Моральні листи до Луцілія

ЛИСТ LХХХV

Сенека вітає свого Луцілія!

Досі я тебе щадив: оминав усе заплутане, задоволений, що даю тобі змогу, так би мовити, скуштувати того, що наші говорять стосовно доброчесності, яку вважають цілком достатньою, аби сповнити життя блаженством. А тепер ти домагаєшся, щоб я виклав усі відповідні висновки, чи то наші, чи тих філософів, що хочуть підняти нас на глум. Якби я захотів виконати твоє прохання, то вийшов би не лист, а ціла книга. Втім, уже вкотре запевняю тебе, що подібними доводами я аж ніяк не захоплююся. Соромно ж ставати до бою в ім'я богів та людей, озброївшись шилом.

«Хто розважний, той поміркований; хто поміркований, той послідовний; хто послідовний, той незворушний; хто незворушний, той безтурботний; хто безтурботний, той блаженний; отже, розважна людина - блаженна, і розважність є достатньою для блаженного життя». На той висновок перипатетики відповідають ось в який спосіб. Коли йдеться про людину незворушну, послідовну та безтурботну, то вони, мовляв, розуміють це так, що ця людина незворушна через те, що вона зворушується рідко й помірно, а не через те, що взагалі не зворушується; а якщо говорять про безтурботну, то хіба в тому розумінні, що вона не весь час перебуває в турботах, не часто і не надто піддається тому порокові: це суперечило б самій природі, якби хтось із людей взагалі не знав, що таке турбота; мудреця, отже, смуток не перемагає, хоч іноді і торкнеться його душі. Одне слово, не відкидають пристрастей, а лише роблять їх поміркованими. Але чого ж тоді вартий такий мудрець, якщо він лише дещо сильніший від найслабшого, веселіший від найсмутнішого, поміркованіший від найрозгнузданішого, вищий від найнижчих? Що, якби Лад(1) похвалявся прудкістю своїх ніг, озираючись на кульгавих та кволих?

Мчала полями вона, над колоссям, та в бігу стрімкому

Не пригинала його, не ламала тонереньких стебел,

Так вона й морем над сплесками хвиль пролітала високих -

І не мочила стопи,- не встигала їх навіть торкнутись(2).

Ось вона, прудкість, оцінена такою, як є, а не розхвалена на тлі найповільнішої млявості! Хіба того, хто в напівгарячковому стані, назвеш здоровим? Незначна хвороба і добре здоров'я - це не одне й те ж саме. Вони кажуть, що «про безтурботного мудреця мовиться в такому розумінні, як про безкісточкові плоди: називаються так не тому, що в них взагалі нема твердих кісточок, а тому, що їхні кісточки м'якші». Але це помилка. Адже, наскільки розумію, доброчесна людина - це та, що взагалі позбавлена зла, а не та, в якій того зла менше. Пороків не повинно бути зовсім, а не зовсім мало. Бо якщо залишаються хоч які-небудь, то з часом вибуяють і геть оплутають людину. Як велике й повне помутніння призводить до сліпоти, так помірне - до підсліпкуватості. Якщо визнаєш за мудрецем хоч якісь пристрасті, то розум не дорівняє їм силою: його понесе, мов гірським потоком, надто коли залишиш йому не одну якусь пристрасть, з якою б він змагався, а всі, які лиш бувають. Легше-бо протистояти одній, хоч і навальній, пристрасті, аніж цілій юрбі, хоч би й слабшими вони були. Хтось там, скажімо, ласий на гроші, але помірно, жадібний до почестей, але не надто, скорий до гніву, але погамовного, схильний до непостійності, але не такої вже баламутної та гультяйської, вабкий до блуду, але не божевільного. Ні, таки справді у кращому становищі той, ким повністю заволодів один якийсь порок, аніж той, кого чіпляються всі потроху. Врешті, не так уже важливо, наскільки сильною є пристрасть: хоч би якою була - все одно не знайдеш на неї вуздечки, не закличеш до здорового глузду. Як ото жодна тварина, ні дика, ані свійська, лагідна, не слухатиме розуму, бо така вже її природа - глуха до повчань, так і пристрасті, хай навіть мізерні: не стануть ні слухати, ні осмикнути себе не дадуть. Тигри і леви ніколи не позбудуться дикості, дарма що інколи їх приборкують; коли найменше сподіваєшся, тоді й вибухають вони начебто вгамованою лютістю. Так само й пороки: їх ніколи не приборкаєш по-справжньому. Щоправда, коли розум домагається якихось успіхів, вони принаймні не висуваються, та коли всупереч розумові висунуться, то вже всупереч йому й розгортатимуть свої сили. Тому-то легше запобігти їх народженню, ніж керувати їхнім поривом.

