Небезпечне відрядження

8.

О сьомій ранку задзвонив телефон, черговий із сусіднього райвідділу держбезпеки сказав, що підполковника Ковальченка викликає на зв’язок начальник Управління полковник Іващенко.

Сергій Іванович розбудив Чорнуху, і вони, не гаючи ні хвилини, поїхали в райвідділ. Дорога була просто запруджена військами, що рухались на захід: колони солдатів, танки, гармати, автомашини з боєприпасами. Лише на десяту годину добилися до місця призначення.

— Запізнилися? — запитав Сергій Іванович у чергового.

— Ні. Заходьте до кабінету, — мовив молодий офіцер.

Підполковник подумки перебирав у пам’яті всі зібрані матеріали, готуючись доповісти начальникові Управління.

Нарешті пролунав дзвінок. У трубці такий знайомий голос. Сергій Іванович уявив полковника собі — високий, стрункий, правицею, сам того не помічаючи, постійно торкає густі чорні брови.

— Ну, як ви там, Сергію Івановичу?

— Та нічого…

— Хочу вас порадувати. По-перше, завтра в райвідділ приїздить генерал.

— Віктор Іванович?

— Так. Заступник наркома буде проводити збори. Готуйтесь і ви доповідати. Початок о дванадцятій нуль-нуль.

— Зрозуміло.

— По-друге, візьміть олівець і папір. Ми маємо дешифрований текст радіопередачі, яка велася з того лісового масиву. Пишіть: «Пане інженер, подруги Марії знесені вітром на північний схід. Під час приземлення вони були обстріляні. Доля невідома. Я опинився поза увагою. Зустрівся з продавцем. Передав ваші вказівки. Здійснено вибух об’єкта в Новозуївці. Подробиці при зустрічі. Виїжджаю на фронт». Ось так. Подумайте план подальших дій, щоб завтра ви змогли доповісти свої міркування. До зустрічі. Бажаю всього найкращого.

…На «Луговській» на ганку будиночка Сергія Івановича зустрів Миронов.

— Пантюхін прийшов, товаришу підполковник.

— Хто це Пантюхін?

— Чоловік Нестеровської. Каже, що хоче вас бачити.

Ковальченко відразу пригадав того чоловіка, він розмовляв з ним як із свідком. Звичайний собі хлопець, грамотний, приїхав сюди з Вологодської області, без відриву від виробництва закінчив курси шоферів, спершу працював у столярній майстерні, тепер — водієм вантажної машини, його фотографія на Дошці пошани.

— Він питатиме про дружину, — мовив підполковник. — Ви давно в неї були? Як вона там?

— Я був у неї півгодини тому. Погані в неї справи, товаришу підполковник. Непритомна. Марила. Уві сні на когось кричала: «Ідіть геть! Залиште нас у спокої! Ідіть геть!»

— Хто це чув?

— Черговий лікар.

— А що вона ще казала?

— Це все…

— А де ж Пантюхін?

— Он. — Миронов показав рукою. — Сидить на колодах.

— Клич його.

До кімнати Пантюхін зайшов несміливо, озирнувся, зняв тремтливими руками картуз, зібгав його і притиснув до грудей.

— Товаришу слідчий, я про жінку запитати хочу… Мене не пускають до неї… Як вона там?

Ковальченко заспокоював Пантюхіна, як міг. Сказав, що дружині ніби трохи краще, сказав, що лікарі не відходять від неї, що вони зроблять усе необхідне, аби врятувати її. А Пантюхін знову повертав на своє:

— Я хотів би побачити її, товаришу слідчий. Дозвольте.

— Такого дозволу я не можу дати. Нас самих до неї не пускають. Дозволити може тільки лікар, якщо вважатиме, що хворій це не зашкодить. Ось їй стане трохи краще, і тоді провідаєте.

— Ох, яке нещастя, — зітхнув Пантюхін. — Хто це міг зробити?

Пантюхін натягнув картуза й повільно вийшов з кімнати.

Підполковникові все зринали в пам’яті ті слова: «Залиште нас у спокої! Ідіть геть!» Що то було? Марення? Але ж люди в такому стані дуже часто говорять про події, які в їхньому житті мали велике значення, тривожили їх, позбавляли спокою. До кого вона зверталась? «Ідіть геть!» До лікарів? Навряд. Вона казала: «Залиште нас…». Не «мене», а «нас». І ніхто її не відвідував у лікарні. Це точно. З ким же це вона говорила? І чи мають ці слова якесь відношення до справи? Запитання, запитання… Як легко вони народжуються і як важко знаходити на них відповіді.

