Моральні листи до Луцілія

ЛИСТ СVIII

Сенека вітає свого Луцілія!

Те, про що питаєш,- із тих речей, знання яких служить хіба що для самого знання. І все-таки, раз воно служить для чогось, а тобі нетерпеливиться - не хочеш чекати на книжки, які охоплюють усю моральну частину філософії, я ж саме тепер їх упорядковую,- то займусь твоїм питанням, не відкладаючи його на потім. Але спочатку напишу, як тобі впоратись із тією жагою до знань, якою, як бачу, ти запломенів, яку дати їй міру, щоб вона, бува, сама не стала тобі на заваді. Не можна ні без розбору хапати знання то тут, то там, ані захланно кидатися на все загалом: до цілості доходять через частини. Тягар треба приміряти до своїх сил і не братися за те, на що нас не вистачить. Потрібно черпати не скільки хочеш, а скільки спроможний вмістити. Доведи до ладу свою душу - і вміщатимеш відповідно до своїх бажань. Бо душа, що більше приймає в себе, то стає просторішою. Того ж самого, пам'ятаю, вчив нас Аттал, коли ми облягали його школу, коли приходили туди першими, відходили останніми, коли й на прогулянках схиляли його до бесіди,- і він не лише був готовий відгукнутись на те прохання, але й ішов учням назустріч. «Однаковою,- повчав він,- повинна бути мета як того, хто вчить, так і того, хто вчиться: той повинен прагнути принести користь, а цей - отримати її». Хто приходить до філософа, той нехай щоденно несе од нього щось добре: хай повертається додому або здоровший, або готовий стати здоровшим. Так воно й справді буде: такою вже силою наділена філософія, що допомагає не тільки тим, хто вникає в неї, а й тим, хто з нею спілкується. Хто вийшов на сонце, той засмагне, хоч би й не задля того виходив. Хто затримався у крамаря, що збуває пахощі, той винесе з собою запах. Так само й ті, що побували у філософа, неодмінно здобудуть якусь користь, хоч би й не дбали про те. Зверни увагу, що я сказав «хоч би й не дбали», а не «хоч би й противились».

- «То як? Хіба не знаємо таких, що не один рік просиділи у філософів - і навіть духом тим не перейнялися?» - Авжеж. Є такі. І то настільки заповзятливі, що я назвав би їх не те що учнями - мешканцями філософів. Дехто, бачиш, приходить слухати, а не вчитися,-- як ото задля приємності вчащаємо до театру, аби натішити вухо чиєюсь мовою, голосом або захопити дією. Побачиш чималий гурт слухачів, для яких бесіди філософа - лише нагода скоротати своє дозвілля. Не тим вони зайняті, аби, позбувшись там якихось пороків, набути натомість розумних життєвих засад,- прагнуть насолоди для слуху. Є ще й такі, що приходять навіть з табличками для писання, але не для того, аби вловити суть бесіди, а щоб записати слова і щоб виголошувати їх згодом без користі для інших, як слухали їх - без користі для себе. А декого збуджують високодумні вислови, й вони, переймаючись почуттям того, хто говорить, жваво відгукуються на його мову, обличчям і душею - розпалюються, як то звикли під звуки флейти робити фрігійські євнухи, що шаліють за наказом(1). Ось тих слухачів пориває і підострожує краса самого вчення, а не пусте звучання слів. Якщо гостро щось сказано проти смерті, з непокорою - проти фортуни, то їм тут же хотілося б учинити так, як про це мовилося. Переймаючись, вони стають такими, якими їх закликають бути,- коли б лише зберегли той душевний стан, коли б люд - а він так і прагне відрадити від усього чесного - відразу ж не притлумив у них того небуденного пориву. Тому-то небагатьом щастить донести додому той настрій, який вони відчули. Неважко пробудити у слухача бажання жити правильно. Адже природа в кожного з нас заклала основи добра й заронила насіння чеснот. Немає такої чесноти, що ми не були б до неї готові від народження. Трапиться хтось такий, хто заохотить - і добро, що мовби дрімає в нашій душі, прокидається. Хіба не бачиш, як увесь театр аж гуде, тільки-но прозвучить зі сцени щось таке, з чим усі ми погоджуємось і в один голос визнаємо правдивим?