Отже, коли йдеться про пристрасті, то помилковою, та й взагалі недоречною є ота поміркованість: це так само, якби хтось побажав помірковано сходити з розуму чи помірковано хворіти. Одній тільки доброчесності притаманна міра; пороки, якщо вони пустять коріння у чиїсь душі, жодної міри не визнають. їх легше викоренити, ніж погамувати. Хіба підлягає сумніву, що задавнені, наче закостенілі, пороки людського духу, а їх називаємо хворобами,- такі, як жадоба, жорстокість, розгнузданість, віроломність,- це щось цілком не-помірковане? Значить, такими ж непоміркованими є пристрасті - кладки до пороків. І далі: якщо зробимо хоч якусь поступку смуткові, страхові, жадобі чи іншим лихим нахилам, то вже не матимемо над ними жодної влади. Чому? Бо те, що їх спонукає,- поза нами. Отже, вони зростатимуть залежно від того, наскільки великі чи малі причини, що їх збуджують. Сильнішим, наприклад, буде страх, якщо більшим або ближчим постане перед очима те, що викликає дане почуття; жадання буде тим гостріше, чим розкішніша надія розпалюватиме хтиву людину. Якщо пристрасті існують незалежно від нас, то й сила їхня незалежно від нас зростатиме. Дозволь їм лишень з'явитись - і ростимуть разом зі своїми причинами, сягаючи такої величини, якої набувають самі ті причини. Зваж і на те, що з найнепомітніших наші пристрасті ставатимуть дедалі більшими: що згубне, те ніколи не тримається міри. Недуга, хоч і легка на самих початках, усе ж не стоїть на місці: деколи достатньо лише незначного загострення, щоб вона поглинула хворе тіло. Хіба то не божевілля - вважати, що ми владні визначати межі тим речам, чиї початки - поза нашою владою? Як то можливо, щоб я мав силу покласти край тому, чого не в силі був попередити? Таж легше не допустити якоїсь біди, аніж, допустивши, її вгамувати! Дехто, розмірковуючи, кладе тут ще таку різницю: «Щодо людини поміркованої і розважливої, то вона лише за своєю вдачею, за способом мислення є спокійною, а в дійсності не є такою. Якщо взяти до уваги звичний душевний стан такої людини, то вона справді не хвилюється, не засмучується, не боїться, але ж заходить чимало зовнішніх причин, які змушують її хвилюватися». Виходить, міг би сказати й так: то не гнівлива людина, але деколи впадає у гнів; не боязка, але часом боїться; одне слово, такій людині чужим є страх як такий, тобто як порок, але не чужим є саме відчуття страху. Якщо пристати на таку думку, то страх, з'являючись дедалі частіше, переросте у полохливість, а гнів, дозволь йому лишень увійти в душу, зітче її на свій лад - вона вже не матиме вигляду тієї, яка не знала гнівливості. А ще: хто не звик нехтувати зовнішніми причинами, хто все-таки дечого боїться, той, коли доведеться в обороні вітчизни, законів, свободи мужньо йти на вістря, вагатиметься, а якщо й піде, то з думкою, як би то втекти. У мудреця ж не може бути такої суперечливості думок.

