Моральні листи до Луцілія

ЛИСТ LХVІ

Сенека вітає свого Луцілія!

Після багатьох років я зустрів Кларана, свого шкільного товариша. Гадаю, ти не чекаєш, щоб я додав «старого»,- далебі, я побачив людину бадьорого духу, що мужньо змагається з недомаганнями свого кволого тіла. Несправедливо повелася з ним природа, надавши такому стійкому духові таку плохеньку оселю. Але чи не хотіла вона тим самим показати нам, що найблагородніша, найза-взятіша вдача може приховуватися під будь-якою оболонкою? Кларан подолав усі перешкоди; через зневагу до свого тіла він прийшов до зневаги всього іншого, що гідне зневаги. На мою думку, помилився той, хто сказав:

Мужність, коли вона в тілі прекрасному, вабить ще більше .

Мужність не потребує оздоб. Сама ж вона, найкраща оздоба, мовби освячує тіло, в якому перебуває. Тож я наче іншими очима глянув на Кларана: він видався мені вродливим, виструнченим не тільки душею, а й тілом. З-під убогої крівлі може вийтиь велика людина; непоказне, упосліджене тіло може явити нам прекрасну, велику душу(2). Тому мені здається, що деяких людей природа створила такими з тим наміром, аби довести нам, що доброчесність може народитися будь-де. Коли б це було можливо, то природа видавала б доші, скажу так, самими по собі, голими. Вона ж робить іще більше: наділяє деякі з них недолугим, обтяжливим тілом - і все ж вони прориваються через усі перешкоди. Здається мені, що й Кларан створений якраз для такого прикладу,- аби ми знали, що то не вади нашого тіла споганюють душу, а краса душі оздоблює тіло.

Ми провели разом лише декілька днів, але за той короткий час було в нас чимало бесід. Я поступово їх упорядкую і надішлю тобі. Так от, першого дня ми розмірковували над тим, чи то можливо, щоб усі блага були рівними, якщо вони - троякі. Є серед них такі, що, на думку нашу, мають посідати перше місце: радість, мир, добро вітчизни; інші, що виявляються в нещасті, ставляться на друге місце, наприклад, витривалість у тортурах чи стриманість у важкій недузі. Перших благ ми зичимо собі повсякчасно, других - при необхідності. Але є ще й третій вид благ, це такі, як скромна хода, відверте, спокійне обличчя, притаманні розважливій людині рухи. То як же всі ті блага можуть бути рівними, якщо одних слід бажати, інших - уникати?

Якщо хочемо простежити, яка між ними різниця, то мусимо повернутися до першого блага й подумати, в чому воно полягає. А це - душа, яка, вдивляючись у правду, знає, чого треба уникати, а чого домагатися, яка оцінює речі, виходячи з їхньої природи, а не з загальної думки про них; душа, яка проникає в кожен закуток усесвіту, споглядає кожен його порух, однаково пильна як у помислах, так і в діях, однаково велична й могутня, нездоланна ні горем, ані насолодою, непідвладна як лихій, так і прихильній фортуні, вища від усього, що може спіткати нас чи стати нам у пригоді; душа, прекрасна й бездоганна і своїми чеснотами, і своєю могутністю, здорова й твереза, незворушна та безстрашна,- її не зламає жоден натиск, а ніщо випадкове не звеличить, ані не принизить; така душа - це сама доброчесність. Ось таким було б її обличчя, коли б можна було окинути зором усю її водночас, коли б вона зринула перед нами в усій своїй поставі. Але ж вона багата розмаїттям і може виявитись чи такою, чи іншою відповідно до різноманітності життєвих обставин та вчинків, проте жодного разу не стає ні меншою, ні більшою. Адже найвище благо не відає спаду, а доброчесність - відступу: вона лише може поставати в тій чи іншій якості, змінюючи свій вигляд, залежно від того, що їй належить чинити. З чим тільки б вона не стикалася, все робить подібним до себе, всьому вділяє своєї барви: вчинкам, товариським зв'язкам; навіть оселі, куди вона ввійшла, які обладнала, стають оздобнішими від її присутності. До чого б лише не взялася, скрізь милує зір, викликає подив. Отож ні її сила, ні величина зростати не можуть: для того, що є найбільшим, немає приросту; не знайдеш нічого прямішого від самої прямоти, правдивішого від правди, поміркованішого від поміркованості.