Чимало вбогим треба, жадібним - всього.

Скупар до всіх лихий, до себе - перш за все(2).

Ті вірші оплесками сприймає найбридкіший скупар - тішиться, що на сміх піднімають його ж таки слабість. А чи не більшою, зваж, буває дія тих висловів, коли подібне звучить з уст філософа, коли до рятівних настанов приточуються вірші, що значно успішніше всновують ті засади в душі недосвідчених людей? «Бо,- говорив Клеант,- як наш подих звучить дзвінкіше, коли труба, прогнавши його спочатку через довгу й тісну цівку, виштовхує потім крізь розширений отвір, так само й нашим думкам додає ясності невідхильна стислість вірша». Виголошуване в прозі слухач сприймає неуважно, воно не так вражає, але хай лиш ті самі слова пов'яже розмір, хай глибока думка за-звучить упорядкованими стопами,- вже той вислів проникає глибше, наче спис, пушений могутнішою рукою. Так, чимало мовимо про зневагу до грошей і в довжелезних промовах переконуємо людей у тому, щоб вони шукали багатства в душі, а не в спадкових маєтках, щоб уважали заможним того, хто пристосувався до своєї вбогості, хто, посідаючи небагато, зробив себе багатим. Але все це значно сильніше вражає душу, коли сказано, приміром, ось таким віршем:

Бажання менші - менші і потреби в нас.

Раз є достатнє в тебе - все, що хочеш, є.

Коли чуємо таке чи щось подібне, то мимоволі визнаємо правдивість тих слів. І навіть ті, кому постійно чогось бракує, викрикують від захоплення, оголошують війну грошам. Тільки-но зауважиш, Що вони в такому настрої,- налягай на них, натискай, дошкуляй, відкинувши будь-які недомовки, умовиводи, викрутаси та всяку іншу марну гру словами. Виступай проти жадоби, виступай проти розкоші, а коли відчуєш, що справа рухається вперед, що тобі вдалося зачепити слухачів за живе»- насідай ще завзятіше. Аж не віриться, наскільки може бути корисною мова, призначена для зцілення, мова, що від першого й до останнього слова звернена на добро слухачів! Тим, хто ще не загрубів душею, дуже легко прищепити любов до всього чесного й правильного; але навіть тих, хто все ще здатний чогось навчитися, хто ще не дуже зіпсутий, правда владно бере під свою руку, тільки б трапився їй відповідний речник.

Та й сам я, коли слухав Аттала, який виступав проти пороків, проти збочень, проти всього злого, що є в житті, сам я, кажу, не раз переймався співчуттям до роду людського, а наш Аттал видавався мені піднесеним ген над усе, досяжне для смертного. Сам він називав себе володарем, але в моїх очах він був кимось іще видатнішим, адже він мав право суду й над володарями. Коли він звеличував убогість і доводив, якою зайвиною є кожна річ, що поза межами нашого вжитку, яким непотрібним і важким тягарем вона є для нас, то часто хотілося вийти зі школи вбогим. Коли ж почав висміювати наші насолоди, а хвалити чистоту тіла, скромність обіднього столу, розум, вільний від помислів не тільки про недозволені, а й про зайві насолоди, то виникало бажання покласти край ласолюбству й нечисті. З тих часів, Луцілію, щось таки залишилось у мене. Бо до всього я брався з великим завзяттям. Але потому, втягнений у суспільне життя, я мало що зберіг із тих добрих починань. Щоправда, відтоді я вже й не глянув на устриці та гриби: то не їжа, а принада, що змушує пересичених знову братися до наїдків,- вона легко прослизає в горлянку, легко й вислизає назовні, що вельми приємно для ненажер і всіх тих, хто напихає в своє нутро більше, ніж воно спроможне вмістити. Відтоді я ніколи не намащуюсь пахощами: найкраще пахне тіло тоді, коли воно взагалі нічим не пахне. Відтоді мій шлунок не знає вина. Відтоді впродовж усього життя уникаю лазні, вважаючи, що відварювати тіло й виснажувати його потом - заняття, яке не тільки не дає користі, але й розбещує людину. До іншого, що свідомо занехаяв тоді, я таки повернувся, але й у тому, від чого перестав утримуватися, я зберіг міру; вона ж, хоч і близька до утримання, та, мабуть, важча від нього, бо від дечого легше відмовитися взагалі, ніж зберігати у ньому міру,

