Моральні листи до Луцілія

ЛИСТ LVI

Сенека вітає свого Луцілія!

Хай я пропаду, якщо для тих, хто поринув у якусь науку, така вже потрібна, як то прийнято вважати, глибока тиша! Ось саме тепер довкола мене - різноголосий гамір: мешкаю ж над самою купальнею. Тож уяви собі всю сукупність тих голосів та звуків, через які можна зненавидіти власні вуха. Коли силачі вправляються, розмахуючи олов'яними гирями, коли вони натужуються або вдають, що натужуються, я чую їх гики-крики; коли вдихають повітря, а потім, затримавши його, видихають, з їхніх грудей вихоплюється свист у парі з надривним хрипом; коли ж трапляється якийсь лінивіший, що вдовольняється лише звичайним намащуванням, то я чую, як він б'є себе по плечах долонями, але звук міняється, залежно від того, як б'є: плоскою долонею чи склавши її човником. А ще коли наспіють гравці в м'яча та почнуть рахувати, скільки разів хто кинув,- то тут уже кінець. Не обійдеться без охочого до сварки; хтось там упіймав злодія, ще хтось - захоплений власним голосом: гарно ж відлунює в купальні. А тепер додай ще стрибунів у воду: який то ляскіт зчиняють вони раз по раз! Ну, а крім усіх тих, у кого, якщо вже нічого іншого, то хоч голос природний, подумай ще про вищипувача волосків - як тонко й пронизливо викрикує він (інакше його й не зауважиш серед такого гаму), а замовкає хіба тоді, коли вищипує комусь волосся з-під пахв, але натомість верещить уже той, хто позбувається волосин. А ще торговці напоями, ковбасами, солодощами та всілякою іншою поживою - всяк на свій лад дає про себе знати.

«То ти справді,- скажеш мені,- залізний або глухий чоловік, коли не зсунувся з глузду серед такого нестерпного різноголосся; довели ж до смерті нашого Кріспа(1) настирливі вранішні вітання».- На весь той галас, присягаюсь тобі, я зважаю не більше, ніж на хлюпання хвилі або на шум водоспаду; хоча, чував я, одне якесь плем'я перенесло своє місто кудись-інде лише тому, що не могло терпіти того гуркоту, який зчиняв Ніл, кидаючи в прірву свої води. Але мені здається, що більше відвертає увагу голос, ніж якийсь шум: той відволікає душу, цей - тільки вуха наповнює та вражає слух. До всього, що гомонить круг мене, але не перешкоджає моїм заняттям, зараховую вози, які проїжджають поблизу, столяра, що живе в моєму домі, сусіда-коваля і того, хто при Пітній меті(2), випробовуючи трубки та флейти, радше викрикує, ніж співає. Прикрішим, до речі, видається мені той звук, який раз по раз переривається, ніж той, що триває весь час. А втім, я так загартувався, що міг би слухати навіть наглядача над веслярами, хоч яким відразливим голосом він визначає їм міру. Змушую свій дух бути зосередженим на самому собі й не відволікатись на зовнішнє. Хай там хоч світ перевертається за дверима, аби лиш усередині не було сум'яття, аби лиш не змагалися між собою страх і бажання, лише б не наскакували одна на одну, не мучили себе навзаєм марнотратність і скупість. Яка ж то користь із тієї тиші, що залягла довкіл, якщо в тобі розгулялися пристрасті?

Все втихомирила ніч, занурила в спокій погідний(3).