Всяка доброчесність має свою межу, а та межа - це повна, окреслена міра. Куди ж бо далі можуть просунутися, скажімо, стійкість, довір'я, правдивість чи вірність? Що можна додати досконалості? Нічого. А якщо додалося щось, значить, не було тут досконалості. Так само й з доброчесністю: коли до неї ще можна щось додати, то, виходить, їй чогось не вистачає. Також порядність не приймає жодної добавки, адже порядністю робить її саме те, про що я сказав. Що ж далі? Чи думаєш, що іншою є природа пристойності, справедливості, правомірності? Думаєш, вони не перебувають у певних межах? Здатність росту - це ознака недосконалості. Всяке благо підлягає одному й тому ж законові: пов'язані між собою користь особиста й суспільна; їх не можна роз'єднати, як не можна відділити того, що гідне похвали, від того, що гідне, аби його прагнути. Отже, рівні між собою всі чесноти, рівні всі дії, що з них випливають, рівні й всі люди, яким випало посідати ті чесноти.

Щодо тих достоїнств, якими наділені рослини й тварини, то вони смертні, а тому нетривкі, минущі, непевні: можуть рости, можуть опадати, отже, й ціна їм не одна й та ж сама. Людські ж достоїнства, людські чесноти підлягають лиш одній мірі, бо є лишень один розум, прямий і простий: ніщо не може бути божественнішим від божественного, небеснішим від небесного. Все смертне здрібнюється, падає, стирається, росте, вичерпується, знову виповнюється. Від такої невизначеності - й нерівність усього смертного. В божественного, навпаки, одна природа. А що таке розум, як не частка божественного подиху(3), що проникла в людське тіло? В такому разі, якщо розум божественний, а жодне благо не буває без розумного начала, то всяке благо - божественне. Оскільки ж немає різниці між божественними речами, то немає її також між благами. Отже, рівними між собою є і радість, і мужня, терпелива стійкість у тортурах. Адже в обох випадках - однакова велич духу, лише в одному вона погідна й весела, у другому - войовнича, напружена. Хіба ж, на твою думку, не в однаковій мірі наділені мужністю той, хто завзято здобуває ворожі стіни, і той, хто з великою терпеливістю витримує облогу? Подивляємо Сціпіона(4), великого мужа, який оточує і скоряє Нуманцію, змушуючи її захисників накласти на себе непереможні руки, але й подивляємо великий дух обложених, які знають, що не може бути запертим той, для кого відкритий шлях до смерті, великий дух тих, хто гине в обіймах свободи. Так само рівні між собою й інші достоїнства: спокійність, щирість, щедрість, постійність, урівноваженість, терпимість, бо ж під ними спільна основа - доброчесність, завдяки якій наш дух завжди прямий, незламний.

«Виходить, немає різниці між радістю і несхитною терпеливістю під час тортур?» - Жодної, якщо говорити про самі чесноти, і велика,- коли йдеться про обставини, в яких проявляються ті чесноти. В одному випадку бачимо дух у його природному стані: він погідний, розслаблений; в другому - його гнітить біль, що супротивне природі. Відстань між тими обставинами може бути величезною, але міра доброчесності всюди рівна. Одне слово, доброчесність - річ незалежна від усього зовнішнього: за важких, прикрих обставин вона не стає гіршою, за сприятливих і веселих - кращою. Значить, вона завжди мусить бути однакова. Адже і в тому, і в іншому випадку все, що робиться, робиться у рівній мірі розважно, у рівній мірі правильно, у рівній мірі чесно. Тим-то всі блага - рівні: не можна сказати, що хтось поводив себе краще у радості, хтось інший - під час тортур. А якщо з двох речей ні одна, ні друга вже нічим не може стати кращою, значить, вони рівні між собою. Бо коли б на доброчесність могло впливати щось зовнішнє, применшуючи її або примножуючи, то чесне не могло б уже бути єдиним благом. Інакше про саму чесність уже б не могла йти мова. Запитаєш, чому? Відповім: бо ніщо не може бути чесним, що робимо проти волі, з примусу. Будь-яка чесна дія - добровільна. Додай до неї ледарство, нарікання, ухиляння, страх - і вона втратить те, що в ній найкраще: приємність самої дії. Чесним не може бути й те, що не є вільним: де страх - там неволя. Що чесне, те завжди безпечне, спокійне. А коли воно щось відкидає, щось оплакує, щось уважає злом, то відразу ж зазнає збурення, розладу з самим собою: в один бік його пориває подоба справедливості, в другий - побоювання біди. Отже, хто зважився на чесний вчинок, хай не вважає злом посталі на шляху до того вчинку перешкоди, навіть коли визнає їх прикрими,- хай діє охоче, згідно зі своєю доброю волею. Бо ж усе чесне, ще раз кажу, не відає наказу, примусу, воно щире, без жодної домішки зла.