Раз я вже почав тобі викладати, з яким запалом я брався до філософії замолоду, а як поменшало того запалу на старість, то не сором буде зізнатися, чим захопив мене Піфагор. Сотіон якось розповів нам, чому той відмовився від м'ясної їжі, а чому, через якийсь час,- також Секстій. Причини в обох були різні, але благородні. Секстій вважав, що людина, навіть не вдаючись до кровопролиття, має достатньо всілякої поживи, до того ж лише жорстокість, на його думку, могла запровадити такий звичай - вбивати якусь істоту задля насолоди. А ще він виступав за обмеження всього того, що сприяє розкоші; доходив висновку, що різноманітна, чужа нашому тілу їжа є шкідливою для здоров'я. Піфагор же заснував учення про спорідненість усього з усім, про те, що душі пов'язані, що вони постійно переходять з однієї оболонки в іншу. Якщо вірити йому, то жодна душа не гине, навіть не перестає бути діяльною, хіба що на якусь мить, поки вливається в інше тіло. Колись побачимо, через які коловерті віків, скільки осель змінивши, вона знову входить у людину. А тим часом Піфагор тримає нас у страху перед злочином і батьковбивством, адже всяк нехотячи може натрапити на свого ж батька й залізом чи то зубами звести зі світу створіння, в якому знайшла притулок рідна душа. Сотіон, коли виклав ті міркування й подав доволі різних своїх доказів, запитує: «Ти не віриш, що душі мовби приписуються все до нових і нових тіл, а те, що називаємо смертю, є лише переселенням? Не віриш, що в тій от худобі, у звірині, в занурених у воду створіннях перебуває душа, яка перед тим належала людині? Не віриш, що в цьому світі ніщо не гине, а лише змінює місцеперебування, і що не тільки небесні тіла обертаються круговими шляхами, а й живі істоти відбувають чергові мандрівки - їхні душі ходять по колу? Навіть великі люди в те вірили! Тож не квапся стояти на своєму, спробуй глянути на все без упередження. І якщо все це правда, то стримуватись од споживання м'ясної їжі - значить бути без провини, а якщо неправда - значить бути ощадливим. Чи дуже потерпить на тому твоя жорстокість? Я ж відбираю в тебе лише поживу левів та коршаків». Ці доводи спонукали й мене відмовитись од м'яса, й коли минув рік, той звичай став для мене не тільки легким, а й приємним. Було таке враження, що моя душа наче окрилилась, хоч нині я не брався б твердити, що так воно було насправді. Запитаєш, як я занехаяв той звичай? Роки моєї молодості припали на принципат Тіберія Цезаря. Тоді-то й почали проганяти з нашого життя чужинецькі обряди, а невживання м'яса деяких тварин, власне, й вважали одним із доказів забобонності. Отож на прохання свого батька, який не так боявся наклепу, як ненавидів філософію, я повернувся до колишнього звичаю. Втім, він без особливих зусиль намовив мене до кращих обідів. Аттал не раз хвалив підстилку для лежання, що не прогинається під тілом; саме така служить мені й на старості літ: моє тіло не залишає на ній жодної прим'ятини.

