Моральні листи до Луцілія

ЛИСТ XLII

Сенека вітає свого Луцілія!

То так уже той чоловік переконав тебе у своїй доброчесності? Доброчесним нашвидкуруч не станеш, та й не розпізнаєш його мимохідь. А знаєш, кого нині назву доброчесним? Людей, так би мовити, другої мітки(1). Воістину доброчесна людина народжується, можливо, як фенікс, один раз на п'ятсот років. У тому й дива нема, що велике з'являється на світ лиш час од часу. Посередність фортуна сіє щедро, з повної пригорщі, а виняткове вирізняється з-поміж загалу вже самою своєю винятковістю. А тому чоловікові, про якого пишеш, ой, як далеко ще до доброчесності! Втім, коли б він знав, що таке доброчесний чоловік, то не видавав би себе за такого, а можливо, й не сподівався б ним стати взагалі.- «Але ж він лихої думки про лихих».- Як і самі лихі. Адже найбільша кара для вражених пороками людей - бути гидкими і для себе, і для близьких.- «Він ще й ненавидить тих, хто, діставшись раптом до високої влади, розгнуздано послуговується нею».- Те ж саме робив би й він, коли б міг. У багатьох людей пороки непомітні, бо не мають сил прорости, а дай змогу - розбуяють не менше, ніж ті, що їм одкрило дорогу щастя. Одне слово, їм бракує засобів, аби блиснути всією своєю нікчемністю. Навіть найотруйнішу змію можеш безпечно взяти до рук, поки вона задубіла від холоду: їй не бракує отрути - вона просто заціпеніла. Не один - аби лиш доля всміхнулася - зрівняється з останнім негідником і в жорстокості, і в честолюбності, і в марнотратності. Не один - бо в них нахил до лихого. Хочеш пересвідчитись? Дай таким людям робити те, що хочуть. Пам'ятаєш, ти казав колись, що подібна людина - у твоїх руках. Але я запевняв тебе, що маєш справу з тим легковажним, перебіжним, що тримаєш його не за лапу, а за перо. Чи я збрехав? У твоїй руці лишилася пір'їна; сам він - утік. Знаєш, яких коників він викидав тобі опісля, чого лиш не накликав на свою голову. Не бачив того, що, наражаючи на небезпеку інших, він і своєю головою важить. Не думав, наскільки обтяжливим, навіть якби не було зайвим, є все те, чого він домагається. Так ось: хоч би чого ми прагнули, до чого б ціною великих зусиль не тяглися, треба передусім дивитись, чи не є воно непотрібним або взагалі шкідливим. Дещо буває зайвим, дещо - не варте таких старань. Але ж ми далі свого носа не бачимо: вважаємо, начебто даром приходить те, що насправді дуже дорого нам обходиться. Нашу засліпленість видно хоча б із того, що купленим називаємо лишень те, що придбано за гроші, а за що розраховуємось собою, те для нас - дарове. Чого ми не захотіли б купити, якщо взамін довелося б віддати дім або гарний, врожайний наділ землі,- за те ми готові платити своїм спокоєм, своєю безпекою, своєю честю, своєю свободою, своїм дозвіллям. Людина нічого не цінує так низько, як себе саму! Тому-то, що б ми не намислювали, що б не робили, чинімо так, мовби прийшли до торговця якимсь товаром: поцікавмося заздалегідь, скільки коштує те, що ми хотіли б мати. Часто ціна дуже висока, а товар - одне лиш ніщо. Можу тобі вказати чимало такого, що ми придбали чи взяли в дарунок, позбувшись при тому своєї свободи. Ми належали б самим собі, якби ті речі не належали нам.

Гарненько міркуй над тим не тільки тоді, коли йдеться про набуток, але й про втрату. «Ось ця річ таки пропаде».- Але ж вона не весь час була твоєю. Так само легко обійдешся без неї тепер, як і колись обходився. Якщо ти довго володів тим, що втратив, то встиг ним насититися, а якщо недовго, то не встиг до нього звикнути. Менше матимеш грошей? Але й клопотів менше. Менший буде вплив у тебе? Менше й заздрості. Озирни все те, що доводить нас до божевілля, що втрачаємо із слізьми,- і зрозумієш: нас гнітить не сама втрата, а лиш думка про неї. Ніхто ж не відчуває втрати - думає про неї. Хто ж володіє собою, той нічого не втратив. Та чи багато людей можуть похвалитися тим, що вони володіють собою?

Бувай здоров!