Моральні листи до Луцілія

ЛИСТ ХСV

Сенека вітає свого Луцілія!

Жадаєш, щоб я виклав і описав тобі те, що мав відкласти, як я вже казав, до слушного дня, а саме: чи спроможна та _частина філософії, яку греки називають рагаіпеііке, а ми - повчальною, дати нам досконалу мудрість. Знаю, ти б не осудив мене, якби я не дотримав слова. Але тим більше я сповню свою обіцянку й не дозволю, щоб у моєму випадку схибило всім відоме прислів'я: «Надалі не проси того, чого б ти не хотів отримати». Іноді й справді ми вперто домагаємося того, від чого б відмовились, якби хтось із своєї волі нам те подавав. Хай це легковажність, хай, може, підлесливість,- вона однаково мусить бути покарана негайною згодою виконати прохання. Не раз хочемо показати, що і того бажаємо, й цього, хоч насправді зовсім тих речей не бажаємо. От приносить, бува, писака, аби виголосити перед слухачами, довжеленну, написану дрібнесеньким почерком, згорнуту тісним сувоєм «Історію» і, прочитавши чималу її частину, звертається до присутніх: «Якщо хочете, то на тому й закінчу». Та всі в один голос: «Читай! Читай!» І то, зваж, вигукують ті, що багато б дали, аби той занімів на місці. Ми часто одного чогось хочемо в душі, іншого бажаємо собі на словах, і навіть богам не говоримо правди; вони ж або не слухають нас, або жаліють. Я ж, одкинувши будь-яку жалість, помщуся тобі величезним листом, і коли вже насилу читатимеш його, повторюй: «Я сам на себе накликав ту напасть!» Вважай себе в числі тих, кому дошкуляє жінка, яку ти з такими клопотами привів до свого дому, в числі тих, кого муляють найряснішим потом надбані багатства, у числі тих, кого мов на хресті розпинають його ж таки почесті, задля яких не цурався стількох трудів, не гребував стількома хитрощами,- одне слово, в числі винуватців своїх власних бід.

Але, щоб уже без вступу перейти до самої справи, наведу міркування деяких філософів: «Блаженне життя - це належні вчинки; до належних вчинків схиляють настанови; отже, настанов достатньо для блаженного життя».- Але ж настанови не завжди ведуть до належних вчинків, а лише тоді, коли до них прислухається розум. Іноді душу облягають хибні погляди, і тоді, скільки не наставляй,- усе намарно. А буває і так, що, чинячи вірно, люди й самі не здогадуються, що чинять вірно. Бо лише той, хто сформований духовно від самого початку, хто вихований на засадах розуму, спроможний, зваживши всі обставини, знати, що треба робити, коли, якою мірою, з ким, як і для чого. Інший не зможе ні в повну силу, ні незмінно, ані охоче прямувати до чеснот: усе він озиратиметься, вагатиметься.

«Якщо чесний вчинок - це наслідок настанов, то їх цілком достатньо для блаженного життя; а раз правильним є перше, то й друге правильне».- Відповімо, що чесні вчинки справді виникають із настанов, та це не значить, що вони виникають із самих лише настанов.- «Якщо всі інші науки вдовольняються настановами, то вдовольняється ними й філософія, бо й вона є наукою - про життя. Адже керманичем тебе може зробити той, хто даватиме відповідні настанови: так повертай кермо, так опускай вітрила, так використовуй ходовий подув, так опирайся супротивному, а так послуговуйся боковим, що не тримається певного напрямку - віє то звідси, то звідти. Належні настанови виховують умільців також в усіх інших заняттях, отже, й у мистецтві жити можуть дати таку ж саму користь».- Але ж предметом усіх тих наук є лише засоби до життя, а не саме життя в усій його цілості. Тому-то чимало речей їм заважає ззовні, чимало перешкод постає перед ними: надія, жадоба, страх. Зате філософію, яку визнано наукою життя, ніщо не може відвернути від її призначення: вона розриває всі пута, змітає всі перешкоди. Хочеш знати, наскільки неподібна природа всіх інших наук до тієї, що є наукою життя? У тих науках вибачливішим є помилятися зумисно, ніж випадково, у тій же найбільша провина - це допуститися похибки з власної волі. Маю на увазі ось що. Граматик не зашаріється з сорому, навмисне вживши неправильний вираз, почервоніє натомість, коли зробить це несвідомо. Лікар, який навіть не здогадується, що хворий опадає з сил, з погляду своєї науки хибить більше, ніж той, хто вдавав би, що про це не здогадується. А в науці про життя ганебнішою є саме свідома помилка.

