Небезпечне відрядження

14.

Підполковника очікував Черненко. Він був веселий, зустрів Сергія Івановича, вискочивши насередину кімнати, виструнчився, хвацько доповів:

— Новини є, товаришу підполковник!

— Чому так офіційно?

— Статут вимагає!

— Сідайте, Анатолію Петровичу, зараз не до жартів. Розповідайте.

— Знайшов я дівчину, Марію Сидоренко, живе в селищі… Вона бачила вночі на території вентиляційної установки чоловіка Нестеровської того ж самого дня і на тому самому місці, де показували слюсарі Курилов і Бойчук.

Сергій Іванович був здивований вкрай:

— Чоловіка Нестеровської?

— Так.

— Пантюхіна?

— Так. Саме Пантюхіна.

За годину вони вдвох уже розмовляли з Марією Сидоренко.

— Того вечора я затрималась на танцях і пішла навпрошки додому по шпалах… Коли дійшла до вентиляційної установки, побачила, як звідти вийшов Пантюхін, піднявся на насип і пішов мені назустріч, але коли помітив мене, повернув ліворуч, зійшов з насипу й подався у поле.

— Ви певні, що це був Пантюхін?

— Так… Я його впізнала.

— В чому він був одягнений?

— У ватянику. На голові картуз.

— О котрій годині це було?

Дівчина задумалась:

— Десь відразу за північ…

Попередивши Марію Сидоренко, щоб вона нікому не казала про їхню розмову і про те, що бачила вночі саме Пантюхіна, вони почали міркувати, що ж робити далі. Затримувати Пантюхіна? Ще ніби не було достатніх підстав. Викликати на допит — передчасно. Якщо він Продавець, то після допиту, безсумнівно, відразу втече.

Насамперед підполковник доручив Черненкові найретельніше дізнатися про особу Пантюхіна, а також поцікавитись, чи немає в нього взуття зі слідами, схожими на ті, що лишилися на місці злочину. Треба було довідатися, яка група крові в Пантюхіна, але діяти мусили вкрай обережно, аби не викликати ні найменшої підозри.

На другий день Черненко доповів, що подібного взуття виявити не вдалося. Щодо групи крові, ніяких відомостей у поліклініці і лікарні немає, треба організувати медичний огляд, а для цього потрібен час і сприятливі обставини.

Велику надію підполковник Ковальченко покладав на допит кур’єра Матвійчука. Під тиском незаперечних доказів мусив би назвати свої зв’язки, і тоді саме собою могло вирішитись питання з Пантюхіним. А тим часом було наказано вести за Пантюхіним постійний пильній нагляд.

Матвійчук був досвідченим шпигуном і розумів, що держбезпека не обмежиться цікавістю до його спроби перейти лінію фронту. Інакше б його не передавали із спецвідділу в тилові органи радянської контррозвідки. Але він не знав, що ж саме відомо радянським чекістам. Спершу намагався все заперечувати.

Підполковник Ковальченко вирішив не зволікати. Він вийняв із шухляди столу фінку і поклав її перед Матвійчуком, а сам уважно спостерігав за його поведінкою. Той ледь помітно напружився, сів зручніше на стільці.

— Це ваш ніж?

— Ще чого… В мене такого не було.

— Цю фінку ми знайшли у вашої сестри Галини Максимівни. Ви її забули в неї. Чи не так?

— Ну то й що?

— А те, що уламок цього леза у мене.

Сергій Іванович дістав його і поклав перед Матвійчуком.

— Я знайшов це в лісі…

Матвійчук мовчав.

— Це свідчить про те, — вів далі підполковник, — що там, у лісі, ви підступно напали на капітана Червоної Армії і дуже серйозно його поранили…

Підполковник зробив паузу, Матвійчук підвів погляд, і якусь мить вони дивилися просто в очі один одному.

— …ось цим ножем.

— Ні! — крикнув Матвійчук. — Це все неправда!

— Чому ви напали на капітана? Мовчите…

Матвійчук похмуро сидів, і пригадувалось йому все, що тоді трапилось у лісі… До ще не виритого тайника вийшов капітан. Довелося його… Ні, не вбив. Ось каже підполковник, що поранив. Не пощастило. З самого початку не щастило. І ніж поламав… Заштовхував у яму під коріння рацію, поспішав, а все довколишнє ніби змовилось йому перешкоджати: земля кам’яниста, плетиво коріння… Він допомагав собі ножем. Але коли він обламався — не пам’ятає, помітив це вже згодом. Як по-дурному все вийшло…

Сергій Іванович відчинив шафу, де лежала рація, і показав її Матвійчукові.

— Ви залишили на цій рації відбитки своїх пальців. А ось розшифрований текст вашої радіограми до «пана інженера».

— Досить… — видихнув Матвійчук.

Підполковник Ковальченко підійшов до нього і пригостив цигаркою:

— Будете розповідати ви чи продовжувати мені?

