Моральні листи до Луцілія

ЛИСТ CXXIII

Сенека вітає свого Люцілія!

Втомлений дорогою, не так довгою, як обтяжливою, пізно вночі я дістався до своєї альбанської садиби. Тут - ніщо де готове до мого приїзду, хіба що я сам. Отож, наче й не тілом, а самою втомою падаю на ліжко, спокійно сприймаючи забарність кухарів та пекарів. Сам собі кажу: ніщо не буває важким, якщо легко його сприймаєш; ніщо не варте обурення, хіба що сам себе під'юдиш до обурення. Мій пекар не подбав про хліб,- але ж є він в управителя моєї садиби, у двірника, в поселянина.- Але ж то,- скажеш, - поганий хліб».- Почекай трохи - стане добрий. Голод перемінить його в найдобірніший, пшеничний. Не треба лишень їсти швидше, ніж той же голод повелить. Тож і я не їстиму - почекаю, аж поки або добрий хліб матиму, або перестану кривитись на поганий. Мусимо привчати себе вдовольнятися малим. Навіть багатіям, які все мають під рукою, аби догоджати собі, трапляється не одна перешкода, пов'язана чи то з місцем, чи з часом, що не дає їм змоги порозкошувати. Ніхто не може мати всього, чого лиш захоче, зате кожен може не захотіти того, чого не має, і з радістю скористатися доступним. Скромний, не звиклий, щоб із ним цяцькалися, шлунок - чимала запорука свободи.

Важко описати, яку насолоду черпаю з того, що моя втома наче звикає сама до собе! Мені не потрібно, щоб мене хтось намащував, не хочу ні лазні, ані якогось там іншого помічного засобу- одного тільки часу. Нагромаджену втомою важкість наче рукою знімає відпочинок. От він і буде мені милішим від будь-якої приготовленої задля мого приїзду учти. Адже я несподівано піддав свою душу певному випробуванню, а воно - і простіше, й правдивіше. Бо коли підготуєшся і заздалегідь наставиш себе на терпеливість, то не так виразно побачиш, скільки в тебе справжньої стійкості; найнадійніші докази - ті, які ти подав тут же, відповідно до даної хвилини, якщо сприйняв труднощі не лише спокійно, а й лагідно, якщо не спалахнув, не вступив у суперечку; якщо все те, чого ти не отримав, надолужив тим, що того просто не побажав, якщо зрозумів, що коли й не вистачає чогось,- то не тобі, а твоїй звичці. Адже лише тоді, коли вже не маємо тих чи інших речей, ловимо себе на думці, що вони були зайві: ми користувалися ними не з необхідності, а тому, що мали їх під руками.

А скільки всілякого непотребу квапимося придбати лише тому, що інші його придбали, що таке саме є в багатьох! Серед різних причин наших бід є також та, що ми живемо за чужим зразком, що не керуємося здоровим глуздом, а сліпо йдемо за звичкою. З чого б ми й не подумали брати приклад, якби так робив лиш дехто, те залюбки наслідуємо, хай лишень за це візьметься більшість,- мовби те, до чого частіше вдаються, ставало від того чеснішим; так ото й порок: варто йому стати загальним - одразу ж займає місце чесноти.

Нині й у подорож ніхто не рушить, якщо попереду не гарцюватиме загін нумідійських вершників, якщо повозу не випереджатиме юрба бігунів: соромно, бач, якщо нікому буде зіштовхнути зустрічного з дороги, якщо стовп куряви ще здалеку не сповіщатиме всіх, що їде неабияка людина. В усіх уже є мули, аби возити з собою кришталевий і порцеляновий посуд та інші вироби, різьблені рукою славетних митців: соромно, коли подумають, що таку крихкість довіряєш торохтливому повозу. Вся молоденька прислуга їде з понамазуваними лицями: ану ж, чи то сонце, чи холод пошкодить ніжній шкірі; сором, коли в усій тій юрбі хлоп'ят хоч одне лице, що аж пашить здоров'ям, не буде вимазане якимсь захисним мастилом.