Все це я описав тобі, щоб ти пересвідчився, як загонисто беруться новаки до всього благородного, коли хтось заохотить їх, розпалить. Але потім дещо зводиться нанівець з вини наставників, які вчать нас вести вчені бесіди, а не жити, дещо - з вини учнів, які приходять до вчителів не душу плекати, а вигострювати дотеп. Ось так, що було філософією, стало філологією. Тому-то дуже важливо, з яким наміром берешся до чого-небудь. Майбутній граматик, вивчаючи Вергілія, читає його славетний рядок

...не вертається час, утікає -

не з тією думкою, що треба бути обачним, що кожен, хто не поспішає, той залишається позаду; що прудкий день і нас квапить, і сам квапливо йде за обрій; що ми й не помічаємо, як нас відносить бистрінь часу; що все відкладаємо на завтра, повільні серед такої скороминущості всього, що нас оточує,- ні, він зверне увагу на те, що Вергілій, як тільки говорить про швидкоплинність часу, завжди послуговується словом «тікає» .

День щонайкращий для люду нещасного першим тікає;

Далі - хвороби і старість сумна, й усілякі страждання,

Поки жорстокої смерті рука нас життя не позбавить .

Кожен, хто дивиться на все як філософ, доведе й ці слова до їх належного розуміння. «Ніколи,- зауважить він,- Вергілій не каже «дні проходять», а лише «тікають», бо такий біг - найпрудкіший; до того ж найкращі дні полишають нас найстрім-кіше. Чому ж ми баримося, чому самі себе не підхльоснемо, аби дорівняти швидкістю найстрім-ливішому з усього? Краще пролітає мимо, наступає натомість гірше. Як ото з амфори спочатку виливається найсвітліше вино, а важче, каламутніше осідає, так і в нашому житті найкраще - на самому початку. То чи дозволимо, щоб його вичерпали інші, а собі залишимо осад? Закарбуймо ж у душі й схвалімо, наче сказане оракулом, ті слова:

День щонайкращий для люду нещасного першим тікає.

Чому найкращий? Бо те, що за ним,- непевне. Чому найкращий? Бо за молодості можемо вчитися, можемо спрямовувати до кращого гнучку й податливу душу. Бо та пора догідна для трудів, догідна для того, щоб розворушувати читанням нашу думку, а працею - гартувати тіло. А те з нашого віку, що залишається, воно і повільніше, й млявіше, і ближче до кінця. Тож відкиньмо все, що стоїть нам на заваді, і всю душевну снагу звернімо лиш на одне: щоб ту невтримну прудкість найквапли-вішого часу ми не спостерегли щойно тоді, коли залишимося далеко позаду. Хай кожен стрічний день припадає нам до душі як найкращий, хай він стає нашим днем. Що тікає, те треба ловити».

Але хто читатиме Вергіліїв вірш очима граматика, той буде думати не про те, що перший день - найкращий, оскільки підступають хвороби, налягає старість, що вже висить над головою тих, хто мислями ще в молодості,- він відзначить, що «хвороби» Вергілій завжди ставить поряд із «старістю» (і, далебі, цілком слушно: старість - це ж невиліковна хвороба!); крім того, зауважить він, поет прозиває старість сумною:

Далі - хвороби і старість сумна... А в іншому місці:

Там і хвороби бліді, й сумна з ними селиться старість .