Я знаю, чим мені тут можна дорікнути: «Хочеш переконати нас у тому, що немає різниці,- чи втішатися радістю, чи, простягтись на дибі, втомлювати своєю терпеливістю ката?» - Я міг би заперечити, покликавшись на Епікура: мудрець, мовляв, навіть коли б він пікся у Фала-рідовім бикові(5), вигукне: «Мені приємно, бо це мене зовсім не стосується!» То що ж тут дивуватися, що я вважаю рівними блага того, хто приліг до бенкету, й того, хто стійко переносить муки, що ж тут, кажу, дивуватися, якщо навіть Епікур - неймовірна річ! - стверджує, що й пектися - насолода? Та скажу по-іншому. Між радістю і болем різниця, зрозуміло, величезна. При можливості вибору, її буду прагнути, його - уникати. Адже вона природна, він - протиприродний. Під тим оглядом відстань між ними справді мов од землі до неба. Коли ж мова про чесноту, то вона завжди однакова - чи то крізь радісне їй випадає іти, чи крізь печальне. Жодного значення не мають ні страждання, ні біль, ані будь-які прикрощі: доброчесність височить над ними. Як сонце затемнює своїм сяйвом дрібні смолоскипи, так і доброчесність своєю величчю прибиває, розпорошує всілякі болі, тяготи, кривди, й де тільки вона заблисне, там одразу згасає все те, що чуже їй. Хоч би які на неї впали біди, вона безслідно поглине їх, як перелітну зливу - море.

А щоб ти пересвідчився, що це саме так, то зверни увагу на доброчесну людину: вона завжди поривається до всього прекрасного. І хай дорогу перетне їй кат, хай мучитель наготує розпечене залізо,- вона стоятиме на своєму й думатиме не про те, що доведеться перетерпіти, а що потрібно робити, і тій роботі, якщо вона почесна, довіриться так, як довіряється комусь порядному й доброму: вважатиме її корисною для себе, безпечною, щасливою. Почесне, хоч тернисте й обтяжливе діло сприйматиме, як сприймає доброчесну людину, що знесилена, виснажена вбогістю або вигнанням. А тепер візьми доброчесну людину, що купається в багатствах, і зістав її з тією, у якої нема нічого, окрім тих багатств, що в ній самій: одна й друга людина - однаково доброчесні, дарма що неоднакові їхні долі. Отож, як я вже казав, судити слід так само і про вчинки, й про людей: однакової похвали гідна доброчесність як у того, хто міцний і вільний, так і в людині кволій, ув'язненій. Тож і свою доброчесність не більше хвалитимеш тоді, як доля дозволить їй селитись у твоєму здоровому, непошкодженому тілі, й не применшуватимеш її достоїнства, якщо те тіло буде скаліченим; інакше це б означало, що ти, дивлячись на рабів, оцінюєш господаря. Адже все те, над чим має владу випадок, приміром, багатство, тіло, почесті - всі ті речі хисткі, плинні, минущі; вони раз по раз вислизають із рук. Інша річ доброчесні діяння: вони вільні, нездоланні; до того ж було б неправильно завзятіше до них пориватися тоді, коли доля їх схвалює, а сахатися,- коли щось вороже стоїть їм на заваді. Спонукання у вчинках - це те ж саме, що приятелювання серед людей. Гадаю, доброчесну людину, котра ще й заможна, ти не любитимеш більше, ніж убогу; міцну й кремезну - більше, ніж хирляву й хворобливу. Значить, і того діла, котре спокійне й миле, ти не прагнутимеш більше, ніж того, що може завдати тобі чимало труднощів та мороки. В іншому разі з-поміж двох однаково доброчесних людей ти більше горнутися будеш до прилизаного й напахченого, ніж до запорошеного й кошлатого; врешті, дійдеш до того, що більше поважатимеш цілковито здорового, чиє тіло не зазнало жодних пошкоджень, аніж, скажімо, одноокого, немічного. Ну, а далі сягнеш своєю вередливістю такої межі, що з двох однаково справедливих і розважних волітимеш товариство буйноволосого, кучерявого. Якщо двоє рівні доброчесністю, то в усьому іншому різниці взагалі не видно, бо вона стосується навіть не частин, а чогось цілком випадкового. Який батько аж так несправедливо судив би про своїх дітей, що здорового сина більше б любив, ніж хворовитого; високого й стрункого - більше, ніж недорослого, присадкуватого? Не кладуть же й звірі жодної різниці між своєю малечею: лягають, щоб усіх їх однаково годувати. Порівну й птахи розподіляють поживу між своїм виводком. Улісс так само поривався до скелястої Ітаки, як Агамемнон(6) - до золотоверхих Мікен. Вітчизну ж любимо не через те, що вона велика, а через те, що вона - вітчизна. До чого, спитаєш, усе це? А до того, аби ти знав, що доброчесність на всі свої діла дивиться однаково прихильним оком, наче на своїх малят; до всіх вона ласкава, та особливо до тих, котрі трудніші, як, зрештою, й батьки більшу любов виявляють до тих дітей, котрих жаліють. Так і доброчесність: ті свої діла, котрі бачить у їхніх стражданнях, в утисках, не скажу, що більше любить, але, за звичаєм добрих батьків, більше до них горнеться, більше зігріває їх своєю ласкою.