— Товаришу Миронов, завтра в райвідділ приїздить заступник наркома. Мені треба готуватися до доповіді. А ти зараз сходи ще раз у лікарню, негайно сходи, попередь медиків, хай вони про ті слова нікому нічого не кажуть. Зрозумів? І нагадай, що без нашого дозволу до Нестеровської нікого не можна пускати. О, ледь не забув! Зачекай! Я розмовляв щойно з начальником Управління, розшифрували радіопередачу… Ось почитай…

Миронов пробіг поглядом, потім прочитав уголос і вигукнув:

— Ет, дідько! Таки диверсант!

Наступного дня рівно о дванадцятій годині на подвір’я райвідділу держбезпеки заїхала автомашина, і незабаром до кабінету зайшли генерал Коломієць і його помічник. На них уже всі чекали: начальник райвідділу, підполковник Ковальченко, Миронов і капітан Войнов, який знову очолював оперативно-пошукову групу.

Віктора Івановича Коломійця Сергій Іванович знав з довоєнних часів. Колись, ще молодим юристом, Ковальченка направили в його підрозділ для проходження служби в органах державної безпеки. Тоді Коломієць був полковником. Коли почалася війна, Сергія Івановича закинули в німецький тил, і вони надовго розлучилися, але їхні сім’ї надалі товаришували. Після визволення Києва від фашистських окупантів вони знову опинилися разом у Наркоматі держбезпеки.

— Ну як, трохи відійшов? — запитав Коломієць і поклав руку давньому товаришеві на плече.

— Таке не забувається, Вікторе Івановичу. Кепсько на душі, — зітхнув підполковник.

— Тримайся, друже.

Ніхто з присутніх не знав, про що вони говорили. Сергій Іванович ні з ким не поділився своїм горем: не хотів зайвий раз травмувати себе та й інших.

— Був я нещодавно в Ровно, — сказав генерал. — Ходив на могилу…

— Як дружина? — зупинив його підполковник. — Вона після смерті сина зовсім занепала духом…

— За Наталю не турбуйся, — якомога бадьоріше заспокоював Віктор Іванович. — Вона часто буває у нас, і ми її часто провідуємо. Не хвилюйся.

Вони довго розмовляли, аж Сергію Івановичу стало ніяково, що генерал навіть не встиг привітатися з усіма працівниками особисто.

— То як, товариші, почнемо?

Підполковник Ковальченко доповів першим, підійшов до великої карти, що висіла на стіні:

— Аналіз пошукових матеріалів дає всі підстави стверджувати, що в Новозуївці, якщо не на самій «Луговській», діє німецька агентура, для зв’язку з якою «інженер», як сказано в радіограмі, відрядив свого кур’єра. Агент-кур’єр був закинутий разом з диверсійною групою «Марія», яку ми вважали цілком знешкодженою, а виявилось, що вітер заніс кур’єра досить далеко, і він приземлився непоміченим. Про що він і доповів своєму шефові у радіограмі. Після цього кур’єр зустрів Продавця і переказав йому завдання шефа. Той мусив здійснити вибух на «Луговській». Саме так, видається, треба трактувати зміст радіограми. Хто вчинив вибух? Міг Продавець, міг і кур’єр. Але я гадаю, що виконавцем був Продавець. Кур’єр мусить залишатися кур’єром. Він лише передав завдання шефа. Так я думаю… У нас є свідки, слюсарі Курилов та Бойчук, які в неділю вночі бачили на території вентиляційної установки сторонню людину, коли там, власне, нікого не мусило бути. Одна з наших версій — то був агент, котрий підкладав вибухівку. Ми зараз ведемо пошуки, намагаємося знайти того невідомого. Та хочу повернутися до кур’єра. Він повідомляє про вибух і обіцяє подробиці розповісти при зустрічі — логічно. Але повідомлення про виїзд на фронт зацікавлює і змушує думати про те, що під виглядом військовослужбовця кур’єр міг влитися в одну з військових частин, які вирушали на захід, з наміром перейти згодом лінію фронту. Ми просимо, товаришу генерал, вашої вказівки негайно зорієнтувати спецвідділи всіх військових частин, що відбули на фронт з цієї області, і тих, що проїздили через місцеву залізничну станцію.