Нема в тому нічого дивного, що з одного й того ж самого джерела кожен почерпне щось відповідне до своїх зацікавлень. На одному й тому ж лузі віл шукає трави, собака - зайця, лелека - ящірку. Коли книжку Ціцерона «Про державу» візьме до рук спочатку якийсь філолог, потім граматик, а врешті й філософ, то кожен з них опрацьовуватиме цей твір по-своєму. Філософ здивується, що так багато можна було сказати проти справедливості. Коли до читання тієї ж речі візьметься філолог, то його увагу приверне таке: «Було два римські царі; один із них не мав батька, другий - матері». Бо виникає сумнів щодо матері Сервія; в Анка немає батька, тому й говорять про нього як про внука Ну ми. А ще він зазначить, що той, кого називаємо диктатором, про кого й в історії читаємо як про диктатора, у стародавніх мав назву «начальника народу». Та й нині це видно з авгуральних книг, де засвідчено, що звідси пішла назва «начальник кінноти». Так само він відмітить, що Ромул загинув під час затемнення сонця і що можливість звернення до народу(7) існувала вже за царів. Деякі історики, серед них і Фенестелла(8), вважають, що саме так викладено цю справу в понтифікальних книгах(9). Коли ж той твір розгорне граматик, то до своїх приміток він насамперед внесе те, що Ціцерон звертається до небуденних слів, приміром, каже геарве замість ге ірза або верзе замість зе ірзе. Потім перейде до тих слів, що за звичаєм нового часу змінили своє вживання. Ціцерон, скажімо, говорить: «Оскільки його втручання повернуло нас від самого вапна»(10),- бо те, що нині в цирку називаємо крейдою, давні називали вапном.

Далі він визбирає Еннієві вірші, передусім ті, що стосуються Сціпіона:

Кому ні ворог, ні громадянин не міг

Належно за діяння всі віддячитись.

Із цього, скаже він, зрозуміло, що вжите у вірші слово орз означало у давніх не лише «допомога», але і «діяння». Бо ж Енній говорить, що ніхто, ні громадянин, ані ворог, не зумів відплатити Сці-піонові за його діяння. Врешті, відчує себе щасливим, дослідивши, звідки то Вергілієві спало на думку сказати:

...а над ним велетенська Брама небесна гримить...

Енній, скаже він, нишком узяв це у Гомера, а Вергілій - в Еннія. Адже й у Ціцерона в тій же праці «Про державу» є така епіграма Еннія:

От коли б можна комусь до небесних палат завітати -

Отвором там лиш мені брама велична стоїть.

Але, щоб і я, відхилившись від суті, не зісли-знув, бува, на стежку філолога або граматика, нагадую тобі, що слухати й читати філософів треба з певною метою - осягнення щасливого життя; не з тим, щоб виловлювати давні або щойно придумані слова, пусті метафори й мовні фігури, а щоб переймати корисні настанови, сповнені величі й сили духу вислови, які тут же можна було б випробувати в дії. Вивчаймо все це так, щоб тільки-но почуте слово ставало ділом. Гадаю, ніхто не зробив усім смертним гіршої послуги, ніж ті, що навчились філософії, мовби то було якесь продажне ремесло, ті, що живуть цілком інакше, ніж повчають, як треба жити. Самі ж бо виставляють себе на кожному кроці як приклад непотрібної вченості - підлеглі всім тим порокам, проти яких виступають. Такий наставник допоможе мені не більше, ніж стерничий, якого під час бурі зводить на блювоту. Коли налітає хвиля, треба міцно тримати в руках стерно, змагатися з самим морем, виривати у вітру полотнище,- то чим мене може порятувати стерновий, що очманів од жаху та блювання? А подумай лиш, наскільки грізніша буря потрясає нас у житті, ніж будь-яке судно - на морі! Не базікати потрібно, а стернувати. Все, про що вони розводяться, чим хизуються перед охочою всолодити свій слух юрбою,- чуже: про це вже говорив Платон, говорив Зенон, говорив Хрісіпп і Посідоній, говорив незчисленний загін наших і їм подібних. Але скажу тобі, в який спосіб вони могли б довести, що все це - їхнє: хай чинять, як говорять.

А тепер, оскільки я вже сказав те, що хотів донести до тебе, задовольню твою просьбу, але ціле те питання, на яке вимагаєш відповіді, перенесу в другий лист, аби ти втомленим не брався до справи доволі таки заплутаної, яку треба слухати з зацікавленням і, як-то кажуть, нащуливши вуха.

Бувай здоров!