Але чому одне благо не буває більшим від другого? Та тому, що не буває чогось догіднішого від догідного, чогось рівнішого від рівного. Як не можна сказати, що ось ця річ рівна якійсь іншій речі в більшій мірі, ніж ота, так і не можна сказати, що ось це - чесніше від он того. Отож, якщо природа всіх чеснот однакова, то й три роди благ однаково рівні між собою. Скажу так: помірно радіти й помірно страждати - однаково рівні блага. Радість когось одного не переважить стійкості духу когось іншого, хто стлумлює під тортурами стогін. Перші блага гідні того, щоб їх бажати, другі - щоб їх подивляти, але і ті, й інші залишаються рівними: хоч би скільки було страждань у другому випадку, вони перекриваються настільки ж більшою мірою блага. Хто все-таки вважає їх нерівними, той, не помічаючи самих чеснот, бачить лише зовнішнє. Справжні блага однакові у своїй вазі, у своєму розмірі. У несправжніх - багато пустоти. Тому-то, буває, вони ваблять око своїм блиском, величчю, а візьмеш на вагу - стане явним обман.

Так воно є, мій Луцілію: що нам дораджує здоровий глузд, те стійке, вічне, те зміцнює нашу душу, підносить її, щоб вона ніколи вже не покидала тих вершин. А що хвалять бездумно, що є благом в уяві юрби, те лише роздуває безглуздих оманливою веселістю. А чого нерозумні жахаються, мовби то було зло, те сковує переляком думку, жене їх наосліп, як примарна небезпека - звірів. Одне й друге без причини і ширить душу радістю, і стискує її страхом: одне не заслуговує тієї радості, друге - страху. Один тільки розум незмінний, непохитний у своїх судженнях, бо він не слугує відчуттям, а повеліває їм. Розум рівний розуму, як правильне - правильному. Отже, й доброчесність рівна доброчесності, оскільки вона - це правильний розум. Будь-яка чеснота - це розум. Якщо вона - розум, значить, вона правильна. А якщо правильна, то тим самим рівна будь-якій іншій. Який розум, такі й дії. Тож і вони рівні: будучи подібні до розуму, вони подібні й між собою. Коли стверджую, що дії подібні між собою, то маю на увазі, що вони подібні з огляду на їхню чесність і правильність. В усьому іншому різниця може бути дуже великою, залежно від того, на що ті дії спрямовані: вони можуть відбуватися як на широкій, так і на вузькій ниві, можуть стосуватися чогось славного або безславного, можуть бути пов'язані з багатьма або лише з кількома людьми. Але всіх їх об'єднує те, щі є в них рівним: вони благородні. Так само й доброчесні люди рівні між собою саме з огляду на те, що вони доброчесні, хоча відрізняються між собою і щодо віку: один старший, інший молодший; і щодо вигляду: один гарний, інший непривабливий; і щодо долі: один багатий, інший вбогий; один шанований, можновладний, знаний цілим містам і народам, інший - мало кому відомий, замкнений у собі. Але саме те, що вони доброчесні, робить їх рівними між собою.