Треба, гадаю, звернути увагу й на те, щоб не змішати двох речей, які потребують осібного доведення. Так ось: окремо слід висновувати, що благом є лише те, що чесне, і знову ж таки окремо мусимо судити про те, що доброчесність є достатньою для блаженного життя. Якщо благом є лише те, що чесне, то всяк погодиться, що для блаженного життя вистачає однієї липі доброчесності; а з дру-гогс боку, якщо одна лише доброчесність робить людину блаженною, то ніхто з того не виснує, що благом є лишень те, що чесне. Ксенократ і Спевсіпп(3) такої думки, що через одну лиш доброчесність можна сягнути блаженства; вони не вважають, одначе, що єдиним благом є те, що чесне. Епікур теж судить, що той, хто посідає доброчесність, блаженний, але самої доброчесності, на його погляд, ще недостатньо для блаженного життя, оскільки блаженними нас робить не сама доброчесність, а насолода, що від неї походить. Дивне розрізнення! Він же сам запевняє, що нема доброчесності без насолоди. А раз насолода нерозривно з нею зв'язана, значить, достатньо й самої доброчесності: насолода ж завжди при ній, без неї вона не буває навіть тоді, коли сама-одна. Безглуздим є також твердження, начебто блаженним можна стати через одну лиш доброчесність, але те блаженство, мовляв, буде неповним. Як таке може бути - не доглупаюсь. Таж блаженне життя містить у собі повне благо, що вже не дається перевершити. Раз це так, то таке життя блаженне в усій повноті. Якщо немає нічого величнішого, нічого прекраснішого від життя богів, а блаженне життя божественне, то такому життю вже ні до чого тягтися. Окрім того, якщо блаженне життя не має потреби ні в чому, то тим самим усяке блаженне життя - досконале, і між блаженним і найблаженнішим життям немає різниці. То чи сумніваєшся, що блаженне життя є найвищим благом? А якщо воно володіє найвищим благом, то й саме є блаженним у найвищій мірі. Як найвище благо не приймає жодної додачі (бо що може стояти над тим, що найвище?), так само не вміщає її блаженне життя, яке не буває без найвищого блага. Бо якщо ти назвеш когось бла-женнішим, то згодом назвеш когось іншого набагато блаженнішим - і так поділиш найвище благо на незчисленні ступені; хоч над ним, наскільки розумію, немає жодного ступеня. Якщо хтось один менше блаженний від когось іншого, то він позаздрить тому іншому, вище поставивши його життя, ніж своє. Але ж нема чогось такого, чому блаженна людина надала б перевагу над своїм життям. Неприйнятними є обидва твердження: як те, що блаженна людина має змогу зробити ще якийсь кращий вибір, так і те, що вона взагалі не бажає чогось кращого. Адже, що розумніша людина, то більше тягнеться до чогось найкращого і прагне здобути його будь-яким способом. Але чи може бути блаженним той, хто не тільки все ще може, а й повинен бажати чогось кращого? Скажу тобі, звідки походить та помилка. Люди не знають, що блаженне життя - одне. Не від величини, а від якості залежить його досконалість. Отже, нема різниці, чи довгим є життя, чи коротким, чи розлого пливе, чи тримається вузьких берегів, чи поділене на різні місця та різні частки, а чи творить єдину цілість. Хто оцінює його числом, мірою, частинами, той забирає йому те, що в нього найкраще. Але що, власне, є найкращим у блаженному житті? Його повнота. Межею споживання їжі та пиття є, на мій погляд, ситість. Той з'їсть більше, цей - менше, різниці, однак, немає: обидва ситі. Цей більше випив, той - менше; ну й що з того - обидва ж вгамували спрагу. Цей прожив багато років, той - мало; різниці й тут немає, якщо довгий вік одному дав стільки ж блаженства, скільки другому - короткий. Кого вважаєш не дуже блаженним, той взагалі не блаженний, бо саме це слово - блаженство - несумісне з обмеженням.