Додай до цього, що більшість наук, передусім ті, які найбільше заслуговують назви «вільних», володіє не тільки настановами, а й основними засадами,- як, приміром, наука лікування. Ось чому у Гіппократа одна школа, в Асклепіада - інша, а ще інша - у Темісона(1). Окрім того, жодна із споглядальних наук не обходиться без своїх засад, які греки називають dogmata, а ми можемо називати «засадами», «положеннями» чи «основами»,- все це знайдеш у геометрії та в астрономії. Що ж до філософії, то це - наука водночас і споглядальна, й дійова: вона і споглядає, і діє. Помиляєшся, вважаючи, що вона обіцяє тобі допомогу лишень у земних справах: філософія - наука вищого лету. Проникаю - каже вона - в таємниці всього світу і не обмежую себе перебуванням серед умирущих, не вдовольняюся тим, аби дораджувати вам щось чи відраджувати від чогось. Мене вабить велич - те, що над нами:

Бо над найвищою сутністю неба й богів міркувати

Зараз почну, до начатків речей всіх пробитися хочу -

Тих, що природа і творить усе з них, і множить, і живить,

І на які вона знов по загибелі все розкладає ,-

як мовить Лукрецій. Отже, будучи споглядальною наукою, вона має свої засади. Втім, чи зможе хтось належно виконати те, що треба, коли йому не буде подано способу, який дасть змогу в кожній справі дотримати всіх наших обов'язків? На це не спроможеться той, хто одержав настанови щодо якоїсь окремої, для даного часу, справи, а не щодо цілості. Настанови, коли їх давати частинами, безсилі і, так би мовити, позбавлені свого коріння. Засада - це те, що нас зміцнює, що дбає про нашу безпеку та спокій,- те, що водночас охоплює і підтримує все життя, усю природу. Різниця між засадами філософії і настановами така, як між начатками речей і самими речами: другі залежать від перших, перші - причина і тих других, і взагалі всього сущого.