Відчуттям не дано судити про те, що є благом, а що злом; вони не знають, що корисне, а що некорисне. Вони можуть висловлюватися лише тоді, коли та чи інша річ - перед ними. Вони ні майбутнього не передбачають, ані не пам'ятають минулого; не відають, що таке послідовність. А тим часом саме вона - це та основа, з якої висновується впорядкована низка всього того, що й дає у своїй сув'язі єдність життя, яке пливе правильним річищем. Отже, розум - це суддя добра і зла. Нехтуючи всім чужим, зовнішнім, він уважає випадковим, нічого не вартим усе те, що не є ні благом, ані злом; зате всяке благо для нього -- в душі. Врешті, деякі блага, що їх прагнемо з твердим наміром,- такі як перемога, добрі діти, щастя вітчизни - він ставить у перший ряд; деякі, що проявляються лише в нещасті, наприклад, рівновага духу протягом болісної недуги чи під час вигнання - у другий; третьорядні блага - проміжні: вони і не узгоджуються з природою, і не суперечать їй, наприклад, уміння скромно ходити, пристойно сидіти; адже сидіти - це не менше відповідає нашій природі, ніж стояти чи проходжуватися. Два перші роди благ різняться між собою. Адже втішатися добротою дітей, щастям вітчизни - це згідне з природою; і навпаки: мужньо переносити тортури, нехтувати спрагою, коли хвороба випалює нутрощі,- суперечить природі.- «То як це так? Виходить, деякі блага суперечать природі?» - Аж ніяк. Природі суперечить іноді лише те, в чому проявляється благо. Зазнавати ран, пектись під розпеченим залізом, усихати від якоїсь недуги - все це супротивне природі, але зберігати серед усіх тих бід незламність духу - це вже згідне з природою. Одне слово, сама, так би мовити, матерія блага - те, в чому воно знаходить свій вияв, буває деколи супротивне природі, але благо як таке - ніколи. Адже немає блага поза розумом; розум же йде за природою.

«То що таке розум?» - Наслідування природи.- «А що таке найвище благо для людини?» - Поводитися згідно з природою.- «Але ж немає сумніву, що щасливішим є ніколи не скаламучуваний мир, аніж той, що добутий великою кров'ю; немає також сумніву, що більшим щастям є непідірване здоров'я, ніж те, до якого ми повернулися після важкої, вкрай небезпечної хвороби завдяки терпеливості чи якійсь іншій силі. Отже, годі сумніватися, що радість - більше благо, ніж терпелива до тортур, до ран та до вогню душа».- Зовсім ні! Все, що випадкове, дійсно дуже різниться між собою, але подумай, чому різниться. Бо його оцінюють користю, яку має та чи інша людина від того випадку. Зате всі блага переслідують лиш одну мету: бути згідними з природою. У тому вони й рівні між собою. Коли в сенаті всі разом погоджуємося з чиєюсь думкою, то не можемо сказати, що ось той погоджується більше, а он той - менше: всі йдемо за тією думкою. Те саме скажу про чесноти: всі вони згідні з природою; те ж саме - й про блага: всі вони згідні з природою. Один помер молодим, другий - старим, а ще хтось - немовлям, тільки-но вгледівши світло денне; всі вони в однаковій мірі були смертними, хоча одним смерть дозволила прожити довше, другим зітнула життя в його цвіті, іншим - сам його пагінчик. Один згаснув за столом, у другого сон непомітно став смертю, третій видихнув душу в любовних утіхах. Додай інших: кого протнув меч, хто помер від укусу змії, кого привалив трухлявий будинок, кого повикручувало повільне всихання жил. Одним випав, якщо так можна сказати, кращий кінець, іншим - гірший, але смерть для всіх була смертю. Йшли до неї по-різному, прийшли - однаково. Смерть не буває більша чи менша: в усіх випадках вислід у неї один - кінець життя. Те ж саме кажу тобі й про блага: одні з-поміж них - серед чистих насолод, інші - серед печального, суворого. Один хтось керує поблажливістю долі, інший приборкує її жорстокість, але в одному й другому випадку - однакові блага, лишень одне ступає рівною і гладкою дорогою, друге - тернистою. Адже в них усіх - одна мета: вони блага, вони гідні хвали, вони нерозлучні з розумом і доброчесністю. А доброчесність вирівнює між собою все, що визнає за своє.