«Хто хоробрий, той безстрашний; хто безстрашний, той безтурботний; хто безтурботний, той блаженний». Такий висновок належить нашим філософам. Інші намагаються його заперечити в такий спосіб: мовляв, неправильну, сумнівну думку подаємо як загальновизнану, стверджуючи, що хоробрий не знає страху.- Виходить,- зауважують,- хоробрий не боятиметься навислої над ним небезпеки? Це ж ознака радше божевільного чи несамовитого, ніж хороброго. Хоробрий лише вміє погамувати свій страх, але поза страхом стати не може».- Ті, що так розмірковують, знову ж таки звертають на той самий манівець: менший порок вони вважають доброчесністю. Адже той, хто боїться, хоч і не так часто, й не так сильно, все ж не позбувся того зла, навіть якщо воно менше йому допікає.- «І все-таки вважаю божевільним того, хто не затремтить перед близьким лихом».- Це так, коли йдеться справді про якесь лихо, про зло; коли ж він знатиме, що тут нема жодного зла, й лише одну ганьбу вважатиме злом, то його обов'язком буде спокійно дивитися небезпеці у вічі, зневажаючи те, що на інших наганяє страх. Зрештою, коли припустити, що відсутність страху - це ознака дурня чи божевільця, то, виходить, чим людина розумніша, тим більше страх їй дошкулятиме.- «По-вашому, хоробрий сам лізтиме на рожен?» - Зовсім ні. Він не лякатиметься небезпеки, а лише уникатиме її. Обережність личить йому, страх - не личить.- «То як? Він не лякатиметься ні смерті, ні кайданів, ні вогню, ані всіх інших знарядь у руках фортуни?» - Ні! Він-бо знає, що все це - не зло, а тільки його подобизна. Він сприймає це як уявні страхи, що ними повниться людське життя. Опиши йому полон, батоги, ланцюги, злидні, страждання, що їх завдають тілу хвороба чи насильство,- все це й таке інше, на що б не спромоглася твоя уява, він уважатиме безпідставними страхами. Хай того бояться боязливі. Чи, може, зараховуєш до зла те, на що інколи ми повинні йти з власної волі?

Питаєш, що в такому разі є злом? Піддаватися тому, що лише називається злом, і через те пожертвувати своєю свободою, задля якої треба перенести будь-які труднощі. А свободи нам не бачити, якщо не знехтуємо всім тим, що бере нас під ярмо. Та вони б і не мізкували про те, що личить хороброму, якби взагалі знали, що таке хоробрість. Вона - не в бездумній зухвалості, не в пошуках небезпек, не в потязі до чогось такого, від чого кров у жилах стигне. Ні! Хоробрість - це вміння розрізняти, що справді є злом, а що ми лише приймаємо за зло. Хоробрість якнайпильніше оберігає себе і водночас найтерплячіше зносить усе те, що лише з вигляду є злом.- «То що? Коли хороброму мужеві прикладуть до шиї лезо, коли йому проколюватимуть то якусь одну, то іншу частину тіла, коли він побачить оголеними власні нутрощі, коли час від часу, аби муки були боліснішими, йому пускатимуть із присохлих ран свіжу кров,- скажеш, що він не боїться, не відчуває болю?» - Справді, відчуває біль, адже доброчесність, хоч би якою була вона, не позбавляє людину відчуттів. Але не боїться: непереможний, він звисока споглядає свої страждання. Цікавишся, в якому він тоді душевному стані? В такому, мовби підбадьорював хворого друга.