«Давня мудрість давала настанови лише стосовно того, що треба робити, чого - уникати, люди ж тоді були кращими. А з'явилися вчені - забракло добрих. Бо та проста й очевидна доброчесність обернулась у темну, вигадливу науку: вчимося сперечатись, а не жити».- Дійсно, давня мудрість, надто коли зароджувалася, була, як кажете, невигадливою, подібно до всіх інших наук, які лише з часом набули витонченості. Але ж тоді й потреби не було у вишуканих ліках: в ті часи ще не настільки зросло зіпсуття, ще не так воно розповсюдилося. Простим порокам могли протистояти прості засоби. А нині що сильніші діймають нас удари, то майстернішими повинні бути захисні укріплення. Мистецтво лікування, що полягало колись на знанні кількох трав, якими можна було зупинити кровотечу, домогтись, аби стяглася рана, лиш поступово досягло такого розгалуженого розмаїття. Та й не диво, що менше було клопотів у лікаря тоді, коли люди були ще міцні й кремезні, а їжа - простою, не зіпсованою мистецтвом насолоди. Тільки згодом наїдки стали служити не для заспокоєння, а для подразнення голоду; було винайдено безліч приправ, що збуджували захланність, і те, що для зголоднілих було поживою, стало тягарем для пересичених. Звідси й блідість, і тремтіння просяклих вином м'язів, і жалюгідніша, бо не від голоду, а від затвердіння худість; звідси нерівна, хистка хода й спотикання, що завжди буває при сп'янінні; звідси піт, що спливає всім тілом, і розбухле черево, що взяло собі погану звичку - впихати у себе більше, аніж спроможне вмістити; звідси розлиття жовчі, зблякле обличчя, нидіння мовби загниваючого зсередини тіла, повикручувані від закостенілих суглобів пальці, здерев'яніння позбавлених будь-якої чутливості жил або, навпаки, постійне тремтіння кінцівок тіла. Що вже говорити про запаморочення, про виснажливі хвороби очей та вух, про болісні кольки в розпаленому мозку, про вкриті виразками нутрощі - частини тіла, через які випорожнюємось? А незчисленні види лихоманок, які, то раптово вриваючись у наше тіло, лютують у ньому, то вповзають непомітною недугою, то, надходячи, потрясають нас жахом, кидають у дрож геть усе тіло? Але яка потреба перераховувати тут (їм і так нема рахунку) силу-си-ленну хвороб, що карають нас за потяг до розкоші? Вільними від тих напастей були ті, хто ще не розм'якнув у втіхах, хто сам собі наказував, сам собі й слугував. Гартували своє тіло працею і справжнім напруженням сил: утомлені бували бігом, ловами, оранням землі. Дома їх зустрічали їжею, що до смаку лише тим, хто зголоднів. Отож ні на що б не придалось тоді стільки лікарської знадоби - такої кількості всілякого залізяччя, склянок та скриньок. Із простої причини виникала проста хвороба; що більше страв - то більше хвороб. Подумай лишень, скільки-то всього, перемішавши, пропускає через одну тільки горлянку вибаглива розкіш - пустошителька суходолів та морів! Мусять же ворогувати між собою такі різні наїдки: погано спожиті - погано й перетравлюються, стикаючись у шлунку одні з одними. То хіба ж дивно, що з такої несумісної їжі визрівають щораз інші, мінливі хвороби? Хіба дивно, що та їжа, де зігнано докупи протилежні за своєю природою складники, знову підступає нам до горла? Ось чому наші хвороби такі різноманітні, як і способи нашого харчування. Найвидатніший лікар, творець тієї науки(3) стверджував, що у жінок ні волосся не випадає, ані не болять ноги. Нині ж вони й лисіють, і на ноги скаржаться. Та це не тому, що жіноча природа змінилась - її, так би мовити, переможено: зрівнявшись із чоловіками в розпусті, вони зрівнялися з ними й хворобами. Не менше від них забавляються до пізньої ночі, не менше п'ють; не тільки вином, а й олією(4) змагаються з ними; як і вони, вивергають через рот усе, що силоміць увіпхали в переповнений шлунок, а кількість випитого вина вимірюють кількістю виблюваного; як і вони, гризуть сніг - полегкість для розбурханого шлунка. Та й хіттю не поступаються чоловікам: народжені для того, аби лише піддаватися, вони (хай поб'ють їх усі боги та богині!) настільки зневажили у своїй безсоромності природу, що вже й самі ґвалтують чоловіків! То що ж, кажу, дивного, що й найславетніший лікар, найдосвідченіший знавець людської природи зловлений на брехні? Адже стільки тепер маємо хворих на подагру жінок, стільки їх нині лисих! Перевагу своєї статі втратили через пороки і, позбувшись жіночості, покарані чоловічими хворобами. Давні лікарі не знали, що то значить частіше давати хворому їжу, не вміли пускати кров(6) і послаблювати вперту недугу ванною і потінням, не вміли перев'язуванням голінок та рамен відтягувати до кінцівок приховану в глибині тіла причину хвороби. Тоді не доводилось розглядатися за все новими видами лікарської допомоги, бо й грозило людині якихось там кілька недуг. А як далеко зайшла нині наша хворобливість! І все це - ті відсотки, які сплачуємо за нашу жагу насолод, що переходять будь-яку міру, будь-який дозвіл. Уяви собі лишень, скільки довкіл кухарів,- і не здивуєшся кількості хвороб. У тінь відступають науки, а наставники вільних мистецтв пильнують порожніх закутів: ні душі тут у наш час! Пустка й у школах філософів та риторів. Зате як гамірно на кухнях! Скільки молоді юрмиться навколо домашніх вогнищ марнотратних ласунів! Я вже не говоритиму про цілі натовпи нещасних хлопчаків, яких після бенкету ждуть у спальні ще інші, ганебніші обов'язки. Не говоритиму про загони молодих розпусників, поділених за племенами та барвою шкіри так, щоб усі були однаково гнучкі, щоб в усіх був однаковий, ще не торкнутий лезом заріст, однакова зачіска, аби між кучерявих не затесався, бува, якийсь із прямим волоссям. Не говоритиму й про юрби пекарів, про стовпище прислужників, які - тільки-но кивнуть їм - тут же розбігаються, аби заставити столи новими наїдками. О праведні боги! Скільки ж то люду вганяє в піт одне лише черево! Невже гадаєш, що гриби, ота приємна отрута, не шкодитимуть нишком, навіть якщо відразу не зробили свого діла? Гадаєш, від льоду, який споживаємо серед літа, не твердне печінка? Гадаєш, оте м'яке, що аж розпливається в роті, м'ясо відгодованих на болоті устриць не замулює шлунка? А та привізна підлива, дорогоцінна пасока ядучих риб, гадаєш, не спалює солоною їддю наших нутрощів? А кусні стухлого м'яса, що мало не з самого вогню потрапляють до рота, гадаєш, остигаючи в утробі, не завдають їй шкоди? Якою трійливою гидотою відригується те їдло! Як самі себе ненавидимо, видихаючи перегар учорашнього питва! Знай же: спожите не перетравлюється - гниє. Пам'ятаю, свого часу багато говорили про потраву, в якій ласун, поспішаючи до своєї загибелі, згромадив усе те, за чим розкішники звичайно коротають день: м'ясисті частини венериних і голкуватих молюсків, а також устриць були перекладені м'ясом морських їжаків; зверху лежали очищені від луски та найдрібніших кісточок барбулі. Вже ліньки їсти все зокрема - різні смаки зводять до одного; що мав робити шлунок, те частково вже зробив кухар. Чекаю, коли подаватимуть таки повністю пережовану страву! Втім, до того вже й не так далеко: облуплено шкаралупу, вийнято кісточки - чи багато лишилось роботи зубам? - «Таж нелегко смакувати кожним окремим наїдком - хай усе подають разом, зведене до якогось одного смаку. Чому маю сягати рукою тільки по щось одне? Хай приходить усе відразу, хай усе, що є окрасою багатьох полумисків, зійдеться і поєднається між собою! Хай знають ті, хто твердить, начебто я хизуюсь багатьма стравами, шукаю собі таким коштом слави,- ні, я не хочу, щоб їх розглядали, а щоб розгадали! Що звичайно подають на стіл окремо, хай тепер буде приховане під однією і тією ж підливою; устриці, морські їжаки, барбулі - все хай і зварене буде впереміш, і подане».- Але й у блювотині їжа перемішана не менше. Наскільки ті страви складні, настільки й хвороби від них особливі: не якісь окремі, прості, а незрозумілі, різнорідні, різноликі, проти яких і лікарське мистецтво почало зброїтись багатьма засобами, багатьма спостереженнями.