— Зрозуміло, — мовив генерал, нахилився до свого помічника і щось йому сказав. — Продовжуйте, Сергію Івановичу.

— Хочу повернутися до групи «Марія». Вона була забезпечена всім необхідним для тривалої роботи: документами, грошима, картами, зброєю, продовольством і радіостанцією. Наголошую — радіостанцією! Нею міг скористатися і кур’єр, проте, незважаючи на це, кур’єр мав власну радіостанцію. Навіщо? Вже ж не для того, аби забирати її назад. Схоже, що рація адресувалася агентові, до якого кур’єр ішов на зв’язок. І якщо ми вчасно не знешкодимо цього агента, радіостанція потрапить до його рук. Ось із цього квадрата велася передача того ранку, коли на східній околиці лісу вже була банда Нечая… — Сергій Іванович позначав указкою на карті. — Якби кур’єр намагався вийти на шосе, щоб сісти на попутну машину й перебазувати радіостанцію, він би зустрівся з бандитами, а цю зустріч він не міг допустити. В західній і північній частинах лісу були наші оперативні групи. Він мав вільний напрямок — південний. Але тут грунт дуже вологий, болотистий, і поля починаються відразу за лісом. Малоймовірно, щоб він тут заховав радіостанцію. А далі — села. Опитування населення дало нам такі дані: протягом того дня через села пройшло кілька груп солдатів — від шостої до дванадцятої години пройшли дві групи по три чоловіка, після обіду пройшла одна група чоловік з двадцяти. Ні в кого, як свідчать очевидці, не було ні в руках, ні за плечима нічого, що могло б нагадувати рацію. Ми опитали величезну кількість людей, вони не бачили нікого з підозрілих осіб.

— Наскільки мені відомо, пошуки радіостанції в цьому районі проводились? — запитав генерал начальника райвідділу.

— Так… Але недостатньо… Не вистачає людей. Деякі ділянки лісу могли залишитися поза увагою.

Генерал замислився.

— І що ви пропонуєте, Сергію Івановичу?

— Пропоную повторити пошук. Дайте мені чоловік двадцять спеціалістів з металошукачами і стільки ж із щупами, бажано з полку НКВС, вони нас краще розуміють. І тільки після того, коли ми обстежимо кожен метр землі, можна буде зробити якісь висновки. А сьогодні я не беруся стверджувати, що в цьому районі лісу немає захованої радіостанції.

— Якщо погодитися, що рація захована десь на південних квадратах лісового масиву, то це вже досить конкретно. І, можливо, краще влаштувати там декілька засідок, спіймати агента на гарячому? — запитав начальник райвідділу держбезпеки.

— Ми думали про це. Але відмовились від цього варіанта. Адже невідомо, коли агент з’явиться біля тайника. Відомо тільки, що не скоро. Він розуміє: після вибуху тривалий час будуть проводитись пошукові операції. Він не буде ризикувати. До того ж нема ніякої потреби ризикувати. Шефа про вибух повідомлено, свою справу він зробив, а рація знадобиться йому не скоро, через місяць — два або й більше, для наступної диверсії. Якщо вдатися до засідок, треба буде припинити повністю пошукові операції, аби створити ілюзію нашої відсутності. А якщо агент не прийде до захованої радіостанції або якщо вона захована не в тому місці, де ми сподіваємось, — це буде нашим великим програшем. Треба шукати тайник, у ньому можуть бути заховані також інші докази діяльності диверсанта.

— Так, — мовив генерал, підводячись з-за столу. — Тут є про що подумати. Підполковник правий, на мою думку, — треба шукати тайник. І робити це якомога швидше. Які в нас можливості, товаришу Іващенко?

— Полк НКВС тут недалеко, а саперів розшукаємо. Домовимось. Військові нам ніколи не відмовляли.

— Якщо виникнуть якісь труднощі, дзвоніть мені, а поки що треба збільшити в цьому районі лісу кількість оперативних груп, бо не виключено, що агент таки з’явиться тут. На час проведення операції до вас будуть відряджені співробітники з інших управлінь держбезпеки республіки.

— Спасибі, товаришу генерал.