«Що є злом, те шкодить; що шкодить, те призводить до погіршання; біль і вбогість не погіршують нас, отже, вони не є злом».- «Той висновок,- скажуть,- хибний. Адже те, що шкодить, не завжди робить когось гіршим. Негода, скажімо, й розбурхане море вадять керманичу, але не роблять його гіршим». Дехто із стоїків не залишає без відповіді й цього закиду: й керманич стає гіршим від негоди та бурі, бо не може довести до кінця свого наміру й триматись визначеної дороги. Але ж він стає гіршим не щодо свого мистецтва, а щодо своєї справи. На що перипатетики: «Отже, й мудреця роблять гіршими злидні, страждання й подібні речі, бо, хоч і не позбавляють його доброчесності, та заважають йому у праці».- Ця думка була б правильною, якби керманич і мудрець не перебували у різних обставинах. Для мудреця основне в житті не те, щоб неодмінно довести до кінця все, до чого береться, а те, щоб робити все правильно. Для керманича основне - будь-що довести корабель у гавань. Мистецтва - це прислужники: вони повинні виконати те, що обіцяють; мудрість - володарка і найвища розпорядниця. Мистецтва служать життю, мудрість - наказує. Я ж гадаю, що тут треба відповісти по-іншому. Ніяка буря не робить гіршим ні мистецтва керування судном, ані застосування цього мистецтва в дії. Адже керманич пообіцяв тобі не те, що плавання буде щасливим,- він пообіцяв свою корисну працю і своє вміння керувати судном. І те вміння тим помітніше, чим більше стає на перешкоді якась випадкова сила. Хто міг сказати: «Нептуне, ти ні разу не заскочив того корабля зненацька»,- той ділом довів своє вміння. Буря заважає керманичеві не в його праці, а в успіху.- «То як же це? Керманичу не шкодить те, що не дає йому змоги досягти гавані, що зводить нанівець усі його зусилля, що або жене його назад, або приковує до одного місця, обеззброює?» - Шкодить, певна річ, але як мореплавцеві, а не як керманичу. Інакше він не був би керманичем. Буря, кажу, не тільки не шкодить мистецтву керманича, а й робить те мистецтво очевидним. При погідному морі, як мовиться, кожен може бути стерничим. Лихі пригоди стають на заваді кораблеві, а не тому, хто ним керує, хто несе обов'язок стернового. У ньому, до речі, спостерігаємо мовби дві особи: одна - спільна з усіма, хто сів на той корабель, де він сам є одним із морських мандрівників; друга - властива лиш йому як стерничому. Буря шкодить йому як мандрівнику, а не як стерничому. До того ж мистецтво керування судном - це чуже добро: воно служить тим, кого стерничий везе морем, як мистецтво лікаря - тим, кого він лікує. Що ж до мудрості, то вона - спільне благо: служить і тим, серед кого мудрець живе, а водночас - йому самому. Тому-то для стерничого може виявитися шкідливим те, що буря завадила йому виконати обіцяну іншим послугу; мудрецеві ж не можуть пошкодити ні вбогість, ні біль, ані інші життєві негоди. Все це, якщо й завадить його справі, то тільки в тому, що стосується інших людей. Сам же він - завжди в дії, і найдіяльніший саме тоді, коли на дорозі стає неприхильна фортуна. Якраз тоді він і зайнятий справами мудрості, котра, як ми сказали, є і чужим, і його власним благом.

А втім, навіть пригнічений скрутою, мудрець не перестає бути корисним для інших людей. Через убогість він не зможе, приміром, повчати, як займатися суспільними справами, зате вчитиме, як переносити саму вбогість. Впродовж усього життя він знаходить застосування своїй праці. Жодна випадковість, жодна обставина не зроблять його бездіяльним: він якраз і займається тим, що заважає йому зайнятися чимось іншим. Пристосований до одних і других випадковостей, щасливими він керує, нещасливі - долає. Він, повторюю, загартував себе настільки, що свою доброчесність виявляє як за сприятливих, так і за несприятливих обставин, адже його цікавить не предмет, на якому він ту доброчесність випробовує, а сама доброчесність. Отже, йому не стануть на перешкоді ні вбогість, ні страждання, ні якісь інші труднощі, що їх сахаються і бояться як вогню недосвідчені. Ти вважаєш, що нещастя гнітять його? Ні, стають у пригоді. Фідій виготовляв свої статуї не тільки зі слонової кістки: він різьбив їх також у бронзі. А якби ти дав йому мармур чи ще гірший якийсь матеріал, то й з нього він зробив би щось найкраще. Так і мудрець покаже, що таке доброчесність, незалежно від обставин: чи то в багатствах, чи у вбогості; чи то у себе, на батьківщині, чи на вигнанні; чи то як полководець, чи як простий вояк; чи то при доброму здоров'ї, чи в каліцтві. Хоч би яка йому випала доля, він виробить із неї щось гідне пам'яті. Є такі приборкувачі, які навіть найдикіших звірів, що й зустрітися з ними жахно, призвичаюють до присутності людей. Вдовольня-ються не тільки тим, що пом'якшують їх жорстокість, але й поводяться з ними, як із домашніми. Господар може вкласти свою руку в пащу лева; сторож цілує своїх тигрів, манюсінький ефіоп велить велету-слонові приклякнути, ходити по шнурку. Так і мудрець по-мистецькому приборкує біди: страждання, вбогість, неслава, в'язниця, вигнання - все, що таким жахом повсюдно сповнює людей, тільки-но потраплять до нього, відразу стають лагідними.

Бувай здоров!