Це ж саме кажу тобі стосовно філософії. За давніх часів, коли манівці ще не були такими заплутаними, коли блудника могла порятувати звичайна порада, та наука була простішою. Але в часи аж такої зневаги до звичаїв треба випробувати всі можливі засоби. Хай би хоч таким коштом можна було, врешті, перекрити шлях тій пошесті! Божевілля оволодіває не лише кожним зокрема, в його особистому житті, а й усіма нараз - у суспільному. От ми засуджуємо кровопролиття, окремі вбивства. А війни, винищення цілих народів, що це - славний злочин? Не знають міри ні захланність, ані жорстокість. Проте й вони завдають не такої шкоди, поки крадькома вбиває чи загарбує лиш одна якась окрема людина. Але ж нині на жорстокість ідуть за рішенням сенату й народу, і те, що не дозволено в особистому житті, робиться за наказом у житті суспільному! За один і той же злочин то платять головою, коли він скоєний потайки, то отримують похвалу, коли йшли на нього у вояцьких плащах. Людям, дарма що належать до найлагіднішого виду істот, не соромно втішатися кров'ю ближнього, вести війни й доручати їх продовження дітям,- хоч навіть безсловесні й дикі звірі зберігають між собою спокій. Перед лицем такого могутнього і всеохопного шалу філософія, ставши складнішою наукою, настільки примножила свої сили, наскільки прибуло їх у тієї сторони, проти якої вона готувалася виступити. Легко було картати поквапних до вина і охочих до вишуканіших страв; не треба було великих зусиль, аби повернути на шлях поміркованості тих, хто лиш трохи від нього відхилився.

Зараз-от сили, і вправності рук, і мистецтва, що в кожнім

Ділі є вчителем, треба усім!..

Нині з усього хочуть почерпнути насолоду. Жоден порок не тримається своїх меж. Розкіш скочується до захланності. Чесність - у забутті. Що вабить нагородою, те не вважається ганебним. Людину - священну для іншої людини істоту - вбивають уже задля забави та жарту. Кого негоже було навчати мистецтва, як завдавати і приймати удари, того виводять на арену голим і беззбройним: від людини чекають єдиного видовища - загинути.