І нема тут нічого дивного, що ми прийняли таке вчення. Адже і в Епікура є два блага, з яких випливає найвище блаженство: коли тіло не відчуває болю, душа - турботи. Ті блага, якщо вони повні, то вже не ростуть: повному нікуди зростати. Тіло не відчуває болю: що ж іще можна додати до тієї відсутності болю? Душа у злагоді сама з собою, спокійна: що ж іще можна додати до тієї погідності? Як незахмарена ясність неба, що сягає свого найщирішого сяйва, вже не може вмістити в собі іншого блиску, так само досконалим є стан людини, яка, дбаючи про тіло і душу, знаходить і в одному, і в другому запоруку свого блага, щасливе довершення всіх своїх молитов,- якщо в душі нема сум'яття, а в тілі - болю. А коли такій людині й трапиться збоку ще якась приємність, то це не примножить найвищого блага, а лише, так би мовити, присмачить, підсолодить його. Адже повне благо людської природи задоволене спокоєм тіла й душі. А ось розподіл благ в Епікура; він дуже подібний до нашого. Одні блага - ті, яких він хотів би для себе, як-от: вільний від будь-яких неприємностей спокій для тіла і відпочинок для душі, що сповнена радістю від споглядання своїх благ; інші - це ті, яких він хоч і не бажає собі, але все ж і схвалює їх, і цінить, наприклад,- я щойно згадував про це,- терпеливість до недуги й тяжких страждань, що її виявив сам Епікур у свій останній, але все-таки найщасливіший день. За його словами, через хворобу сечового міхура і виразки у животі він терпів такі страждання, що більшими вони б уже не могли стати, і все ж той день був для нього щасливим(7). Хто ж не володіє найвищим благом, той не зміг би прожити день щасливо. Отже, й для Епікура благом є також те, чого воліємо не випробовувати на собі, та коли воно вже випало нам на долю, то його треба і прийняти, і схвалити, й зрівняти з найвищим благом. Таж не можеш сказати, що найвищому благу не дорівнює те, що стало завершенням щасливого життя, те, до чого звернувся Епікур своїм останнім, подячним, словом.

Дозволь мені, Луцілію, найкращий з-поміж людей, сказати й дещо сміливіше: коли б одні блага були більші від інших, я б обрав ті, що видаються печальними, надавши їм перевагу над лагідними, розніженими,- їх назвав би більшими. Хіба не вища заслуга - долати труднощі, ніж погамовувати щось радісне? Знаю: один і той же розум дозволяє гідно переносити щастя, мужньо - нещастя. Однаково хоробрим може бути той, хто спокійно собі сторожує перед оборонним валом, коли ворог і не думає нападати на табір, як і той, хто з підтятими підколінними сухожилками падає на коліна, але не випускає з рук меча. «Хвала твоїй мужності!» - таким окликом зустрічають тих, хто повертається скривавлений з поля бою. Тож і я радше б похвалив чесноти суворі, випробувані залізом - ті, що виявили свою силу у боротьбі з фортуною. Чи мав би я сумніватися, чому б не прославити скалічену, обпалену правицю Муція більше, ніж здорову руку будь-кого серед найхоробріших? Він стояв, нехтуючи ворогами й полум'ям, дивлячись, як на ворожу жаровню скрапує його рука, стояв,- поки Порсена, чиєму покаранню Муцій ще й сприяв, не позаздрив його славі й не звелів силоміць забрати вогонь з-під долоні сміливця. То чому б мені це благо не зарахувати до числа першорядних, чому б не вважати його настільки вищим від благ безпечних, не випробуваних долею, наскільки рідше трапляється перемогти ворога втраченою, аніж збройною рукою? - «То що? Ти й для себе побажав би такого блага?» - А чому б ні? Саме той здатний спромогтись на такий вчинок, хто може собі його побажати. Гадаєш, радше побажаю собі, щоб розбещені хлопчики розминали мені суглоби? Щоб якась там жіночка чи молодик, який перетворить себе на жіночку, витягував мені пальчики? Чому б я не мав назвати щасливішим Муція, який простягнув свою руку до вогню так, мовби простягав її рабові, щоб той розтер її? Ніхто б уже краще не міг виправити своєї необачності: беззбройний, скалічений, він поклав край війні і залишком руки переміг двох володарів.

Бувай здоров!