— Зачекайте… Буду розповідати я… — Узяв простягнуту цигарку, сірник, кілька разів глибоко затягнувся. — Записуйте… Я — агент абверу з листопада 1942 року. Мене поранило. В полон потрапив… Був у таборі для військовополонених на території Дарниці… Одного разу мене викликали, завели до капітана, і він сказав, що коли я хочу жити, то повинен піти на службу до німців, стати їхнім агентом.

— Як звали того капітана?

— Він назвався Алексом.

— І ви погодились?

Матвійчук довго мовчав, нарешті заговорив якомога спокійніше:

— Потім ми зустрічалися з Алексом, він же «Інженер», в німецькій розвідувальній школі. Коли я закінчив цю школу, мене вісім разів закидали в тилові райони. Дев’ятий раз мене закинули з території Польщі разом з групою «Марія»…

— Ви входили до складу цієї групи?

— Ні. В мене було окреме завдання.

— Яке саме?

— По-перше, знайти, кого можна завербувати, щоб утворити диверсійну групу в Новозуївському районі. По-друге, здійснити вибух на «Луговській». У мене була німецька вибухівка.

Матвійчук говорив спокійно і, як видавалось, не кривив душею, але заява про те, що він сам здійснив диверсію, насторожила підполковника. Було схоже, що Матвійчук хоче взяти цей злочин на себе, намагається залишити неушкодженою агентуру.

— Пробачте, але ви забули про Продавця, — мовив підполковник. — Розкажіть нам, будь ласка, про нього.

— А-а-а, — посміхнувся Матвійчук. — Про зустріч з якимось Продавцем я справді передавав Алексові, але ці слова я використав спеціально для дезинформації на випадок розшифровки тексту.

— Тоді розкажіть, будь ласка, як вам вдалося пробратися на територію вентиляторної і здійснити вибух.

Це питання Матвійчука не злякало. Він одразу почав розповідати, як уночі зайшов на територію об’єкта, як потім пробрався в канал притоку, як підійшов під робоче колесо і заклав там вибухівку.

— Ви нікого не зустрічали в цей час на об’єкті?

— На об’єкті?.. Ні… Вже коли виходив на залізничний насип, побачив дівчину. Вона йшла мені назустріч, і я зійшов з насипу, полем дійшов до селища.

Матвійчук говорив упевнено, Сергій Іванович уже навіть подумав, чи не помилилася Марія Сидоренко. Але було помітним намагання Матвійчука розповісти все докладно і якомога швидше, ніби він боявся щось забути чи переплутати. Якщо він говорить по завченому тексту, то навряд чи зміг усе передбачити, десь мусить спіткнутися.

— В чому ви були одягнені?

— У ватянику і картузі.

Підполковник чекав, що Матвійчук назве ще хоч щось із одягу. Але ж ні, більше нічого не назвав. Лише ватяник і картуз. Боїться помилитися.

— А в чому ви були взуті?

Заарештований дещо розгублено підвів погляд.

— Яке взуття було на вас?

— Взуття? — перепитав Матвійчук. — Чоботи. Ось ці самі чоботи.

Підполковник розсміявся:

— Ну, що ж ви, пане кур’єр, про все домовились, а от про чоботи забули?

На неголеному обличчі Матвійчука раптом з’явилася безсила лють. Він відвернувся і крізь зуби мовив:

— Я зразу зрозумів: мені вже кришка. Ваша взяла, громадянине слідчий. Продавця не хотів чіпати… А ви і про це знаєте…

Матвійчук попросив ще одну цигарку. Сергій Іванович йому не відмовив, почекав, доки Матвійчук нервово покурить, і сказав:

— То як, будете розповідати про Продавця, чи я вам сам розповім?

— Проклятий бандюга, я відчував, що з ним засиплюся! — закричав кур’єр. — Пантюхін! Це він підірвав вентилятор!

— Спокійніше, Матвійчук… Вас послав до нього Алекс?

— Так, я мав налагодити з Пантюхіним зв’язок і змусити його діяти, а якщо відмовиться — знищити.

— Чому ви кажете «змусити діяти»?

— Абвер підозрював, що він ухиляється від виконання завдань.

— Точніше.

— Алекс казав, що закинув Продавця під Москву, а той чомусь опинився в Новозуївці і жодного разу не вийшов на зв’язок.

— Звідки Алексу стало відомо, що Продавець живе в Новозуївці на будові «Луговській»?

— Не знаю… Думаю, від агентури… Абвер перевіряє закинутих диверсантів через свою агентуру…

— Ви сказали, що мали завдання знищити Пантюхіна…

— За умови, якщо він відмовиться діяти.

— Як він поводився при зустрічі?

— Спершу відмовлявся. Ми з ним трохи посперечалися… Я йому навіть загрожував…

— Де відбувалася розмова з Пантюхіним?

— У нього вдома. Вночі. Я зайшов під виглядом давнього знайомого. Сиділи, горілку пили.

— А де була його дружина?

— Вона спала в сусідній кімнаті, а потім… Ми з ним трохи пошуміли, сварилися, вона вийшла і почала скандалити…

«Ну, тепер все зрозуміло».