За такого звиродніння потрібні сильніші від звичних засоби, які могли б сягнути закоренілого зла; треба вдаватися до філософських засад, щоб викоренити хибні уявлення, які, проникнувши глибоко в душу, стали переконанням. Якщо до тих засад додати ще настанови, розради, спонукання, то вони можуть мати дійову силу; самі ж вони не подіють. Якщо хочемо, щоб люди завдячували нам своїм порятунком, якщо маємо намір вирвати їх із згубних тенет, то хай вони навчаться розрізняти, що таке зло, а що - благо. Хай знають, що все, крім доброчесності, може змінювати свою назву - ставати то злом, то благом. Як перший обов'язок тих, хто при війську,- сумлінність, відданість клейнодам, неприпустимість утечі,- після усвідомлення якого вже легко вимагати від покликаних до присяги воїнів виконання всіляких наказів та доручень,- так і в тих, кого хочеш привести до блаженного життя, слід насамперед закласти підвалини, домогтися, щоб вони пройнялися доброчесністю. Хай тримають її мало що не з забобонною цупкістю, хай її люблять, хай лише з нею хочуть жити, а без неї - хай і не хочуть. «Але чекай-но,- скажуть,- хіба немає людей, які, не вдаючись у філософські тонкощі, стали порядними й досягли чималих успіхів, коряться одним лиш настановам?» - Згода, але ж то особливі, обдаровані щасливими здібностями люди, які на лету ловили рятівні поради. Подібно до того, як безсмертні боги не навчалися жодної доброчесності, бо повною мірою обдаровані нею від самого початку, адже доброта - частина їхньої природи, так і деякі люди, яким випала така кмітливість, без тривалої науки оволодівають усім, чого переважно треба вчитися і, тільки-но почують про доброчесність, тут же й проймаються нею. Звідси й такі поквапні вони до чеснот або й самі на них щедрі. Щодо інших, повільних і тупих чи обтя-жених поганими звичками, то з їхніх душ довго треба зчищати шкідливу ржу. Зрештою, і схильних до добра скоріше підніме до вершин, і слабшим допоможе, витягне з тенет хибних уявлень той, хто викладе їм засади філософії. А наскільки вони необхідні, можеш пересвідчитися, поміркувавши ось над чим. У кожному з нас закоренилося щось таке, що до одних якихось речей робить нас надто ледачими, до других - нерозважно поквапливими. Так ось ні того зухвальства не погамуєш, ані нехоті не підострожиш, поки не усунеш їх причин: безпідставного захвату і безпідставного страху. Доки вони володіють нами, доти й повторюй собі, скільки хочеш: «Ось такий твій обов'язок щодо батька, такий - щодо дітей, такий - щодо друзів, а такий - щодо гостей». Хто спробує виконати той обов'язок - того стримає захланність. Хоч би й знав, що треба боротися за вітчизну,- відрадить страх; хоч би й знав, що задля друзів треба не раз натрудитись до десятого поту, зупинить розніженість; хоч би й знав, що найбільша кривда для дружини,- коханка, хіть поведе його манівцями. Отож марна справа давати настанови, попередньо не усунувши того, що стоїть на дорозі тим настановам,- як марно було б викласти у когось на виду зброю і підсувати її до нього, не розв'язавши йому перед тим рук, аби він міг нею скористатися. Щоб душа мала змогу піти за настановами, які даємо, потрібно спочатку звільнити її з пут. Уявімо собі людину, яка робить усе як належить; але ж вона не робитиме того постійно, не робитиме з однаковим завзяттям -- саме тому, що не знатиме, для чого так робить. Дещо або випадком, або завдяки вправності у тієї людини виходитиме правильно, але в руках у неї не буде мірила, за допомогою якого могла б переконатися, чи дійсно є правильним те, що робить. Хто порядний з волі випадку, той не може обіцяти, що буде таким постійно.

До того ж настанови, можливо, вкажуть тобі, що маєш робити, але не вкажуть, як маєш робити, а раз вони того не вказують, то, значить, і до чеснот не приводять. Хай хтось, послухавши настанов, зробить те, що належить,- не заперечую; але ж цього недостатньо: заслуга не в самому вчинку, а в тому, як його вчинено. Що може бути ганебнішим, ніж розкішний обід, на який пішов увесь вершницький статок? Що аж у такій мірі заслуговує цензорської мітки(7) - надто коли тим обідом, як-то кажуть наші ласолюбці-гультяї, хтось догоджає собі самому й своєму генієві? А тим часом навіть найощаднішим людям не дешевше обходились обіди, які вони влаштовували з нагоди свого вступу на нову посаду. Одне й те ж саме, якщо робиться задля ненаситної горлянки, є ганебним, а якщо для почестей, то не підлягає осуду, бо це вже не марнотратство, а пов'язаний із святкуванням видаток.

Тіберій-цезар, коли йому принесли в дарунок величезну барбулю (чому б мені тут не подратувати деяких ласолюбців? Кажуть, вона важила близько чотирьох з половиною фунтів), велів віднести її на торговицю й продати, додавши при цьому: «Ну, друзі мої, вважайте мене невігласом, якщо тієї риби не куплять Апіцій або Публій Октавій!(8)» Дійсність перевищила всі його сподівання: ті двоє зчепилися, набиваючи ціну рибі, яку продавав цезар; переміг Октавій: аби товар не потрапив до рук Апіцієві, він виклав аж п'ять тисяч сестерціїв, чим здобув собі нечувану славу серед своїх. Заплатити стільки грошей було ганьбою для Октавія, а не для того, хто купив її раніше, аби послати Тіберієві; втім, я осудив би і його: захопився річчю, якої, на його думку, був гідний лише цезар. Один хтось сидить біля хворого друга - хвалимо його за те; хтось інший робить те ж саме з думкою про спадок - він яструб, який очікує на стерво. Одні й ті ж самі вчинки можуть бути і ганебними, й почесними, залежно від того, з яких міркувань вони робляться і як вони робляться. Одначе все робитиметься чесно, якщо ми присвятимо себе чесноті і єдиним благом в усіх людських справах вважатимемо тільки те, що з неї випливає. Все інше - благо лиш на один день. Таке переконання, що стосується всього нашого життя, повинне глибоко ввійти нам у душу; його, власне, й називаю основною засадою філософії. Яким буде переконання, такими будуть усі вчинки, всі задуми, а якими будуть вони, таким буде й життя. Хто взявся впорядкувати цілість, тому недостатньо давати іншим лише часткові поради. Марк Брут(9) у книзі, названій «Про належне», дає багато настанов і батькам, і дітям, і братам. Але ж ніхто не виконає тих настанов як належить, поки не матиме чогось такого, з чим міг би їх зіставити. Тож оберімо собі за мету найвище благо; до нього пориваймося, на нього озираймося у кожному нашому вчинку, у кожному слові,- як мореплавці, що, спрямовуючи біг корабля, сягають оком на якусь зорю. Життя без мети - блукання. А раз уже не обійтися без мети, значить, необхідні основні засади. Гадаю, погодишся, що немає нічого жалюгіднішого, ніж людина, яка, вагаючись, то зробить хисткий крок, то боязко відступить. А це траплятиметься з нами в кожній справі, поки не позбудемося того, що спутує, стримує наші наміри, не дає застосувати всі наші спроможності.