Не так воно! Спокій буває погідним лише тоді, коли розум наведе лад. Ніч не розвіює прикрощів - наганяє їх, одні змінюючи іншими. Навіть у тих, хто спить, сни не менш тривожні, аніж дні. Справжнім є лиш той спокій, що тримається на розсудливості. Глянь ось на того, кого тишею просторого дому намагаються схилити до сну. Вся челядь, скільки її є, мовби оніміла, тільки б його слуху не торкнувся який-небудь звук; до спальні наближаються лише навшпиньках, мов тіні. А він, прагнучи здрімнути серед рою всіляких гризот, усе перекидається з боку на бік, але марно: навіть не чуючи нічого, нарікає, що нібито щось чує. У чому ж тут річ, як думаєш? А в тому, що то сама його душа витворює такий шум. От її й треба вгамувати, треба утишити колотнечу, що піднялася в ній. Тож не думай, що, раз лежить тіло, значить, і душа сумирна. Іноді і спокій неспокійний. Тому-то й потрібно спонукати себе до діла, віддатися благородним наукам, як тільки нами оволодіє та напасть - лінивство, що саме собі стає тягарем. Великі військові провідці, зауважуючи, що вояки виходять поволі з-під влади, обтяжують їх яким-небудь заняттям, забирають час походами: хто діло робить, тому ніколи брикати, й ніщо не є настільки очевидним, як те, що саме праця викорінює ро-збуялі на дозвіллі пороки. Часто, коли нас перейме нехіть до суспільних справ, коли набридне невдячна й клопітна посада, махнувши рукою на все, відступаємо в тінь. Але й у тому схові, куди ми забились од страху та втоми, іноді з новою силою нас хапає марнославство. Зрозуміло, що воно не було підтяте під корінь, а лише пригнічене чи навіть роздратоване не вельми сприятливими для себе умовами. Те саме скажу про розкіш: часом, начебто відступивши, вона знову починає дошкуляти шанувальникам поміркованості: серед їхніх поривань до скромного життя вона знову домагається давніх, не засуджених остаточно, а лиш покинутих насолод; і тим настирливіше їх домагається, чим потаємніше це робить. Адже пороки не є такими грізними, коли вони на виду; так і хвороби схильні відпустити людину тоді, коли з нутра прориваються назовні, виявляючи всю свою силу. Отже, знай: жадоба, марнославність, інші болячки людського духу найнебезпечніші саме тоді, коли ховаються під машкарою здоров'я. Ми видаємося дозвільними, але не є такими . Запевняю тебе: якщо будемо щирими, якщо просурмимо відступ, якщо зневажатимемо все показне, то ніщо, як я вже сказав, не потурбує нас; ніяке суголосся, чи то людське, чи пташине, не зможе перервати наших уже виразних і стійких, скерованих на почесне думок. Легкий, ще не здатний зосередитись на самому собі дух того, хто здригається на чийсь голос, на будь-який побічний звук. Видно, в такій людині є ще якась тривога, якийсь давній страх, що й робить її настороженою. Ось як говорить щодо цього наш Вергілій:

Я, хто списів дотепер не лякавсь ні невтримно летючих

Стріл, ані збройних загонів, що лавою йшли проти мене,

Шурхоту нині боюсь, вітерець в мені будить підозру:

Страшно за ношу безцінну свою, за супутників страшно .

Перший - це мудрець, якого не страшать ані посвист летючої зброї, ні щільні ряди воїнів, що зітнулись у дзвоні заліза, ні гуркіт поваленого міста; другий - людина недосвідчена, що тремтить над своїм майном, блідне на кожен шемріт, будь-який звук видається їй громом, валить її з ніг; од найменшого поруху аж душа у п'яти ховається. Ноша робить її боягузом. Візьми будь-кого з тих щасливців, які постійно щось тягнуть, двигають на собі, й ти побачиш, що йому

Страшно за ношу безцінну свою, за супутників страшно.

Знай, що тільки тоді доведеш себе до ладу, коли тебе не обходитиме жодний крик, коли жоден голос не виведе тебе з себе,- ні влесливий, ні грізний, ані той, що лиш так собі потрясає повітря(6).- «То що ж? Хіба не варто інколи втекти від гамору?» - Авжеж. Колись і я виберуся звідси. Я лиш хотів себе випробувати, загартувати. Навіщо мучитися тут довше, якщо Улісс винайшов для своїх супутників такий доступний засіб, що врятував їх навіть від сирен?

Бувай здоров!