Ось із такими людьми не заводь бесіди: саме вони розносять з місця на місце пороки, мов ту заразу. Найлихішими вважаємо тих людей, що розплескують, розсіюють чужі слова, але ж є ще гірші,- котрі розсіюють пороки. Ніщо не завдає більшої шкоди, як їхня розмова: хай не відразу подіє, та залишить у душі погане насіння, і вслід за нами, хоч і відійдемо від тих людей, тінню йтиме зло, яке у свій час таки проб'ється своєю темною прорістю. Як буває з тими, хто, наслухавшись музики, йде додому, а в ухах усе ще звучать переливи флейт та солодкого співу, заважаючи зосередитись на чомусь важливому, так і тут: слова лестунів та хвалителів пороку тривають у нашій душі й після того, як ми їх вислухали. Та й нелегко витрясти з неї приємне відлуння: воно переслідує нас, час од часу знову до нас повертаючись. Тому-то треба затикати вуха перед поганими словами, і то ще заки їх почуєш, бо хай лишень прослизне якесь, а ти потуратимеш,- за ним прорвуться й інші, нахабніші. Врешті, доходить до таких розмов: «Доброчесність, філософія, справедливість - то лише торохтіння, забава пустими словами. Щастя в одному: догоджати собі в житті, їсти, пити, користатися з батьківського спадку, а значить - жити, а значить - пам'ятати, що ти смертний. Спливають дні, збігає життя, якого ні повернути, ні приточити... Чому ж вагаємось піти до голови по розум? Хіба то не безглуздя - накидати поміркованість молодому віку, який наразі й може насолоджуватись, і прагне насолод, а скоро, хоч би й хотів, буде для них непридатний? Хіба не безглуздя - випереджувати смерть, відмовляючи собі в тому, чого вона сама нас позбавляє? Не маєш ні коханки, ані хлопця, якому б та коханка заздрила; постійно ти тверезий, а обідаєш так, мовби мав подавати батькові щоденний рахунок своїх витрат. То не життя - радше споглядання, як живуть інші. Яка то глупота - опікуватись майном свого спадкоємця, відмовляючи собі в усьому, щоб через велику спадщину він із твого приятеля став твоїм ворогом! Адже що більше отримає після тебе, то більше радітиме твоїй смерті. Так що й мідяком щербатим не цінуй тих надокучливих і похмурих суддів чужого життя, ворогів свого власного, тих наставників усього суспільства! І не вагайся, що тобі вибрати: добре ім'я чи добре життя!»

Ось таких голосів треба уникати не менше, ніж тих, попри які Улісс відмовився пропливти інакше, як прив'язаним до щогли(1). Бо в них така ж сама сила: женуть нас геть від батьківщини, від рідних, від друзів, від чеснот, а заводять туди, де стаємо забавкою серед хвиль нещасливого, ганебного життя. Наскільки ж то краще триматися прямої дороги і і прийти до того, щоб милим тобі було тільки те, що чесне! А це зможемо осягнути лише тоді, коли зрозуміємо, що є два види речей: одні нас приваблюють, другі відстрашують. Приваблюють, скажімо, багатства, насолода, краса, почесті, все влесливе, знадливо всміхнене; відстрашує - праця, смерть, біль, обмова, суворіший спосіб життя. Тож мусимо вправлятися, щоб не лякатись того, що відстрашує, а того, що принаджує,- не прагнути. Скеровуймо зусилля навпаки: звабливого сахаймось, а на те, що грозить нам, нападаймо самі.

Хіба не бачиш, як по-різному йдуть люди згори й під гору? Хто йде схилом униз, той подається всім тілом назад, а хто спинається на крутизну, той мов налягає на неї з усіх сил. Бо переносити вагу тіла вперед, коли спускаєшся, а назад, коли піднімаєшся,- це, мій Луцілію, все одно що сприяти порокам. До насолод ноги самі нас несуть - по спадистій стежці; до важкого й прикрого треба дертися в поті чола: тут намагаймося підштовхувати тіло все вище, там - стримуймо його.

Ти думаєш, я тверджу, що згубною для наших вух є мова лише тих, хто вихваляє насолоди і наганяє нам страху перед болем, який вже сам по собі є жахливим? Я вважаю, що шкоди завдають ще й ті, хто, прикриваючись ученням стоїків, спонукає нас до пороків. От вони проголошують: «Тільки мудрець та вчений вміє бути коханцем; один лиш він володіє тим мистецтвом(2). Та й у питті, як і в бенкетуванні, мудрець - най досвідченіший. Тож його й запитуймо, до якого віку хлопці придатні, щоб їх любити». Облишмо грецькі звичаї грекам, самі ж радше прислухаймося до іншого, хоча б до такого: «Ніхто не стає досконалим випадково: доброчесності треба вчитися. Насолода - річ дрібна й нікчемна, не варта й шеляга: вона у нас спільна з німими тваринами; навіть наймізер-ніші, найжалюгідніші створіння злітаються на неї. Слава - це щось пусте, перелітне, мінливіше від подуву. Вбогість нікого не обтяжує, хіба що тих, які їй опираються. Смерть - це не зло.- «А що ж вона таке?» - запитаєш.- Єдиний закон, якому в рівній мірі підлягає весь рід людський(3). Марновірство - це блуд, до того ж божевільний: боїться тих, кого треба любити, ображає тих, кого шанує. Яка ж бо різниця, чи ти відкидаєш богів, чи неславиш їх?» - Ось що треба вчити і навіть завчати. Філософія не повинна видумувати виправдання для пороків. Якщо лікар заохочує хворого до непоміркованості, то такий хворий - безнадійний.

Бувай здоров!