Звичайно дають настанови щодо того, як ушановувати богів. Забороняємо засвічувати в суботу ліхтарі, бо ні богам не потрібно світла, ні людей не втішає кіптява. Забороняємо складати вранішні вітання богам і сідати при храмових дверях: усе 4е - принада для людського марнославства; шанує бога той, хто його пізнав. Не дозволяємо приносити Для Юпітера рушники і щітки, а перед Юноною тримати дзеркало: бог не потребує прислужників.

Чому? Бо він сам слугує людському родові, всюди й в усьому готовий бути йому до помочі. Хай людина й вислухає, якої міри має дотримувати при жертвоприносинах, наскільки повинна відійти від обтяжливих передсудів, усе ж ніколи не доможеться достатніх успіхів, якщо не складе собі належної думки про бога,- яким він є: таким, що все має, всім наділяє, на все щедрий безкорисливо. Яка причина того, що боги добродійні? Природа. Помиляється той, хто вважає, що вони не хочуть шкодити: вони й не можуть. Боги ні зазнавати кривд не здатні, ані їх завдавати, адже заподіювати шкоду й терпіти шкоду - пов'язані між собою речі. Кого найвища, незрівнянно прекрасна природа звільнила від небезпек, того й небезпечним не зробила. Перший вияв шани до богів - визнання їхньої величі, їхньої доброти, без якої й не буває жодної величі; усвідомлення того, що вони - велителі світу, що своєю могутністю керують усім сущим, піклуються про рід людський, а деколи виявляють турботу й щодо окремих людей. Боги не чинять зла і не зазнають його. Щоправда, деколи вони засуджують, і погамовують, і накладають кару, іноді й мстять чимось таким, що видається благом. Хочеш уласкавити богів? Будь добрий: найкраще вшанування богів - їх наслідування.

Та ось друге питання: як поводитися з людьми? Що тут робимо? Які даємо настанови? Як ощаджуємо людську кров? Хіба аж не надто мало - не шкодити тому, хто б мав отримати від тебе допомогу? Вельми похвальна, що й казати, річ - коли людина є прихильною до іншої людини. То чи повчатимемо, що треба подати руку тому, хто тоне, вказати дорогу тому, хто блудить, а з тим, хто голодує,- поділитися хлібом? Навіщо мені перераховувати все, що треба робити, а чого уникати, якщо можу стисло подати правило, в якому - суть людського обов'язку: «Все, що бачиш, у чому вміщено цілість божественних та людських речей,- єдине; ми частки неосяжного тіла». Природа привела нас на світ спорідненими між собою, бо з одних і тих же начатків створила, для однієї і тієї ж мети призначила. Вона вклала в нас взаємну любов, схилила до спілкування. Вона визначила, що таке правильне і що справедливе; з її веління нещасливішим є той, хто чинить зло, аніж той, хто зазнає зла; з її веління людина готова протягти руку допомоги іншій людині. Хай і в нашому серці, й на вустах буде ось цей вірш:

Ніщо людське мені, людині, не чуже(10).

Тримаймося разом, бо ж для того ми народилися! Наша спільнота дуже подібна до склепіння, яке б завалилося, якби камені не опирались один на одного, підтримуючи тим самим цілість будови.

Після міркувань про богів та людей подумаймо, як потрібно користуватися речами. Даремно б ми розкидались настановами, якби попередньо не визначили, який погляд мусимо мати в кожному окремому випадку на вбогість та на багатство, на славу й на ганьбу, на батьківщину і на вигнання. Оцінімо все це зосібна, відкинувши всякі передсуди, й дошукаймося, чим є кожна річ насправді, а не як вона називається.

