхідність померти - велике добродійство природи! А є чимало таких, хто, аби продовжити собі життя, ще й не на таке готовий піти: зрадить друга, власноручно віддасть на наругу своїх дітей, тільки б дивитись на світло денне, що є свідком стількох злочинів. Мусимо вибити з грудей оту жагу життя і гарненько собі втовкмачити: немає значення, коли перетерпиш те, що все одно колись доведеться перетерпіти. Важливим є те, чи проживеш добре, а не те, чи довго. Втім, те життєве добро, благо, часто полягає саме в тому, щоб прожити недовго.

Бувай здоров!