Перейдімо до чеснот. Хтось почне наставляти, щоб ми високо цінили розважність, щоб дорожили мужністю і, якщо це можливо, найщиріше горнулись до справедливості. Але він нічого не доможеться, якщо не знатимемо, що таке доброчесність, чи вона одна, чи їх багато; чи вони відокремлені, чи пов'язані між собою, чи, володіючи якоюсь однією чеснотою, ми тим самим володіємо й усіма іншими, і чим вони одна від одної відрізняються. Ремісникові нема потреби досліджувати своє ремесло, виясняти, які його початки, який вжиток, так само, як і мімічному акторові - мистецтво танцю. Кожен, хто те мистецтво представляє, обізнаний з ним, і цього достатньо, адже воно не охоплює життя в його цілості. Інша річ доброчесність: вона є знанням і себе самої, і всіх інших речей. Щоб її вивчити, треба вчитись у неї самої. Вчинок не буде правильний, якщо не буде правильним намір, від якого залежить сам вчинок. Намір же в свою чергу не буде правильний, якщо таким не буде і душевний лад, від якого висновується намір. А душевний лад не буде найкращим, поки не збагнемо законів, що керують усім життям, поки не визначимо, яку думку слід мати щодо кожної речі зокрема, і не зведемо тієї речі до того, чим вона є в дійсності. Спокій випадає на долю лише тим, хто виробив у собі незмінне, стійке судження; всі інші то опускають руки, то знову беруться за своє - все хитаються між тим, що покинули, й тим, чого знову прагнуть. Яка причина тих хитань? Людська думка: хто її, найхисткішу, взяв замість керма, той не може спостерегти нічого певного. Хочеш весь час хотіти одного й того ж самого - мусиш хотіти лише того, що правдиве. А до правди годі дійти, не опираючись на певні засади, адже в них - саме життя. Благо і зло, достойне і ганебне, справедливе і несправедливе, благочестиве й нечестиве, чесноти й застосування їх у житті, володіння всім тим, що дає вигоду, добре ім'я і пошана, здоров'я, сила, врода, гострота відчуттів - усе це потребує поцінування. Хай нам буде дозволено знати, що і в якій ціні внести до майнового списку. Адже ти помиляєшся на кожному кроці: не одну річ оцінюєш вище від її справжньої вартості, та й не на якусь там дрібницю помиляєшся: те, що серед нас найвище цінується,- багатство, впливовість, могутність - варте заледве сестерція! Але ти й не підозрюєш того, поки не придивишся до самої засади, згідно з якою всі ті речі зіставляються й оцінюються. Як ото листки не можуть зеленіти самі по собі - їм треба гілки, якої б вони трималися і з якої б тягли сік, так само й ті настанови: якщо вони окремі, то наче всихають - хочуть бути приладнані до науки.

А ще ж ті, хто відкидає головні засади філософії, не розуміють, що вони тим самим їх стверджують. Бо що, власне, кажуть? Мовляв, самі настанови достатньою мірою пояснюють життя, тому філософські засади, тобто догмати,- зайві. Але ж те, що вони кажуть,- хіба то не засада? Далебі, так само, як я ось тепер сказав, що треба відкинути настанови як щось зайве і послуговуватися лише засадами, тільки на них зосередивши увагу: стверджуючи, що нема потреби дбати про настанови, я водночас давав би настанову. Дещо у філософській науці вимагає повчання, а дещо - доказів, і то численних,- коли йдеться про щось глибоко приховане від ока, про щось таке, що може бути виявлене лише завдяки винятковій пильності й проникливості. Але якщо потрібні докази, значить, потрібні й засади, адже в них доходимо істини шляхом доведень. Є речі відкриті, є приховані. Відкриті - це ті, що їх сприймаємо відчуттями, пам'яттю; приховані - ті, що поза їхньою досяжністю. Розум не задовольняється речами відкритими: більша й краща його частина зайнята прихованим. А що приховане, те вимагає доказів; вони ж не бувають без засад. Отже, без засад обійтись неможливо. Що робить розуміння загальним, простим, те саме робить його й досконалим; маю на увазі певне, окреслене переконання щодо різних речей. Якщо без нього ми наче розпливаємось думками, то потрібні засади, які дають нашому розумові несхитність суджень. Зрештою, коли закликаємо когось, аби він до приятеля ставився як до себе самого, аби вважав, що ворог може стати йому другом, аби в першому роздмухував любов, у другому - пригашував ненависть, то додаємо: «Це справедливо й чесно». А наші філософські засади, власне, й визначають, що таке справедливість і що чесність; отже, вони необхідні, якщо без них нема ні однієї, ані другої.

Але поєднуймо засади й настанови. Таж і гілки ні до чого, коли нема коріння, і саме коріння отримує допомогу від того, що воно вивело на світло денне. Яка користь від рук, те кожен знає хоч-не-хоч: допомога від них очевидна; а от серце, завдяки якому руки живуть, від якого отримують поштовх до дії, оте серце залишається мов у тіні. Те ж саме можу сказати про настанови: вони на видноті, а засади мудрості - у схові. Як із глибшими святощами обізнані лише посвячені у таїнства, так і в філософії: її таємниці розкриваються тільки перед очима тих, хто допущений, хто прийнятий у святиню мудрості, а настанови й інші того роду повчання доступні і непосвяченим.

Посідоній вважає за необхідне не тільки повчання (ніщо тут не заважає нам послужитись його словом), а й дораджування, втішання та заохочування. До того приточує ще дослідження причин - етіологію (не бачу, чому б ми не могли сказати так, адже й граматики, що на боці латинської мови, скориставшися зі свого права, прийняли це слово). Він же твердить, що корисним буде й опис кожної з чеснот; це, власне, й називає він етіологією, а дехто - характеристикою, оскільки тут подаються прикмети окремих чеснот і пороків, а також ознаки, що уможливлюють розмежування подібного. А це, по суті, рівносильне настановам. Бо хто наставляє, той каже: «Якщо хочеш бути поміркованим, роби ось так». Хто ж описує, той мовить тобі: «Поміркованим є той, хто робить таке-то, хто утримується від такого-то». Запитаєш, у чому тут різниця? - Один подає настанови, що стосуються доброчесності, другий - зразки. Відверто кажучи, такі описи, або (звернусь до говірки відкупників) «образки» не позбавлені глузду: виставмо для огляду щось гідне хвали - знайдеться наслідувач. Хіба не вважаєш корисним, коли тобі опишуть прикмети породистого коня, щоб ти не помилився при купівлі й не тратив намарно зусиль, годуючи нікчемну шкапу? А наскільки то корисніше знати прикмети піднесеної духом людини, прикмети, які можеш перенести й на себе самого!

Отже, якщо те лошатко породисте, то серед лугу

Вище від інших ітиме воно пружинистим кроком,

Вибіжить першим на шлях, у потік увійти небезпечний

Не завагається, ступить на міст, йому досі не знаний.

Шум невиразний його не страшить. Голова в нього зграбна,

Шия стрімка, невеликий живіт, наче вилиті крижі,

Груди, відваги поривної сповнені, м'язами грають...

Тільки-но здалеку зброї бряжчання долине до нього -

Кінь уже землю гребе, стриже вухами від нетерпіння,

Весь він тремтить, видихає крізь ніздрі вогненний свій запал .

Наш Вергілій, хоч не про те мова, описав хороброго мужа; я принаймні й не зобразив би великого мужа по-іншому. Якщо, скажімо, треба було б змалювати Марка Катона, безстрашного серед гуркоту міжусобиць, Катона, який першим дає бій загонам, що підступили вже до Альп, мужа, який перегороджує шлях братовбивчій війні,- я не наділив би його ні іншим виразом лиця, ні іншою поставою. Ніхто не міг ступати вище, ніж той, хто піднявся водночас і проти Цезаря, і проти Помпея, а коли одні стали на бік цезаріанців, інші - на бік помпеянців, він кинув виклик і одним, і другим, показавши, що й республіка має своїх прихильників. Тож недостатньо сказати про Катона:

Шум неправдивий його не страшить...

Чому? Бо він не лякався справжнього, близького шуму,- коли підняв голос вільної людини проти десяти легіонів, проти допоміжних галльських загонів, проти перемішаних із римськими військами варварських сил, коли закликав республіку не хилитись, а зважитись на все заддя свободи, бо почесніше їй впасти в неволю, ніж піти в неї добровільно. Скільки в ньому завзяття і сили духу, скільки рішучості серед загального трепету! Адже знає: він єдиний, про чию свободу не йдеться. Питання ж не в тому, чи Катон буде вільний, а в тому, чи житиме серед вільних. Звідси й зневага до небезпек, до мечів. Коли подивляєш незламну стійкість того мужа, який не схитнувся серед загального упадку, мимоволі згадаєш слова: Груди, відваги поривної сповнені, м'язами грають. Корисно не тільки показати, якими звичайно бувають доброчесні мужі, окреслити їхні постаті, обличчя, але й розповісти, якими вони були в тому чи іншому випадку,- описати останню рану, що свідчить про найвищу Катонову мужність, крізь яку свобода видихнула душу; показати мудрість Лелія і його приязнь із Сціпіоном, перелічити видатні діяння другого Катона під час миру й на війні; згадати про дерев'яні лежаки Туберона(12) виставлені для народної гостини, де замість килимів були розстелені козлячі шкури; про розставлений перед храмом самого Юпітера глиняний посуд для гостей. Чи не було це освяченням бідності на Капітолії? Хай би я не знав жодного іншого Туберо-нового вчинку, який би дозволив мені поставити його побіч Катонів,- невже лиш цей один був би не досить переконливим? То була не гостина, а наука, якими мають бути звичаї. О, наскільки ж то, прагнучи слави, люди не знають, чим є та слава і як її домагатися! У той день римський народ оглядав начиння багатьох, але подивляв - лишень одного. Золото й срібло тих багатьох не раз було погнуте, не раз перетоплене, а глиняний посуд Туберона триватиме в усі віки.

Бувай здоров!